Невідоме поруч: храм Вознесіння Господнього у Чернігові
Досить пізня і незвична споруда, що поєднала в собі дивну мелодію стилів: величезний півсферичний купол, що відсилав у реалії давнього, поганського Рима з його величавим Пантеоном, ювелірні фронтончики-бочки псевдоруського стилю і обважнілі геометричні побудови неокласицизму — все це вона, окраса Вознесенської площі й усього Застриження.
Доля церкві випала несолодка. Упродовж найтяжчих для молодої України літ — років революції та більшовицької інтервенції — статечний храм тричі розчиняв двері, засвідчуючи осиротілість міста: 1917-го тут відспівували Василя Михайловича Хижнякова, великого трудівника, найвизначнішого мера міста; 1919-го ще один прихожанин слухав свою останню земну відправу — перестало битися серце Іллі Людвиговича Шрага, видатного державника та адвоката, а 1921 року під склепінням церкви сумно витали слова пам'яті про Івана Григоровича Рашевського, живописця і директора Історичного музею... Двоє останніх були упокоєні на цвинтарі при цьому ж храмі.
1920-ті принесли націоналізацію цінностей, закриття церков і епоху «войовничого безбожництва». Із Вознесенки зірвали хрести, храм був переобладнаний під одну з численних контор з усім, що їй наслідувало: фанерними перегородками, стелажами з гросбухами, рахівницями й табунами працівниць у кокетках та з криваво-рубіновими устами на примарно-блідому обличчі — за тодішньою модою.
Далі буде війна і пожежа, яка, втім, не спричинила руйнувань, лише знищила весь недонівечений інтер'єр храму. Згодом хтось зробить світлину, яку ви бачите. А потім...
Наприкінці 1940-х за погодженням головного архітектора П.Ф. Букловського храм почнуть розбирати. Дорогоцінна цегла піде на відбудову приміщення Колегіуму, й до 1955 року від Вознесенської церкви лишаться самі згадки та старі світлини, як і від усього, що колись її оточувало.
