Про візитку Тернополя і Дрезден у Микулинцях. Архітектурні витвори Авґуста Мошинського

8 липня 2013, 12:17 | Краєзнавство-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Павло ШУБАРТ

"Україна молода", 3 липня 2013

ТернопільУ пам’яті України Авґуст Мошинський, поляк за національністю, католик за віросповіданням, залишився насамперед як архітектор, творець сакральних споруд, працюючи над якими, дотримувався стильових засад пізнього бароко і рококо та вживав елементи раннього класицизму. Свою географію в галузі будівництва в Україні Мошинський обмежив винятково теренами Західного Поділля — Тернополем, де збудував костел для домініканців, та Микулинцями, які прикрасив вишуканим храмом, що був фундований ченцям–вікентіянам.

Дещо з біографії та географії

Авґуст Фридерик Мошинський з’явився на світ 1731 року в Дрездені в родині коронного підскарбія Яна Мошинського та Фридерики Авґусти, позашлюбної доньки польського короля і курфюрста Саксонії Авґуста ІІ Сильного. Навчався у військовій школі в Дрездені, студіював архітектуру в Каєтана Кіявері, подорожував Францією, Англією та Італією. Різнобічно розвинений Авґуст мав декілька захоплень: від алхiмії і архітектури до поціновувань книг i театру. 24–річним парубком побрався з Теофілією Потоцькою, дочкою київського воєводи Станіслава, і, будучи з нею у шлюбі дев’ять років, залишив нащадка — сина Яна Непомука. Мав на сім років молодшого брата Фридерика Йозефа, у власності якого згодом опинилось містечко Волочиськ, що на Поділлі. Між іншим, i сам Авґуст iз ласки короля також володів кількома маєтками у Брацлавськім воєводстві.

Серце 55–річного митця Мошинського перестало битися десь на півночі Італії — в Падуї чи Венеції.

30–річне будівництво домініканського костелу

Ще не так давно будівничим домініканської обителі Тернополя вважали Яна де Вітте, але, згідно з пізніше знайденими у сховищах Санкт–Петербурга матеріалами, було встановлено, як заведено вважати, ім’я справжнього автора — Авґуста Мошинського. Однак, як відомо, початок будівництва костелу в осередку Західного Поділля датований 1749 роком, коли Авґустові було лише 18 років... Відтак можна припустити, що перший проект споруди був розроблений усе ж таки іншим будівничим, можливо, й Яном де Вітте. У шкіцах першого плану тернопільського храму архітектор домінуючу роль відводив куполові, що мав нагадувати всесвітньо відому баню катедри святого Петра у Ватикані. Проте саме в цей час на бані знаменитої базиліки з’явилися тріщини й почались реставраційні роботи з її порятунку. Це змусило зодчого переглянути свої креслення, коли було значно зменшено в діаметрі купол і збільшено натомість вежі. Важко сказати, коли саме в цю роботу втрутився Мошинський, але з великою вірогідністю можна стверджувати, що передовсім через свій юний вік він не був автором першого плану і не стояв на чолі будівництва в його ранній період.

Так чи інакше фундоване Йосипом Потоцьким 30–річне будівництво у Тернополі 1779 року добігло кінця. Над площею, що носила тоді ім’я Собеського, неподалік замку вгору здійнялись дві 3–ярусні вежі з видовженими ступінчастими шатровими завершеннями, що багатьом містянам почали слугувати за своєрідний орієнтир. Між стрункими баштами чільна фасада, оздоблена в актуальному тоді стилі рококо, милувала парафіян нішами з кам’яними статуями, скульптурами на вигадливої форми начілку і жвавою пластикою пілястрів йонійського ордера. Масивна овальна баня з круглими люкарнами, яка завершувалась ліхтарем та маківкою і вінчала будівлю, посилювала враження монументальностi всієї споруди.

Спочатку склад, а потім картинна галерея...

За кількасотрічну історію свого існування костел був свідком бага­тьох подій, та найбільшого лиха зазнав під час Другої світової війни, коли було завдано значних пошко­джень його бані, вежам та кляшторним приміщенням поблизу. По війні святиня і місто лежали в руїнах. Тернопіль поніс чи не найбільших матеріальних втрат з–поміж усіх українських міст. Нова влада, комуністична, атеїстична у своїй ідеології, відбудовувала місто на свій, досить–таки сумнівний, смак. У середмісті постали цілком нові вулиці й будинки без жодних претензій на автентичність. Тому яким же було дивом, коли 1957 року над тією самою площею, щоправда, вже iз зовсім іншою назвою, знову зависочіло творіння Мошинського. Силуети храму цілком нагадували довоєнний костел, проте оздоблення фасаду та інтер’єру своєю простотою видавало його нове призначення: тут розмістили спочатку склад, а потім картинну галерею.

Та часи змінилися, і 1989 року святиню повернули вірянам — на цей раз греко–католикам. Нині внутрішній простір храму, який було оновлено в традиціях греко–католицької церкви, мало чим нагадує первісне творіння: фрески Станіслава Строїнського замінено роботою пензля Юрія Журавського, не спостерігають за месою постаті святих зі старих вівтарів, натомість з’явились вирізьблений з липи іконостас, свята брама у вигляді елегантної хоругви, дияконські двері тощо. Але первісні форма і пластика, в яких виразно відчувається подих бароко, уціліли. Як і раніше, опуклої форми простір головної нави, оточений пілонами, декором для яких слугують помережані канелюрами пілястри, луковими отворами сполучений з бічними навами, а над входом уміщено хори.

Тепер, коли сторіччя зрівняли в правах на давність і колишній храм домініканців, й дві уцілілі православні церкви, важко уявити собі, якою прикрасою для міста стала ця будівля, до будівництва якої долучився Авґуст Мошинський. Із безапеляційною впевненістю вона посіла почесне місце на майдані Волі і стала справжньою окрасою сучасного Тернополя.

Натхнення з Саксонії

Невелике містечко Микулинці, розташоване у долині середньої течії Серета, на відстані майже двадцяти кілометрів південного керунку від Тернополя, на своєму архітектурному портреті також зберігає свідчення хисту Авґуста Мошинського. Та й тут поміж дослідників мистецтва немає цілковитої одностайностi щодо авторства споруди. Деякі мистецтвознавці, невідомо на що посилаючись, схильні вбачати в авторі Теодора Мар’яна Тальовського, котрий творив на зламі XIX—XX сторіч. Однак сама будівля — Троїцький костел — уже своїм екстер’єром підказує ім’я творця. Поза сумнівом, натхнення при кресленні проєкту архітектор шукав у Саксонії. Саме тому його творіння має чимало спільних рис iз Троїцькою катедрою при королівськім палаці у Дрездені, спорудження якої за проектом італійського будівничого Каєтана Кіявері завершилось за десять років до початку будови в Микулинцях.

Кошти на зведення мурованого микулинецького костелу, що почав будуватись на місці дерев’яного 1761 року, офірувала власниця містечка графиня Людвіга з Мнішків Потоцька, онука якої, як вважають, й була Мошинському за дружину, очевидно, з другого шлюбу. Подібно до храму в Тернополі, микулинецький костьол був завершений 1779 року, аби місцевою парафією заопікувались ченці згрома­дження святого Вікентія.

Протягом сторіч архітектурна пам’ятка змінювала своїх власників, котрі під впливом невблаганного часу з його здатністю до старіння і руйнувань змушені були братися до реставрацій, під час яких вигляд споруди зазнавав певних змін. Так, у XIX столітті, відновлюючи костел після пожежі, реставратори змінили форму перекриття середньої нави та завершення башти при головній фасаді. Однак і до наших днів збереглась барокова пишнота чільної фасади, що контрастує зі скромним, майже аскетичним, вирішенням причілків. Витончені форми тринавової базиліки з деамбулаторієм та стрункою вежею домінують над низькою забудовою містечка. Височіють подібно найвищій катедрі Саксонії над Дрезденом, вирізняючись лишень меншими розмірами, деталями та скромнішим оздобленням. Як і творіння Кіявері у Дрездені, дітище Мошинського в Микулинцях над чільною увігнуто–опуклої форми фасадою завершене вежею, прикрашеною масивними півколонами та екседрами зі статуями. Безумовно, це не є зменшеною копією саксонського храму. Микулинецький зодчий мав свій почерк і дав волю власній фантазії, проте ця фантазія була наче підглянута крізь шпарину, а потім відтворена з пам’яті — аналогій бачимо чимало як зовні, так і всередині будівлі. До того ж, вочевидь, до реконструкції даху над головною навою стіни бічних фасад завершувались на кшалт дрезденської катедри — балюстрадою, з якої, можливо, споглядали над неквапливим життям містечка фігури святих. До цієї думки схиляє, зокрема, наявність балюстради над другою осадою вежі, яка, обминувши її по боках, раптом уривається.

Біла колористика стін, півколони з капітелями композитного ордера, склепіння, розташування вікон і навіть амбона у загальних рисах нагадують оформлення інтер’єру святині у Дрездені. Урочиста атмосфера створює піднесений настрій, і спрагла душа прагне зустрічі з Творцем. І як тут не погодитись з Йоганнесом Гессеном, який писав, що «будь–яке глибоке естетичне переживання зачіпає не лише естетичні, а й релігійні струни нашої душі».

Навчання в Каєтана Кіявері, автора дрезденської катедри, прототип якої створено згодом, родинні зв’язки з власницею містечка, яка могла сприяти чоловікові своєї онуки у творчих досягненнях — це ті обставини, які, якщо не з абсолютною впевненістю, то принаймні з дуже великою ймовірністю схиляють шальки терезів на те, що творцем базиліки в Микулинцях був саме уродженець Дрездена Авґуст Мошинський, який відзначив своє тридцятиріччя. Зрештою, такі авторитетні видання, як біографічні довідники Володимира Тимофієнка та з мистецтва України за редакцією Анатоля Кудрицького також cхильні так вважати. Архітектор Тальовський, який народився 1857 року, міг мати причетність лише до ре­ставрації або незначної перебудови костелу.

«Краса скрізь вельми бажаний гість», — твердив Йоганн Вольфґанґ Ґете. Очевидно, цю думку поділяв і Авґуст Мошинський, коли у другій половині XVIII сторіччя приїхав на Поділля, аби залишити тут по собі незвичної краси творчий доробок.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти