Струсів – давнє Підбогородичне

29 грудня 2014, 17:08 | Струсів | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Володимир Мороз

Населений пункт із назвою Підбогородичне годі знайти на картах – онлайн сервіси видають фразу «за вказаним запитом нічого не знайдено». Та помилки у терміні пошуку немає: Підбогородичне – перша назва села Струсів у Теребовлянському районі на Тернопільщині. Його минуле складають щонайменше 10 багатих подіями віків.

Струсів

До формування комплексу містечка спричинилися його численні власники. У XV ст. це був Януш Кердей, а з XVI ст. – родина Струсів. Останні володіли Струсовом до 1627 р., коли помер Микола Струсь, галицький староста. По ньому залишилися дочки Гелена Єлизавета, що вийшла заміж за Валєнта Алєксандра Каліновського, генерала подільських земель; а також Софія, одружена із Якубом Сєнінським. Згодом Струсів перейшов до Потоцьких і Лянцкоронських.

Палац графів Голуховських

Отож, Струсів – село з населенням приблизно 1500 осіб. Розміщене за 9 км від райцентру на галицькому Поділлі на берегах річки Серет, притоки Дністра. Струсів розташований на трасі із Тернополя до Зарваниці та з Тернополя до Заздрості, рідного села Патріярха Йосифа Сліпого.

Першу увагу туриста, який ще вагається між «їхати» і «не їхати», здатний привернути уже перелік місцевих пам’яток. Це й палац із парком XVIII ст., і василіянська церква того ж віку, і церква св. Миколая 1930 р. та синагога ХІХ ст., і костел 1893-1902 рр.

Струсівська синагога ХІХ століття (фото wikimedia)

Як у нас часто буває, історія цієї місцини помережана білими плямами. Так, маловідомою залишається хроніка життя єврейської громади – спорожніла синагога стоїть у центрі села, неподалік від палацу. Ще менше знаємо про громаду монофізитів, про яку о. Антоній Петрушевич у ХІХ ст. писав: «місцева аріанська каплиця з 1670 р. стоїть стінами своїми у розвалинах». Але й те, що відоме зі струсівської минувшини, здатне вразити.

Василіянський монастир

Струсівська обитель отців василіян у наші дні має статус Резиденції Святого Миколая монастиря Чесного Хреста Господнього ЧСВВ у Бучачі. Є усі підстави вважати, що вона – найдавніша зі збережених пам’яток у селі. Імовірно, що відомості про початки монастиря загубилися з документами княжих ще часів. Як, до речі, й інформація про початки близького села Різдвяни: збереглася тільки легенда, що Різдвяни назвали у пам’ять про битву з татарами, а то ще й монголо-татарами, на саме Різдво.

Василіянська церква XVIII століття у Струсові

«У теребовельськім повіті були монастирі: 1. Малів, знесений 1744 р…; 2. Струсів, заснований 1760 р., знесений 1788 р…; 3. Теребовля, згад. від 1663, знесений 1789…; 4. Теребовля, жіночий, згад. 1663 р…» – таку коротку згадку про початки струсівської василіянської обителі знаходимо у каталозі знаного історика Івана Крип’якевича від 1926 року.

Уже о. доктор Михайло Ваврик, ЧСВВ у 1968 році поставив під сумнів датування І. Крип’якевичем заснування монастиря у 1760 році. Адже розвідки попередників, зокрема о. Антонія Петрушевича, давали підставу вести мову про давніші часи.

«1600… Біля цього року, якщо навіть не у XVI столітті висічена у камені церква Святого Миколая ченцями Чину Св. Василія у Струсові або, як раніше називано Підбогородичині. Над печерною церквою і катакомбами створено потім кам’яну церкву, яка нині виділяється під парафіяльний костел міста Струсова», – занотовував А. Петрушевич.

Оновлений монастир (фото panoramio.com)

Думку про виникнення монастиря у XVI ст. поділяють Леон Городиський та Ігор Зінчишин, автори нарису «Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині».

«Наприкінці XVI ст. на горі, що ліворуч від замку, два ченці-василіяни вибовбали у скелі печерну церковцю св. Миколая, яка збереглась і донині», – пишуть краєзнавці.

Ще менше історичної інформації про шановану старовинну святиню і цікаву архітектурну пам’ятку вміщено у книзі «Przeszlośc i zabytki wojewódstwa Tarnopolskiego» Алєксандра Чоловського та Богдана Януша (він же Василь Карпович), надруковану, як і каталог І. Крип’якевича, у 1926-му. Водночас тут є підказка на цікавий кут зору для дослідження комплексу.

«У Тернопільському воєводстві є цілий шерег місцевостей у скелях наддністрянських біля Заліщиків, Борщева, Скалату і Бучача, а саме: Берем’яни, Городок, Голігради, Винятинці, Устечко, Монастирок, Калагарівка, Раштівці, Порохова, Рукомиш і Струсів. Правдоподібно, що сягають вони ще Середньовіччя, хоча історичні звістки про них є тільки з XVII віку. Досі не були досліджені, але заслуговують на це дуже, оскільки можуть кинути певне світло і на архітектуру давню, яку їхні творці могли навіть мимовільно наслідувати в умовах праці з висікання і розширення природніх гротів».

Дослідження архітектурних особливостей пам’ятки могло б вказати на приблизний час її постання. На жаль, таких праць бракує, та ще й пам’ятка зазнавала неодноразових перебудов. Припущення про давнину обителі міг би засвідчити і її зв’язок із місцевим замком за допомогою підземних ходів.

«Серед жителів села побутував переказ, що нібито від фортеці до мурів василіанської споруди є підземний хід. Недавно при добуванні каменю в кар’єрі ківш екскаватора раптом відкрив широкий тунель. Легенда перестала бути легендою», — подає Василь Бурма у своєму путівнику «Берегами Серету», виданому у 1979 році.

Краєвид на центр Струсова і парафіяльну церкву з боку села Варваринці

Історії про підземелля у Струсові і досі поширені, хоча від замку залишилося хіба урочище – його мури наказала розібрати ще на початку ХІХ ст. Людвіка з Жевуських графиня Лянцкоронська. Засипані ходи від підземної церкви у напрямку до твердині існують досі. Вони ще чекають на своїх дослідників.

Певна інформація про струсівську обитель з’являється у XVIII ст. «Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich» вміщує повідомлення, що «костел повасиліянський» під іменням св. Миколая був зведений у 1767 р. Тоді місцевий маєток належав Францу Салезію Потоцькому.

«… Постала зовсім нова манастирська фундація заходами відомого основника василіянських монастирів у Кристинополі та Умані, Франца Салезія Потоцького. Княжою грамотою з 14 серпня 1771 р. оснував він тут василіянську місійну станицю для релігійного підйому народу в своїх добрах на Галицькому Поділлі…», – зазначав о. Михайло Ваврик у замітці «Василіянські манастирі в Теребовельщині» у 1968 р.

Каталоги провінції тих часів зберегли імена і прізвища намісників монастиря. Першим із них був о. Єпіфаній Ляхоцький, якого у 1773/4 замінив о. Іван Дамаскин Стахникевич, а в 1775/6 – о. Онуфрій Крижановський. Ігумен 1776 р. – о. Венедикт Площанський.

Уже у 1774 р. нова австрійська влада внесла обитель до переліку тих, що повинні бути скасовані.

«… Незважаючи на щораз кращі висліди своєї наполегливої діяльності, якою струсівські місіонери намагалися оправдати існування свого манастиря, його таки досягла ця важка доля в 1788 р… Чепурну монастирську церкву перемінено на костел, що своїми характеристичними хрестами зраджував ціле сторіччя своє первісне походження, поки не погорів у 1893 р», – писав о. М. Ваврик.

Монастирська церква у руїнах в радянські часи (фото «Берегами Серету»)

Маловідомі деталі про історію пам’ятки на межі ХІХ-ХХ століть подає путівник Галичиною Мечислава Орловича із 1919 року. Так, після вказівки, що над містечком домінує вежа нового костелу (про нього див. нижче – авт.), згадано про використання спаленого костелу в якості гробівця графів Баворовських.

Після пожежі церква стояла пусткою і перетворилася у руїну.

«Напівпідвісний місток прямо з парку веде на лівий берег річки. Там, над урвищем, примостилася церква василіан – архітектурна пам’ятка XVIII століття. Споруда ще й тим привертає до себе увагу, що на її мурах, на дзвіниці, по ободу бані, розпустивши коріння в старі тріщини, ростуть берізки і сосонки. Звідки беруть вони вологу в довгі, жаркі літні місяці, коли навіть на землі, на косогорах вигоряє трава?», – писав Василь Бурма у путівнику «Берегами Серету».

Час відродження святині настав у 1993 р., коли за її реставрацію взявся ієромонах-василіянин Іван Майкович, ЧСВВ, тодішній ігумен Бучацького василіянського монастиря і парох. У наші дні оновлений храм привертає око вже з дороги білизною своїх стін.

Греко-католицька парафія

Парафіяльна церква св. Миколая у центрі Струсова

Історія греко-католицької парафії у Струсові тісно пов’язана з історією василіянського монастиря. Приблизно у 1660 р., за інформацією Леона Городиського та Ігоря Зінчишина, у центрі містечка звели дерев’яну церкву св. Миколая. Приміром, у 1773/4 рр. катехизації по місцевих церквах активно проводили василіяни оо. Іван Дамаскин Стахникевич, Єфрем Стасевич та Юрій Чуйковський.

Отець Теодор Цегельський – струсівський парох протягом 55 роківЩе у 1877 р. у Струсові заснували Народну читальню, яка з 1884 р. належала «Просвіті». Про розвиток культури місцевого люду старанно дбав о. Теодор Цегельський, який був місцевим парохом упродовж 55 років! Він же заснував та був секретарем «Хлопської ради» у Струсові 1890 р., першим головою філії «Просвіти» у Теребовлі 1901 р., створив у 1904 р. у Струсові ощадно-кредитний кооператив «Власна поміч», позичкову касу, збудував «Народний Дім». Теперішня мурована церква св. Миколая постала у Струсові у 1930 р. також його стараннями.

 

Священномученик отець Микола Цегельський – син о. Теодора Цегельського, уродженець СтрусоваОтець Цегельський для Струсова уособлював цілу епоху, як Митрополит Андрей Шептицький для Галичини. До слова, сам львівський владика приїжджав у містечко у 1906 р. У ті часи греко-католицька парафія включала, окрім Струсова, ще й Бернадівку, Різдвяни і Заздрість – рідне село Йосифа Сліпого. Отож дитиною і юнаком майбутній Патріарх, вочевидь, неодноразово був на літургії, яку служив о. Т. Цегельський, слухав його проповіді…

Струсівський парох помер 28 червня 1939 р. Його син Лев став педагогом і доктором філософії; Роман – кооперативним та громадським діячем; Микола – священиком, якому судилася доля блаженного священномученика, в’язня радянських таборів.

Римо-католицька парафія

Католицька парафія латинського обряду у Струсові здавен належала до теребовлянського деканату. Як припускав ще у 1890 р. автор замітки про Струсів в 11 томі видання «Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich», римо-католицька парафія у містечку існувала, швидше всього, уже перед 1534 р.

Новий костел у Струсові

«У 1767 р. наділив її Франц Салезій Потоцький, а в році 1816 збільшила дотацію Людвіка з Жевуських графиня Лянцкоронська», – відзначав «Słownik…».

Станом на 1890 р. до парафії латинського обряду належали села Бернадівка, Дарахів, Надлужжя, Панталиха, Різдвяни, Тютьків, Варваринці і Заздрість. Тодішня статистика демонструвала, що римо-католиками у Струсові були далеко не одні поляки. Приміром, у 1880 р. офіційно мешкали у громаді 2683 осіб. З них 1236 римо-католиків, 743 греко-католики, 610 юдеїв та 237 віруючих інших конфесій. У той же час «русинами» (тодішня самоназва галицьких українців – прим. ред.) вважали себе 1531 особа, поляками – 1166, німцями – 112, представниками інших народів – 20. Цю ситуацію поступово змінювала колонізаційна політика довоєнної Польщі, але Друга світова війна, чергові зміни кордонів та «обмін населенням» і її докорінно переписала.

Гірняки, Ситники, Сліпі…

Справді, незважаючи на невеликі розміри, дорадянський Струсів, окрім архітектурних пам’яток, відзначався ще й особливою життєвою атмосферою. Були тут цілі родини, які залишили глибокий слід в нашій культурі. Одна із них – Гірники. І це усвідомлювали уже у 1920-х рр. навіть у Львові.

Син струсівського дяка актор Йосип Гірняк і Володимир Блавацький влітку 1943 року в Моршині (фото http://zbruc.eu/)«Осип Гірняк, дяк зі Струсова, помер у домі своїх дітей в Тернополі дня 18 травня ц. р. Покійний родився 1848 р. і вибув на становищі дяка в Струсові 50 літ. Належав не тільки до найкращих і найсвідоміших одиниць з поміж наших дяків, але й до найкращих синів українського народу, – повідомляла газета «Діло» 22 травня 1926 р. – Був зразковим батьком і виховав своїх дітей не тільки на втіху собі, але й на користь цілого народу. Його сини д-р Юліян і д-р Никифор Гірняк займають поважні становища в українському громадянстві, два молодші сини кінчають університетські студії в краю, а один у Київі. Зразковому громадянинові і батькові нехай земля легкою буде».

Осип Гірняк – один з однодумців отця Т. Цегельського. Його син Йосип став відомим актором і сподвижником Леся Курбаса у театрі «Березіль». На щастя, йому вдалося уникнути репресій та емігрувати в часи Другої світової. Із Й. Гірняком переписувався Й. Сліпий.

«Ваш добрий батько не помилився у своїх мріях бачити Вас з митрою на голові, – писав Патріарх УГКЦ. – Хоча вона не церковна, але, вживаючи традиційного вислову Вашого мистецтва, якому служили все своє життя, Ви здобули чесною, шляхетною і жертвенною працею для українського народу вінок Мельпомени, чим Ви є для нас усіх дорогим і вірним сином українського народу, якому служили вірно судовим талантом, що його Вам дав Бог».

Ще один син О. Гірняка, Никифор, став комендантом коша Українських Січових Стрільців, комендантом Тернопільської військової округи, працював у військовому секретаріаті ЗУНР. Він також помер на еміграції…

Ще одна знакова струсівська родина – Ситники. Побожний ткач Йосиф Ситник спільно з о. Т. Цегельським ще у ХІХ ст. був засновником та провідником багатьох зі згаданих вище товариств. І це саме його донькою була Ольга Ситник-Сліпа – авторка першого українського перекладу всесвітньовідомого роману Шарлотти Бронте «Джейн Ейр». Ольга народилася 27 липня 1894 р. і була в родині десятою дитиною. Батьки дали їй добру освіту й виховання. Дівчина вийшла заміж за січового стрільця Родіона Сліпого із села Заздрість. Коли після війни чоловік поїхав довчатися на медика в Австрію, Ольга Ситник-Сліпа залишилася сама з двома доньками. Через нестатки захворіла на туберкульоз, але чоловік зумів врятувати її. Ольга уже не могла працювати педагогом, як раніше, тож зайнялася перекладами з англійської. Окрім «Джейн Ейр», це «Алясканець» Дж. Кервуда, «Рябий» і «Дівчина з Лимберлосту» Джейн Стреттон-Портер. Останні два переклади так і залишилися в рукописах.

Сестра Северина Паріллє знайшла прихисток від радянських переслідувань у СтрусовіЖила ж Ольга Ситник-Сліпа не тільки літературою. З приходом нацистів вони з чоловіком протягом трьох років переховували від смерті сусіда-єврея Матиса Каца. А з 1939 р. у їхньому ж домі жила сестра Северина Паріллє, ЧСВВ. Життєпис цієї уродженки села Настасів неподалік Струсова, педагога і наставниці у Львіській гімназії сестер василіянок заслуговує на окрему статтю чи, навіть, книгу. Тож знаково, що коли совіти перетворили гімназію у звитчайну школу, а монахинь розігнали, сестра Северина прийшла саме до Сліпих. Тут вона померла у 1941 р. У Струсові ж похована.

Родинне життя Родіона Сліпого, Ольги Ситник-Сліпої та їхніх дітей також зруйнувала Друга світова. У 1944 р. чоловік пішов у дивізію «Галичина» і після виходу з «Бродівського котла» опинився у таборі Міттенвальд в Німеччині, де помер 1 червня 1948 р. Дружина дожила до 6 жовтня 1976 р. у Мельниці Подільській на Тернопільщині. У Струсові залишилася жити молодша донька Ольга – громадський діяч, лікар в УПА, краєзнавець. Вона цілі роки життя присвятила збиранню матеріалів про історію рідного краю для створення музею. Його відкрили у будинку Гірняків – вони зі Сліпими були сусідами.

Отець Микола Конрад, уродженець села СтрусівЗрештою, струсівські історії можна продовжувати розповідати дуже довго. От хоч би, приміром, про ще одного уродженця цього села блаженного новомученика о. Миколу Конрада. Проте, як кажуть, краще один раз побачити, аніж сто разів почути. У Струсові, як і в Заздрості, таки варто побувати.

Що прочитати

  1. Бурма В. О. Берегами Серету: путівник по туристському маршруту. – Львів: Каменяр, 1979. – 88 с. іл., 15 л. іл.
  2. Ваврик Михайло, о. ЧСВВ. Василіянські манастирі в Теребовельщині // Теребовельська земля. Історично-мемуарний збірник. – Нью Йорк, Париж, Сідней, Торонто : НТШ, 1968. – С. 194-207.
  3. Гайдукевич, Я. Не перервати б духовності нитку, або Історія навколо будинку в Струсові / Я. Гайдукевич // Гайдукевич, Я. Не перервати б духовності нитку… : вибр. ст., виступи, бібліографія / Я. Гайдукевич. – Тернопіль, 2009. – С. 174-185.
  4. Крип’якевич І. Середневічні монастирі в Галичині. Спроба катальогу / Іван Крип’якевич // Наукові записки ЧСВВ, ІІ, 1926. – С. 70–104.
  5. Петрушевичъ А. С. Сводная галицко-русская летопись с 1600 по 1700 годъ // Литературный сборникъ издаваемый Галицко-русскою Матимею. 1972 и 1873. – Львовъ : изъ типографіи Ставропигійского Института, 1874. – 700 с.
  6. Родом зі Струсова. Розповіді про Цегельських / За ред. Лідії Купчик. – Львів-Бетлегем, 2002. – 306 с.
  7. Czołowski Aleksander, Janusz Bogdan. Przeszlośc i zabytki wojewódstwa Tarnopolskiego. – Tarnopol : Nakładem powiatowej organizacji narodowej, 1926. – 199 s.
  8. Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Galicyi, Bukowinie, Spiszu, Orawie i Sląsku Cieszynskim. — Lwow: wykonano w drukarni «Grafii», 1919. — 520 s.
  9. Przewódnik po województwie Tarnopolskiem. — Tarnopol : Nakładem wojewódzkiego towarzystwa turystyczno-krajoznawczego, 1928. — 140 s. + mapa.
  10. Rąkowski Grz. Przewodnik po Ukraine Zachodniej. — Część II. — Podole. — Pruszków: Oficyna, 2005. — 463 s.
  11. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 1–15, Warszawa : nakł. Filipa Sulimierskiego i Władysława Walewskiego, 1880-1902.
  12. Дем’янова А. 120 років від дня народження Ольги Ситник-Сліпої // http://www.library.te.ua/library_content/calendar/kalendar14/07_2.htm
  13. Золотнюк Анна. Струсівська закутина Ольги Сліпої // http://bit.ly/1vopggo
  14. С. Струсів. Синагога (ХІХ ст) // http://bit.ly/1AJawy8
Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти