Монаша обитель поміж лісистими пагорбами і стрімкими потоками

1 жовтня 2007, 18:15 | Релігійне краєзнавство | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Про свою подорож до Боронявського василіянського монастиря на Закарпатті розповідає наш кореспондент Ігор СКЛЕНАР. Це другий матеріал автора із серії „Василіянські обителі України”, підготовлений для РІСУ

Коли ми доїжджали до місця нашого дводенного побуту, карпатські гори вже залишилися позаду. Позаду за нами залишився і районний центр Хуст. Місто відоме не лише стрімкою і звивистою рікою Тисою, яка цього року через спеку суттєво підсохла, а й будинком священика Августина Волошина, президента Карпатської України, держави, що проіснувала всього кілька днів, але на початку Другої світової війни устами свого керманича заявила про бажання тутешніх українців вільно жити на рідній землі і бути у політичній та духовній єдності із своїми братами і сестрами-українцями. А сьогодні у цьому містечку більше кидаються в очі атрибути радянської дійсності, які залишилися і досі, зокрема, назви вулиць занадто „пролетарські” — Дзержинського, Кірова...1.jpg

Та ось на трасі завиднілися і показники на монастир у Бороняві. У вічі одразу кидалося те, що боронявську місцевість оточують високі лісисті пагорби, вони мовби півколом замикають її. Якщо зазирнути за них кільканадацять кілометрів на захід, то там знаходиться територія теперішньої Румунії. Кажуть, що стрімка Тиса поділена навпіл – одна українська, а одна румунська. Мальовничість місцевості, в якій було покладено початки монашому осідку василіян, захоплює не лише тим, що з неї відкривається панорама на село з кількома тисячами жителів. Той, хто задумав закласти місце для молитви і духовного служіння, бачив перспективу його майбутнього розширення.

Та про це ми довідалися наступного дня, а поки що настоятель о. Йосафат Воротняк примістив нас у будинку для гостей…

Боронявcькі відпусти єднали віруючих різних народів

2.jpgІсторія монастиря охоплює нелегкі і драматичні перипетії, які відбувалися в цьому краї. Як розповів нам теперішній настоятель монастиря, історики датують заснування обителі 1716 роком. Монахи кілька десятиліть жили в печерах у лісі неподалік монастиря, хоча вже була збудована дерев’яна церква і невеличкий монастирський будинок. Одному з них, як припускають, з’явилася Мати Божа. Потім після його розповіді Богородицю намалював на полотні єромонах Йоанікій Базилевич і подарував монастиреві на свято Благовіщення в 1785-ого року. Сьогодні це місце відповідно позначене пам’ятним стендом одного із теперішніх парафіян.

Коли австрійський імператор Франц Йосиф розпочав заходи із ліквідації уніатських монастирів, то Боронявський теж підпав під „касату”. У 1788 році його було закрито, а монахам довелося знову жити в печерах. Коли переслідування минулося, було збудовано велику дерев’яну церкву висотою більше 21 метра та шириною біля 10 метрів, а також монастир з глиняної цегли довжиною 39 метрів. У 1888 році в центрі села було освячено нову муровану церкву, в якій служили монахи-василіяни.

3.jpgБогородична ікона Йоанікія Базилевича прославилася багатьма чудами, записаними у монастирському літописі після даних під присягою свідчень побожних прочан з усіх куточків Гуцульщини, які приходили просити заступництва Матері Божої. За чудотворні зцілення цю ікону в кінці XVIII ст. на основі подань духовної комісії було визнано „благодатною”, тобто чудотворною. Згідно з декретом Папи Лева XIII від 28 березня 1893 року її коронували, а монастиреві надано дозвіл на проведення відпустових свят три рази на рік: Благовіщення Пречистої Діви Марії, св. пророка Іллі і Воздвиження Чесного Хреста. З того часу на багатолюдні відпусти з усіх сторін краю і далеко з-за його меж в Бороняву приходили не лише українці, але й представники інших національностей, які до сьогодні чисельно представлені у закарпатському краї: угорці, чехи, словаки, румуни.

20-30-ті роки ХХ ст. стали золотою добою в історії монастиря. Боронявський, як й інші греко-католицькі монастирі, стає місцем самоусвідомлення вірників, місцем їхніх щирих молитов, духовних запитів, надій і сподівань на впорядкування свого життя, розбурханого бездержавним статусом і свавіллям різноманітних окупантів, які постійно завдавали неспокою жителям Срібної Землі.

Після 1920 року монахи-василіяни Закарпатського краю переживали схожі проблеми, що і їхні співбрати у галицькому краї трохи раніше. Йшлося про внутрішню потребу оновлення Чину заради активнішої праці зі своїми вірниками, частина яких почала переходити на православ’я після агітації російськими емігрантами-білогвардійцями (за сприянням чеського уряду). Почали з’являтися й нетрадиційні для цього краю протестантські громади. Завдяки кільком отцям-василіянам із Галичини вдалося провести реформу на взірець Добромильської, як про це писав уродженець Закарпаття, визначний історик Чину св. Василія Великого о. Атанасій Пекар у "Нарисі історії Василіянського Чину" (Рим, 1992). До оновлення приєдналися і монахи Боронявського монастиря, щоправда найпізніше з-поміж усіх решти закарпатських обителей. Лише в 1938 році вони почали підпорядковуватися проводові канонічної Закарпатської Провінції св. Миколая в Ужгороді, створеної на шість років раніше.

15-16 жовтня 1939 року її молодий член, василіянин Севастіян Сабол, письменник і поет-лірик, став свідком здвигу Карпатської України, був на місці бою між угорськими вояками і карпатськими січовиками – "Красному полі", яке розкинулося за більше ніж 20 кілометрів від Бороняви. Там він уділяв вмираючим борцям за свободу св. Тайни сповіді і Євхаристії… Тутешні монахи були поінформовані про все, що там відбувається. Вони були свідомі того, що інвазія будь-якого характеру нічного доброго ні для них, ні для їхніх вірників не принесе.

4.jpgПісля закінчення Другої світової війни ліквідація греко-католицької Церкви на Закарпатті проводилася не так швидко. Як відомо, підступна трагічна смерть ужгородського владики, майбутнього блаженногоТеодора Ромжі сталася аж в листопаді 1947 році. Того ж року, в серпні комуністична влада вирішила закрити Боронявський монастир, що невдовзі і зробила, а ігумена о. Йосифа Завадяка, ЧСВВ засудили на 25 років ув’язнення. Хоча цей ієромонах підпав під амністію, але не піддався вимогам безбожної влади і пролляв свою мученичу кров за католицьку віру. Зараз він знаходиться в списку духовенства і мирян УГКЦ, стосовно яких розпочато беатифікаційний процес.

Починаючи з 1948 року, монастирський храм перетворили на склад продуктів, овочів та зерна, а в 1967 році комуністи почали трактором валити монастирську церкву. Відважні боронявці оборонили рідну святиню. Монастир спочатку перетворили на дитячий садок, а в кінці більше як половину будівлі розвалили і передали майно та будинки монастиря колгоспу.

Єдине, що залишилося від цілого монастирського комплексу – це мурована церква кінця XIX ст., але її новими господарями стали священнослужителі УПЦ (МП), тут діє громада цієї Церкви, яка своєю числом поступається греко-католицькій громаді. У Хусті знаходиться також резиденція місцевого владики згаданої конфесії і собор Хустської єпархії.

Інтенсивна відбудова після десятиліть руйнації

Закарпатський люд завжди був чутливий на нові зміни, тому що в його історії вони відбувалися доволі часто. Але найвеличніша зміна для місцевих греко-католицьких вірників сталася тоді, коли в останньому десятилітті настала свобода віровизнання. Настав час змін і для жителів Бороняви, які мусіли підпільно молитися у своїх домівках, таємно запрошувати до них священиків для надання духовної обслуги. В кінці 1990 року храм і монастир у селищі повернуто в аварійному стані справжнім власникам. З початку 1991 року старенький єромонах-василіянин Богдан Тодавчич, а пізніше Теодозій Сочка відновили василіянську спільноту. 5.jpg8 квітня 1991 року чудотворну ікону Богородиці було урочисто перенесено із Хуста до монастирської церкви Бороняви. За часів атеїзму її зберігали віданні своїй церкві миряни.

Після призначення уродженця цього краю о. Атаназія Чийпеша (теперішній настоятель монастиря Появи Пресвятої Родини в с. Джублик на Закарпатті, де, згідно із твердженнями двох дівчаток, об’явилася Богородиця) на становище ігумена в 1999 році було збудовано відпустову каплицю св. Іллі та дім паломника з нагоди Міжнародної прощі вервиці в Бороняві. За словами нинішнього настоятеля о. Йосафата Воротняка, у 2000 році розібрано дерев’яний храм, а на його місці почали будувати великий мурований храм з підвальним приміщенням. У грудні 2001 року оновили і укомплектували дзвонами дзвіницю, яку ще освятили у 1992 році. 6.jpg

З 2000 року почали будувати новий монастир, який буде сполучений входом у церкву. Подбали і про гостей, для них спорудили окремий будиночок для тимчасового перебування у місці молитви і чудової природи.

Традиція відпустових святкувань оживає з року в рік

Ми подалися на північну сторону від монастиря. Стежина одразу привела до того пам’ятного місця, де починалася історія монастиря. Криниця з водою при потребі може втамувати спрагу. А духовне прагнення паломника може задовільнити Хресна дорога, стації якої пролягли крутими доріжками у ліску (раніше монастиреві належало 70 гектарів, а за словами настоятеля, сьогодні лише кілька є у власності спільноти). 14 стацій зроблені у формі невеличких каплиць, які будуть доповнюватися іконописними зображеннями.

7.jpgХресна дорога розпочинає традиційну програму відпустових святкувань, які відбуваються на свято св. пророка Іллі 1-2 серпня. Як наголошував нам о. настоятель, боронявська спільнота збирає у ці дні переважно до кількох тисяч людей. Вони торують стежини живописного та пахучого лісу і роздумують разом із своїми духовними провідниками – місцевим владикою, монахами і єпаріхальними священиками – над тим, яку жертву на хресті приніс Христос. Серед паломників є чимало старших людей, представників молодіжних парафіяльних спільнот із сусідніх районів Закарпаття. Цьогоріч юні вірники прибули із Рахівського, Великобичківського і Тячівського деканатів. Вони вже другий рік поспіль приходять на відпуст пішки, незважаючи на те, що деяким з них до Бороняви слід подолати біля 70 км. До них приєднуються члени деяких молодіжних християнських організацій зі Львова. Потім паломники радо йдуть із священиками на водосвяття, повертаються на територію монастиря, де у підвальному храмі відбуваються нічні чування. Коли наступного дня оживає природа, а пташиний спів пробуджує все довкола, в тому числі і прибулих вірників, у храмі чути піснеспіви Утрені із величанням славного пророка Іллі. Молитва долинає до села, звідки вже прямують потоки паломників з різних греко-католицьких парафій майже цілого Закарпаття, очолені священиками із сусідніх деканатів – Рахівського, Тячівського, Виноградівського, Великобичківського. Під спів марійських пісень відбувається перенесення копії чудотворної ікони Богоматері та ікони з мощами блаж. Теодора Ромжі з храму до відпустової каплиці св. пророка Іллі. Традиційно там служать святкову Літургію за участі численного духовенства та за присутності великої кількості побожних мирян. 8.jpgБоронявський відпуст збирає у себе не тільки монахів-василіян із сусідніх закарпатських монастирів – с. Малого Березного (поруч із словацьким кордоном) та с. Імстичева, а й отців та братів Чину із обителей львівського регіону, сестер Служебниць (переважно із Сербії), Пресвятої Родини (їхній дім знаходиться у не дуже далекому Міжгір’ї). Місцеві римо-католики також не забувають поєднатися у молитві з нагоди відпустового свята, цього року були два священики і сестри адоратки. Після неодноразових запрошень на відпусті жодного разу не був настоятель місцевої православної церкви.

Зустріч між боронявськими монахами і представником УПЦ відбувається лише на шкільному святі з нагоди першого дзвоника, але якихось суттєвих суперечностей, як розповів нам о. Йосафат, між обома громадами не існує.

Боронявські монахи постійно відкриті для прихожан

9.jpgКоли на території обителі після велелюдного зібрання вірників знову панує звичний порядок та спокій, члени боронявської спільноти беруться до звичної духовної праці. Настоятель о. Йосафат донедавна був редактором часопису „Місіонер” у монастирі св. Онуфрія у Львові, а з літа 2004 року поринув у вир душпастирської праці та організував подальші будівельні роботи у монастирському комплексі смт. Бороняво. Завдяки своїй активності провідникові боронявської василіянської обителі за останні три роки вдалося знайти спонсорів для оздоблення фасаду храму, для перекриття верхньої частини храму і встановити дев’ять куполів, які у цю осінню пору виблискують на сонці.

Жертвенні парафіяни дбають за те, щоб овочі і фрукти багатого на них закарпатського краю постійно були в раціоні боронявських монахів. Та ченці не відмовилися від ведення власного господарства, в наявності якого є домашня птиця, свині, корова та ін. За словами настоятеля, господарство збиткове, але виправдовує себе тим, що молитовний дух членів спільноти підтримується здоровим харчуванням. Нам вдалося переконатися у якості місцевої кухні і спільно з монахами спожити різноманітні специфічні страви.

…Ми ввійшли у підвальну частину храму. Тут Богослужіння відправляються не дуже часто, але це місце вшанування відомих ісповідників віри Срібної Землі, про їхній подвиг нагадують ікони блаженних, єпископів Теодора Ромжі і Павла Гойдича, а також портрети владики Олександра Хіри та о. Йосифа Завадяка із пам’ятними таблицями.

1a.jpgВірники регулярно приходять до монастиря із своїми духовними потребами. Окрім о. Йосафата різні таїнства Церкви здійснюють його сотрудники о. Миколай Кук та о. Макарій Ленів, а бр. Макарій дбає за те, щоб новинки духовної літератури поповнювали полиці боронявських прихожан. Як розповів нам о. Йосафат, вірники у цьому краї виробили власний місцевий спів богослужень, а деякі з них охоче би співали на старослов’янській мові, але він намагається заохочувати їх до вже усталеного в цілій УГКЦ літургійного тексту та співу українською мовою. Якогось спротиву у цьому з боку боронявської громади не відчувається.

Сама копія чудотворної ікони та мощі о. Йосифа Завадяка знаходяться у монастирській каплиці, де теж правляться щоденні богослужіння, зокрема читані в неділю для дітей молоді. На одній з таких нам вдалося побувати. Хлопці і дівчата віком 10-15 років охоче брали молитовники до рук, йшли на каяття до священика. Можливо, не одна юна душа під час цієї Літургії згадувала свого батька, який поїхав в сусідню країну на будівельні роботи, адже це дуже характерно для цього краю…

2a.jpgНастала пора прощатися із спільнотою. Та не так легко було це зробити. Подумки дорогою додому повертався у це монаше місце між лісистими пагорбами і стрімкими ріками, де ще мовби витає відгомін молитов ченців різних поколінь. Їхній спів підхопили теперішні – за нас, сущих.

Підписи до світлин:

1. Загальний вигляд на монастир у Бороняві.
2. Ікона, яка позначає місце ймовірного об’явлення Богородиці в лісі біля монастиря.
3. На престолі у монастирській каплиці виставлені мощі останнього післявоєнного ігумена о. Йосифа Завадяка, беатифікаційний процес якого розпочався у 2005 році.
4. Відпустова каплиця св. пророка Іллі.
5. Будова монастирської церкви ще триває.
6. Каплиця-стація Хресної дороги у лісі.
7. Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії із Сербії разом з о.-настоятелем Йосафатом Воротняком.
8. Єромонах Йосафат Воротняк на тлі будівництва храму.
9. Юні прихожани під час Літургії у монастирській каплиці.
10. Монастирський храм, який спрямований у небо.

Світлини Лесі МАЛАХІВСЬКОЇ

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти