Дружба народів, Церков та людей на вулицях Старого Києва

14 липня 2008, 19:17 | Релігійне краєзнавство | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Київський історик Віктор ЗАСЛАВСЬКИЙ продовжує розповідати про невідомі сюжети християнської історії української столиці. Сьогодні в центрі уваги деякі з героїв Андріївського узвозу: Міхал Грабовський, Микола Костомаров та їх сучасники

Імперія, церква і люди

Дев’ятнадцяте століття у багатьох відносинах стало новою епохою для України та українських Церков по обидва боки Дніпра. Внаслідок розподілів Польщі у 1772, 1793 та 1795 роках до Російської імперії було приєднано значну частину Правобережної України. Національна ідея та імперська ідея у Російської держави були тісно переплетені з ідеєю релігійною, тому розширення кордонів імперії несло за собою і розширення кордонів православ’я.

Між тим, разом із землями під владою нової корони опинилися і її мешканці – численні та різноманітні. Поляки, більшість шляхти (як польського, так і українського походження), та дехто з простого народу були римо-католиками. Простий народ у більшості сповідували католицтво грецького обряду (або православ’я, з’єднане з Римом – уніатство). Керована державною політикою, Російська Православна Церква почала спрямований наступ на обидві конфесії, але більше «дісталося» уніатам, яких майже (а колись і без «майже») насильно примушували «воз’єднатися с батьківською вірою». Римо-католики користувались деякими привілеями, проте «русифікація» їхня розглядалася Петербургом як питання часу – а поки що влада обмежувалася лише закриттям монастирів та друкарень, обмеженням діяльності католицького духівництва.

Правда, чинячи переслідування проти католиків, православні мали деякі виправдання. Вони нібито встановлювали історичну справедливість після переходу українського православ’я на унію кількома століттями до того. Наскільки насильним було тодішнє окатоличення України – зараз судити важко, але виправдання проповідників державницької Церкви були досить штучними та вигаданими. Тим більше, що православному населенню за такої політики жилося не набагато краще – сильний політичний наголос у діяльності Синоду аж ніяк не подобався тим із православних священнослужителів, які були зацікавлені в духовній місії Церкви більше, ніж в місії політичній. А таких Божих людей у Православній Церкві вистачало.

1.jpgПоляки відповіли на такі заходи кількома повстаннями, які в свою чергу викликали численні репресії проти Католицької Церкви обох обрядів. Українці ж, за якими вже закріпилася назва«малороссіян», не мали такої рішучої відваги і до того ж були півтора століття роз’єднані, розподілені внаслідок численних угод між Польщею та Росією (той самий сумнозвісний розподіл України на Схід та Захід). Проте саме у XIX столітті починається розвиток української національної ідеї, початок національної свідомості, без якої не може бути народу. А ідеї національні у ті роки неможливо було відокремити від ідеї християнської. Католики стояли за своє, православні за своє, уніати вкотре опинилися між двома вогнями – і це викликало чергові суперечки, у той час, як прості вірні усіх конфесій могли спокійно спілкуватись один з одним і навіть дружити. Історія однієї такої міжконфесійної дружби розгорталася і на вулицях Старого Києва, в Університеті св. Володимира (сьогоднішній КНУ ім. Т. Шевченка), та на Андріївському Узвозі.

Поляк-українофіл та його друзі

А почалося все так. Після розподілу Польщі у Київ стає місцем проведення грандіозного Контрактового ярмарку, який перенесли сюди з Дубна. Проводився ярмарок на площі, що здобула назву Контрактової – тобто, якраз внизу Узвозу. Численні гості міста, серед який були і Адам Міцкевич, і Оноре де Бальзак, і Ференц Ліст, зачаровані багатою історією вулиці, величною Андріївською церквою та краєвидами, які відкриваються зі схилів Узвозу. А деякі з них вирішують залишитись у цьому «руському Єрусалимі» назавжди. Серед таких був Міхал Грабовський, католик, напівполяк-напівукраїнець з Волині, випускник єзуїтського колегіуму. Уперше прибувши до Києва у 1843 році, Грабовський вирішив поселитись тут, для чого придбав земельну ділянку на Андріївському Узвозі.

2.jpgЯк і всі поляки, Грабовський не погоджувався з сумною реальністю підкорення Польщі Російською імперією. Прагнув він і повної волі для католицького населення – і скоріш за все, протягом свого життя у Києві був парафіянином костьолу св. Олександра, єдиного на той час у Києві. Проте на відміну від своїх земляків та одновірців, він мріяв не тільки про відродження Речі Посполитої. Мрії Грабовського простягалися значно далі – про перетворення Російської імперії на християнську спільноту слов’янських народів, де кожен мав би своє місце, не потерпав би від приниження від інших націй через своє походження чи віру. На відміну від інших поляків, Грабовський не виступав також прямо проти московського скіпетру – аби він лише не заперечував кожному народові визнавати себе та свою віру. Значне місце в цій християнській напівутопії віддавалося Києву як духовному центрові слов’янства, «руському Єрусалимові», який досі залишався таким і для українців, і для росіян.

3.jpgМабуть, тому Міхал Грабовський і захопився ідеєю відродження української культури і свідомості. У свій час він прославився як «український Вальтер Скотт» через свої історичні романи: „Коліївщина і степи”, „ Гуляйпільська Станиця ”, „Степова буря”. Писав Міхал Грабовський не тільки романи – разом з Тарасом Шевченко він планував видання альбому «Мальовнича Україна». Можливо, це під його впливом Шевченко зробив відомий акварельний ескіз Олександрійського костьолу. А сам Грабовський у 1850 році видав збірку „Ukraina dawna i terazniejsza”, присвячену археологічним дослідженням в Україні.

4.jpgСусідом і добрим другом католика Грабовського був російський дворянин, переконаний православний християнин Андрій Муравйов. Разом вони дбали про красу своєї вулиці, разом добилися того, що з Узвозу вигнали будинки розпусти, а схили очистили від сміття.

Ідеї цього поляка-українофіла щодо християнського братерства слов’ян передалися його друзям та знайомим, серед яких були і Тарас Шевченко, і Пантелеймон Куліш, і Михайло Максимович, і Микола Костомаров – майбутній сусід Грабовського на Андріївському Узвозі.

Росіянин за походженням, українець за покликанням

5.jpgУкраїнський історик Микола Іванович Костомаров походив з російського боярського роду, проте предок його, Самсон Мартинович Костомаров, опричник Івана Грозного, втік до Речі Посполитої, де Сигізмунд Август наділив його землею та шляхетськими привілеями. Онук Самсона Мартиновича, Петро Костомаров, пристав до Хмельницького, за що був позбавлений шляхетства та вимушений був втекти «на історичну батьківщину», де і осів у містечку Острогозьк Воронезької губернії разом з іншими козаками-переселенцями. Батько майбутнього історика, Іван Костомаров служив в армії Суворова. Повернувшись додому, він жив у маєтку, доглядав за сином Миколою та поступово захоплювався вольтеріанством.

Ідеї французьких лібералів поміщик проповідував своїм селянам та слугам, які залюбки глузували з причуд свого барина. Але одними лише насмішками діло не обмежилось. 14 липня 1828 року Іван Костомаров наказав запрягти коней та відправився на прогулянку лісом. З прогулянки він так і не повернувся – прибіг кучер з криком, що «барина коні кудись понесли». На його пошуки відправили одного селянина, який повернувся зі звісткою, що «пан лежить неживий, голова красна і кров дзюрчить». Піднявся переполох, яким скористалися слуги, вкравши гроші сім’ї Костомарових. Провели слідство, яке підтвердило, що потерпілий був затоптаний кіньми, на чому і було закінчено. Проте через п’ять років кучер прибіг до священика та привселюдно покаявся – перед барином на його могилі, перед Богом та людьми. Покаявся, що вступив у змову з іншими слугами, вбили барина, вкрали гроші, якими і підкупили суд та слідство.

«Барин, — казав він, — бувало, починав всім казати, що Бога немає, що на тому світі нічого не буде, що лише дурні бояться загробної кари – ось ми і вирішили, що як на тому світі нічого немає, то значить, все можна робити»!

Проте атеїстів з кучера та його змовників не вийшло – християнська совість взяла своє, і вбивця віддав перевагу карі та засланню у Сибір – аби спокутувати гріх і жити як християнин.

Історія з загибеллю батька вразила юного Миколу Костомарова, і він виріс християнином, згадуючи про атеїзм лише з сумною іронією – або інколи з праведним гнівом. А історія з загибеллю батька знайде своє відображення у повісті сина «Сорок років». Тільки у повісті злодій не кається, і приймає найстрашнішу кару – втрату Бога.

У 1833 році Костомаров поступив у Харківський Університет, де більш за всі дисципліни його вразила історія – особливо історія християнства і його боротьби проти язичництва. Університетські лекції лише посилили його християнські погляди а також бажання присвятити своє життя історії. А через те, що гуртожитків у тодішніх університетах не було, молодий Костомаров знімав кімнату у професора Петра Петровича Гулака-Артемовського. Гулак-Артемовський був викладачем руської історії, який для розваги писав вірші в українському стилі. За іронією долі, ані як викладач, ані як адміністратор, Гулак-Артемовський слави не здобув, проте залишився в історії саме завдяки своїм українським поезіям. Гулак-Артемовський зміг передати свою захопленість українською поезією своєму студентові, і той почав сам вчити «малорусское наречие» та писати поезії, які об’єднав у збірці «Українські балади».

Екуменічна дисертація

Зацікавившись історією, та зберігаючи християнський світогляд, Микола Костомаров вибрав темою для дисертації Берестейську унію 1596 року – її вплив на «Западную Россию» — тобто, Україну. Але починаючи писати про церковну унію, Костомаров зайшов значно дальше, ніж збирався сам. Дисертація його торкнулася загальної проблеми відносин між Церквами. Відносини між уніатами та православними бачилися йому у світі загальних відносин між Римом та Константинополем, відносин між різними конфесіями та їхніми віруючими. І молодий історик розглянув ці питання з позиції християнської єдності, показавши безглуздість будь-яких сварок між віруючими. Пишучи про суперечки Римського Папи з Патріархом Константинопольським, Костомаров зробив висновок, що «прагнення церковних єрархів до влади принесли ворожнечу та розділення у миролюбну Христову церкву». І унія між українським православ’ям та Римом показана була перш за все не як намагання Папи загарбати та знищити віру православну, але як спробу Православної Церкви вийти зі смутного стану, у якому перебувала. Таким чином, унія мала багато позитивних рис – і однією з них було появлення Петра Могили, який також намагався знайти вихід з положення та завершити сварки миром.

Звісно, така позиція не могла не викликати на голову наївного студента численні проблеми.

У 1842 році до Харкова прибуває архиєреєм відомий проповідник Інокентій Борісов з метою оживити духовне життя у місті. На його проповіді збирався «цілий натовп публіки усякого чину та виховання». Микола Костомаров також ніколи не втрачав можливості послухати проповідь владику Інокентія, і поступово сановний проповідник та юний студент стали друзями. Швидко здобувши добру славу у місті, архиєрей був запрошений опонентом на захист дисертації Костомарова. Прочитавши дисертацію, отець Інокентій запросив до себе юного дуга та розповів йому про свої претензії до праці.

По-перше, події не таких вже і далеких років розглядалися Костомаровим не з традиційної державницько-православної позиції – молодий історик стверджував, унійні події були викликані перш за все практичними проблемами тодішньої Православної Церкви, падінням моралі та освіти, залежністю від православної шляхти та поборами з боку константинопольських патріархів. Намагаючись вийти з цього сумного стану, покращити освіту, духовність та церковний устрій, православні ієрархи вирішили, що папа Римський буде їм кращим покровителем ніж патріарх. І саме через католицький вплив у православної опозиції змогла з’явитися така постать, як Петро Могила, що сприяв піднесенню українського православ’я на гідний рівень.

По-друге, Микола Костомаров у своєму дослідженні не обмежився тільки питанням Берестейської Унії, а торкнувся більш широкої теми – відносин між Католицькою та Православною Церквами, теми християнської єдності. Висновок, зроблений Костомаровим про пагубне прагнення єрархів до влади, у значної мірі суперечив офіційним на той час поглядам Синоду та імперії.

До всього цього висловив свої заперечення владика Інокентій. Про корисні інтереси Папи можна було писати скільки завгодно – але не про корисні інтереси православного Патріарха. Про негативні наслідки унії (з якою з великим задоволенням боролися православні) писати було можна і потрібно – але не про позитивні. Гріхи польського короля, шляхти та єзуїтів стали загальним місцем у російській історіографії – але не гріхи православних князів, єпископів, священиків та Патріархів. Інакше кажучи, Костомаров прагнув християнської єдності через примирення, через визнання взаємних заслуг та помилок, через взаємне порозуміння та повагу. Проте державницька Церква визнавала лише один шлях до єдності – через «боротьбу до повної перемоги».

Що ж, ані Костомаров, ані архиєрей Інокентій Борісов не були самотніми у своїх думках. Кожен вірив у свою правоту та вірив так, як його навчили. З іншого боку, отець Інокентій хотів захистити свого юного друга від можливих переслідувань за свої переконання та лише тонко натякав йому на небезпечність висловлювання «недозволених» думок. І, можливо, саме отець Інокентій сприяв тому, що захист Миколою Костомаровим своєї дисертації був заборонений, а сама дисертація була приречена до спалення. Як і Костомаров, отець Інокентій був християнином, а тому любов до ближнього та бажання цього ближнього захистити від неминучих проблем могли натхнути його до подібних дій – заборони дисертації.

У будь-якому випадку, Микола Костомаров та Інокентій Борісов залишалися друзями протягом усіх університетських років молодого історика, і Костомаров залишався вірним парафіянином у церкві, де проповідував архиєрей. Навіть коли вчена рада намагалася «завалити» нову дисертацію Костомарова – дослідження української народної поезії – отець Інокентій вступився за нього, вказавши, що Біблія також містить у собі, крім інших літературних жанрів, і народні пісні. Народна творчість – тема дещо нейтральна, і боятися не було чого. Проте Костомаров аж ніяк не збирався змінювати свої погляди на церковну єдність та християнську любов, а тому навіть тоді можна було зі впевненістю сказати, що чекають на його долю нові пригоди та нові випробування.

Християнська єдність, дружба та любов

У 1844 році Костомаров вдало захищає дисертацію та через півтора роки, після довгих подорожей по історичних місцях України, стає в Києві вчителем, а згодом – і професором російської історії в Університеті ім. св. Володимира (сучасний КНУ ім. Т. Шевченка). У Києві його друзями стають науковці Микола Гулак та Василь Білозерський, колишній ректор Університету Михайло Максимович, інші вчені, письменник та викладачі, ще тісніше стає дружба з Пантелеймоном Кулішем і Тарасом Шевченко. Подружився Костомаров і з кількома поляками, які залюбки ділилися з ним відомостями про козаччину та документами тих часів.

Київ того часу був значним центром польської діаспори, і як наслідок – одним з головних центрів русифікації поляків. Поляки ж, поєднавши у своїх серцях віру та батьківщину, без великої симпатії ставилися і до росіян, і до Православної Церкви. Київ та київський край у їхніх очах немов розділилися на дві партії – «католики» та «руські». Католиками іменували себе поляки, росіянами ж звали усіх інших. З метою поширення русифікації було засновано Імператорський університет св. Володимира. Поляки, відповідно, звели на власні кошти костьол св. Олександра, який будувався майже тридцять років і кілька разів зачинявся владою ще до завершення будівництва. Сильними були мрії про волю – сильним був і поліцейський догляд за студентами, викладачами, священиками. З особливою ревністю доглядали за імператорським університетом, де навчалося багато «католиків». Київський генерал-губернатор Д. Бібіков просто казав студентам та професорам університету, що каратиме усіх, хто наважиться обговорювати політичні питання. Замість цього він радив займатись «бенкетами та жінками» — за це він переслідувати не збирається.

У таких обставинах, де гноблення викликало ворожнечу католиків та православних, ідеї Костомарова про християнську єдність знайшли нову форму. В основі релігійного розброду католиків та православних лежала національна ворожнеча – поляків проти росіян. У свою чергу, національні сварки мали підставою релігійні суперечки минулих сторіч – суперечки католиків та православних через унію та приниження православної віри. Молодий же історик разом із друзями мріяли про припинення сварок і про мир між слов’янськими народами. Але для припинення конфліктів треба було припинити переслідування «інославних», припинити насильну русифікацію та насильні навернення на православ’я.

Друзі мріють про надання різним націям та християнам різних конфесій право бути собою – але ж у тодішньої Росії це було неможливо. Тоді у мріях з’являється фантастична федерація слов’янських народів, побудована на принципах свободи віросповідання. Звісно, викладачі та вчителі не збиралися робити переворот у державі – вони лише мріяли, що історія сама приведе до створення такої казкової держави, де нарешті пануватиме християнська єдність та терпимість. Своє товариство друзі назвали на честь свв. Кирила та Мефодія – місіонерів, що принесли слов’янам християнство та освіту, а також пам’ятали про християнську любов та єдність, незважаючи на сварки між Папою та Патріархом. Дисертація про унію та церковну єдність була спалена, але не забута. Мрії свої Костомаров описав у невеличкому творі, «намагавшись відтворити у стилі біблійний тон».

6.jpg

Так пройшло півтора роки. У Києві Костомаров винаймав квартири на Хрещатику (тоді це була всіма забута вуличка на краю міста), а потім на Рейтарській вулиці. Але у 1847 році він перебирається на Андріївський Узвіз. Переїзд його був пов’язаний з приємними змінами, які мусили відбутись у житті історика. 30 березня 1847 року він мав одружитись. Нареченою його була Аліна Крагельська, колишня студентка Костомарова. Думки про побожну любов між слов’янськими народами та Церквами переплелися у його серці з думками про іншу любов між двома слов’янами – але любов досить земну та зовсім не гіпотетичну.

* * *

Однак цього часу жодним мріям Миколи Костомарова не судилося збутись. За день до весілля він був заарештований – жандарми знайшли у нього твір про Кирило-Мефодіївське товариство. Ледве встигши попрощатись з матір’ю та нареченою, Костомаров був відправлений до Петербурга. Заарештовані були й інші кирило-мефодіївці – і Микола Гулак, і Василь Білозерський, і Шевченко…

7.jpgАрештантам робили очні ставки, проводили допити. Дуже мужньо тримався Шевченко – намагався жартувати, з посмішкою розповідав про свій арешт та заспокоював Костомарова: «не журись, Миколо, ще колись будемо у купі добре жити». А Микола Гулак усю вину брав на себе, доводив, що автором костомаровського рукопису був саме він, а не Костомаров. Розуміючи, що впертість його коштуватиме йому багато, він все одно хотів взяти на себе більше, щоб врятувати друзів. Пізніше Костомаров скаже про нього: «він був справжній християнин та вчинком своїм втілив слова Спасителя, що немає більшої любові ніж віддати життя своє за друзів своїх».

До Костомарова у Петербург приїжджала і Аліна, просила «берегти здоров’я та надію», обіцяла, що розлука не заважатиме їхньому коханню, та весілля все одно відбудеться, хоча б і через рік.

За створення нелегального товариства Костомарова та його однодумців було засуджено на ув’язнення та заслання. Костомарова засудили на рік у в’язниці та заслання у Саратов. Ув’язнення було відносно легким – історик зміг довчити давньогрецьку мову, вивчити іспанську. А в Саратові він продовжував історичні дослідження, дружив з католиками на засланні, листувався з друзями (польський археолог граф Свідзинський надсилав йому книги про епоху Хмельницького). Праця знов захопила Костомарова, і він забув про наречену, цілком віддавшись історії…

Подальші шляхи

Арешт Костомарова і друзів не припинив їхньої діяльності. Протягом та після ув’язнення кожен продовжував свою справу. Не складали рук і їхні друзі. Куліш та Максимович, Костомаров та Шевченко – усі вони продовжили у житті та праці своїй сповідувати ідеали примирення та взаєморозуміння. Куліш за підтримки Грабовського продовжував письменницьку діяльність, перекладав Біблію українською, Максимович не залишав етнографічні дослідження, Шевченко став для українців творцем національної ідеї.

Історичні праці Костомарова поклали початок українській історіографії. Правда, пам’ятаючи про спалену дисертацію, ув’язнення та заслання, він ховав свої українські ідеї під великодержавними гаслами – за що і досі шанується росіянами.

Кирило-Мефодіївське товариство поклало фундамент для зміцнення національної свідомості українців, проте мрії його засновників про християнську та всеслов’янську єдність так мріями і залишились. Сім’я народів, яку удавала з себе Російська імперія, була більш схожа на в’язницю народів, і тому більшість з тих самих народів – від фінів до поляків – віддали перевагу простій боротьбі за незалежність. Один з ідеологів товариства Міхал Грабовський пізніше все ж таки передивився свої погляди на всеслов’янську федерацію та, полишивши у Києві православних друзів, переїхав у Варшаву – якраз напередодні нового польського повстання, підготовка якого не обійшлася без його участі. По сумній іронії долі, придушення повстання очолював Михайло Муравйов, брат Андрія Муравйова, друга та сусіда Грабовського, а офіцерів повстання розстрілювали у Київській фортеці, біля Косого Капоніру – у тому самому Києві, де вперше зустрілись…

Крім того, єдність націй була б неможлива без єдності Церков – а проімперська Православна Церква не мала аніякого наміру миритись із існуванням інославних християн на «своїй» території. Католики ж обох обрядів навряд чи відчували будь-яку симпатію до віри загарбників. Отже, на шляху великої мрії купки побожних інтелігентів лежало надто багато «але».8.jpg

Проте дружба людська сталася сильнішою за політичні незгоди. Дружбу Муравйова з Грабовським припинила смерть останнього у Варшаві, у тому ж 1863 році. Але вдова Міхала Пауліна повернулася до Києва, до будинку № 34-в, де провела решту життя. І, мабуть, була вона парафіянкою у тому самому костьолі св. Олександра, якого прославила кисть Шевченка.

Росіянин за походженням та вихованням, українець за покликанням та православний за віросповіданням, Костомаров брав матеріал для історичних досліджень козацьких часів у друзів-поляків. Ані Куліш, ані Шевченко ніколи не забували про вплив Грабовського на їхній світогляд та творчість. Тому примирення християнських народів, а з ними – і примирення Церков все ж таки сталося – не на папері і не шляхом політичних утопій, але у серцях вірних друзів, які діями своїми почали приклад іншим християнам.

* * *

І там, де потерпіли поразку мрії, коханню Бог судив іншу долю. Через двадцять п’ять років після примушеної розлуки наречених, їхні шляхи знов зустрілися. У 1873 році, через 26 років після арешту, Микола Костомаров приїхав до Києва – до старих друзів, до старих вулиць та церков, до старих спогадів. Разом з другом Павлом Чубинським він завітав до Братського монастиря, а потім проїхав Узвозом, де стояв і той самий будинок, який він мріяв перетворити на сімейне гніздечко. Усе залишалося там так же, як і чверть століття тому – немов той арешт відбувся лише учора. Спогади переповнили старого історика, і він спитав Чубинського про подальше життя його колишньої нареченої. Цього Чубинський не знав. Проте він спитався у знайомих, і ввечері доповів другові, що Аліна Крагельська не дочекалася його із заслання, вийшла заміж, народила трьох дітей… Але також виявилося, що вона овдовіла, і завтра на неї чекають у Києві.

Старі почуття знов наповнили серце, і Костомаров вирішив зустрітись з колишньою нареченою. Не сподіваючись на більше, він хотів лише залишитись другом для тієї, з якою розлучила його доля – і не без його провини. Проте стара любов пережила роки, і в травні 1875 року Микола Костомаров обвінчався з Аліною – або, точніше, Галиною, як тепер наш ідейний українець називав свою жінку. І автобіографію свою він присвятив «любій жінці Галині», знов підкреслюючи, наскільки людські стосунки, людська любов, повага, дружба та побутова толерантність можуть стати значно сильнішою зброєю у Божих руках, ніж політичні ігри та соціальні утопії – «бо Царство Боже всередині вас».

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти