Теребовля

4 вересня 2011, 16:21 | Теребовля | 0 |   | Код для блогу |  | 

Княже місто Теребовля

Теребовля

Старовинні храми XVI-XVII століть, руїни колись одного з найбільших на Поділлі василіанського монастиря, замок, “який тільки Кам’янцю міг поклонитися”, і навіть зменшена копія римської базиліки святого Павла за мурами — це пам’ятки, що чекають на туристів у Теребовлі.

Місто на перший погляд може видатися типовим райцентром. Мандруючи ним, годі сподіватися на послуги all inclusive, але уважному туристу за один день оглянути всі місцеві пам’ятки аж ніяк не встигнути. Теребовля — місто парадоксів: коли ти там, думка про те, що вона — одне з найстаріших міст Русі, ніяк не вкладається в голові. “І де тут Русь?” — подумки запитуєш себе, оглядаючись на будівлю ратуші ХІХ ст., на костел кармелітів 1635 р. “Де вона?” — знову повторюєш, крокуючи бетоновим мостом, дивлячись на похмуру і вусату постать “радянського” Шевченка… Справді, аж ніяк не кожен місцевий житель скаже, коли народився князь Василько теребовлянський, коли він помер та хто його осліпив. І це, напевно, найбільша особливість Теребовлі — туди потрібно їхати підготовленим і свідомим того, що шукаєш. А щодо несподіванок, то вони обов’язково будуть, бо ж усього “ані не сказати, ані написати”.

Початки міста: від Василька до Ягайла

Пам'ятник князю ВасилькуТериторія Теребовлі була обжита ще в часи Трипільської культури, але перша писемна згадка про місто належить до 1097 р., коли засліплені жадобою слави, влади і надприбутків князі уклали між собою угоду в Любечі та зареклися продовжувати міжусобну боротьбу. Це був один із численних в нашій історії “універсалів національної єдності”, який, як і інші, християнські правителі порушили через тотальний брак віри й моральності. Очевидно, що в даному випадку документ писали з поправкою на феодальні реалії:

“Пощо ми губимо Руськую землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з’єднаймося в одне серце і обережімо Руськую землю. Кожен хай держить отчину свою: Святополк — Київ Ізяславів; Володимир — Всеволодів [уділ]; Давид, і Олег, і Ярослав — Святославів [уділ]; [іншим хай будуть] городи, які їм роздав Всеволод: Давидові — Володимир; двом Ростиславичам: Перемишль — Володареві, а Теребовль — Василькові». І на цім вони цілували хреста: “А якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будемо ми всі і чесний хрест”. І сказали вони всі: “Хай буде проти нього хрест чесний і вся земля Руськая”. І, поцілувавшись, пішли вони до себе”, - йдеться в Іпатіївському літописі.

Подія була знаковою, всі мали зажити щасливо й мирно. Повинні були… Волинський князь Давид Ігорович і київський князь Святополк Ізяславович з намови поважних мужів Василя, Лазаря і Туряка, яким “вліз сатана в серце”, змовилися осліпити Василька.

“Василько, отож, сівши на коня, поїхав. І встрів його отрок його, і розповів йому, говорячи: “Не ходи, княже. Вони хотять тебе схопити”. Та не послухав він його, думаючи: “Як мене хотять схопити? Щойно вони цілували хреста, кажучи: “Якщо хто проти кого буде, то хрест проти того хай [буде] і ми всі”. І, подумавши так, він перехрестився, мовлячи: “Воля Господня хай буде”, - продовжує літописець.

Відтак князя ув’язнили та осліпили у Звенигороді (місті на пд.-зх. від Києва, зруйнованому монголо-татарами. У XIV ст. на його місці було село Серяків. Тепер це урочище Сірякове в Голосіївському районі Києва неподалік від вул. Великої Васильківської. — Прим авт.). За Василька заступилися князі Володимир Всеволодович (Мономах) та Давид і Олег Святославичі. Святополк Ізяславович зіпхнув вину на свого спільника Давида Ігоровича, а той і поготів не покаявся.

Вбивство кн. Василька. Рисунок Петра АндрусіваЗнову почалася усобиця: Давид Ігорович хотів захопити Теребовлю, але його зупинив Володар Ростиславович, Васильків брат. Він же змусив волинського князя звільнити Василька. Брати вирішили мститися Давидові Ігоровичу: з наказу Василька навіть посікли невинних жителів одного з волинських міст — Всеволожа (воно було розташоване поблизу сучасного села Старогрод Сокальського району Львівської області. — Прим. авт.).

Княжий стіл під Давидом захитався, а він намагався утриматися, закликаючи на підмогу поляків та половців. Зрештою, Святополк Ізяславович захопив Володимир і посадив там Михайла, свого сина від наложниці. Іншого сина, Ярослава, він послав до угрів по підмогу проти Володаря Ростиславича. Вочевидь, і київський князь був не проти зайняти головне місто Поділля. Угри відгукнулися:

“Король [угорський] Коломан [прийшов], і два біскупи, [Купан і Лаврентій], і стали вони довкола Перемишля по [ріці] Вягру, а Володар заперся в городі”, - констатує літопис.

З точки зору сучасної християнської етики участь мадярських єпископів у поході виглядає дивною. Та й у ті часи Рим і Київська Церква ще не сприймали одна іншу як єретиків. Ймовірно, це була просто типова сакралізація агресії — прикриття політики вірою. І єпископи за це поплатилися життям у битві проти того ж Давида Ігоровича і його союзників половців. Останній, як не як, був не тільки ворогом Ростиславичів, а й чоловіком їхньої сестри. Причому сам Коломан був двоюрідним братом Ротиславичів, і його тітка Ланка, мати Ростиславичів, перебувала серед обложених його військом у Перемишлі.

“І вийшла Ланка, княгиня перемишльська, мати Володарева, до Коломана, молячи його, щоб він не мучив облогою неповинний город і людей. Кульгавий Коломан відіпхнув свою рідну тітку ногою: “Негоже хороброму царю з жінками дружбу мати”, - подає Густинський літопис.

Де в цей час перебував князь Василько, літописи не згадують. Для Теребовлі історія з осліпленням завершилася тим, що Василько, зрештою, закняжив мирно у своєму дерев’яному замку до смерті у 1124 р. Удільне князівство Василька на півночі простягалося майже до Збаража, який у давнину належав до волинських міст. На півдні володіння виходили за територію сучасної української Буковини, на заході — до Карпат, а на сході губилися у степах. До його володінь належав і Галич.

Василько мав двох синів: Григорія (роки народження і смерті невідомі) та Івана (рік народження невідомий, рік смерті — 1141). Князь Іван і став спадкоємцем Василька Ростиславовича. Після смерті цього Васильковича, Теребовлянське князівство перейшло до князя Володимирка Володаревича, який вирішив не осідати ані у батьковім Перемишлі, ані в дядьковій Теребовлі. Столицею став Галич.

Але й Василькове місто не занепало — там залишився стояти замок, який новий князь забезпечив міцним гарнізоном. Коли князь Володимирко посварився з київським князем Всеволодом Олеговичем, не бажаючи визнати його верховної влади, той організував великий похід на Галичину. У 1144 р. ворожі війська зустрілися біля Теребовлі. Згодом місто взагалі стало стратегічним пунктом, оскільки Володимирко після смерті Всеволода захопив Погоринну волость: Шумськ, Тихомль, Вигошів і Гнойницю, а також належне до Волині місто Бужськ. Як реакція, на Галичину знову рушили війська — на цей раз київського князя Ізяслава Мстиславича та його союзників. Головна битва відбулася під стінами Теребовлі 17 лютого 1154 р. Тоді галичани вмовили свого молодого князя Ярослава (який пізніше отримав прізвисько Осмомисл. — Прим. авт.) не брати особистої участі у бою — він спостерігав за перебігом подій зі стін замку:

Князь Ярослав Осьмомисл“І зступилися полки, і була січа люта, і билися вони од полудня до вечора, і настало серед них замішання, і не знали вони, котрі побідили: Ізяслав гонив галичан, а брати його повтікали. Бо тоді побіг Святополк [Мстиславич], володимирський князь, а вслід за ним і Володимир Мстиславич, і Мстислав Ізяславич. Ізяслав же тут і став на бойовищі на ніч, а галичани вбігли тоді в город свій Теребовль”, - занотував літописець.

Битва завершилася нічиєю, але Ізяслав Мстиславич, який залишився на полі бою, пішов на хитрість — виставив здобуті галицькі стяги. Галичани пішли на них з думкою, що це їхній стан, і потрапили у полон. Їх одразу переловили. В’язнів було більше, ніж вояків Ізяслава. І київський князь наказав порубати полонених, а “кращих мужів” повів у полон у Київ. Але й це не було перемогою — Ізяслав Мстиславич мусів утікати з-під Теребовлі, бо “ брати його і дружина його розбіглися були”. З іншого боку, літописець закарбував, що “був же плач великий по всій землі Галицькій”.

Наприкінці ХІІ ст. місто увійшло до складу князівства Романа Мстиславича. А в 1210–1211 рр. Теребовля знову стала незалежною за князювання у ній Ізяслава Володимировича, а в Галичі — його батька, Володимира Ігоровича, сина головного героя “Слова о полку Ігоревім” та онука Ярослава Осмомисла. Проте князь Ізяслав взявся до боротьби з традиційно міцними і незалежними в Галичині боярами. Під час однієї з битв проти коаліції бояр, мадяр та поляків під Теребовлею у 1211 р. його батько і три брати потрапили у полон і були страчені. Про самого Ізяслава відомо тільки, що він у вересні 1211 р. втік з Галича. У ті часи дерев’яні мури замку розпочали обкладати каменем, але у 1241 р. Теребовлю вщент зруйнували ординці Бату-хана.

Залишки давнього граду

Історики досі сперечаються щодо того, як виглядав град князя Василька і його наступників. Існують навіть різні версії про його розташування. Так, княжий Теребовль (у давнину місто мало саме таку назву, чоловічого роду. — Прим. авт.) розташовували і на південь від сучасного, при злитті Гнізни і Серету, і на лівому березі Серету, на місці теперішніх руїн Підгорянського монастиря. Також історики припускали, що давньоруський укріплений град містився на виступі Покрівка, що навпроти сучасних руїн замку, чи на Княжій горі. Одначе версія, що укріплення стояли на тому ж місці, що й теперішні руїни замку, є найбільш обґрунтованою. Навіть більше, — виявляється, що уже тоді в замку чи біля нього існувала церква і в ній, імовірно, поховали Василька Ростиславича.

Протягом століття після монголо-татарського погрому Теребовля існувала як центр землі Галицько-Волинського князівства. Уже в 1360 р., як писав польський хроніст Ян з Чарнкова, король Казимир Великий наказав збудувати на місці Василькового замку новий, але теж дерев’яний. Коли ж король помер, Галичину захопили угри, і в Теребовлі стояла їхня залога, аж доки поляки не відібрали регіон знову. У 1389 р. місто отримало маґдебурзьке право від короля Ягайла-Володислава. Відповідний акт він підписав у місті Сєрадз. Самоуправління здійснювали війт і радці, а коли й вони не могли розв’язати якусь суперечку, міщани повинні були звертатися до львівського магістрату.

Від Ягайла до Наливайка

Первісно Теребовля займала тільки правий берег річки Гнізни, той, що під замком. Але у 1415-20 рр. Ягайло видав привілей Бартошеві з Теребовлі на заснування нового міста і звільнення його мешканців від чиншу та відробітку на вісім років. Ярмарок у Теребовлі, згідно з цим документом, мали проводити раз у рік, у день святого Якуба (3 травня у Римо-Католицькій Церкві. — Прим авт.).

Сучасні види Теребовлі

У Польському королівстві Теребовля стала центром повіту, що простягався на півночі до Тернополя, на півдні — до Чорткова, на заході — до Стрипи і на сході — до Збруча. У місті проводили сеймики Галицької землі, але влада не обмежилася тільки адміністративними реформами: дипломом, виданим у Галичі у 1425 р., Ягайло фундував парафіяльний костел — одну з давніх святинь Римо-Католицької Церкви у Теребовлі.

Протягом віків розвиток міста визначало його розташування на межі зі степами. Татарські напади повторювалися у 1453, 1567, 1569 рр. У першому випадку орендар Іван Лащ організував невеликий загін і несподіваним наскоком відбив усіх бранців та награбоване майно. У 1497 р. через місто походом на Туреччину йшли війська короля Яна Ольбрахта. Одначе король не дійшов до мети — встряв у суперечки з молдавським господарем Стефаном Великим, і вже наступного року війська останнього напали на Русь.

“Християни влаштували у місті ще жахливіший погром, як невірні татари”,- писав історик Ігор Ґерета.

Під час цього походу Стефан, як занотував молдавський історик Григорій Уреке, взяв у полон понад 100 тис. полонених: “Спалив їхні міста Перемишль, Радимно, Переворськ, Ланцут і замок Теребовлю і дібр… багато дістав”.

Жителів Теребовлі, як і інших міст і сіл, нападники тоді повбивали у Підгайцях. Щоб якось відродити знищене, король звільнив громаду на вісім років від податків. У 1508 і 1515 рр. татари і волохи знову нападали, і місто не могло відродитися, незважаючи на привілеї королів Олександра від 1506 р. та Сигізмунда від 1509 р. Навіть судовий уряд тоді змушені були перенести до спокійнішого Бучача. Вочевидь, громаді бракувало не стільки пільг, скільки збройної сторожі. Під час нападу загону з 2000 перекопських татар у Теребовлі були тільки 350 кінних жовнірів. Татари кинулися на місто, коли оборонці ще спали, і їх заледве встиг побудити “гетьман руського рицарства” Ян Творковський. Жовніри вибили ординців, але ті хотіли запалити місто, щоб викурити захисників. Вгледівши це, Я. Творковський відвів свій загін за міст через Гнізну, в межі старого міста, втративши тільки двох людей вбитими. Битва за міст тривала цілий день, і незвиклі до тривалих сутичок татари відступили. Наступного року орда знову наблизилася, але подільський воєвода Мартин Каменецький і Станіслав Лянцкоронський на чолі загону, не чекаючи нападу на місто, знищили чамбул і відібрали награбоване.

У 1518 р. Теребовля знову отримала звільнення від податків, а в 1539 р. король навіть надав привілей магістратові збирати доходи від продажу горілки та спрямовувати ці гроші на укріплення міста. Місцевий замок на початку XVI ст. був настільки знищеним, що вже в 1534 р. краківський каштелян Ян Тенчинський збудував новий, знову таки дерев’яний. У 1572 р. у Теребовлі провели люстрацію, завдяки чому знаємо, що тоді в місті було 248 домів, 2 священики і 10 євреїв.

Нові привілеї місто отримало 30 листопада 1576 р. від короля Стефана Баторія. З них можна робити висновки не тільки про матеріальний побут жителів міста, а й про духовні орієнтири. Приміром, після запевнення у звільненні від ряду податків і повинностей, у відповідному дипломі йдеться:

Архівні фото Теребовлі

“Радцями повинні бути люди цнотливі, віри гідні, і нічому не запідозрені, богобійно та у вірі загальній християнській статечні, не єретики”.

А що представники влади розуміли такі гасла, м’яко кажучи, своєрідно, свідчить участь жителів Теребовлі у повстанні Северина Наливайка і те, що коли його загони зайняли місцевий замок, то передусім спалили документи, які засвідчували феодальні повинності простолюду.

До речі, у Теребовлі саме в наприкінці XVI ст. звели церкву Святого Миколая — тепер найстарішу. Загалом у ті часи в місті існувало декілька храмів. Зі збережених це, окрім церкви святого Миколая, ще й храм Івана Хрестителя у колишньому Підгорянському василіанському монастирі. До знищених належать церкви Параскеви-П’ятниці (про неї детальніше у розділі про замкову церкву. — Прим. авт.), Покрова Пресвятої Богородиці — під горою Покрівка, Успіння Божої Матері — на сучасній вул. Січових стрільців біля консервного заводу. Також, імовірно, що існували в Теребовлі церква святого Михайла — на місці Білої фігури на вул. князя Василька з боку села Плебанівки, і церква Воздвиження Чесного Хреста — на міській дільниці під назвою Волиця. Найсуперечливішим є питання існування у лісі на сусідньому із замком узвишші, в урочищі Косцьолек, церкви Спаса. Як доказ на користь цієї версії наводять згадку у привілеї для міста від 1576 р. Одначе сумнівів додає те, що поряд був розташований Спаський Підгорянський монастир, і автори документу могли говорити саме про нього.

Від Наливайка до Хмельниччини

Незважаючи на поразку повстання С. Наливайка, жителі Теребовлі продовжували конфліктувати з владою. Так, у 1606, 1616 і 1631 рр. вони відмовлялися сплачувати податки, податкові борги і виконувати роботи на замку. Доходило навіть до боїв міщан із жовнірами та офіцерами, які грабували місто. Такий випадок, зокрема, стався у 1618 р. Конфлікти і бійки траплялися також у 1633 і 1644 рр., до того ж протягом 1605-1629 рр. на місто 15 разів нападали ординці.

Архівні фото Теребовлі

Аби убезпечити себе і від татар, і від простолюду, місцевий староста Олександр Балабан звів новий замок. Будівництво тривало протягом 30 років і завершилося у 1631 р. Площа укріплень тоді збільшилася, і руїни саме замку XVII ст. збереглися до наших днів. Отож з боку мису стіни, товщина яких подекуди сягає чотирьох метрів, сходяться у круглій вежі. З боку долини Зазамча височіє п’ятикутна башта — вона у давнину була шляхетською в’язницею. А від міста, біля брами, розташована чотирикутна вежа, у якій колись зберігали гродські та земські книги й інші міські документи. Водночас не вистояв на подвір’ї замку кількаповерховий палац із тесаного каменю. Під ним, як повідомляють старі документи, були чотири яруси підземель, розташованих у глибині гори. Діяла і глибока криниця, з якої захисники набирали воду.

Коли будівництво твердині завершили, сейм призначив чотирьох ревізорів для огляду новобудови і заодно для того, аби вони обрахували витрати. Ревізія пройшла успішно, і старості висловили щиру вдячність.

Майже одночасно із замком, у 1635 р., збудували й збережений до наших днів кармелітський монастир. Надходив 1648 р., у якому староста Фірлей наладнав стосунки з євреями — вони не повинні були своєю торгівлею завдавати шкоди міщанам. З відповідного документа стало відомо й те, що в Теребовлі тоді існував невеличкий костел Святого Хреста, храм, про який інших згадок немає. Тільки один раз, у 1663 р., у документах згаданий у Теребовлі жіночий монастир. Де він стояв, залишається нез’ясованим. А от міська синагога, яку збудували у XVII ст., стояла на сучасній вул. Шевченка, там, де є критий басейн дитячо-юнацької спортивної школи. Це місце — під самою Замковою горою.

Від Хмельниччини до ХХ століття

Залишки Теребовлянських мурівЗвістка про повстання під проводом Богдана Хмельницького швидко долетіла до Теребовлі. У місті провели спільне зібрання муніципальної влади та замкових урядників і постановили:

“Ми, Рада і вся республіка обох народів, як католицької, так і грецької релігії, світського і духовного стану двох міст: старої і нової Теребовлі, під вірою і чесністю, обіцяємо як у згоді так і в часі надзвичайних випадків злагоджено, стало, вірно при своїх вольностях вітчизні і добру з мужністю нероздільно, але у міру сил і намірів (вірними) залишатися і, коли буде потреба, місто, замок та особу старости теребовлянського у згоді боронити, горла свої за вітчизну і потомство своє ложити готові будемо”.

Того, хто б покинув місто і приєднався до повстанців, документ оголошував ворогом і позбавляв прав громадянина міста. Окремо згадали і наявний тоді конфесійний поділ старого і нового міст: “Якщо б зі старого міста, де католиків немає або мало, якась зрада показалася б, щоб збитку якого зазнала Річ Посполита чи спустошення яке відбулося через посполитого чоловіка або й духовних, тоді вже ніколи староміщани до прав, наданих королями, ані їхні потомки на часи вічні належати не будуть. Так само і на новому місті якщо б те виказало б ся, тоді зі своїх маєтностей повинні бути вигнані, а добра їхні на користь Речі Посполитої сконфісковані мають бути…”

Залишки Теребовлянських мурів

Під петицією підписалися бурмістр Рем’ян Лабайчин, радці Ян Непевний, Ярош Стаклрський, Ян Саніхей, Бартош Крудий, Филип Микітич та Семен Бохенек, а також піп Кунат. Усі нібито готувалися до війни, але на першу чутку про поразку шляхти під Пилявцями її представники з Теребовлі повтікали, і 7 жовтня замок та заховане в ньому майно панів та костелів безперешкодно здобули повстанці. Вони визволили в’язнів. Також до повстанців приєдналися голова міста Іван Крипський і священики Олекса із церкви святого Миколая, Теодор із церкви святих П’ятниць та Кирило із церкви Покрова Пресвятої Богородиці.

Удруге козаки здобули замок у 1649 р., а в 1651 та 1655 рр. облягали його. Уже в 1656 р. твердиню штурмували, але невдало, повстанці-опришки. Місто занепало, та ще й епідемія чуми у 1652 р. здесяткувала його населення. Не допомогли його відродити і звільнення від податків спершу на чотири, а потім і на вісім років — пожвавлення почалося тільки у 1660-х рр., якраз перед новими війнами, на цей раз не тільки з козаками, а й із турками.

У 1672 р. турки, прямуючи на Львів, 4 вересня обложили замок, підпалили храми та інші будівлі, й 9 вересня оборонці здалися. Захисників відправили у султанський обоз під Бучачем і відпустили після укладення Бучацького миру, за яким Західне Поділля відійшло під владу турків. Теребовлю зайняла яничарська залога, але через декілька днів відійшла, не завдавши укріпленням ніякої шкоди.

Справжньої слави Теребовля зажила під час наступної війни з турками, у 1675 р. Тоді 20 вересня турки з васалами підійшли до замку і почали його штурмувати. Залога була невеликою — приблизно 200 осіб, з яких 80 — драгуни під керівництвом капітана Яна Самуеля Хшановського.

Анна Дорота фон Фрезен викриває зраду

Турки діяли методично, і після двох тижнів облоги Теребовлянський замок був подібний на купу каміння, але здобути його було годі. Завойовники чотири рази підкладали міни під мури фортеці, але вибухи завдавали більше шкоди туркам, аніж захисникам. Одначе в декого з оборонців почали здавати нерви, і шляхтичі почали радитися, як би здати замок і водночас зберегти свої життя. Цю розмову випадково почула дружина Хшановського , яку часто називали також Софією. От вона і розповіла чоловікові про ймовірність зради та ще й нібито пригрозила, що в такому разі вб’є спершу коханого, а потім і себе. Розгніваний капітан розігнав шляхтичів палашем, і замок, як наслідок, протримався до 5 жовтня. Цього дня турки відійшли, дізнавшись про наближення військ гетьмана Яна Собєського. У вдячність за героїзм Я. Хшановський отримав звання обер-лейтенанта, а його вояки — по 100 дукатів. Пізніше від сейму герой облоги отримав шляхетський титул і 5000 злотих. Щодо замку, то його відновили і дбали про нього аж до часу, коли Річ Посполита у 1699 р. знову здобула найважливішу фортецю Поділля — Кам’янець. Та до того часу стався ще один інцидент – у 1688 р. татари через безпечність залоги здобули і місто, й замок – так, що він уже не піднявся більше.

Залишки мурів Теребовлі

У 1721 р. місто знову пережило епідемію і відродилося тільки в половині XVIII ст. Польські королі Август ІІ, Август ІІІ та Станіслав-Август надавали Теребовлі привілеї відповідно у 1722, 1744 і 1765 рр. Ще згідно з люстрацією 1765 р. замчисько планували за доцільне обладнати для судів земських і гродських, але цього не сталося. Натомість занепад прийшов після Барської конфедерації та наступних репресій у 1768 р. і нової епідемії у 1770 р. У 1772 р. місто перейшло у склад імперії Габсбургів, і через 5 років тут заснували війтівство.

За часів Австрії послабили податкове навантаження, створили народні школи, українські культурні установи, визнали за українською мовою право на службове використання. З архітектурних пам’яток у Теребовлі в австрійський період з’явилася ратуша. Інша визначна будівля, костел святих Петра і Павла, належить уже до періоду між світовими війнами. 

Корисна інформація

Теребовля має хороше транспортне (автобусне або залізничне) сполучення з Тернополем, Чернівцями, Івано-Франківськом, Рівним, Львовом, Луцьком, Києвом та іншими обласними центрами. Автостанція розташована на вул. князя Василька, 75, тел. (03551) 2-17-71. Залізнична станція — на вул. Привокзальній, 1, тел. (03551) 2-16-96.

У місті за адресою вул. Шевченка, 26 діє історико-краєзнавчий музей. Тел. (03551) 2-10-64.

Окрім того, у Теребовлянському районі варто відвідати Марійський духовний центр у с. Зарваниці, тел. (03551) 3-48-57, і музейно-меморіальний комплекс “Рідна хата Блаженнішого Патріарха і кардинала Йосифа Сліпого” у с. Заздрість, тел. (03551) 5-31-34

Джерела і література

  1. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989. — XVI+591 с.
  2. Ureche Grigore. Letopise?ul ??râi Moldovei, de când s-au desc?lecat ?ara ?i de cursul anilor ?i de viia?a domnilor carea scrie de la Drago? vod? pân? la Aron vod? // http://ro.wikisource.org/wiki/Letopise%C5%A3ul_%C5%A3%C4%83r%C3%A2i_Moldovei%2C_de_c%C3%A2nd_s-au_desc%C4%83lecat_%C5%A3ara
  3. Ґерета І. Теребовля: Шлях через віки6 Іст.краєзнав. нарис. — Львів : каменяр, 1997. — 127 с., 8 арк. іл.
  4. Городинський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині. — Львів: Каменяр, 1998. — 294 с.
  5. Густинская летопись // Полное собраніе русскихъ летописей. — Т. 2. — ІІІ. — Ипатіевская летопись. — СПб. : В типографіи Эдуарда Праца, 1843. — С. 233-373.
  6. Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. 2-е видання, із змінами і доповненнями / Інститу уукраїнознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Відп. ред. Я. Ісаєвич. — Львів, 1999. — 220 с.
  7. Мороз В. Замки Тернопілля. — Тернопіль : Підручники і посібники, 2009. — 176 с.
  8. Bali?ski M., Lipinski T. Syaro?ytna Polska pod wzgl?m historycznym, geograficznym i statystycznym opisana. — T. II. — Cz??? 2. — Warszswa: Nak?ad i druk S. Orgelbranda, 1845. — 1431+VIII s.
  9. Czolowski Al., Janusz B. Przeslosc i zabytki wojewodstwa Tarnopolskiego. — Tarnopol: Nakladem powiatowej organizacji narodowej, 1926. — 199 s.
  10. Joannis de Czarnkow. Chronikon polonorum // Monumenta Poloniæ Historica. Pomniki dziejowe Polski / Wyda? August Bielowski. — T. II. — Lwów : Nakladem w?asnym, 1872. — S. 619-756.
  11. S?ownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów s?owia?skich. T. 12, Warszawa : nak?. Filipa Sulimierskiego i W?adys?awa Walewskiego, 1892. — S. 459-470.

Підготував Володимир МОРОЗ

Система Orphus
Рейтинг
0
0