Таємниці домініканського монастиря у Львові. Оповідь 1. Руська церква Апостолів Петра і Павла

1 червня 2010, 10:23 | Краєзнавство-дайджест | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 


Таємниці домініканського монастиря у ЛьвовіЧас від часу у Львові зринають бурхливі дискусії про княжий Львів. Як правило, професійні історики й археологи звинувачують гідів і екскурсоводів, учителів, що вони недостатньо популяризують давньоруський період історії Львова. У відповідь чують, а ви покажіть нам - ми ж гостям і учням - руські церкви і палаци, хоча б стіни і фундаменти…

Потім усі кидаються до книжок, переважно писаних по-польськи… Так, засновниками Львова були руські князі Данило Романович (†1264) та Лев Данилович (†1301). Аle to by?o co? takie nik?e i nieforemne - серед напівземлянок під стріхою де-не-де пнулися догори криті гонтом церковці та більші хати. Тож, wszystko sp?one?o - пішло з димом на вітрах історії…І на згарищах польський король Казимир III Wielki (1333-1370) заклав нове кам’яне місто, став фундатором європейського, цивілізованого Львова. Хоча не знаємо ні однієї Казимирової фундації - ні церкви, ні будинку, ні башти, ні стіни - нічого, зате знаємо: спалити - спалив, пограбувати - пограбував…

Пропонуємо розповідь про руську церкву Петра і Павла, фундатором якої був князь Лев Данилович і яка, на думку Миколи Хмільовського, завідувача відділу Львівського музею історії релігії, донині зберігається у фундаментах і стінах церкви Пресвятої Євхаристії.

Орден проповідників - Оrdo praedicatorum (ОР) - було засновано Домініком Ґусманом (1170-1221) 1215 року. Від імені засновника походить знайоміша назва - орден домініканців.

А 1223 року в Краків урочисто увійшли Ґіацинт (Нyасiпthus, Jacek) Одровонж (1183-1257) з братами-домініканцями. 

Таємниці домініканського монастиря у Львові

Таємниці домініканського монастиря у Львові
Фото 1.,1а Св. Гіацинт Одровонж (1183-1257)

Єпископ Кракова Іво Одровонж - дядько Ґіацинта - надав монахам церкву св. Трійці та зафундував будівництво монастиря, який увійшов до угорської провінції ордену проповідників. І вже 1228 року було утворено польську провінцію з монастирів у Празі, Вроцлаві, Ґданську, Судомирі, Камені Поморському, Києві (до 1234 року). Очолив її провінціал, настоятель монастиря в Кракові о. Ґерард.

Так само просто й послідовно відбувалося у Львові - це насправді, в реальному житті. У літературі ж складно й незрозуміло. Щонайменше три версії сперечаються про першість. Одна говорить, що чи то 1222 року, чи 1234-го дорогою з Кракова через Судомир і Володимир до Києва св. Ґіацинт заночував на території Львова чи то на Старому ринку, чи на площі Музейній, чи на Новому світі (на горі Яцковій) та й заклав у пущі - дехто пише, що самотужки й поставив, - церковцю й монастирок. Згодом тут постало з благословення святого місто Львів.

У другій героїнею є Констанція, донька угорського короля Бели ІV (1235-1270). В її почті у Львів увійшли брати-проповідники з Угорщини, і вона надала їм свій двір й церковцю св. Івана Хрестителя, що розміщувалися чи то на Старому ринку, чи на площі Музейній, і сталося це чи то 1270 року, чи на зламі 1246-47 років, зразу ж після її весілля чи то з князем Левом Даниловичем (†1301) чи з королем Данилом (†1264).

Вичерпний аналіз джерел та історіографії цих версій зроблено у працях Ольги Козубської. У підсумку дослідниця зазначила, що вони залишаються не підкріпленими документально і є пізньою (XVI–XVII століть) історіографічною «традицією» виразно легендарного характеру.

А тепер про третю версію. Гості й львів'яни, коли гуляють у місті, ніколи не обминають церкви Пресвятої Євхаристії

Таємниці домініканського монастиря у Львові

Таємниці домініканського монастиря у Львові

Таємниці домініканського монастиря у Львові
Церква Пресвятої Євхаристії. ХVIII ст.

Велична ззовні, ще більше вона вражає всередині. Загальну увагу привертають чотири велетенські скульптури у вівтарі. Хто знає, той називає. Більшість же відмовчується, і не дивно, бо ж Іван Хреститель стоїть без хреста, апостоли Петро і Павло, відповідно, без ключів і меча, і лише євангеліст Лука зі своїм постійним символом - головою бика. Правда, й він загубив десь на дорогах історії свій пензель, невід'ємний інструмент маляра. 

Таємниці домініканського монастиря у Львові

Таємниці домініканського монастиря у Львові

На запитання, чому у вівтарі розміщено саме ці статуї, правильної відповіді годі сподіватися навіть у професійних гідів й екскурсоводів. 

А ще наприкінці XIX століття кожний грамотний, бо ж латина була обов'язковим предметом у всіх школах, міг прочитати на вміщеній зліва у вівтарі таблиці: “Venceslaus Hieronimus de Boguslawice Sierakowski archiepiscopus metropolitanus Leopoliensis, qui antiquissimam hanc basilicam titulo ssmi corporis Christi, s. Joannis Baptistae, ac Petri et Pauli apostolorum insignitam […] die 29 Julii 1764 consecravit [...]” 

В українській мові це так звучить: “Львівський архієпископ митрополит В'ячеслав Єронім з Богуславич Сіраковський освятив цю найдавнішу й славну базиліку Пресвятого Тіла Христового, Івана Хрестителя, апостолів Петра і Павла 29 липня 1764 року”. На додачу ще й празникували на Тіло Христове, на Йвана, на Петра і Павла.

Але вже тоді ніхто не міг нічого певного сказати про церкву апостолів Петра і Павла, яка передувала Тілу Христовому (хто і коли її будував, де стояла, як виглядала). Навіть отець-домініканець Володислав Жила, автор найґрунтовнішої монографії про монастир і церкву домініканців у Львові. Видану 1923 року, її дотепер сумлінно, щоправда нерідко без посилань переписують сучасні львовознавці.

Ні словом не згадали про церкву Петра і Павла й попередники о. В. Жили, такі визначні дослідники історії монастиря домініканців у Львові, як брати-проповідники Садок Баронч (1814-1892) й Климент Ходикевич (1715-1797), львовознавці Денис Зубрицький (1777-1862) та Йосип Варфоломій Зиморович (1597-1687). 

І лише в отця-домініканця Симона Окольського (1580-1653) в описі монастиря проповідників у Львові знаходимо першу згадку про цю святиню: «Chorum tituli ss. aplor. Petri et Paulі. Corpus vero ssmi corp. Christi», - тобто, пресвітерій освячено в ім'я апостолів Петра і Павла, нава ж - Пресвятого Тіла Христового. Подібно і в о. Томи Піравського (1565-1622). І десь глибоко у підсвідомості зринає здогад - тут колись до церкви Петра і Павла було добудовано Тіло Христове. Саме так і було! Так безапеляційно, наскільки це можливо в історії, стверджує наступний текст. 

Таємниці домініканського монастиря у Львові
Текст Мартина Ґруневеґа (1562-п.1618)

Зліва оригінал. Справа польський переклад. Це пояснення до малюнка, на якому зображено план монастиря домініканців у Львові. Автор малюнка й тексту Мартин Ґруневеґ (1562-після 1618), він же брат В’ячеслав (frater Venceslaus Gedanensis) з Ґданська, архіваріус монастиря проповідників у Львові.

На основі давніх актів він стверджував, що князь разом зі своїм двором (оточенням) надав руську церкву апостолів Петра і Павла братам-проповідникам, щоб вони добудували до неї монастир. З вини нерозторопного настоятеля монастиря брацтво Тіла Христового, що об'єднувало мулярів і теслів, добудувало до церкви Петра і Павла нову. Стара стала пресвітерієм, де молилися монахи, а в добудові брацтво утримувало парафію. Від назви брацтва нова стала називатися Тілом Христовим. На кінець XVI століття вся церква - руська й добудована - стала Тілом Христовим, а первісна посвята в ім'я апостолів Петра і Павла забулася. Так у Ґруневеґа.

План-малюнок Ґруневеґа був дуже детальний - все понумеровано й підписано. 

Таємниці домініканського монастиря у Львові
Сторінка рукопису Мартина Ґруневеґа. План домініканського монастиря з поясненнями

Оскільки ж його було зроблено на видовженому листку паперу й без належних вимірювань, ще й по-пам’яті, то ані пропорцій, ні масштабу не дотримано. На щастя, структура монастиря, зокрема підвалів й фундаментів збереглася до сьогодні майже без змін, і це дозволило Феліксові Марковському, відомому історику архітектури Львова, на основі малюнка Ґруневеґа й вимірів 1938 року відтворити більш-менш точний план домініканського монастиря у Львові на середину XVI століття. 

Під №1 у Ґруневеґа позначено головний вівтар (престол) руської церкви (пресвітерію) апостолів Петра і Павла, який відповідно до східної традиції розміщувався посередині церкви, всі ж останні вівтарі, згідно з приписами католицької церкви, показано пристінними. Під № 20 позначено круті сходи, що ведуть на хори пресвітерію. Це є ще одним красномовним підтвердженням слів брата В’ячеслава, що раніше пресвітерій - ніхто ж бо у ньому хорів спеціально не робив би - був руською церквою, яку князь (fürst) передав домініканським братам. 

Таємниці домініканського монастиря у Львові
План домініканського монастиря на 1560 рік. Реконструкція Ф.Марковського

Таємниці домініканського монастиря у Львові
План домініканського монастиря на 1938 рік.

Хто ж цей “fürst” (князь) - володар і водночас васал - в історії Львова ХІІІ-ХІV століть?

У німецьких текстах ХIII-XVІ століть титул “fürst” надавався руським князям, котрі були феодально залежними, удільними або службовими, а суверенні господарі титулувалися “кöпіg”. Саме таким, безсумнівно, був князь Володислав з Опілля Опільський, повноправний правитель Русі (1372-78, 1385-87), але з руки Людовіка Анжуйського, короля Угорщини, Польщі, Галичини і Володимирщини (1370-1382). До нього й опісля володарі Львова - князі й королі Романовичі, П’ясти, Гедиміновичі - мали титул “кönig”. 

Таємниці домініканського монастиря у Львові
Печатка князя Володислава з Опілля Опільського (+1401). 1379 р.

Підкріплює сказане список монастирів домініканців, опублікований Володиславом Абрагамом (1860-1941), найвизначнішим дослідником початків римсько-католицької церкви в Україні й Польщі. Згідно з ним, 1358 року в польській провінції було 38-ім чоловічих монастирів і три жіночих, а в Брацтві братів-пілігримів заради Христа серед язичників (“Societas fratrum peregrinantium propter Christum inter Gentes”) , чия діяльність з другої половини XIII століття поширювалася на весь некатолицький світ, зокрема й на Україну, - всього два конвенти і вісім домів чоловічих та один жіночий монастир. Та й ті всі в Пері, пригороді Константинополя.

А 1331 року папа Іван ХХІІ (1316-1334) дозволив польському провінціалові закласти домініканський конвент у замку Жмигороді - на границі краківської єпархії, проти Коросного, Землі Руської - “з причини сусідства схизматиків, заради їх спасіння та з метою навчання їх католицької віри”. Подібно 1277 року генеральна капітула в Бордо дозволила заснувати в польській провінції два нових монаших доми поблизу Русі ( “versus Russiam”) . Й на цій єдиній згадці, як меланхолійно зауважив В.Абрагам, будь-які сліди діяльності польських домініканців на Русі закінчилися, й то надовго (“bo niema? przez wiek ca?y”).

Отже, ні 1277-го, ні 1331-го, ні 1358 року домініканці у Львові не мали ні монастиря, ні дому, ні стації. Принаймні, саме таку інформацію мали папська курія та орден проповідників і, відповідно, діяли. Тим паче, не могло бути у Львові тоді Тіла Христового. Як відомо, культ Тіла Христового започатковано в середині ХІІІ століття у Льєжі (Бельгія), а остаточно його було встановлено на Соборі у В’єнні (1311-1312). Впроваджено ж у найближчій до Русі краківській єпархії 1320 року, а 1325-го - в ордені домініканців. І лише 1420 року синод у Ґнєзно визначив свято Тіла Христового загальним, зобов’язав святкувати його в усіх церквах Королівства Польщі.

З 1349 року володарем у Львові й у Галицькій Землі був Казимир III, король Польщі (1333-1370). 

Таємниці домініканського монастиря у Львові
Казимир ІІІ, король Польщі (1235-1370) 

Чи міг він після 1358 року фундувати монастир проповідників у Львові? Не тільки міг, але й - як правовірний католик і правосильний володар - мав би так поступити. Натомість, не знаємо ні однієї Казимирової фундаційної грамоти про заснування чи то латинської парафії, чи монастиря ні в Галичині, ні у Львові. Принаймні, так у Абрагама. Більше того, наприкінці життя Казимир ІІІ реалізував таки свою ідею помісної церкви Королівства Русі. Щоправда, не у відкритті церковної провінції (архієпархії) Римської церкви з «семи розлогих єпископств», а як відновлення Галицької митрополії Царгородської церкви з єпископськими кафедрами у Володимирі, Перемишлі, Холмі.

Причину відсутності будь-яких слідів діяльності домініканців на Русі в 1250–1350 роках В. Абрагам вбачав у новій місійній організації ордену проповідників. Найактивнішими у Брацтві пілігримів заради Христа були брати з Італії. Тож не випадково бачимо домініканців там, куди було спрямовано торгові інтереси італійських міст-держав – у Греції та в Криму. До сказаного потрібно додати ще й спротив єпископів Любуша, яким 1257 року папа Олександр IV підтвердив їхню юрисдикцію над католиками на Русі. Відтак вони ревно відстоювали свої права, не допускали на терени Русі ні інших єпископів, ні монахів жебрацьких орденів – домініканців і францисканців. Головне ж, Романовичі – попри вияви релігійної толерантності – активно й послідовно зміцнювали державно-церковну симфонію у стосунках з Царгородською церквою. Вагомим свідченням цього було відкриття 1303 року в Галичі митрополії – у складі кафедр у Володимирі, Перемишлі, Турові, Холмі, Луцьку – Константинопольської церкви.

Ситуація кардинально змінилася, коли папа Григорій XI (1370-1378) буллою “Debitum pastoralis officii” від 13 лютого 1375 року встановив у Галичі митрополію Римської церкви і підпорядкував їй єпархії в Перемишлі, Володимирі, Холмі. 

Таємниці домініканського монастиря у Львові
Папа Григорій ХІ (1370-1378)

Ще 1375 року на грамотах князя Володислава Опільського першим серед свідків - як первоєрарх Галицької Землі - виступав “Апtопіus теtrороlitапus Нalісіепsіs”, котрого на подання Казимира III було поставлено Константинопольським патріархом 1371 року. А вже в грамоті від 15 березня 1376 року місце руського православного митрополита Антонія зайняв “Мathias electus аrchіеріsсориs Lетbиrgепsis”, котрого було номіновано Володиславом з Опілля на вимогу папи Григорія XI. Після того в Галичині пішли фундації й дотації на митрополію, на парафії, на монастирі Римської церкви.

Не оминула ця хвиля й братів-проповідників. 11 листопада 1377 року князь Володислав Опільський надав домініканцям села Кротошин, Зашків, Кощіїв і чотири двори в селі Мервичах. 

1392 року король Володислав Ягайло (1386-1434) пожалував на будову церкви Тіла Христового корчму та митницю на ріці Малій Липі, а 1395 року - село Устковичі. 1397 року Володислав Ягайло вивів усі ці села з-під права руського і польського та надав їм, як милостиню для будови церкви Тіла Христового, маґдебурзьке право. 1402 року Бенко ( Венедикт ) з Жабокрук пожертвував багате село Зарудці на прибудову до Тіла Христового каплиць Пресвятої Богородиці й св. Домініка. Згодом набули брати-проповідники Бірки й частину Ясниськи (1601), частину Рокитного (1602), Давидів (1624), Черепин й Купятин (1628), м. Радивилів (1656), Жовтанці (1810) та ще декілька сіл. Володіли лісами й каменоломнями, вапняними печами й цегельнями. Тож, мали з чого й за що будувати. 

Таємниці домініканського монастиря у Львові
Володислав Ягайло, король Польщі (1386-1434)

А перед тим або водночас - 11 листопада 1377 року - відбулася подія, з якої почалася наша розповідь і про яку повідав нам брат В'ячеслав Ґруневеґ, - передача володарем Русі князем Володиславом з Опілля руської церкви апостолів Петра і Павла домініканцям. Грамота ця не збереглася. Точніше, брати-проповідники її не вберегли, але до нас дійшли матеріали судового процесу (1519-1762) між домініканцями і вірменською громадою та містом. Загалом, вони повторюють традицію про початки готичної церкви, зокрема, що пресвітерій став на місці руської церкви Петра і Павла й ще довго зберігав цю посвяту, що наву збудувало брацтво Тіла Христового, і ця назва перейшла потім на всю церкву. Воно й не дивно, бо ж в основу судових документів покладено грамоти зі скрині-архіву, ключі від якої мав брат В’ячеслав.

Разом з тим, матеріали суду містять низку доповнень й цікавинок, що уточнюють та збагачують наші знання про події того часу. Зокрема, там вказано, що “топаsterіит fundatит апtе аппит Dотіпі 1297”. На перший погляд, це повністю перекреслює раніше сказане. По суті ж стверджує. 1546 року король Сигізмунд підтвердив фундаційну грамоту князя Володислава Опільського про надання домініканцям сіл Кротошина, Зашкова і Кощіїва. При цьому в королівський привілей було вписано грамоту Опільського від 11 листопада 1377 року. Оскільки ж її, як записано в привілеї, було пошкоджено, то писар помилково замість 1377-го написав 1297 рік. Тож, правильно буде - “монастир фундовано перед 1377 роком Божим”.

Там же є запис, що до монастиря проповідників на цьому місці розміщувалися монахи-василіани (“Іосо S. Ваsilii Мопасhorum...”). О.Порфирій Підручний, дослідник історії Чину Св. Василя Великого (ЧССВ), пише, що наприкінці XI століття - після завоювання норманами візантійських земель у Південній Італії та Сицилії - сотні грецьких православних монастирів було підпорядковано Римській церкві. Оскільки монахи римсько-католицької церкви вже тоді жили за різними статутами і, відповідно, називалися бенедиктинцями, цистерціанцями тощо, то на грецьких поступово поширилась назва «василіани». Коли їх запитували: “За чиїм Статутом живете?”, - вони відповідали, що дотримуються Правил св. Василя Великого.

У XIII столітті поняття «орден василіан» (Ordo S.Ваsіliі) - на означення православних монахів східного обряду - закріпилося в офіційних документах римських пап. У наступних століттях воно стало загальновживаним у такому значенні на просторах Центральної й Східної Європи. Тож, коли стійка й давня - XIV-XIX століть - домініканська традиція, зафіксована в писаннях отців-проповідників, зокрема Садока Баронча, говорить про монастир василіан або монахів-василіан як про попередників братів-проповідників у Львові ("Tam za?, gdzie dzi? ko?cio? i klasztor si? nasz znajdyje, by? niegdy? pa?ac ksi?cia Leona, oraz i cerkiew ruska ОО.ВаzуІіапów..."), то йдеться не про василіан греко-католицької церкви, а стверджується буття там у XIII-XIV століттях руських православних монахів, монастиря й церкви апостолів Петра і Павла.

На цьому можна ставити велику крапку. Зізнання обвинувачених доказів не потребує, але не в нашому постмодерному світі, де торжествує скепсис і будь-яке твердження має статус відносного. На щастя, сказане може бути перевірено археологічними й архітектурними дослідженнями.

Сперечалися домініканці з вірменами, звичайно, за землю. Тож, з матеріалів суду дізнаємося, що на монастирських землях - спочатку василіан, а потім домініканців - було збудовано високий і низький міські мури, а відтак й королівський арсенал. Башту ж мулярів поставлено на місці руської дзвіниці, яка згоріла, і ще в XVII столітті біля башти було видно обгорілу землю й знаходили залишки переплавлених дзвонів. Думається, що професійні археологи легко зможуть перевірити сказане.

Головне ж, там було вказано розміри церкви (пресвітерію) Петра і Павла й добудованого Тіла Христового. Перша мала тридцять шість ліктів у довжину, а добудова - двадцять чотири. І сьогодні в церкві Пресвятої Євхаристії вівтарна частина (пресвітерій) має ті ж тридцять шість ліктів у довжину (22м), а нава, ви вже догадалися, - двадцять чотири (15 м). Правда, тринавна готична церква стала бароковою хрестово-купольною, і там годі шукати щось від первопочатків. Противно, у вівтарній частині (пресвітерію). Наявний матеріал дозволяє з великою дозою ймовірності припустити, що не лише у розмірах і формах, але й у матеріалі - фундаментах і стінах - до наших днів дійшла руська церква апостолів Петра і Павла. Ваше слово, панове археологи й архітектори!

Підказкою й спонукою їм буде рішення ради львівського домініканського конвенту від 27 липня 1744 року. Отці-проповідники під головуванням настоятеля о. Никифора Гадзевича одностайно ухвалили, щоб наявну святиню при збереженні найміцніших частин було демонтовано і відбудовано в інших формах. Це дозволило Феліксу Марковському висловити припущення, що стіни й фундаменти готичної католицької святині було використано при будівництві барокового храму. Ми підтримуємо слова відомого знавця архітектури Львова, але з уточненням: збереглися не залишки готичного Тіла Христового, а стіни й фундаменти руської церкви апостолів Петра і Павла.

Домініканець о. Роберт Свєнтоховський визначив час будови церкви Петра і Павла у 1340-1360-тих роках. Цілком можливо - тоді Львів переживав будівельний бум. Знаємо, що вірменські майстри будували собор Успіння Пресвятої Богородиці, церкву св. Юра, тож, могли - й церкву Петра і Павла. Заковика в тому, що домініканців тоді не було у Львові. Отже, піднімали її ще в 1270-ті роки. Про це, як і про церкву Івана Хрестителя, уважний читачу, в наступному.

А тепер повернемося на початок нашої розмови. Наприкінці XIV століття король Ягайло й шляхта фундують - услід за Львовом - домініканські монастирі в Кам’янці й Смотричі, Ланцуті й Перемишлі, Белзі й Сереті (Молдова), з яких було утворено “contrata Russiae” - Руський вікаріат Брацтва братів-пілігримів. Тобто, все відбувалося так само, як у Кракові й Польщі, лише із запізненням у сто п’ятдесят років - після включення Галицької Землі до Корони Польської. І зумовлено було це тим, як наголосив о. Р. Свєнтоховський, що “польські королі, князі, а потім шляхта й міщанство змагалися в жертовності на честь закону, бо мали в ньому до певної міри свою опору політичну на Сході”. 

Король Лев
Князь Лев Данилович (+1301)

Замість резюме. Сьогодні ні в світі, ні в Україні не сумніваються, що Львів є українським містом. Не так було донедавна, коли кожний камінь, кожний черепок, кожна нововідкрита пам’ятка ставали зброєю в ідеологічній, а почасти і в політичній боротьбі... Але, думається, кожний львів'янин під час Євро-12 буде радий показати гостям фундаменти, стіни руської святині Петра і Павла, сказати: “Ці камені пам’ятають галицького князя Лева Даниловича (1269-1301), він тут молився, можливо, й поховано...”*
Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти