В Оброшине – до резиденції єпископів
Але, як я неодноразово переконувався, усе це є й у підльвівських селах, до яких – рукою подати. Така мандрівка добра тим, що не потребує багато часу, натомісць обдаровує чудовими враженнями і досвідом. Днями я побував в Оброшине – чимале село, що століттями належало римо-католицьким єпископам Львова.
Частенько в товаристві знайомих і не дуже чую, що зі Львова мандрувати треба чимдалі. Мовляв, навколишні села не є цікавими. А от десь там, за сотку кілометрів, можна зустріти невимовної краси краєвиди і перлини архітектури. Справді, в незвіданих далях можна усе це зустріти. Але, як я неодноразово переконувався, усе це є й у підльвівських селах, до яких – рукою подати. Така мандрівка добра тим, що не потребує багато часу, натомісць обдаровує чудовими враженнями і досвідом. Днями я побував в Оброшине – чимале село, що століттями належало римо-католицьким єпископам Львова.
Прелюдія краси
Дістатись цього села дуже легко – воно розташоване усього в 14-ти кілометрах від міста Лева. Маршрутки туди їздять часто. Але я не люблю протоптаних стежок і вирішив дістатись до села пішки від Наварії. Це якихось вісім кілометрів. І дорога того вартує. Бо путівець дуже мальовничий. Долина Щирки, поросла очеретом, милують око обійстя місцевих ґаздів що в Годовиці, що в Басівці. Крім того можна візуально порівняти костели в Наварії і Годовиці, що спроектовані рукою ґеніального Меретина.
Дорогою мені трапилась ще одна споруда, яку я ніяк не міг оминути – забута всіма будівля ферми. Судячи із запаху тут колись була конюшня. Черепиця давно зникла з даху і стайня світить до неба побілілими ребрами крокв і перекриттів. Картина доста моторошна і вражаюча, але, разом з тим, важко відвести очі від цього образу смутку і розпачу, від оголеного ритму балок, від заґратованого перекриттям неба, від провислих обірваних дротів під колишньою стелею. Тут можна знімати ґотичні кліпи, фільми про містику. Хоча жодна влада не дозволить цього робити, бо споруда гостро аварійна. Але ж помріяти можна, правда? Особливо людині із неспокійною фантазією…
Попри архітектурні приваби, пейзажі тут майже тосканські: розлогі хвилі нив, розсипи мальовничих садиб, що ховаються в зелені садків, Чіткі обриси храмів. Накручуючи кілометри на притомлені ноги, раз-по-раз зупиняєшся, щоб втамувати спрагу достиглими гронами аличі. І раптом застигаєш у нечулості – очі ласують краєвидами, як дитя морозивом, наїстися годі.
Оброшинські дива
Аж ось гостинець раптом перетворюється у розбомблену вулицю – ноги петляють по ямах і вибоїнах. Оброшине. Село величеньке, майже місто – понад чотири тисячі мешканців. Є багатоквартирні будинки. Але перше, що впадає у вічі – напівзруйнована будівля барокового костелу. Від нього залишились самі стіни. Але після «ґотично-містичної» стайні, ці руїни уже не виглядають романтичними. Радше дивують якимсь нелогічним забуттям, особливо на тлі відреставрованої будівлі церкви святого Дмитра, що зовсім поруч. Так виглядає, наче вимогливий ґазда покарав старшого сина за якусь невідому провину…
Церква побудована ще у 1914-му році, навіть сьогодні виглядає модерною. Поруч добудована величезна дзвіниця у такому ж стилі. Збереглася й стара дерев’яна дзвіниця. Загалом церковний комплекс справляє столичне враження: усе свідчить про те, що громада не лише любить, але й шанує свою церкву. Тим прикріше бачити руїну старого костелика. Хто ж про старого подбає?
Вздовж мурованого паркана, за яким видніється старий парк, виходжу на головну вулицю села. Праворуч – доріжка до пам’ятника Шевченку, що стоїть із піднятою рукою, наче голосує за розвал Союзу. А ліворуч – будівля Науково-дослідного інституту землеробства і тваринництва західних областей України. Мені туди. Біля інституту фонтан із двома голенькими діточками, що пустують у воді. Востаннє вода у цьому водограї була, коли падав дощ, то ж голі закам’янілі діти у чаші виглядають трохи двозначно.
Пригадав, що купу літ тому доводилось писати про здобутки цього закладу аграрної науки і мені хвалились небаченими сортами картоплі, якою можна нагодувати всіх гнаних і голодних. Минули десятиліття, гнаних і голодних не зменшилось. Та й урожаї бульби не скажу щоб помітно виросли…
Але менше з тим – мене чекає несподіванка, бо за кількадесят метрів я бачу пречудову барокову браму із двома фіґурами святих. Один з них у капелюсі і чимось нагадує Д’Артаньяна з «Трьох мушкетерів». Просто перед мною резиденція римо-католицьких єпископів. Пречудовий палац, збудований 1730-го року. Щоправда, він не раз ремонтувався, перебудовувався, але свіжопобілений фасад справляє святкове враження. Треба сказати, що Оброшине з 1466 по 1939 роки належало львівським єпископам. Вони й побудували собі таку пишну літню резиденцію. Тепер ця будівля належить інститутові.
За палацом – дендропарк, який «охороняється законом». В ньому є що подивитися крім старезних дерев. Тут знаходиться звіринець – у вольєрах походжають плямисті олені, купа різного птаства. Сам парк є дещо занедбаним, але цікавим об’єктом для мандрівця. Але коли я ненароком озирнувся… Боженьку мій милий… Фасад палацу казковий, а от тильна частина – образ нензи і розпачу! Декоративні вази облуплені, скульптури понищені, сходи у парк розбиті, в проваллях поклади порожніх пляшок, понівечені шибки зяють порожнечею. У мене серце стиснулось. Жаль, що така перлинка архітектури занепадає. З цих мурів відходить життя. Скільки має минути літ, щоб палац став схожий на той костелик неподалік? 20, 30 років?
Прощаючись, присів на лавицю біля каплиці при брамі. Було тихо. Шумів вітер у верховітті старезних туй. Клопотались пташки у гіллі, на церкві приглушено вдарив дзвін. По кому подзвін? Не хочу вірити, що по цьому чудовому палацу.
Богдан Волошин
