Паломник-мандрiвник

Паломник-мандрiвник - фото 1

Петре, звiдки у вас з’явилося таке нестримне бажання ходити на прощi?

2.jpg – Через хворобу серця я не змiг завершити службу в армiї. Пiвроку лежав у вiйськовому госпiталi i, як казали лiкарi, було небагато шансiв вижити. А коли мене виписували, лiкар порадив: „Пам’ятай про Бога – i тодi будеш жити!” Я запам’ятав цi слова i вiдтодi не переставав молитися. А найкраще молитися – пiд час прощi.

Я наразi не одружений i не маю постiйного мiсця працi. Через хворобу отримую пенсiю у розмiрi 395 гривень. Я невибагливий, тому на проживання менi її вистачає. Проща та й усе моє життя – це служiння Богу. А менi є за кого помолитися: сестри хворiють i батько занедужав, нещодавно померла мама... Менi потрiбна проща, бо вона стала моїм життям.

Де ви ночуєте пiд час прощі?

– Зазвичай через церкву домовляємося, аби нас прийняли мiсцевi парафiяни або про нiчлiг у школi. Взимку, на щастя, завжди знаходив притулок для ночiвлi. Але буває усяке. Я не раз ночував i в копицi сiна: пiсля довгої дороги настiльки втомлений, що не помiчаєш жодних незручностей. Одного разу пiд час зливи та грому в болотi загрузли пiвсотнi прочан, тож доводилося кожного за руки витягувати. Взагалi прощi проходять весело. Адже паломники iдуть гуртом i розповiдають цiкавi iсторiї, спiвають i звичайно ж – моляться.

А сил у тривалих походах вистачає?

– Так. Знаєте, найулюбленiшою для мене є проща із Хмельницького до Бердичева довжиною 174 кiлометри, у яку ходжу багато рокiв i на яку очiкую з нетерпiнням. Останнього разу якраз напередоднi прощi я пiдвернув ногу, тож першi кiлометри вiдчував неймовiрний бiль. Обмотав колiна бинтами… Уже думав вiдмовитися, як пiдiйшов священик i доручив менi бути порядковим, тобто керувати колоною. Я не мiг вiдмовитися! Самому годі повiрити, але я тодi дiйшов до Бердичева.

3.jpgПроща – це аж нiяк не вiдпочинок, а важкий похiд i молитва. На прощах поряд iз колоною завжди їде автомобiль супроводу, у якому є харчi та медикаменти. В разi чого тi, хто занедужав, можуть вiдпочити i проїхати частину дороги у автомобiлi. Але для молодої людини вiдiрватися вiд групи i сiсти у авто – ганьба!

Яка ваша найдовша проща?

– Вона проходила у Польщi – з Ряшева до Ченстохови. За кордоном надзвичайно цiкаво, але бував там не часто: надто дорого! Там, аби йти разом зі всiма, отримувати їжу i мати нiчлiг, треба заплатити за прощу 70 доларiв. А в Iталiї – ще дорожче!

На Заходi цiкаво, бо люди значно привiтнiшi: усi посмiхаються, махають руками i пiдтримують нас. А у нас – не так урочисто. У Запорiзькiй областi нас, паломникiв, сприймали ледь не як перших християн. Дивилися iз переляканим виразом обличчя. Вздовж траси постiйно зупинялися автомобiлi: водiї гадали, що йде похоронна колона або ж щось трапилося...

Куди зараз збираєтеся?

– Пiд час Великого Посту збираюся на прощу з Миколаєва до Баштанки. У цей холодний перiод прощi бувають рiдко i вони не люднi. Найцiкавiше у травнi, коли надворi уже тепло, та серпнi. В Українi є чотири Лаври: три православнi i одна греко-католицька. I усi Лаври – Успенськi. Тобто найбiльшi прощi на Успення, напередодні 28 серпня.

На цей рiк маю особливi плани! Адже менi виповниться 33 роки, стiльки ж, як було Iсусовi Христовi, коли його розiп’яли. Тому приготував для себе довгий i важкий шлях. Уже запасся бинтами, бальзамами вiд мозолiв i готовий вiддати себе Прощi.


На світлинах з архіву РІСУ: Петро Упалюк з похідним гучномовцем; проща до Унева


P. S. Минулого року один з редакторів РІСУ мав нагоду дечим допомогти цьому незвичайному прочанину. На знак вдячності Петро ось уже 9 місяців щоденно о 15.00 відмовляє молитву за цю особу, сповіщаючи про це такими ж регулярними дзвінками-„маячками” на стільниковий телефон…