Унікальна кругла церква збереглась у селі під Харковом

Чехов, який написав, що Харків, загалом, схожий на Рим, був не таким далеким від істини, як це здається на перший погляд. Архітектурна мода на класицизм, який черпав натхнення в давньогрецьких і давньоримських зразках, у кінці XVIII – початку XIX століття проникла не тільки в Харків, а й у глибинку.

«Сліди» цієї моди можна знайти на Харківщині в деяких зі збережених дворянських садибах, але частіше – у церквах, щедро приправлених античними портиками й колонами. Але всі вони звичного нам квадратного та прямокутного вигляду, а от круглих – за зразком давньоримського Пантеону – було всього дві. Такі церкви називали ротондами. Парадоксально, але факт: їх у кінці XVIII століття будували – причому спочатку в Москві, потім під Петербургом, взявши за зразок храм язичницький, але мода – річ своєрідна, і про це мало хто замислювався. А на початку XIX століття харківські поміщики, які хизувалися один перед одним своєю обізнаністю, смаком і гаманцем, теж дотримуються цієї моді. Апофеозом цієї моди була церква в селі Куньєму на Ізюмщині, замовлена представницею одного з найстаріших дворянських родів Слобожанщини Шидловською петербурзькому архітекторові Миколі Львову, що прославився будівлями храмів-ротонд. До наших днів ця церква не збереглася, але виконана сучасними архітекторами реконструкція дозволяє побачити, наскільки незвичайною була ця будівля.

Церква-ротонда на Валдаї – аналог церкви в Куньєму. Архітектор Микола Львов. Фото: culture.ru

Єдиною круглою церквою-ротондою на Харківщині, що дожили до наших днів, є Архангело-Михайлівська церква в селі Рокитне Нововодолазького району. Не помітити її неможливо: вона розташована в центрі села і стоїть боком до проїзної частини. Церква ця з усякого погляду унікальна: крім незвичайної форми, у неї ще незвичайна історія будівництва.

Куликовські

Останній харківський полковник і предводитель дворянства Харківської округи Матвій Куликовський був людиною багатою: йому належало загалом понад тисячу душ кріпаків і чимало землі, у тому числі – навколо слободи Рокитне, яка тільки називалася слободою, а насправді була його маєтком. Після смерті Матвія Куликовського Рокитне успадкував його молодший син Михайло – людина, як би зараз сказали, просунута. Він почав військову службу, за звичаєм того часу, із сержанта; дослужився до полковника; протягом 10 років з перервами обирався Валківським повітовим предводителем дворянства; допомагав Василю Каразіну збирати кошти на відкриття Харківського університету й навіть пожертвував на це частину земель, що йому належали в Харкові. Дмитро Багалій називає його прізвище десятим у списку членів Харківського благодійного товариства і другим за знатністю після Шидловських.

Велике будівництво

Саме Михайло Куликовський зайнявся створенням у Рокитному справжньої панської садиби за останньою модою того часу: у стилі класицизму. Побувавши в цьому маєтку через 100 років, дослідник старовини Лукомський записує: «За своєю архітектурою будинок справляє надзвичайно приємне враження. З обох боків прикрашений колонадою, він дуже логічний і затишний за планом... Усередині хороші стулки дверей і прекрасні внутрішні, старовинні віконниці, що збереглися. З боку під’їзду – двір, тепер занедбаний. Але з іншого боку будинку чудовий сад, з рідкісними породами хвойних дерев, що збереглися». Біля нього Михайло Матвійович побудував стайню, пташник, оранжереї, псарню, виїзний майданчик. Біля будинку був закладений величезний сад з терасами, ставками й альтанками. Навколо садиби розкинувся величезний парк з хвойними деревами і старовинним дубовим гаєм. На греблі одного зі ставків за наказом Михайла Куликовського було споруджено універсальний водяний млин, а через річку Мжа побудовано дерев’яний міст.

Оглянувши маєток, Лукомський дійшов висновку: «Головний будинок залишився таким же, як колись (майже неймовірно, як стверджують місцеві старожили, що він був двоповерховим). На нашу думку, будинок зберігається майже в повній недоторканності: уже самий тип його колонади вказує на те, що він і раніше був одноповерховим». Він нагадує фотографію, на якій – панський будинок у Рокитному з одним поверхом. На сучасних фото – їх два.

Фото з книги Г. Лукомського

Загадка панського будинку

Поруч із садибою Михайло Куликовський почав будівництво церкви. У місцевого населення і досі існує легенда про те, що в якийсь момент, коли в Михайла Куликовського закінчилися гроші на цеглу, він у пориві релігійного запалу розібрав другий поверх свого будинку, щоб завершити будівництво храму та дзвіниці.

До цієї легенди багато мистецтвознавців і минулого, і нинішнього часу завжди ставилися з великим сумнівом: існувало чимало панських садиб, побудованих приблизно в той же час і схожих на садибний будинок у Рокитному як дві краплі води. Хоча є і зворотні приклади.

Можливо, так це й залишилося б легендою, якби не одна архівна знахідка. Працюючи в архіві, дослідник Антон Бондарев виявив документи з повоєнної реставрації садиби, в яких, зокрема, йдеться про те, що в ході огляду та обмірів садибного будинку було зроблено важливе відкриття: «...Було виявлено, що на горищі будинку під дахом збереглися залишки стін 2-го поверху висотою близько 1 метра з прорізами, причому виявилося, що збереглися власне два ряди стін: один ряд по лінії колонад першого поверху, а інший по лінії капітальних стін. Ці залишки стін значною мірою дозволяють відновити первісний вигляд будинку». І далі: «Час знесення 2-го поверху визначається приблизно першим десятиріччям XIX століття, коли була побудована церква (1805 рік, збереглася), і поруч окремо стояла дзвіниця при ній (нині не існуюча). Цегла з розібраних стін 2-го поверху йшла на добудову дзвіниці». Так легенда знайшла своє підтвердження.

Сучасний вигляд будинку Куликовського. Фото: shukach.com

Доля храму

Незвичайний храм-ротонда в Рокитному був освячений у 1805 році. Лукомський писав: «Церква пов’язана з будинком в одне архітектурне ціле. Композиція її дуже благородна і красива». Храм був дуже багато опоряджений. Інтер’єр прикрашали: решітка аналоя у стилі ампір, велике срібне панікадило, маленьке панікадило у стилі єлизаветинського бароко, місцеві ікони у старовинних різьблених рамах (очевидно, місцевих шкіл), лик Спасителя, типу Гвідо Рені, у срібному окладі. Іконостас був синім із золотими смугами (згодом увесь позолочений).

А поруч з храмом через 19 років було побудовано дзвіницю, що стояла окремо, теж круглу у плані. Той самий Лукомський писав про неї: «Дзвіниця краща за своєю архітектурою, ніж самий храм. Вона двоярусна. Перший ярус оточений колонами. Другий – прикрашений плоскими пілястрами...»

Дзвіниця до наших днів не дожила – її розібрали жителі на цеглу в 1937 році. А самому храму було уготоване непросте життя. У 1936 році тут було проведено останнє богослужіння, а потім, як це часто бувало в ті часи, у храмі влаштували клуб: виголошували палкі революційні промови, проводили збори, читали газети й навіть влаштовували танці. Після війни тут був колгоспний склад: у ньому зберігали зерно, запчастини для тракторів і комбайнів, мінеральні добрива. Віруючим будівлю віддали в 1991 році. 13 листопада 1991-го серед голих стін відбулася перша за довгі десятиріччя служба, і почався довгий шлях до відродження храму.

Газета "Слобідський край", 29 січня 2020