Гнила Липа була колись Срібною

Коли під’їжджаєш до Більшівців, то найперше впадає у вічі на пагорбі будівля старовинного костелу. Він є своєрідною візитівкою містечка. Костел кармелітів, як його ще називають, — одна з найвизначніших споруд пізньобарокової архітектури ХVIII ст.

Іван ГАВРИЛОВИЧ. – «Галичина», 27 вересня 2007 року

Історичні документи свідчать, що 15 серпня 1777 р. Львівський архієпископ Кристіан Цешковський освятив новий храм. Поряд звели монастир. Ченці-кармеліти, які мешкали в ньому, видавали книги, малювали ікони, опікувалися хворими та вбогими людьми (для них відкрили притулок), а також школою, де навчалися діти-сироти. Згодом споруди обвели мурованими цегляними стінами, фрагменти яких збереглися донині. У ХIХ ст. з-поміж монастирів Галичини більшівцівський вважався одним із провідних, зокрема за кількістю документів у його архіві.

У Першу світову війну через Більшівці проходила лінія фронту. Містечко було повністю зруйноване, потерпіли й пристосовані для оборони костел та будівлі монастиря. Почали валитися стіни внаслідок проведених під ними земляних робіт. Було знищено головний фасад і глибокі підземелля костелу, розбито гробниці й саркофаги ХVII—ХVIII століть...

Друга світова війна у пам’яті жителів селища й сусіднього села Слобідки Більшівцівської та їх нащадків назавжди закарбується трагічною датою 14 березня 1944-го: німецькі окупанти вчинили щодо мирного населення страхітливу акцію як покару за те, що хтось із членів ОУН — УПА вбив у Слобідці чотирьох гестапівців. Гітлерівці розстріляли 85 більшівчан та 49 слобідчан, спалили в селищі 320 із 644 будинків, у селі — 112 хат із 136. Жертв могло бути незрівнянно більше: багатьох карателі загнали до церкви Різдва Христового, аби підірвати її разом з людьми. Та відмовилися від цього заміру після телефонного дзвінка від свого вищого керівництва в Бережанах.

Костелові ж випало вже по війні пережити зневагу й плюндрування з боку іншого окупаційного режиму — сталінського. У Більшівцях був гарнізон НКВС, і його командування розмістило в нечинному храмі... свинарник, аби забезпечити військовослужбовців м’ясом. Доглядати за всією цією господаркою на тлі розкішної барокової архітектури ХVIII ст. доручили німецькому військовополоненому. Простір під склепінням куполу між стінами, які ще донедавна вібрували мелодіями духовного співу, наповнився рохканням кнурів та льох. За цим неподобством у храмі духовному споглядала скульптура розп’ятого Ісуса Христа... Тож більшівчани не без труднощів, але таки перевезли її до церкви Різдва Христового.

— У 1955-му, — розповідає вчений секретар Національного заповідника «Давній Галич» Наталія Качковська, один з авторів виданої кілька років тому книжки про історію Більшівців, — костел перетворили на зерносховище, пізніше там був пункт приймання скляного посуду.

Пам’ятка архітектури занепала б, але, на щастя, в час горбачовської перебудови працівники державних реставраційних організацій відремонтували дах костелу. Зробивши обмірні креслення, на їх основі виготовили проект реставрації храму. Вже за незалежності України, в 2001—2002 рр., пам’ятку досліджував історико-архітектурний загін комплексної науково-дослідницької експедиції заповідника «Давній Галич». Тепер у римо-католицькому костелі відновлено богослужіння. Паралельно тривають роботи зі збереження та реставрації культової споруди й монастирських будівель. У цій справі зацікавлені й фінансують її згадуваний заповідник, міністерства культури України і Польщі.

Настоятель костела-санктуарію Божої Матері Більшівцівської о. Микола Орач відмикає двері храму і запрошує нас усередину. Справді, ще дуже багато належить докласти фізичних та інтелектуальних зусиль, поєднаних з вірою, любов’ю і щирою молитвою до Господа, для повернення храмові його первозданного вигляду. Але, як мовить молодий священик, «очам страшно, а руки зроблять».

— Консервуємо елементи інтер’єру храму, аби запобігти подальшому його руйнуванню, а наступного року почнемо тинькувати стіни, відновлювати фрески головного вівтаря. У недалекому вже майбутньому під склепінням костелу знову зазвучать органні мелодії...

І як тут не згадати образ чудотворної Божої Матері Більшівцівської, з котрим пов’язано чимало незбагненних у своїй суті зцілень хворих людей. Серед кількох цінних ікон лише цей образ, який у прикрашеній різьбою широкій рамі висів між колонами головного вівтаря костелу, вдалося врятувати в лихоліття Першої світової війни. Його було вивезено до Відня 1914 року, коли австрійські війська відступали з наших земель. Після Другої світової війни чудотворний образ перебував у краківському монастирі на П’яску, а в 1966-му його перевезли до костелу Св. Катерини м. ўданська — під опіку отців-кармелітів. На думку о. Миколи Орача, там цей образ має і залишатися, а розумним компромісом у дусі добросусідських відносин між Україною і Польщею було б виготовити для більшівцівського римо-католицького костелу копію образу, значно точнішу від тієї, яку тут мають.

І нині жителі Більшівців та довколишніх сіл за давньою традицією приходять до костелу щороку недільного ранку всередині літа, аби відзначити чергову річницю коронування образу, щиро помолитися Богородиці у сподіванні на Її великі ласки. Це храмове свято на честь з’явлення і пошанування Більшівцівської Богоматері з Її чудотворною силою не є суто польським, як дехто вважає. Того дня святкові літургії на честь Богородиці відправляють і в місцевих греко-католицьких церквах.

Уже згадувану церкву Різдва Христового побудували 1905 року (її дерев’яна попередниця під тим же титулом була відома ще з 1782-го). Проект цієї культової споруди належить відомому українському зодчому Василеві Нагірному. В основу архітектури своїх храмів він покладав візантійський стиль. 1906 р. нову церкву освятив при канонічній візитації сам митрополит УГКЦ Андрей Шептицький

Непроста доля судилася і цьому Божому храмові, що височить на рівнині, при дорозі, і є однією з найгарніших мурованих однобанних церков Нагірного. Споруда була дуже зруйнована під час Першої світової війни. 1923-го храм відбудували в його первісному вигляді. У 20-30-х роках видатний український художник Антін Монастирський виготовив для церкви різьблений і позолочений дерев’яний іконостас, який і сьогодні є її найкращою оздобою та святинею.

Нещодавно при вході до храму встановили гарну ковану браму, довкола нього невдовзі стоятиме нова огорожа з коленого каменю. У цьому церковній громаді допомагає селищна рада.

— Домовився я і про закупівлю сотні саджанців ялівцю для озеленення подвір’я церкви, — каже селищний голова Роман Грибик, який свого часу закінчив Львівський лісотехнічний інститут за спеціальністю «лісове господарство».

Оглядаємо ще один будинок, що був зведений у ХVIII ст., але й досі вражає масштабністю об’ємно-просторових вирішень, несе на собі помітний відбиток класичного стилю. Колись це була синагога (до Другої світової війни у Більшівцях, як і в більшості міст і містечок Галичини, жило багато євреїв), а нині тут — Народний дім. Споруда цінна з історичного і мистецького погляду як яскравий взірець матеріальної та духовної культури юдеїв.

Отож Більшівці з такими трьома пам’ятками тільки сакральної архітектури цілком мають шанс на прокладення сюди туристичного маршруту. Принаймні, над цим уже міркує дирекція заповідника «Давній Галич». і не безплідним прожектом, а реальним і здійсненним проектом видається мрія Р. Грибика про будівництво в їхньому селищі сучасного туристично-відпочинкового комплексу.

Та ми з вами ще не побували у колишній панській садибі-палаці, де нині лікарня. Ця будівля теж відзначається самобутністю свого архітектурного обличчя. У 1927—1929 рр. нащадок колишніх власників Більшівців Корнелій Кшешунович побудував на місці знищеного дотла в Першу світову війну давнього панського двору нову садибу за проектом, як вважають фахівці, польського зодчого Тадеуша Мокловського.

Із просторої тераси, оточеної кам’яною балюстрадою з монументальними широкими сходами й витонченими декоративними вазами, видно буйні зелені насадження довкруг самого будинку і всю околицю. Власне, йдеться про єдиний архітектурно-парковий ансамбль. Власник садиби заклав на більш як 10-гектарній площі чудовий парк в англійському стилі. Під час війни німецькі окупанти вирубали в ньому всі хвойні дерева.

— А дерева м’яколистяних порід, ті ж липи, наприклад, — каже Р. Грибик, — живуть нормально лише 40-50 років, далі починають хворіти, всихати. Отож будемо поступово вирубувати старі насадження. Натомість посадимо цінні довговічні й навіть екзотичні дерева — тюльпанове, гледичію трьохколючкову, гінкго дволопатеве.

Зацікавила нас розповідь краєзнавця Богдана Фреїка про те, які побутові умови було створено в садибі, про вплив її власника на життя містечка. Завдяки особливостям геологічної будови землі й проходження водоносних горизонтів у цій місцевості то тут, то там б’ють фонтануючі джерела. Отож самоплив води використали, встановивши шлапак (журавель), який день і ніч закачував її до водопровідної системи садиби. Корнелій Кшешунович здивував більшівчан і тим, що в його млині вперше змонтували генератор для виробництва електрики, якої вистачало для освітлення не лише палацу, а й центральних вулиць містечка.

Ще один зримий слід діяльності шляхтича — п’ятикілометрові ставки. За проектом австрійського інженера заклали їх між Більшівцями та селами Нараївкою і Кінашевом. Під воду, за словами пана Б. Фреїка, пішли й сіножаті його діда, котрий через те судився з Корнелієм Кшешуновичем. Та зрештою все владнали полюбовно: селянин, який вирощував бичків і продавав на м’ясо, отримав взамін удосталь землі в іншому місці. Більше того — він найнявся разом з односельцями копати оті ставки вручну, лопатою, бо за цю важку працю добре платили. А потім і пішов туди працювати рибником.

Більшівцівських коропів возили вибагливим покупцям до Львова і навіть до Варшави, завантажуючи свіжу рибу у вагони-«ледовні» (холодильники). Адже тоді через містечко проходила залізнична вітка Галич — Тернопіль, мали тут свій вокзал — їх було зруйновано під час війни. До речі, більшівцівську продукцію знали в Європі ще раніше. Звідси відправляли прямо до двору імператора Австро-Угорщини Франца-Йосифа фруктові води й пиво, при виробництві яких використовували студеницю з тутешніх мінералізованих джерел.

Ще кілька років тому в селищі діяв завод з випуску безалкогольних напоїв. Але його закрили, працівники залишилися без роботи. Що ж до звичайної води для пиття й побутових потреб, то, як не парадоксально це виглядає, унікальне за своїми джерелами селище досі не має централізованого водопроводу. А чимало жителів підпорядкованого селищній раді села Слобідки Більшівцівської і взагалі потерпають через проникнення в їхні криниці шкідливих речовин, що потрапляють у підшкірні води з розташованого поблизу золовідвалу Бурштинської ТЕС.

Для вирішення цих та інших наболілих для людей проблем потрібні такі суми коштів, яких і близько немає в дотаційному бюджеті селищної ради. Р. Грибик займався приватним бізнесом, а коли торік його вперше обрали селищним головою і почав вникати в ситуацію, то було не до жартів.

Підтримали новоспеченого війта більшівцівські підприємці — скинулися коштами для облаштування вуличного електроосвітлення в центрі селища. До цього тут страшно було пройти увечері— хоч в око стрель. А щоб здешевити вартість щебеню, необхідного для ремонту вкрай розбитих більшівцівських вулиць, голова їздить за ним самоскидом аж на Надвірнянщину, в Пасічнянський кар’єр. Потім організовує людей, котрі розсувають привезений матеріал біля власних обійсть, засипають на дорозі ями і баюри.

При новому селищному голові у дитсадку встановили сучасний газовий котел, і цей дошкільний заклад працює вже цілорічно. А от питання з другим котлом для лікарні (фінансується вона з районного бюджету, але від того її проблеми війтові болять не менше) ніяк не вирішать уже третій рік. Він конче необхідний для підстраховки чинного котла, бо якщо той, не дай Боже, серед зими вийде з ладу, куди ж тоді переселяти хворих? і лікарняний дах (це ще черепиця «від Кшешуновича») давно пора перекрити. Торік благодійники з Голландії привезли для цього закладу апарат УЗі та два електрокардіографи, однак його потреби в новітньому медичному обладнанні набагато більші. До зони обслуговування лікарні входить аж 19 населених пунктів Галицького району, тим часом двом машинам швидкої допомоги вже 22 і 18 років, вони ламаються, буває, і з хворим, якого везуть до лікарні.

А чи можуть обійтися Більшівці й численні довколишні села без пожежної частини? Але тих коштів, що виділяють із районного бюджету, хронічно не вистачає для повноцінного її існування. Тож війт радий з економії, одержаної завдяки тому, що селищна рада допомогла пожежникам поміняти у себе старий котел на новий з високим коефіцієнтом корисної дії і це дозволило вдвоє зменшити витрати газу.

Ясна річ, наповнення бюджетів і району, і селища прямо залежить від стану й розвитку їх економіки. У Більшівцях, коли вони самі мали статус райцентру, були МТС, райсільгоспхімія, хлібозавод. Нині працюють значно менші від тодішніх підприємства, де відповідно зайнято і менше людей. ВАТ «Більшівціриба» господарює на ставках, які колись належали шляхтичеві Кшешуновичу, взяло в оренду у селян земельні паї площею 600 гектарів — вирощує зернові для виробництва риб’ячого корму. ПП «Еліта» заготовляє ВРХ у населення і виробляє м’ясо. До речі, з давніх давен були знані далеко в окрузі більшівцівські бойні та базар, де продавали худобу.

— Але нині, — каже Р. Грибик, — часи не ті, люди занепокоєні загальним забрудненням довкілля. Тому й не погоджуються депутати селищної ради виділити тій же «Еліті» ділянку під новий скотомогильник. Бо вбачають у ньому потенційну небезпеку для людського здоров’я. Більше того, «Еліті» доведеться після вступу України до СОТ, яка диктує державам — своїм членам жорсткі екологічні вимоги до випуску продукції, і бойню винести за межі селища.

Роман Грибик разом із двома десятками депутатів, громадськістю Більшівців оптимістично вірить у те, що їхні спільні зусилля таки принесуть сподівані плоди, що поступово повертатимуться колишні відомість і значення в житті краю до містечка зі слідами давньої величі. Лежить воно над тихоплинною річкою, яка, щоправда, має не дуже милозвучну назву — Гнила Липа. Втім, цю притоку Дністра, стверджують історики, у давнину іменували Срібною Липою — то люди самі забруднили її чисті, прозорі хвилі...

Довідка «Галичини»

Більшівці вперше згадуються в історичних джерелах 8 березня 1402 р. під назвою Малий Болшовь. Іншими словами — Болшовець, як з часом люди й почали іменувати новозасноване поселення. Вже сама його назва, за твердженням дослідника М. Худаша, вказує на те, що кілька сімей переселилися з матірної осади, з нинішнього Бовшева (це розташоване недалеко село згадано ще в ХII ст. в Іпатіївському літописі) на хутір. Відстань до Галича — 7 км, до центру Івано-Франківська — 40. Нині в селищі живе 2 800 осіб. До складу селищної ради входить також село Слобідка Більшівцівська.