До 1000-ліття заснування Софії Київської
Як вважають софійські науковці, літописи, що вийшли з-під пера книжників Ярослава Мудрого, різняться між собою двадцятьма роками, бо вони не фіксують історичного факту, а відбивають намагання приурочити створення Софії до правління саме князя Ярослава, який, як відомо, прийшов до влади в результаті тривалої міжусобної боротьби за київський стіл.
Тому літописні дати штучно «прив’язані» до головних віх княжіння Ярослава в Києві: 1017 р. – до появи його тут наприкінці 1016 р. з Новгорода, 1037 р. – до посадження його в 1036 р. на великокнязівський престол Русі після смерті його брата Мстислава і ув’язнення другого брата – Судислава.
Отже, суперечливі літописні записи про час заснування Софії, що збереглися у пізніх літописних списках XIII–XV ст., є недостовірними. Недарма наукова дискусія щодо них триває вже два століття і давно зайшла в глухий кут: одні вчені обстоюють дату 1017 р., інші – 1037, при цьому цілком аргументовано та логічно спростовуючи обидві дати.
Найбільш достовірні дані для вирішення цієї проблеми знайдені в самому храмі святої Софії, зокрема це неофіційні написи-графіті на її стінах. В різних місцях собору на фресках виявлені графіті, які містять дати – 1018-1021, 1019, 1022, 1028, 1033 і 1036 рр., що спростовує 1037 рік як час заснування чи навіть завершення Софії. Перекреслюють вони і 1017 р., адже свідчать, що вже до 1018-1019 рр. собор стояв і був розписаний фресками. У співставленні з днями освячень Софії, що збереглися в Святцях, графіті дозволяють софійським науковцям стверджувати, що закладини (посвячення) храму Софії Премудрості Божої відбулися в неділю 4 (за новим стилем – 17) листопада 1011 р., а завершення її (освячення-інавгурацію) – в неділю 11 (24) травня 1018 р. Саме на ці дати припали недільні (Господні) дні, в які за церковними канонами могли освятити Софійський собор (дім Господній).
Таке датування підтверджується даними неписемних джерел. Так, сучасник будівництва Софії митрополит Іларіон стверджує, що у цій справі «Ярослав завершив починання Володимира як Соломон – Давидове у створенні Єрусалимського храму».
1011 рік як час заснування Софії фігурував у написах над її головним входом та під центральним куполом аж до нових часів, і визнавався в Києві офіційною датою аж до кінця XVIII ст., про що свідчать опубліковані статистичні «Описи Київського намісництва» 70-80-х рр. XVIII ст. Крім того, комплексний аналіз епіграфічних та документальних джерел, змісту сюжетів та особливостей стилю мозаїк і фресок Софії, результатів лабораторних досліджень її фрескового тиньку та полив’яних плит підлоги дають змогу датувати собор 1011 – 1018 рр.
Здавалося б, це датування на якихось 6 чи 26 років давніше за літописні свідчення, однак різниця є істотною, оскільки дозволяє вважати засновником Софії не Ярослава, а його батька – Володимира Великого. Отже, собор був закладений і майже закінчений князем Володимиром, хрестителем Русі (980-1015 рр.), а завершений вже за князювання його сина Ярослава Мудрого.
За свою тисячолітню історію Софія Київська не раз переживала нелегкі часи, це і навали загарбників, пожежі та спустошення, руйнації та запустіння. Але так склалося, що з самого початку свого існування Софія перебувала в епіцентрі основних доленосних подій в житті нашого народу.
Починаючи з давньоруських часів тут містилася київська митрополія. Ще за Ярослава Мудрого при Софійському соборі було влаштовано бібліотеку та діяв скрипторій, де перекладалися і переписувалися книжки. У соборі відбувалися посадження на великокняжий престол, посвячення в митрополити, укладання політичних угод, прийоми послів. Тут збиралися церковні собори, правилися подячні молебні на честь важливих подій.
Та й після розорення Києва ордами Батия 1240 р., коли собор був пограбований, він залишався головним митрополичим храмом, в якому відбувалися поставлення ієрархів на єпископські кафедри Русі. Навіть коли митрополит Максим переніс свій осідок у Володимир-на-Клязьмі 1300 р., офіційно кафедра залишалась у Софії Київській. При соборі існував митрополичий двір, де мешкали митрополити під час перебування в Києві.
У ХІV ст., коли київські землі підпали під владу Литовської держави, була створена осібна Київська митрополія для православних підданих литовського князя. Хоча руські митрополити майже не жили в Києві, маючи осідок у столичному Вільні або Новогрудку під Вільном. У 1416 р. Київ був спустошений і спалений ордами кримського хана Едигея, а 1482 р. – Менглі-Гіреєм. В 1497 р. в Софії покладено мощі вбитого татарами під Мозирем митрополита Макарія, який їхав з Вільно до Києва з метою надання допомоги розореній Святій Софії. Софія дедалі більше занепадала.
Після укладення Берестейської релігійної унії у 1596 р. Софійський собор потрапив до рук уніатів. Стан Софії, за володіння якою точилася гостра боротьба, залишався невтішним, у чому уніати і православні взаємно обвинувачували одне одного. Храм катастрофічно руйнувався часом і людьми, була повністю розграбована його ризниця. А в першій чверті ХVII ст. впала західна стіна Софії, внаслідок чого головний вхід у собор виявився заваленим її уламками.
У 1632 р. київський митрополит Петро Могила домігся на сеймі офіційного відродження православної Церкви, і отримавши у квітні 1633 р. висвяту в сан митрополита, повернув Софію православній церкві та заснував при ньому чоловічий монастир.
За Петра Могили у соборі були проведені перші реставраційні та відновлювальні роботи. Над реставрацією Софії працювали запрошені Могилою майстри – відомий італійський зодчий Октавіано Манчіні, українські художники брати Тиміш та Іван Зінов’єви. Петро Могила дбайливо ставився до збереження давніх форм і живопису «митрополії руської». Він зібрав до Святої Софії мощі численних святих, устаткував її богослужбовими книгами і церковним начинням.
Та основне відродження Софійського собору пов’язане з добою Гетьманщини та з ім’ям гетьмана Івана Мазепи (1687-1709). Коштом Мазепи собор був перебудований в стилі українського бароко, яке своєю пишною нарядністю, святковістю і життєствердним національним характером якнайкраще відображало пафос Мазепиної епохи. Капітальні роботи у Софійському соборі та на його подвір’ї були проведені на зламі ХVII-ХVIII ст., коли гетьман Мазепа досяг зеніту своєї слави й могутності. В цей час Софія набуває того вигляду, який у своїх основних рисах зберігся й донині.
З Софією та софійським майданом пов’язані події відродження національної державної ідеї 1917-1921 рр. Хоча ці драматичні часи зміни режимів, коли кожна влада супроводжувала взяття Києва артилерійським вогнем, завдали собору значних пошкоджень.
Після створення в 1919 р. Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) Софійський собор став її кафедральним храмом. У жовтні 1921 р. тут був скликаний Всеукраїнський православний церковний собор, на якому священика Василя Липківського поставлено київським митрополитом шляхом всенародної висвяти. Але вже у січні 1930 р. в умовах репресій на І «Надзвичайному» соборі УАПЦ в Софійському соборі під тиском ДПУ було прийнято вимушене рішення про саморозпуск УАПЦ. Значну частину її діячів, у тому числі і Василя Липківського, було репресовано. З 1929 р. відправи у Святій Софії припинилися.
В 1934 р. Софію було перетворено на музей і почалася нова, музейна доба в багатовіковій історії храму, позначена грандіозними ремонтно-реставраційними та науково-дослідницькими роботами.
В 1990 р. Софійський собор разом з ансамблем монастирських споруд XVIII ст. на його подвір'ї внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Нове датування Софії Київської офіційно затверджено рішенням 35-ої сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО в жовтні 2009 р. І цей ювілей внесений до Календаря пам’ятних дат на 2011 рік. Отже, вся міжнародна спільнота разом з нами відзначає 1000-річчя заснування собору Святої Софії у Києві.
Хоча «день народження» Софії у 2011 р. є зафіксованим у ній нашими пращурами та доведеним сучасними дослідженнями достовірним історичним фактом, російська академічна наука, так як і українська проросійського напряму, не визнають його. Адже не одне покоління радянських, а тепер вже й російських та українських вчених захистилися та отримали найвищі наукові ступені, грунтуючись на літописних свідченнях. Вони одноголосно заперечують об’єктивні факти, посилаючись, в основному, на дані літописів, які були неодноразово переписані, бо ж історію як-то кажуть, пишуть переможці. Крім того, нове датування означає, що Софія Київська є найдавнішим християнським храмом, який зберігся на східнослов’янському просторі, що суперечить загальноприйнятим в історичній науці постулатам.
При цьому, показовим є відношення до Софійського собору УПЦ московського патріархату. Російський патріарх Кіріл, під час відвідання Софії Київської, з належною ретельністю, характерною для колишнього співробітника КГБ, детально оглянув пам’ятки заповідника. Не приховуючи своїх намірів, зробити Софію Київську своєю вотчиною, він виразив бажання влаштувати собі резиденцію в нещодавно відреставрованому та відкритому для відвідувачів Митрополичому будинку, що слугував резиденцією київських митрополитів в XVIII-ХІХ ст.
Як бачимо Свята Софія нерозривно пов’язана з історією Руси – України. Сьогодні маємо зробити все можливе, аби не віддати нашу святиню у вотчину до чужинців. Софія Київська й надалі має залишатись надбанням усього українського народу – єдиного спадкоємця наших славних пращурів часів Київської княжої держави.
Володимир МАНЬКО, Ксенія ЯКОВЛЄВА
