Правда та кривда на Байковому цвинтарі

Іван ВЕРСТЮК. - "Православіє в Україні", 22 жовтня 2008 року

Втім, найбільший інтерес викликають могили, хрести, написи та фотографії. Про що нам хоче розповісти Байковий цвинтар? Чи, навпаки, що він прагне приховати, вперто зберігаючи мовчанку?

Кладовище знаходиться неподалік від вулиці Великої Васильківської (колишньої Червоноармійської). За своєю структурою складається з двох частин, розташованих навпроти одна одної. Якщо в південній частині розміщені могили та поховання простих киян та їхніх родичів, то в північній частині, більш доглянутій, розміщені могили відомих осіб - літераторів, політиків, музикантів, театральних акторів, художників, науковців...

У північній частині Байкового цвинтаря відразу помічаємо гарний православний храм у типовому візантійському стилі з переважанням округлих форм і світло-брунатних кольорів. Це Свято-Вознесенський храм. На жаль, він поки що перебуває у власності однієї з неканонічних церковних груп і фактично позбавлений богослужінь. Поруч - каплиця на честь храму Господнього в Єрусалимі, яка належить Українській Православній Церкві. Служби Божі в цій каплиці відправляє протоієрей Володимир Донський, студент Київської духовної академії.

Одна із загадок північної частини цвинтаря

Йдучи центральною алеєю північної частини цвинтаря, не можна оминути увагою прибрану та прикрашену квітами могилу на одному з центральних місць. Підійшовши ближче, бачимо напис, що тут поховані схиєпископ Михаїл (1892-1945) та схиігуменя Михаїла (1862-1939). На їхніх могилах встановлено пам'ятники з великими фотопортретами. Хто ж вони, схиєпископ Мисаїл і схиігуменя Михаїла? Це діячі так званої Істинно-Православної Церкви, ще відомої під назвою «Катакомбна Церква». Одна з неканонічних церковних юрисдикцій, яка діяла на території Радянського Союзу, об'єднуючи досить численні громади в різних містах і селах. Архімандрит Михаїл (Костюк) був, як стверджують деякі джерела, таємно висвячений у вересні 1923 року в Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври в єпископа Смілянського, вікарія Київської єпархії. Хіротонію звершили єпископи Парфеній (Брянських) і Макарій (Кармазін) - лідери катакомбного церковного руху, які, не маючи канонічних повноважень для висвячення, берегли благодать апостольського преємства.

Історики-каноністи розходяться в своїх оцінках діяльності Істинно-Православної Церкви. Як правило, визнається часткова присутність у ній єпископського спадкоємства, але разом із тим не викликає сумнівів антиканонічний характер її діяльності. В Росії досі існують парафії цієї церковної структури.

Щодо цих могил є й інші дані. Деякі кияни, які вже не перше десятиліття мешкають у місті й на чиїх очах розгорталась історія Байкового цвинтаря, стверджують, що таблички з іменами схиєпископа Михаїла (Костюка) та схиігумені Михаїли (Шепелєвої) з'явилися відносно недавно, а до того там були звичайні дерев'яні хрести з іншими іменами. Називають єпископа Фотія (Тимощука) та його монахині-помічниці, чиє ім'я, на жаль, дізнатися не вдалося. Єпископ Фотій отримав архієрейську хіротонію 10 травня 1942 року в окупованому Києві, коли низку єпископських свячень здійснили єпископ Никанор (Абрамович) та єпископ Ігор (Губа) за допомогою нововисвячених ними владик. Хіротонії відбувалися вдосвіта в каплиці святих рівноапостольних Кирила та Мефодія, що в стилобаті собору апостола Андрія Первозванного. Усе це проходило у великій таємниці, адже німецька окупаційна влада могла легко припинити процес церковного відродження й заарештувати архієреїв. Усі хіротонії звершувалися з благословення архієпископа Полікарпа (Сікорського) та Предстоятеля Польської Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Діонісія (Валединського). Архієпископ Полікарп на той час виконував канонічно надані йому функції церковного адміністратора на українських землях.

Архімандрит Фотій (Тимощук) став одним із кандидатів на єпископство відроджуваної Церкви, прийнявши перед тим разом із дружиною чернечий постриг. Відтоді дружина-черниця стала його вірною помічницею та келійницею. Поховали їх також разом.
Подвиг заради віри

Коли в 1943-1944 роках під час просування армії СРСР на захід почався масовий виїзд українців до Європи, в еміграцію вирушило також українське православне духовенство на чолі з теперішнім митрополитом Полікарпом (Сікорським). Їхали вони для того, щоб зберегти канонічний єпископат для духовної роботи в діаспорі й подальшого повернення в Україну з установленням в ній державної незалежності. Але виїхали не всі. Таємним адміністратором на українських землях залишився єпископ Фотій (Тимощук). Владика Фотій був висвячений на Чернігівську кафедру, але відтепер мусив опікуватися підлеглими йому українськими парафіями по всій Україні. Є свідчення, що в Києві він звершував таємні богослужіння в храмі святого Миколая Набережного. У 1966 році його відвідав архієпископ Мстислав (Скрипник), який прибув із США як американський турист, але мав на меті здійснити архіпастирський візит до України й побачити на власні очі суворі реалії комуністичної дійсності. Тоді ж ними була відслужена Літургія при зачинених дверях у храмі святого Миколая Набережного, що в Києві на Подолі.

Спочив єпископ Фотій приблизно в 1975 році, похований благочестивими парафіянами на Байковому кладовищі, де пізніше була похована його колишня дружина. Але оскільки владика був підпільним архієреєм, то на його могильному хресті не було зазначено факту архієрейства. Однак люди знали, що на тому місці поховано православного єпископа. Згодом хтось поширив чутки, ніби це могила катакомбного єпископа Михаїла (Костюка) та його духовної наставниці схиігумені Михаїли (Шепелєвої), хоча достовірних доказів цього немає.

Це теж наше минуле, сумнозвісне й героїчне

Коли пройти центральною алеєю північної частини Байкового цвинтаря, то можна натрапити на ряд поховань більшовиків, діячів Комуністичної партії та її ідеологів. Це Дмитро Мануїльський (1883-1959), який сприяв поширенню колективізації та застосування методів штучного голоду в Україні. Це генерал-майор Борис Шульженко (1899-1970), відомий діяч КДБ, за чиїми наказами здійснювали розстріли «вільнодумців» і переслідування тих, хто не бажав миритися з комуністичною дійсністю. Це Михайло Мішин (1906-1941), секретар Київського обласного комітету Комуністичної партії України (КПУ), чиї руки були заплямовані невинною кров'ю. Це і Володимир Щербицький (1918-1990), голова КПУ, який вперто заважав процесам лібералізації в окупованій його партією Україні.

А поряд - безліч могил геніальних людей, борців з неправдою комунізму, науковців, літераторів, справжніх творців високої культури та вишуканого мистецтва: В'ячеслав Чорновіл, Євген Патон, Юрій Смолич, Георгій Нарбут, Людмила Василевська (Дніпрова-Чайка), Григорій Епік, Остап Вишня, Олесь Гончар, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Аристарх Терниченко, Олександр Білецький... Усіх і не назвеш. Окремо згадаємо першого Президента України Михайла Грушевського (1866-1934), який віддав життя за свободу рідного краю - саме на Байковому цвинтарі розташована його могила, а також могила дружини Марії Грушевської (1868-1948).

Суперечливе враження залишається після відвідування Байкового цвинтаря. У принциповому двобої зійшлися тут правда та кривда, добро та зло. Могили затятих комуністів розташовані поруч із могилами тих, кого вони винищили, втілюючи в життя свою ідеологію. Біля геніїв вітчизняної культури поховано руйнівників цієї спадщини.

Невтішні думки охоплюють після відвідування Байкового кладовища. Зігрівала душу лише думка про те, що боротьба правди та кривди не тільки на кладовищах відбувається. Вона всюди... Але добро має перемогти. Адже ми в це віримо, ми цього прагнемо, ми за це боремось!