Одісея "Дикого попа"

29 серпня 2008, 17:56 | Релігійне краєзнавство | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

1.jpgІван ДИВНИЙ, відповідальний редактор сайту "Відлуння віків", розповідає історію козелецького священика з ХVІІІ ст. Кирила Тарновського, який від запорожців отримав прізвисько „Дикий піп”

Старовинне чернігівське містечко Козелець ніколи не вирізнялося багатолюдністю. Населення його з трьох тисяч жителів наприкінці XVIII століття ледь-ледь до революційного 1917-го року сягнуло позначки чотирьох з половиною тисяч, та й нині ненабагато перевищує десятитисячний рубіж. Одначе, непересічні люди тут з’являлися завжди, у всі часи і за всіх правителів. «Це доля», – зітхне розчулений читач. «І дорога», – додамо ми.2.gif

Дорога, та сама легендарна траса Київ – Санкт-Петербург, є головною козелецькою цікавинкою. Не будемо наводити численні документальні докази, однак вірте на слово – всі без винятку яскраві сторінки тутешньої історії так чи інакше пов’язані з цим старовинним битим шляхом. Саме ним виходили в люди – звісно, не всі, але комусь періодично щастило. Серед місцевих щасливчиків зустрічаються різні, часом доволі пересічні особистості. Наш герой за довге й бурхливе життя зумів довести своє право на добре про себе слово з вуст сучасників і нащадків.

Звали цю дивовижну людину Кирилом Миколайовичем Тарловським, хоча в історію він увійшов під кумедним прізвиськом «Дикий піп». Якщо сходження Розумовських ми б ризикнули порівняти з великою американською мрією, то життя Тарловського подібне хіба що до фантастичної долі графа Монте-Крісто.

А починалося все у далекому XVI столітті. Майже вся Україна належала в ту пору польській короні, тисячі поляків вирушали на схід у пошуках щастя, багатства, слави. Саме на цій хвилі і перебрався у 1587-му році з Мазовії до Києва самотній шляхтич Тарах-Тарловський. Отримавши тут якусь освіту, переїхав до Козельця, одружився з місцевою шляхтянкою і зажив собі мирно на новій батьківщині. Через три-чотири покоління Тарах-Тарловські, по-перше, стали зватися просто Тарловськими, а по-друге, не просто перейшли у православ’я, а утворили справжню династію козелецьких священиків, що перервалася лише наприкінці XIX століття.

Десь на початку 1700-х років у подружжя настоятеля скромної дерев’яної Микільської церковці в Козельці отця Миколи Тарловського і його дружини Анни з’явився на світ син Кирило. У наступні роки кар’єра молодого поповича йшла за стандартною схемою і нічого незвичного не обіцяла: навчання у Київській Академії, рукоположення у священики, служіння в храмі Козелецького дівочого монастиря, а після смерті батька – «спадкова» Микільська парафія.

Рішучий перелом у долю провінційного попа приніс 1744-й рік. Імператриця Єлизавета Петрівна у супроводі графа Розумовського і всього двору вирішила відвідати рідні місця свого фаворита. Звісно, особливим пунктом маршруту стояло полкове місто Козелець, куди вже перебралися з сіл і хуторів численні родичі Розумовських.

Єлизавета, як водилося, відвідувала місцеві храми. Сьогодні, дивлячись на багатокупольні красоти міських церков, важко навіть уявити, якою «дірою» змушена була милуватися монархиня. Всі архітектурні дива з’явилися тут набагато пізніше, а у 1744-му з п’яти козелецьких святинь лише одна – Преображенський собор – була зведена з цегли. Сьогодні вона б виглядала більш ніж скромно на фоні величного собору Різдва Богородиці, та більшовицька культурна революція не дала нам можливості для порівняння – найстаріший козелецький мурований храм у 1920-х роках був розібраний на цеглу.

Іншими словами, жодних видимих підстав для привернення уваги володарки супердержави до рядового провінційного попа не існувало.

Вакантне місце фактів у таких випадках традиційно займають легенди. Згідно однієї з них, у молільні дорожнього царського палацу на березі річки Остер Єлизавета Петрівна і Олексій Григорович були таємно повінчані, а здійснив обряд саме наш отець Кирило. Фахівці ставляться до цієї версії більш, ніж скептично. Однак, очевидно, якусь серйозну послугу комусь з можновладців Тарловський тоді таки надав. Або просто чимось виділився з маси і впав у «правильне» око.

Інакше важко пояснити, чому пересічний козелецький священик (навіть не соборний настоятель!) супроводжував монаршу делегацію аж до її повернення у Санкт-Петербург. Та й у столиці його чекало блискуче майбутнє: статус священнослужителя при «лейб-кампаніїї корпусі» прямо вводив до кіл впливового придворного офіцерства. (Для довідки: Лейб-кампанією була названа гренадерська рота (364 осіб) лейб-гвардії Преображенського полку, на чолі якої 25 листопада 1741-го року Єлизавета Петрівна здійснила державний переворот. Відтоді лейб-кампанія перетворилася на таку собі гвардію в гвардії і виконувала функції найвідданішого особисто цариці військового формування. Містилася поряд з Зимовим палацом, який і охороняла. Петро ІІІ її розігнав, але згодом Катерина ІІ відновила, правда, практично ліквідувавши особливий статус.)

Більше того, за чутками Кирило Миколайович якийсь час був особистим духівником цісарівни Катерини Олексіївни – майбутньої імператриці Катерини ІІ. За два десятиліття петербурзького життя Тарловський зав’язав безліч важливих знайомств, серед яких найперспективнішим, як виявиться далі, стало приятелювання з молодим адміністратором і небезнадійним літератором Василем Чертковим. З усіх столичних знайомих Тарловського лише Чертков і виявився згодом єдиним справжнім другом.

Хмари над головою отця Кирила почали насуватися після смерті Єлизавети Петрівни. Якщо брати Олексій та Кирило Розумовські відразу холодно сприйняли нового імператора Петра ІІІ, фігуру випадкову на троні, то більшість висуванців козелецьких графів, ловлячи кон’юнктуру моменту, необачно підтримала монарха-германофіла. В результаті, дуже і дуже багатьом це вартувало кар’єри.

Потрапивши у подібну ситуацію і чомусь (з невідомих нам сьогодні причин) прямо побоюючись за власне життя, Тарловський одразу ж після силового приходу Катерини до влади у 1762-му році вирішив тікати. Ще завчасно він запасся надійним паспортом від Синоду з правом вільного проживання і служіння у Малоросії, нині ж не гаявся ні хвилини.

Лише в Україні, за тисячі верст від столиці, втікач дозволив собі перевести подих, зачаївся і навіть не намагався використати свій універсальний паспорт. Вчорашній придворний священик у постійному страху проводив дні і ночі на лаврських млинах під Києвом, молячи Бога, аби лишитися невпізнаним. Невдовзі, однак, загострене відчуття небезпеки (чи постійне нервове напруження і ілюзія такого відчуття) погнало його далі. Наш герой зважується на безпрецедентний для себе крок і покидає обжиті місця, подавшись на вільні запорозькі землі.

3.jpgДовго бродив він диким степом десь по території нинішньої Дніпропетровської області, харчувався дикими плодами, ночував на голій землі, накриваючись подраною рясою. Організм немолодої, битої життям людини не дозволяв, проте, довго триматися такого способу життя і вимагав передишок від безкінечної робінзонади. Під час однієї з таких пауз десь у глухій балці отець Кирило наважився розвести вогонь, щоб приготувати собі якогось скромного кулешу, аж тут на димок налетіли озброєнні вершники – козацька сторожа. Зрозумівши, що втрачати вже нічого, втікач першим заговорив до гостей, запросивши до вечері.

Розмова мало-помалу торкнулася справ духовних. Козаки за всієї вільності своїх звичаїв з великою повагою ставились до питань віри, з гордістю звали себе захисниками православ’я, хоча особливих богословських тонкощів знати й не могли. Однак уявіть собі їхнє потрясіння, коли брудний і здичавілий «бомж», яких сотні блукали степом, раптом почав складно і вигадливо пояснювати і цитувати Святе Письмо, згадувати ніколи ними не бачений пишний Санкт-Петербург… На ранок без зайвих розмов незвичайного знайду відконвоювали на Січ.

Слід зауважити, що офіційне положення Тарловського на той момент лишалося доволі туманним. Сам він, безумовно, страшенно всього боявся і навіть не намагався входити в контакт з жодними владними установами, розраховуючи просто пересидіти бурю на дні житейського моря. З іншого боку, Кирила Миколайовича ніхто формально не розшукував, тож спілкуватися з ним будь-якому підданому Російської імперії можна було безперешкодно.

Так і сталося, що нашого персонажа вільно чи невільно «призначили» настоятелем січової Покровської церкви, а за старим козацьким звичаєм на згадку про дивний богословський диспут у Дикому полі навічно приліпили прізвисько «Дикого попа».

За свідченням ряду джерел, на новому посту прослужив Тарловський недовго. Очевидно, досі не ризикував легалізуватися, та ще й у компанії волелюбного запорозького братства. Проте, надалі «Дикий піп» вже не покидав кордонів запорозьких володінь, переїздив від поселення до поселення, відправляючи духовні потреби місцевих жителів. Десь тут відбулася і дивовижна зустріч його з делегацією від Омеляна Пугачова, яка ретельно допитувалася у очевидця перевороту 1762-го року про долю реального Петра ІІІ.

У 1775-му році царською волею Січ була ліквідована. Величезні дикі простори на півдні імперії, що відігравали колись роль буфера між православним та ісламським світом, підлягали поступовій колонізації і заселенню. Титанічний обсяг намічених перетворень спонукав залучати до колонізаційних проектів людей енергійних, ініціативних, з нешаблонним мисленням. З далекого Санкт-Петербургу пачками летіли монарші укази про призначення нового управлінського ешелону, і в числі перших «цілинників» опинився добрий столичний приятель отця Кирила, а відтепер повноважний Азовський губернатор Василь Чертков.

Дізнавшись про біди старого товариша, сановник особисто звернувся до Катерини, відрекомендувавши отця Кирила найвигіднішим чином. Напевне, була у рекомендації Черткова і суто практична сторона – шукати в незнайомому краї вмілих виконавців завжди важко. А Тарловський чудово знав місцевість, легко знаходив спільну мову з людьми Запорожжя, та й щиро схилявся до колонізаційної та просвітницької діяльності.

Імператриця не заперечувала. Колишні гріхи «Дикого попа» були прощені, самому йому повернуте (точніше, мабуть, підтверджене) звання «лейб-кампанії священика» і тут же відправлено до лав діючої армії на час поточної російсько-турецької війни. Зокрема, відомо, що з російськими частинами побував Тарловський у Криму. Крім того, Кирило Миколайович отримав в особисте володіння аж 25 тисяч десятин колишнього Дикого поля.

Саме тоді й настав справжній зоряний час «Дикого попа». Забувши про роки, 70-літній священик день і ніч мотався степом, повністю віддаючись новій справі. Його стараннями були засновані 24 і нині існуючих села, його коштом були побудовані 12 храмів з лікарнями та школами. А у слободі Новоселиці (на місці сучасного міста Новомосковська) і в сусідній слободі Орловщині «Дикий піп» заснував, відповідно, церковну і музично-співочу школи.

Оскільки обживали степ люди приїжджі, як кажуть, «з коліс», він власним коштом зводив для них будинки, виділяв кожній сім’ї пару волів, коня, дев’ятеро овець та необхідний господарський реманент. Водночас Тарловський використовував всю силу свого красномовства, переконуючи сусідів-поміщиків наслідувати його приклад.

Головною своєю резиденцією він зробив село Воскресенівку, де часто жив ще втікачем і яку цілеспрямовано заселив тепер переселенцями з рідного Козельця. Серед останніх опинився рідний брат отця Кирила та троє племінників. Кажуть, аж до початку ХХ століття у Воскресенівці зберігався його особистий будинок особливого планування: за наближення небезпеки, споруду можна було швидко покинути через будь-який з чотирьох виходів.

Наприкінці життя легендарному «Дикому попу» прийшла в голову ідея увічнити свій нелегкий життєвий шлях в образі двох кам’яних храмів. Обидві споруди, судячи з усього, виникли одночасно і обидві ж були присвячені св. Миколі Чудотворцю. Першу церкву звели на гроші Тарловського його земляки у Козельці. Справа в тому, що стара дерев’яна Микільська церква, де починав свою дивовижну кар’єру Кирило Миколайович, згоріла ще у 1752-му році. Свого часу зі столиці священик допомагав погорільцям, як міг: надсилав гроші, давав поради. Ця переписка зберігалася у місцевій громаді більше ста років, аж поки метикуватий староста не обклеїв старими, цупкими, вже малозрозумілими аркушами одне з громадських приміщень.

4.jpgТож, у 1781-1784-му роках за 15 саженів від згарища старого храму виріс новий, високий, зі струнким ракетоподібним куполом. Стоїть він тут і нині, красивий і доглянутий, хоча служба в ньому правиться нечасто – всі скромні потреби місцевої громади повністю покриває величезний двоповерховий собор Різдва Богородиці. Миколаївська ж церква була першою кам’яною храмовою спорудою Козельця, яку передали віруючим у горбачовські часи (доти там був склад) і яку вони з великими труднощами «підняли» на численних толоках.

На жаль, як водиться, трохи перестаралися і колись стильні білосніжні внутрішні стіни українсько-барокового храму нині покриває «канонічна» масляна розмальовка. Люб’язний батюшка, що відкрив для нас церковні двері, щиро „етім дєлом” пишається, тож у мене не вистачило нахабства сказати йому правду – чим саме я тут милувався, а чим не дуже. Нині на подвір’ї Миколаївської церкви знаходиться будинок-резиденція головного місцевого священика, само собою, МП.

5.jpgДругий храм Тарловський звів уже в місцях, де завершив свою довгу життєву одіссею. У старовинному козацькому монастирі на березі річки Самари під Новомосковськом віддавна стояла дерев’яна Микільська соборна церква. Кирило Миколайович був постійним жертвувачем обителі, а у 1780-х роках на місці старого собору побудував новий – судячи з зображення, тотожний козелецькому.

7 березня 1787 року на освяченні храму «Дикий піп» передав монастирському настоятелю єромонаху Феофану 4 тисячі рублів на поминання душі осіб, що досить недвозначно характеризують коло близьких знайомих отця Кирила. Колишній придворний священик просив монахів молитися за упокій отамана Війська Запорозького Якова Сідловського і за здравіє ватажка повсталих селян Семена Гаркуші, що саме відбував вічну каторгу у Сибіру. Для себе Тарловський спорудив неподалік окрему келію. Тут же, в обителі, його невдовзі і поховали.

6.jpgЗа інтернет-свідченням andy_babubudu, в роки радянської влади тут відкрили будинок перестарілих, згодом інтернат для розумово відсталих. У 1993-му році в монастирських будівлях була відроджена парафія, а ще за два роки – створений жіночий монастир. 12 березня 1998-го року Священний Синод УПЦ переформатував Свято-Микільський Самарський пустинний жіночий монастир і Свято-Микільську парафію у м. Новомосковську на чоловічий Свято-Микільський Самарський пустинний монастир.

Однак нині шукати тут поховання Тарловського не випадає – воно зникло ще, здається, у ХІХ столітті. Навіть Дмитро Яворницький, автор класичного нарису про особу «Дикого попа», не знав точного розташування цієї могили.

Єдине зображення Кирила Миколайовича Тарловського було виконане щонайменше у двох екземплярах і зберігалося у ризницях обох – козелецької та самарської – Микільських церков. Перший портрет у 1897-му році поповнив музейне зібрання Чернігівської губернської архівної комісії. Де він тепер – невідомо. Можливо, вже ніде.

Другий екземпляр дивом уцілів і нині зберігається у фондах Дніпропетровського історичного музею імені Д. І. Яворницького. На картині зображений «Дикий піп» у зеленій рясі і коричневому підряснику, що стоїть біля відкритого вікна, за яким видніється церква. Праву руку Тарловський притискає до серця, а ліва лежить на сторінках Євангелія.

Під фігурою напис:

«Тарловского портрет священника Кирилла,
Щедрота коего сей храм сооружила»

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти