Проща до святинь Сіверщини
Роман КРИВОНОС. - Прес-центр УПЦ КП, 4 вересня 2008 року
Після короткого молебню у парафіяльній каплиці прочани автобусом поїхали до історичної гетьманської столиці Глухова, нині районного центру Сумської області. Місто вперше згадується в літописі під 1152 р., а з 1648 стало сотенним містом однойменної козацької сотні, яка належала до Ніжинського полку. Після поразки гетьмана І.Мазепи 1709 р. цар Петро І змусив перенести до Глухова (ближче до московського кордону) гетьманську столицю, а з 1722 р. для контролю за гетьманським урядом тут розпочала свою роботу Малоросійська колегія, яка обмежувала й без того куцу автономію. В такий спосіб Глухів залишився в історії як остання столиця гетьманської України.
Сьогодні Глухів – це єдине відоме нам місто в Україні, до якого як і в давні часи в’їжджаєш через міську браму з колонами, збудовану у ХVІІІ столітті. Одне це додає йому якоїсь незвичайної історичної аури. Чи то не дійшли руки в радянських „модернізаторів” у буремні 1930-і рр., чи тогочасне міське начальство виявилося мудрішим і патріотичнішим за „шарикових” у столичних Києві та Харкові, але брама й донині на своєму місці і, що важливіше, досі править свою функцію – бути в’їздом до міста.
У Глухові збереглися й діють чотири історичних храми, щоправда, їх усі районна влада передала УПЦ Московського патріархату (мабуть, у часи української незалежності перевелися патріоти). Нам вдалося відвідати три з них.
Найдавнішою є трибанна козацька Свято-Миколаївська церква, збудована у 1686-93 рр. на майдані, де відбувалися козацькі ради, у тому числі й вибори гетьманів. Вона являє собою цікавий тип українського барокового храму, дві бані якого зведені над вівтарем й центральною частиною церкви, а до притвору, над яким була третя західна баня, 1871 року добудували невелику за розмірами трапезну з високою дзвіницею. Добудову було зроблено з тактом і дотриманням мистецьких вимог українського козацького стилю. В результаті храм набув неповторних форм. Він відрізняється простотою та оригінальністю композиції. З історичного інтер’єру церкви майже нічого не збереглося, іконостас і розписи є новими. Наші прочани приклалися тут до шанованих ікон Богородиці „Троєручниця” й св. Миколая (очевидно, кінця ХVІІІ ст.) з дуже цікавою композицією: у правій руці святитель тримає хреста, а в лівій – трисвічника, неначе благословляючи вірних й виголошуючи: „Споглянь з небес, Боже, і подивись! Завітай у виноградник цей. І охорони його, бо його насадила правиця твоя”.
Поряд з церквою на одному з центральних майданів міста знаходяться з’єднані у єдину композицію пам’ятники уродженцям Глухова видатним українським композиторам Дмитру Бортнянському (1751-1825 рр.) й Максиму Березовському (1745-77 рр.).
Баштоподібна Свято-Преображенська церква була збудована у 1765 році хрещатою в плані і з конхами, тобто з напівкруглими добудовами на кожному з рамен хреста. У ній також не залишилося нічого з інтер’єру, оскільки в радянський час храм було по-варварськи переплановано у двоповерхову споруду й влаштовано конторські приміщення. З давніх розписів збереглися лише фігури св. благ. князя Михаїла Чернігівського та його боярина Федора, намальовані на стовпах при вході до храму. Проте, очевидно, це − живопис кінця ХІХ століття. Мабуть, цей храм повернули віруючим зовсім недавно, оскільки всередині продовжується ремонт, а перекриття досі не зняті.
Окрасою міста є збудований у 1884-93 рр. собор трьох Анастасій. Така дивна назва храму походить від того, що дружина гетьмана Івана Скоропадського Анастасія у 1717 збудувала на цьому місці, розташованому поблизу гетьманського палацу, невелику кам’яну церкву, забажавши присвятити її своїй небесній покровительці. Проте, як часто траплялося в ті далекі часи, вона не знала докладно, на честь саме якої з Анастасій, занесених до церковних святців, її хрестили. Вихід знайшли просто, присвятивши храм відразу трьом Анастасіям – великомучениці, мучениці й преподобній.
З 1846 р. старостою храму став Артем Терещенко (1794-77 рр.), засновник знаної української династії цукрозаводчиків й меценатів. Вже після його смерті троє синів − Микола (1819-1903 рр.), Федір (1832-93 рр.) й Семен (1839-?) Терещенки, власники сімейного „Товариства буряковоцукрових й рафінадних заводів братів Терещенко у Києві” − вирішили збудувати на місці давньої церкви нову та влаштувати у ній сімейну усипальницю. Будівництво за проектом петербурзького архітектора А.Гуна тривало дев’ять років (1884-93 рр.). За своїм планом й внутрішньою оздобою глухівська церква нагадує Володимирський патріарший собор у Києві. Окрасою її є одноярусний іконостас з італійського мармуру роботи М.І.Мурашка (1844-1909 рр.). В розписах храму брали участь відомі українські художники, зокрема Микола Пимоненко (1862-1912 рр.) та брати Павло (1849-1904 рр.) й Олександр (1848-1911 рр.) Сведомські. Церква вражає гармонійністю пропорцій й чудовим поєднанням архітектури, розписів й інших оздоб.
Оглянувши глухівські храми, наші прочани піднялися на оригінальний оглядовий майданчик, зроблений на старій водонапірній вежі. Слід віддати належне керівництву міста й працівникам міського краєзнавчого музею за реалізацію цієї цікавої ідеї. З вежі Глухів видно, наче на долоні. Особливо вражає з гори Анастасіївський храм. Здається, що він стоїть серед міста, мов чарівна іграшка
Як з’ясувалося, буквально напередодні нашого приїзду до Анастасіївської церкви за традицією хресним ходом було перенесено один з чудотворних списків Пустинно-Глинської ікони Різдва Богородиці, до якої київські прочани змогли благоговійно прикластися. Божа мати, здавалося, вийшла до нас, щоб запросити до розташованої поблизу Глухова Глинської пустині.
З Глухова, неначе проваджені чудотворною іконою, наші паломники прибули до заснованої в середині XVI ст. Глинської Різдво-Богородицької пустині. За легендою, обитель було закладено у лісі поряд з місцем, де бджолярі на сосні, з-під якої било джерело, знайшли чудотворну ікону. Вважається, що у 1848 р. ця ікона захистила Глухів від епідемії чуми, а пізніше ще декілька разів захищала місто від інших епідемій. У ХІХ-ХХ ст. монастир став одним з центрів православного старчества, відновленого у XVIІІ ст. св. преподобним Паїсієм Величковським.
З давніх споруд монастиря не збереглося нічого, окрім двох корпусів, які належать до початку й другої половини ХІХ ст. Це наслідок того, що в радянський час пустинь двічі закривали. Спочатку, у 1922 р., монастир було пограбовано, закрито, а пізніше поруйновано більшість споруд − храми на честь Різдва Пресвятої Богородиці (1740 р.) і Успіння Пресвятої Богородиці (1763-1889 рр.), надвратну церкву в ім’я Іверської ікони Божої Матері (1781 р.). Тоді ж зникла Чудотворна ікона. У житлових й господарчих приміщеннях, які залишилися, розташовували дитячу колонію, сільськогосподарську артіль, а пізніше − комбінат з виготовлення сільгоспінвентарю.
Під час Другої світової війни при німецькій окупації монастир відновив свою діяльність, поступово перетворившись чи не на єдиний осередок старчества на теренах СРСР. В умовах т.зв. „хрущовських гонінь” пустинь було закрито удруге 1961 р. Це посилило подальшу руйнацію його будівель. На початку 1990-х рр. руїни монастиря було передано УПЦ Московського патріархату й обитель поступово стала відроджуватися.
Один з послушників монастиря провів для нас екскурсію. Без сумніву, з поставлених питань він зрозумів, що наші парафіяни не належать до УПЦ Московського патріархату. Проте, слід віддати належне, він поводив себе коректно-ввічливо, й прямих питань про те, з якої ми парафії у Києві, чи ми не „розкольники”, не було. Але розмовляв наш супровідник принципово російською мовою. Очевидно, такою є вимога монастирської влади. Лише наполегливість гостей, які вперто ставили питання українською, змусила і його перейти на нашу мову. І тут з’ясувалося, що вона для нього рідна й цілковито відповідає літературній нормі.
Слід додати також, що усі написи в пустині, аж до вивіски над воротами монастиря „Ставропигиальная Глинская пустынь”, демонстративно зроблені мовою наших північних сусідів. Тобто монастир, традиційно пов’язаний з українською традицією старчества (згадаймо, що недавно канонізовані Глинські старці Філарет Данилевський та Василій Кишкин були безпосередньо пов’язані з учнями св. Паїсія Величковського), активно використовується Російською церквою з метою подальшого зросійщення глухівців й прочан, які відвідують обитель.
Очевидно, саме в такому контексті слід розуміти і принципову відмову від відновлення монастирських храмів в місцях їх колишнього розташування й у колишніх барокових архітектурних формах. Збудовані за останнє десятиріччя Тверська надвратна церква та Миколаївський храм є звичайнісінькими новобудами і з колишніми церквами монастиря їх єднає хіба що назва. У Микільській церкві наші прочани змогли прикластися до ще одного списку Чудотворної ікони й мощей св. схиархімандрита Серафима Амеліна, який керував пустинню у 1940-60-х рр.
Як відомо, 16 серпня нинішнього року в пустині відбувся акт канонізації собору тринадцяти Пустинно-Глинських старців. Будемо сподіватися, що прославлення нових святих сприятиме поступовому перетворенню пустині зі знаряддя повзучої русифікації на справжній центр духовного просвітництва нашого народу.
З Глинської пустині наші прочани попрямували до Новгорода-Сіверського, в одному з пансіонатів якого мали зупинитися на ночівлю. Проїжджаючи селище Гамаліївка, ми змогли здаля поглянути на заснований 1702 р. генеральним осавулом Антоном Гамалією (помер 1722 р.) Харлампіївський монастир, який з 1713 р. став родинною святинею Скоропадських. У його монументальному п’ятибанному соборі похований гетьман Іван Скоропадський (1646-1722 рр.). Прикро, що нині в цих віками намолених стінах продовжує, як і в радянські часи, діяти виправно-трудова колонія, і на храмі навіть не відновлені хрести. Як завжди, в нашої „української” влади не доходять руки до нашої спадщини.
Завершальним акордом першого дня подорожі стало відвідання Спасо-Преображенського чоловічого монастиря у Новгороді-Сіверському, споруди якого збудовані у XIV − XIX століттях. Монастир вражає рівнем проведених у часи президентства Л.Кучми реставраційних робіт. Це й не дивно, адже саме на Чернігівщині у селі Чайкине Новгород-Сіверського району народився другий президент України. Розкішний, збудований в стилі класицизму Спасо-Преображенський собор (1796 р.) сяє колишньою красою. В ході професійної реставрації було відкрито і музеєфіковано рештки давньоруської церкви ХІІ ст., яка стояла на його місці. За свідченнями дослідників, зовнішньо вона нагадувала знану П’ятницьку церкву в Чернігові. Те саме було зроблено з розташованими поряд руїнами княжого терема, який вкрили скляним павільйоном.
Чудово відновлено також стіни обителі з шістьма вежами і баштою воріт з надвратною дзвіницею, Іллінську церкву, дім настоятеля (нині у ньому міститься міський музей з доволі цікавою експозицією), келійний корпус з трапезною палатою й Петропавлівською церквою, двоповерхове приміщення бурси з чотирма великими класними приміщеннями й розкішною галереєю та інші споруди, збудовані наприкінці ХVІІ ст. при архієпископі Лазареві Барановичу (бл. 1620-93 рр.). В одній з веж монастиря, розташованій на високому стрімкому березі над річкою, облаштовано чудовий оглядовий майданчик, звідки відкривається казковий неозорий краєвид. „Зачарована Десна” блакитною стрічкою стелиться серед смарагдових лук, облямованих на обрії темно-лазуровим мереживом лісових насаджень. Новгород-Сіверський з 1097 р. став головним містом молодшої лінії чернігівських князів. Саме тут правив князь Ігор Святославич, невдалий похід якого на половців 1185 р. став темою геніальної давньоруської поеми „Слово о полку Ігоревім”. Тому на центральному майдані міста встановлено пам’ятник князю, а на крутому березі Десни поблизу монастиря – його вірній дружині Ярославні.
Окрім монастиря, ми відвідали дерев’яну Миколаївську та муровану Успенську церкви, приміщення торгових рядів (XVIІІ ст.) і недавно відреставровану розкішну тріумфальну арку, збудовану на честь приїзду до міста російської імператриці Катерини ІІ й прикрашену історичними гербами міст Малоросійської губернії, до складу якої в той період входили землі історичної Сіверщини. Оглянули місто з висоти Замкової гори, на якій колись стояв давньоруський город, а нині її прикрашає пам’ятник легендарному співцю Бояну, у якого вже в часи української незалежності якісь злодії поцупили бронзові гуслі. Місто забудоване чудовими дерев’яними будиночками з різьбленими наличниками, подібними до тих, які ще років двадцять тому можна було зустріти на київському Подолі.
П’ятибанна Успенська церква збудована наприкінці XVIІ – на початку XVIІІ ст. Планом і архітектурою вона нагадує Катерининську церкву в Чернігові, проте завдяки вищій центральній вежі, стрункішій пірамідальній композиції, розташуванню на вершині пагорба, неначе панує над містом. Очевидно під впливом російської архітектури (Сіверщина раніше, аніж решта України, вже у 1500-1634 рр. перебувала у складі Московської держави), вона вкрита не характерними для більшості українських церков грушовидними, а шоломовидними куполами.
Здалеку видно прикрашену примхливою бароковою банею з трьома заломами Миколаївську церкву. Її збудовано 1760 р. Це − унікальний зразок української дерев’яної архітектури. Окрім того, ця церква демонструє зворотній вплив української архітектури на російську. Адже саме такий ярусний тип храму, створений сіверськими майстрами, знайшов численні наслідування в російській дерев’яній архітектурі.
Другий день подорожі, що припав на неділю, розпочався з Божественної літургії, яку керівник нашої паломницької групи о. Андрій Мартинюк відслужив спільно із секретарем Чернігівського єпархіального управління о. Романом Кіником у збудованій 1902 р. дерев’яній Свято-Покровській церкві села Ларинівка. Давнє, відоме з 1146 р., село лежить за 20 км на захід від Новгорода-Сіверського по обох берегах невеличкої річки Малотічки − правої притоки Десни. Зовсім недалеко російський кордон. Місцева людність розмовляє місцевою сіверською говіркою, яка містить значну кількість білоруських й російських слів. Ліквідація колгоспів і великотоварного сільського господарства на початку 1990-х рр. боляче вдарила по місцевому населенню. Молоді в селі практично немає. Залишилися одні люди старшого віку. Місцеві сільські жіночки скаржилися на затримки у виплаті пенсій та відсутність підтримки з боку районної й обласної влади.
Зрозуміло, що в такій глухомані не затримуються батюшки, тому місцева церква не має священика. Приїзд о. Романа з Чернігова став подією для мешканців села, багато з яких (понад 40 осіб), правда, здебільшого жінки, зібралися у храмі. Особливо приємно було бачити голову селищної ради, який відкрив церкву та звернувся до нас з вітальним словом. Відчувалося, що він робить все можливе, щоб у нинішніх непростих умовах зберегти потенціал свого села. Про це свідчать добрий стан збудованого у 1960-і рр. поблизу церкви сільського клубу (зверніть увагу: саме поблизу, а не на місці церкви!) та свіжо пофарбовані спортивні снаряди на скромному стадіоні поблизу сільської школи. Попри те, що у цій школі, як нам сказали, навчається лише 30 учнів.
Дерев’яна церква є хрещатою в плані з гранчастою абсидою зі сходу. Восьмигранна баня завершена грушоподібним верхом із маленькою сферичною банею з хрестом. По кутах головного об’єму встановлені подібні маленькі декоративні куполи. В результаті зовні церква виглядає п’ятибанною, хоча бічні куполи втратили свої хрести. Із заходу до храму добудована струнка, майже двадцятиметрова, триярусна дзвіниця із шатровим верхом. Довгий час церква була закрита, через що не збереглося ані старого іконостаса, ні ікон, ні іншого церковного начиння. Свого часу комуністи влаштували у цьому храмі Божому стайню. Вже в роки незалежності місцеві люди як могли прикрасили стареньку церкву саморобними іконками в дерев’яних рамках й чудовими рушниками та збили з простих дерев’яних брусків імпровізований іконостас.
У такій аскетичній простоті за підтримки киян оо. Роман і Андрій відслужили св. Божественну літургію й дали місцевим людям можливість разом з прочанами причаститися св. Христових Таїн. Вже після нашого від’їзду о. Роман Кіник відслужив панахиду. Завдяки зробленому в один залом перекриттю величезного центрального об’єму храм відзначається чудовою акустикою. Голоси піднімаються вгору й ніби розчиняються у височині. Тому попри зовнішню скромність літургія вийшла справді святковою, наче якоюсь неземною. Повертаючись до Києва, ми відвідали село Вишеньки, де розташований палац фельдмаршала графа П.Рум’янцева-Задунайського (1725-96 рр.), побудований протягом 1782-87 рр. за проектом архітектора М.Мосципанова. Честолюбний президент Малоросійської колегії приурочив побудову палацу до подорожі в Таврію російської імператриці Катерини ІІ. Споруда у плані відтворювала особисту печатку імператриці − дві переплетені літери Є. Лестощі досягли своєї мети: Катерина ІІ назвала Вишеньки раєм й щедро обдарувала господаря.
Нині в садибі розташований Навчально-оздоровчий центр „Сузір’я”, створений 1999 року для дітей, потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи. Це, з одного боку, рятує садибу від остаточного запустіння й руйнування, з іншого – не дозволяє здійснити якісну реставрацію маєтку, який залишається у досить-таки занедбаному стані. Про художню цінність садиби свідчить хоча б те, що протягом останніх років тут знімалися чотири художні фільми, у тому числі славнозвісна „Молитва за гетьмана Мазепу” (реж. Ю.Іллєнко). Тому доля палацу такого рівня вимагає загальнодержавного втручання.
Складовою частиною палацового ансамблю є розташована неподалік Успенська церква (1787 р.), збудована у чарівному перехідному від бароко до класицизму стилі й неначе перенесена на береги річки Снова десь з того культурного простору, який увійшов до історії як Серединна Європа. Він поєднує західнослов’янські країни, Австрію, Південну Німеччину та Північ Італії. На фронтонах храму, підтримуваних чудовими іонічними колонами, декорованими гірляндами квітів, збереглися рельєфні барокові композиції, які зображають переплетені хрест, Євангеліє і скрижалі з десятьма заповідями, що, очевидно, має символізувати наочне втілення морального вчення Нового та Старого завітів у Хресному шляху Ісуса Христа.
Далі наші стежки пролягли до відомого з 1068 р. селища Седнів (у давнину − Сновськ), в якому ми оглянули добре збережений маєток родини Лизогубів, де нині знаходиться місцева школа, недавно відреставровану родинну кам’яницю (1690-і рр.) і збудовану у той же час високу дев’ятидільну Воскресенську церкву, увінчану однією височенною банею. Церква стала усипальницею цього знаного в українській історії старшинського сімейства. До речі, відомий факт: підземелля седнівської церкви є одним з небагатьох місць в Україні, де відбувалася природна муміфікація похованих там людей. Проте 1924 р. усипальницю пограбували більшовики, частину муміфікованих тіл розібрали по музеях, решту потрощили, а катакомби засипали всіляким брудом.
У ХІХ ст. біля церкви було споруджено надбрамну двоярусну дзвіницю. Біля храму знаходиться могила юродивого Гриця. Напис на недавно встановленому мармуровому хресті сповіщає, що 1855 р. тут було поховано „доброго чоловіка” Григорія Мірошникова. Ще при житті за богоугодний спосіб життя, смирення, милосердя, безкорисність й прозорливість народ дав йому ім’я „Золотюсінький Гриць”.
Трохи поодаль від Воскресенської розташована недавно відреставрована дерев’яна Юрі’ївська церква (XVIII ст.), яку місцева влада час від часу надає для богослужінь вірним УПЦ Київського патріархату. Усі конструктивні деталі цієї стрункої, добре вписаної в оточуючий ландшафт церкви – скоби в основі восьмериків, наличники вікон й одвірки – вкриті різьбою. Спочатку храм був однобанним, але у ХІХ ст. до нього, очевидно під впливом західноєвропейської мурованої архітектури, з заходу були добудовані тамбури, прикрашені банями. В результаті церква стала схожою на гуцульські трибанні церкви ХІХ – ХХ століть.
Широкому загалу цей храм відомий ще й тим, що в радянські часи саме у цій замкненій тоді церкві знімали перший радянський фільм жахів „Вій” за однойменною повістю М.Гоголя. До речі, за нашими спостереженнями, цю картину українське телебачення найбільше любить показувати напередодні великих християнських свят – Різдва й Пасхи (видно, нечистий спокушує).
У маєтку Лизогубів ми оглянули старовинний парк, де росла липа Т.Г.Шевченка (поет бував у маєтку 1846 р.). Кілька років тому старе дерево всохло, й нині з молодої парослі, яка пробивається із пня, намагаються поступово сформувати нову крону.
Не до кінця зрозумілим залишилося питання, чому у парку є два шевченкових погруддя – старе перед фасадом палацу й новіше, бронзове на постаменті з чорного мармуру біля липи. Можливо, старе погруддя з часом перенесуть до іншого місця.
Трохи поодаль, на стрімкому березі Десни розташована альтанка Л.Глібова, названа так на честь відомого українського письменника-байкаря, який також бував у маєтку і любив у цьому місці відпочивати. З альтанки відкривається прекрасний вид на східний берег Десни.
На зворотному шляху до Києва, проїжджаючи Чернігів, наша група відвідала Свято-Катерининську церкву, лише в липні цього року промислом Божим повернуту законним власникам – козацькій громаді УПЦ Київського патріархату. Церква побудована 1715 р. на честь перемоги чернігівських козаків під керівництвом полковника Якова Лизогуба в 1708 р. під Азовом. Тут прочани помолилися на вечірні й подали записки на проскомидію наступного дня. Священик церкви розповів про складність служіння у давньому козацькому храмі: попри залякування й цькування з боку Московського патріархату, тут розпочали щоденне служіння й сюди вже регулярно приходять на служби близько трьох десятків вірних.
Прикро було спостерігати біля північної стіни храму одурених московською пропагандою жіночок, сповнених жовчі, які сидять у військових наметах (і звідки береться військове спорядження у „простих парафіянок” Московської церкви?) й під захистом міліції (як прокоментував цю ситуацію один з місцевих стражів порядку: „У нас демократична країна – кожен говорить, що хоче”) вивергають кожному відвідувачу потік злостивих звинувачень проти УПЦ Київського патріархату.
Проте чернігівська молодь та численні туристи не звертають уваги на цих кликуш, мирно прогулюються вздовж історичного валу, заходять до нарешті відчинених дверей давньої святині, ставлять свічі перед іконами і моляться за здоров’я своє й рідних.
Духовна радість, отримана в Свято-Катерининському храмі, допомогла нам в мирі й злагоді повернутися до Києва. Ще довго чудові спогади про Сіверщину сповнюватимуть радістю серця наших прочан серед одноманітних і не завжди щасливих буднів.
