Минули роки, а храм як новий

Жовква — єдине старовинне місто в Україні, якому пощастило уникнути руйнувань і перебудов. Збереглись архітектурно та історично унікальні ансамблі, починаючи з ранніх ренесансних, кінця XVI ст., далі барокових і стилю класицизму. Зростання Жовкви тривало на тлі поріднення найшляхетніших галицьких русинських і польських родин, навіть французьких, а на завершення — литовських.

Людмила ДЕГТЯРЬОВА. – «Слово Просвіти», 21-27 червня 2007 року

І щоразу це йшло на користь розбудові міста та його патріотичній згуртованій громаді. Саме вона, вже з набуттям Україною незалежності, домоглася для Жовкви гідного державного статусу “Місто — архітектурний заповідник”. Отож поки були в дорозі, гортали сторінки книги “Свічадо Жовківського краю” незнайомої авторки Галини Фесюк. Наш керманич, пан Кардаш, додав інтриги, пообіцявши, що вуличками Жовкви водитиме нас “надзвичайно обізнаний гід”.

ЕКСКУРС У МИНУВШИНУ

Місцем народження коронного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Жолкевського у 1547 р. було галицьке село Туринка. Останні десять років того сторіччя відкривали на Галичині для русинів-українців і поляків страшну еру. Орди турків і татар котили безперервними хвилями, грабували й убивали, забирали в ясир, спалювали міста й села. Гетьман вирішує збудувати для родини замок в оточенні міста-фортеці на землях сусіднього з Туринкою с. Винники. У 1594 р. він розгортає велике будівництво. Особистість високоосвічена, обдарована, енергійна, гетьман неодноразово виконував складні дипломатичні доручення в Західній Європі. Придивившись до тамтешніх укріплених міст, він планує збудувати за їхнім зразком “ідеальне місто доби Відродження”. Для цього запрошує італійських майстрів, і першим, найталановитішим був Паоло Дукате Клементі, в народі Павло Щасливий. Шануючи військові та дипломатичні здобутки Жолкевського, король Зигизмунд у 1603 р. закріплює за новозбудованим містом назву Жовква, дарує йому маґдебурзьке право, а гетьман видає “постамент”, тобто установчі права взаємин громадян у місті. За “постаментом” урівнюються в правах русини й поляки, а також їхні церкви — грецькі й католицькі. Коли якось поляк-підстароста не допустив русинів до виборів, гетьман дуже відчутно нагадав йому про положення “постаменту”. Сам Жолкевський по батьківській лінії мав неабияке русинське коріння від галицьких шляхтичів з оточення Данила Галицького.

Закладений коронним гетьманом дух взаємної поваги й релігійної терпимості, навіть толерантності, не розвіяли подальших історичних колізій. Він визначає й сьогоденний менталітет жовківців. Схоже, що тут народився великий гетьман України Богдан Хмельницький. Жолкевський і його дружина Регіна з роду Гербуртів були дуже прихильні до русинської сім’ї Хмельницьких. Коли життя останніх у Хмельнику на Холмщині (зараз — територія Польщі) стало нестерпним через підпали й руйнування господарства польськими заздрісниками, Жолкевські запросили родину Михайла Хмельницького до себе. Михайло, майбутній батько Богдана, отримав посаду керуючого особистою охороною. Під нею перебувала у Туринці пані Регіна з дітьми 1594 р. і тоді ж 27 грудня народився Богдан, Зиновій — за хрещеним батьком. Станіслав Жолкевський надалі постійно бере участь у вихованні Богдана. Він схилив Михайла Хмельницького у 1608 р. віддати сина навчатися до Львівського Єзуїтського колегіуму, який сам заснував (насамперед — заради сина Яна). Останній раз покинув свою Жовкву гетьман у 73-річному віці. Був змушений воювати з турками на молдавській території в Придністров’ї. Набіги звідти бували настільки руйнівні, що, наприклад, 1618 р. в Галицькому повіті не залишилося жодного села. Гетьман завжди мріяв померти на полі бою, і так сталось у битві при Цецорі біля Могильова в 1620 р. Ординці відтяли голову Жолкевському й виставили в Константинополі, а його сина Яна та Богдана Хмельницького, що воювали разом із гетьманом, забрали в полон. Пані Регіна змогла зібрати 3 мільйони золотом і викупила Яна, а також тіло чоловіка. На Богдана грошей не вистачило, і він ще 2 роки перебував у полоні. Цецорська битва виявилася трагічною не тільки для родини Жолкевських. Разом із польським гетьманом загинув і батько майбутнього українського гетьмана, Михайло Хмельницький. Старша донька Жолкевських Софія продовжує рід у шлюбі з Яном Даниловичем, чиє коріння через русинську галицьку шляхту дістає до племінниці Данила Галицького.

У 1625 р. Жовківський спадок переходить до Софії після матері, Регіни, а згодом від неї — до дочки, Теофілії Данилович. Остання стає дружиною Якуба Собєського, і це подружжя дає Польщі одного з найуславленіших королів Яна III Собєського. Він згодом перенесе до Жовкви свою королівську резиденцію, а до того, у 1670 р., там побуває відомий мандрівник Ульріх фон Вердум. З опису, що він залишив, постає саме те, що хотів мати засновник, Станіслав Жолкевський, — укріплене місто-фортецю: “…місто захищене довкола грубим і високим муром; передмістя оточене дерев’яним поперечним частоколом. У місті монастир із костьолом, замок, парафіяльний костьол, три руські церкви і синагога”. Після коронації Ян Собєський докладає зусиль, щоб Жовква, як резиденція короля, ставала більш світською. Саме тут за військові перемоги над турками він отримує високі нагороди від Людовіка XIV, Карла II. Від папи Інокентія XI, перед походом на Кременець, йому вручили посвячений меч і капелюха. Він помер у 65-річному віці бездітним, і Жовківський спадок перейшов до його сестри Катерини Собєської. Польська історична література присвятила чимало творів романтичній постаті короля Яна III і його дружині Марисеньці. Вона, Марія-Казиміра д’Арквен, у 5-річному віці приїхала до Польщі з почтом принцеси Марії-Людвиги, нареченої короля Владислава IV. Яну було тоді 17 років, а ще через 19 років панночка д’Арквен стає його дружиною. Вона, польська королева, все ж значно більше переймалася статусом при дворі французької корони й завдавала чоловікові чимало клопоту. Між тим забажала бути поруч із ним назавжди після смерті, і вони поховані в Кракові в усипальниці королів. Через Катерину Собєську Жовківський спадок переходить до її онуки. Цього разу то був знаменитий представник ще одного правлячого, але вже литовського роду. Для князя Михайла Казиміра Радзивилла, великого гетьмана литовського, замок, як колишня резиденція короля Яна III, був володінням знаковим і почесним. Він докладає зусиль, аби примножити його пишність. Замовляє архітектору, що раніше працював у Собєських, збудувати ефектні сходи з восьмиколонним портиком. Їхньою прикрасою мали бути також різьблені скульптурні постаті, починаючи від фундатора Жовкви Станіслава Жолкевського та Яна Даниловича, до короля Яна III Собєського і далі — до представників роду Радзивиллів, які продовжили генеалогічне дерево уславлених русинських та польських шляхетних родів. Усі вони, так чи інакше, вели до витоків доби Київської Русі. Йшли роки, і через аукціон 1887 року замок переходить до нових грошовитих власників, які, на жаль, не переймалися історією. Споруда втрачає пишність, зникають високохудожні малярські та скульптурні витвори мистецтва. Але церкви й костьоли не втрачають зв’язку з високими традиціями перших століть розбудови унікального міста…

ЙДУЧИ СУЧАСНОЮ ЖОВКЛОЮ

Охайні вузенькі вулички старовинного зразка вразили відсутністю сміття. Немов Жовква не палить, не знається з обгортками морозива чи чіпсів і цукерок. Люди йдуть до храмів родинами, ранкове сонце сяє, незважаючи на синоптиків, — вони впевнено обіцяли дощ. А от і центральна площа міста, наче коштовна призма кришталево-чистого повітря в оправі ошатних споруд. Серед них особливою гармонійністю вражає одна, з усіх боків відкрита для споглядання. Біля її огорожі до нас підходить жінка. Виявилось, вона і є той “виключно обізнаний гід”, якого пан Кардаш пообіцяв іще дорогою до Жовкви. Вона, пані Галина Фесюк, одразу ж почала пояснення.

Це архітектурна перлина ренесансних сакральних будівель — парафіяльний костьол св. Лаврентія. Павло Щасливий почав його зводити за власним проектом у 1606 р. Гетьман не дожив три роки до того дня, коли 1623 року костьол постав у своїй завершеній красі. При дивній компактності, він сприймається як архітектурний ансамбль. Це відчуття формують вхідна брама, купольна вежа-дзвіниця, огорожа, і на завершення — білокам’яний фриз із різьбленим зображенням військових сцен та атрибутів. Чи встигли вони порадувати хоробре серце гетьмана?.. Принаймні тут упокоєно його тіло, викуплене дружиною, і вона разом з усіма членами родини Жолкевських, Даниловичів і більшості з роду Яна Собєського. Для цього будувалося під костелом чимале підземелля, назване Малим Вавелем. Минуло 400 років, а цей храм і сьогодні як новий, а за внутрішнім оздобленням не поступається архітектурній довершеності. Павло Щасливий мав вочевидь щасливу вдачу матеріалізувати відчуття радісного піднесення, притаманного добі Ренесансу, і викликати його у споглядача. Цікаво, що за бажанням жовківців цей італійський майстер чимало років був війтом міста.

Звідси ми попрямували на інший бік площі, обрамленням якої слугує родовий замок Жолкевських зі збереженими частинами огорожі, сторожовими вежами й ефектними міськими брамами. Фасад замку зі свіжопофарбованими світлими стінами, теракотовим дахом і шпилястою центральною частиною додає площі декоративного святкового вигляду. Після реставрації тут відбуваються різноманітні громадські заходи. У внутрішньому чотирикутному подвір’ї ми застали декілька оригінальних сучасних скульптур на історичну давньоукраїнську тематику з виставки, яка щойно завершилася.

Подібні мистецькі заходи, як пояснила пані Галина, відбуваються тепер у Жовкві регулярно, додаючи привабливості місту як туристичному центру галицького краю. Периметр подвір’я — це ще, на жаль, не відреставровані господарські приміщення замку й сторожові вежі. Але упорядковано прилеглі до них два крила колишньої міської огорожі й дві брами. Загалом збережено їхню первісну ренесансну конструкцію. Виняток складає одна з брам, Звіринецька, з типовими рисами класицизму; вона має арковий проріз із верхньою частиною, яку складає дерев’яна решітка. Відноситься до часу, коли Жовква була королівською резиденцією Яна III Собєського. Він тоді влаштував за брамою звіринець, що мав розважати любу дружину Марисеньку та шляхетних європейських гостей міста. Протилежний бік площі починає головну житлову частину міста. Тут колишній простір між окремими храмами й монастирськими комплексами поступово заповнювався обивательськими одно-, дво- й триповерховими будинками. Серед них справді цінну історичну спадщину складають прилеглі до Ринкової площі ренесансні житлові будинки перших років забудови Жовкви кінця XVI—початку XVII ст. Їхню особливість складають так звані підсіння — відкриті галереї-аркади, що обрамляють перші поверхи. В Україні вони збереглись, як найперші ренесансні будинки городян, лише тут.

Найближчим до головної площі є ансамбль найстарішого, діючого й нині Василіанського монастиря. Першою спорудою комплексу була церква Різдва Христового, зведення якої почалося ще за життя гетьмана Жолкевського, згідно з його “постаментом” від 21 червня 1612 р.: “…збудувати храм для міщан грецької віри”. На жаль, у пожежі 1691 р. церква згоріла. Але впродовж наступних років постав чудовий храм Пресвятого Серця Христового, який архітектурно приваблює вишуканим старовинним оздобленням — бабинцем, навою, різьбленим ренесансним порталом. Храм стоїть неподалік від костьолу св. Лаврентія, і куполи двох цих сакральних споруд, наче близнюки віддзеркалюють один одного, додаючи особливого колориту центральній частині Жовкви. До комплексу Василіанського монастиря входять ще надбрамна дзвіниця в стилі бароко, монастирські корпуси, друкарня, залишки огорожі з чудовою бароковою брамою.

Звідси зовсім близько до Домініканського, вже католицького, діючого монастирського комплексу з цікавою історією. Його окраса — костьол Вознесіння Діви Марії (1653—1655 рр.), збудований на кошти Теофілії Собєської. Привід був дуже сумний, загибель старшого сина Марка. Надалі пані Теофілія постійно опікуватиметься справами монастиря, виділить гроші на книгозбірню. За її заповітом саме тут вона буде похована. Молодший син, Ян Собєський, поставить її нагробок у костьолі, який, до речі, будувався за аналогією до одного із соборів Неаполя. Зведення монастирських приміщень було завершено у 1792 р., крім того збережено оборонні мури й круглу вежу. Переходимо вулицю й опиняємося перед старовинною красивою будівлею, але — у якому ж не типовому для Жовкви занедбаному стані. Дивно, тим більше, що вона, виявляється, і є та сама жовківська синагога, перлина Острозької ренесансної архітектурної школи. Її зводили впродовж 1692—1700 рр., на місці попередниці, після руйнівної пожежі 1691 р. Участь брав також королівський архітектор Петро Бербер. Вважається цінною пам’яткою архітектури національного й світового значення, але зараз її фасад із сирими плямами дивиться на світ темними порожніми проваллями віконниць. Зовсім не тішить, що цей “об’єкт” внесено в перелік 100 світових пам’яток, які перебувають під загрозою руйнування. Сучасний хід історії не залишив цьому храмові належного приходу. Між тим, єврейська громада була суттєвою культурною та етнічною складовою багатонаціональної Жовкви, а єврейські надгробки стояли тут ще до початку зведення міста. Воно ще тільки розбудовувалось, а в ньому вже працювала єврейська друкарня, яку Юрій Ребус Левіті перевіз із Амстердама. В 1620 р. вона отримала привілей від польського короля. Єврейські унікальні хроніки за 1593—1784 рр. зберігалися в школі занедбаної нині синагоги. Далі, розбудовуючи в місті королівську резиденцію, Ян III Собєський спирався значною мірою на підтримку свого банкіра, єврея Бецало. У першій половині XIX ст. Жовква славилась як столиця єврейського друкарства, і в ній працювали вже дві великі друкарні. Чи не справою честі сьогоднішніх успішних банкірів, а також міністерських чиновників від культури в рангу, наприклад, пана Табачника, звернути увагу на потерпаючу жовківську синагогу. Який би чудовий музей історії галицького єврейства тут можна створити… Приблизно в такому контексті наша туристична фірма провела мітинг під чудовим бароковим порталом синагоги, який поки що не втратив первісної привабливості.

Недалекий переїзд — і ми на околиці міста. Тут у затишку стоїть старовинна дерев’яна церква Святої Трійці, 1720 р. Її віднесено до видатних витворів Галицької школи народної архітектури. Віє від цього храму спокоєм, гармонією, теплотою, притаманною всьому, що збудовано з душею саме з дерева. Чарує рівновага між архітектурними елементами храму: тризубна основа перекрита витягнутими шоломоподібними банями на восьмиреках; вони завершені сигнатурами та хрестами. До дерев’яної будівлі прибудована цегляна ризниця. Пощастило, що служба в храмі вже завершилась, і ми могли зайти і помилуватися витворами чудової Жовківської школи сакрального малярства й різьби. Це насамперед п’ятиярусний іконостас, що його встановлено у 1728 р., а серед ікон — роботи Івана Рутковича. Але розмову про Жовкву як знаний мистецький осередок пан Кардаш закликав перенести в автобус. На нас іще, як мінімум, чекав Крехівський монастирський комплекс.