Хлапотин, він же — Красностав, або Пам’ятник минулому і прийдешньому?
Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ. – «День», №169, 5 жовтня 2007 року
Велике торгове місто XIV — XVII століть Хлапотин загубилося десь за півсотні верст від Славути, райцентру. Місцеві, у яких запитували дорогу на Хлапотин (він же — село Красностав), переглядалися, перепитували: «Красностав? Це, мабуть, десь аж за Берездовим чи Ганнополем?!. «Представник районної влади, вправно об’їжджаючи «Жигулями» ями, вибоїни, баюри, поспішав, як і ми, на освячення пам’ятника місту, якого вже давно немає. Наздогнавши нас, порадив: «Їдьте за мною!» Відтак сам заблукав тричі. Дорожніх знаків немає. Аж диву даєшся: як упродовж століть знаходили сюди дорогу завойовники — татари, турки, німці?!.
«Натомість давно вже напитали сюди дорогу так звані чорні археологи. Їдуть з металошукачами. Копають вдень і вночі, не зважають ні на кого й ні на що», — розповiдає 28 річний депутат сільськоїради Андрій Савицький. Він знає, що саме вони викопують: «У мене приятель є. У нього ядра, стріли, інші раритети. І монети різні. Є такі давні гроші, що й не встановити, коли і де карбовані. Каже, що, де не копни, то є. І багато... Сільські старожили розповідають, що у XVIII столітті було багато виробництв, а монети ще давніші...»
Мовляв, цей факт і змусив його, студента-заочника Острозької академії, передусім, вдатися до історичних пошуків: «У академії — багата бібліотека. Там-таки і одержав інформацію, що Хлапотин, перейменований на Красностав, у період XIV — XVII століть був великим містом на перехресті двох торгових шляхів із Росії та Польщі».
Перша письмова згадка про місто сягає далекого 1386 року, коли князь Ягайло подарував Остріг, Хлапотин, інші сусідні міста князеві Федору Даниловичу Острозькому, якого після смерті церква оголосила святим, преподобним. Хлапотин одним із перших одержав Магдебурзьке право. Ця подія відбулася у 1616 році. Хлапотин мав свою печатку і був одним із 102 міст Волині, що мали замки. «Серед міст, які мали Магдебурзьке право, Хлапотин згадується в одному ряду з Луцьком, Володимиром і Кременцем», — натхненний отаким збігом у просторі й часі Андрій Савицький.
Тоді тут на кожному із 15 десятків стояло від 20 до 34 будинків. А всього — 399 будинків. Історія зберегла імена або прізвища, або ім’я і прізвище десятників: Павло, Семен, Сахно, Данило, Михайло, Іван, Василь, Тарас, Гриць, Іван, Микита, Фесько, Олекса, Гриць Фалів, Кирило. Десять із 15 десятників були без землі. Божу службу правили у двох храмах — церкві святої Параскеви П’ятниці і у костелі успіння Діви Марії. Була й «божниця», єврейська школа.
Наразі про велике місто Хлапотин нагадує лише зарослий деревами оборонний вал, що «тягнеться» від краю села аж до річки Корчик. «Досі ніхто не скаже, з якого боку замку був оцей вал», — шукає відповіді на безліч запитань Андрій Савицький. Він і його однодумці Олександр Ільющенков, Олександр Попов намагаються відтворити бодай в уяві план забудови Хлапотина. Обидва Олександри, як і Андрій, вчаться у ВНЗ. Представники молодого і поки що не вельми знайомого покоління. Перебувають у невтомних пошуках минулого. Бо спрямовані у майбутнє. Мають безліч ідей, що потроху матеріалізуються.
«Ось тут, біля старого дуба, церква стояла. Храм Божий зруйнували вже у XX столітті, у період войовничого атеїзму», — показують. Розповідають про ставок, якого вже давно немає: «Після татарського набігу був червоний від крові. А перед набігом, запевняють старожили, золото поклали у бочку і кинули у ставок. Золото у банку зберігалося. Заможне місто було. Аякже, свою фінансову установу мало...»
Розвиток міста відбувався, як тепер написали б, швидкими темпами. Відповідно до поборового реєстру від 1635 року, у Хлапотині плідно трудився загін із 93 ремісників. А саме: 14 чоботарів, 4 ковалі, 10 каретників, 6 бондарів, 4 теслярі, 6 гребенників, 1 лимар, 20 кравців, 2 ткачі, 1 котляр, 4 гончарі, 1 скрипаль, 8 м’ясників, 2 майстри з виробництва солоду, 4 пивовари, 6 пекарів.
Що ж до права на власність, то у 1603 році посварилися поміж собою сини літнього князя Острозького. Відтак почався перерозподіл маєтностей. Хлапотин, разом із сусіднім Берездовим, одержав князь Олександр Костянтинович Острозький. Одначе у повне володіння своїми маєтностями не вступив. Бо того ж таки 1603-го помер. Від 15 травня 1604-го до 1619-го цими містами, Хлапотиним і Берездовим, володіла його вдова Анна зі Штемберку Костчанка Острозька. Після смерті обох її синів Костянтина-Адама і Януша-Павла вдова ділить, що залишилося, поміж дочками. Відтак у 1621-у Хлапотин і Берездів успадкувала її молодша дочка Анна-Алоїза Ходкевичова-Острозька. А вже після смерті Анни-Алоїзи у 1654-му всі маєтності перейшли до дітей сестри — княгині Софії Любомирської...
Після татарського набігу склалася у народі дума: «Над річкою вогні горять, там татари полон ділять...» Ці скорботні слова правлять за епітафію на фрагменті пам’ятника Хлапотину. На іншому фрагменті — про славу Хлапотина: місто мало Магдебурзьке право.
Одначе місто постало з руїн і продовжило розвиток. Краєзнавці порівнюють Хлапотин XVIII—XIX століть із Манчестером, одним з найпотужніших промислових і економічних центрів Великої Британії. Місто мало паровий млин, сюди на ярмарок з’їжджалися купці з Росії, Польщі...
Хроніка поселення — то довгі роки праці для розквіту і дні, коли «... татари полон ділять». Убивали і вивозили у неволю творців прогресу... Історичні буревії брутально «косили» ліси, обминали поодинокі дерева. На світі всякого потроху бувало: ті занепадали, ці, як кажуть у народі, йшли у ріст. Тяжко збагнути цей драматичний перебіг подій.
«Красностав (Хлапотин) мало досліджений. Тут історик собі може «зробити» ім’я. Потрібні ретельні археологічні дослідження», — переконаний Андрій Савицький. До істориків він уже звертався з відповідною пропозицією. Почув: вони поки що зайняті іншими, важливішими проектами.
Натомість поділив його щирі турботи про Красностав Володимир Шандра, екс-міністр двох урядів, Тимошенко і Єханурова. Допоміг із виготовленням і встановленням пам’ятника місту, якого вже, на жаль, немає. У центрі села постав дорогий монумент. Кажуть, що чогось подібного досі ніде не було. Пам’ятник — місту, що трансформувалося в убоге, забуте Богом і людьми село. Он навіть районний чиновник ледве знайшов дорогу до Красностава.
У освяченні монумента взяло участь усе село. Були й представники сусідньої Гориці.
«Цей пам’ятник минулому встановлено серед злиднів для вже близького світлого майбутнього», — переконані Андрій Савицький і його однодумці. Складаючи далекосяжні плани, вони мало зважають на гостроту поточного моменту в окремо взятому Красноставі. І вже складають проект музею історії Красноставу (Хлапотина). Мовляв, підростаючі покоління мають знати своє минуле.
Сільський голова Борис Ліщук каже про підростаючі покоління без оптимізму: «Смертність у Красноставі перевищує народжуваність. Від початку 2007-го у селі «знайшлося» двоє дітей. До першого класу пішли шестеро учнів, у 2008-у вперше підуть по науку четверо... Колись була середня школа, а тепер — дев’ятирiчка. На всю школу — 68 учнів. Закрили і дитячий садок, коли вже виявилося, що для цього закладу немає відповідного контингенту. Занепадаємо поки що».
Про трудову зайнятість села: «Є школа, медична амбулаторія. У сусідній Яблунівці — обласна психіатрична лікарня. І там наші, красноставські, працюють».
Ініціативи щодо фінансового заохочення народжуваності село зустріло без належного ентузіазму. Мовляв, раніше, коли ще хотіли і могли, треба було заохочувати. Переважає літнє населення. На початку XVII століття у Хлапотині було 399 будинків, на початку XXI століття у Красноставі — тільки 177. Деякі із 177 х уже залишилиживі душі. Пішли за останню межу.
Одначе сільський голова поділяє думку молодих ентузіастів: «Хрест Хлапотину — то не хрест Красноставу. Усе якраз навпаки...»
«Ярмарок повернеться у ці місця втретє, як повернувся після фатального татарського набігу вдруге. Встановили монумента з надією і вірою на перетворення», — впевнений Андрій Савицький.
Ще у 70-х минулого століття 1079 душ населення Красностава активно займалося свинарством, скотарством, вівчарством. Колгоспна бригада мала сад, кузню і млин. Сільська інтелігенція була зайнята у середній школі, клубі, бібліотеці, лікарні, швейній майстерні.
«А у довоєнний період активно працювали три гончарні і чотири цегельні заводи», — говорить про нову історію Красностава сільський голова Борис Ліщук.
«Красностав багатий на поклади глини — білої, червоної. Є і сіра, що має лікувальні властивості. Інвестори вже приглядаються до цих корисних копалин», — вгадує світлі перспективи Андрій. Мовляв, це та золота жила, яку треба розробляти, аби Красностав посів таке ж місце, як свого часу Хлопотин.
І додає, що місцеві люди ще не забули традиції декоративно-прикладного мистецтва — вишивають хрестиком і гладдю, лозоплетінням займаються.
Сільський голова підтримує ентузіаста: «Ця територія має славне минуле і велике майбутнє». От тільки ні він, ні Андрій Савицький достеменно не знають, чи воно, те майбутнє, далеке.
Принаймні наблизилося. Пам’ятником минулому.
