Чоловічий монастир святителя Миколая Чудотворця в селі Жидачин Ківерцівського району
Андрій ГНАТЮК. – Волинські єпархіальні відомості, № 10 (35), жовтень 2007 року
Згадують вони і про Жидичинську обитель, засновану раніше від Почаївської лаври. У «Літописі руському» проти неї стоїть 1227 рік, коли до чудотворної ікони святого Миколая приїжджав прикластися князь Данило Галицький. На той час у монастирі несли послух близько 80 ченців, яких через кілька років вирізали татари. Відроджувати святиню лишилися троє монахів. І вже за певний період Жидичинська обитель охоплювала більше 10 сіл і містечок.
У ХVІІ столітті, за часів Петра Могили, монастир перейшов до греко-католиків, які привнесли у його життя свій устрій. Є згадка, що тут побував уже будучи монахом син Богдана Хмельницького Гедеон, або Юрій, як його називали після постригу. Намісник монастиря греко-католицький митрополит Яків Суша писав тут книгу «Фенікс», де зібрав чудеса біля Холмського образа.
1795 року Катерина ІІ ліквідовує василіанський чин, у тому числі й Жидичинський. Обитель розформовують, закривають, а через 3 роки Павло І передає його римо-католикам. 1839 року монастир остаточно припинив існувати, частину будівель і мурів розібрали, а цеглу перевезли в Ківерці для будівництва залізничного вокзалу.
Лише на початку 30-х років ХХ ст. це місце знову зайняли господарі. Православний митрополит Полікарп (Сікорський) організував тут свою резиденцію, так звані митрополичі палати. 1936 року під його керівництвом в Жидичині працювала комісія з перекладу Святого Письма.
Після війни у приміщеннях розмістилася школа, а коли збудували нову, монастирська споруда занепала повністю, поки 2003-го Церква знову не взялася за її відродження. Навесні у Свято-Троїцькому соборі єпископ – тоді ще Чернігівський і Сумський – Михаїл постриг у ченці з ім’ям Марк Михайла Левківа, якого через кілька місяців Священний Синод призначив тут намісником.
Коли отець Марк прийшов у ці руїни, тут вже був один насельник. Цей мандрівник Костянтин покинув сім’ю і довго шукав усамітнення. Він облюбував Жидичинську землю, створив тут елементарні умови і став жити. Облаштованих було дві кімнати, але все умовно. Були вікна й двері. Дві розламані пічки, жодних меблів, два ліжка, надто вже скромний посуд – от і всі статки.
Для Костянтина цей монастир став останнім притулком. На зорі відродження обителі самітник помер від раку, і колишня дружина поховала його тіло на Київщині.
Сьогодні в монастирі живе п'ятеро ченців. Провели струм, підведені газо- й водопостачання. Поки що душова у них на вулиці. І навіть взимку вони послуговуються нею. Виживають за рахунок пожертв. Скриньки для фінансової допомоги стоять у кількох храмах. За тиждень у середньому їм вдається зібрати 150 гривень, іноді буває й більше 300. За ці гроші вони повинні прогодуватися, заплатити за світло, а іноді ще й за дрова, виготовити певну документацію і щоб на проїзд ще лишилося. Будівля ж монастиря перебуває під охороною держави як пам’ятка архітектури.
У монастирі постійно живуть послушники, які випробовують свою готовність до чернечого подвигу. Через якийсь час їх прохання до правлячого архієрея про постриг втілюється в життя.
Тут постійно є робота. Насельникам доводиться важко працювати. Самі обробляють землю, завдяки чому забезпечили себе картоплею. Правда, іншої городини не вистачає. Фізично відпочивають лише у свята, духовно – ніколи.
Чернеча лампада палає в Жидичинському монастирі два з половиною роки. За цей короткий час тут вдалося облаштувати дві келії, трапезну і церкву.
Але відродження Свято-Миколаївського Жидичинського монастиря повинно бути не лише справою ченців, а й держави. Ця древня споруда знає славну історію нашого народу. Ця земля просочена слізьми і кров’ю наших предків, які ревно боронили рідну землю і православну віру від багатьох ворожих нашесть. Нищівної кривди завдав святині більшовизм. Але сила Господня нездоланна. Він знову дає нам шанс очиститися і знайти спасіння у відродженні Жидичинського монастиря.
Поруч з монастирем стоїть церква святого Миколая, збудована 1723 року, де зберігається копія чудотворної ікони Мірлікійського архієпископа. Свого часу до оригіналу приїздив прикладатися сам Данило Галицький, але де образ тепер – нічого не відомо. Єдиним комплексом колись були церква й митрополичі палати, де нині монастир. Але через розкол у Православ’ї вони належать різним Патріархатам. Почергового Богослужіння тут не досягнуто.
