Церква, що кинула виклик імператорам

30 квітня 2007, 11:18 | Краєзнавство-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Владислава КРАПИВКА. – „І-РЕПОРТЕР”, 30 квітня 2007 року

Дивовижна історія. Побудована в неспокійному місці, Кирилівська церква, здавалося, мала загинути першою, проте вона вистояла. І навіть бажання Катерини ІІ знищити пам`ять про минуле лише допомогло зберегти до наших днів унікальні розписи 12 століття.

Сучасне й минуле тісно переплетені в нашому житті. І-РЕПОРТЕР розпочинає цикл публікацій, присвячених пам'яткам, доля яких і сьогодні нікого не може залишити байдужим.

В наш прагматичний час мало хто вірить в дива. Важко сказати наскільки щиро вірили в них наші предки, проте, здається, з ними вони траплялись частіше ніж з нами…

Подалі від центру Києва, на Дорогожичах, стоїть прекрасна Кирилівська церква. Якось незвично бачити посеред "совкового" спального району пам`ятку 12-го століття. Здається, що зодчий помилився, випадково поставивши її саме тут, а не десь на Подолі чи Печерську.

Місце на якому розташована Кирилівська церква в давнину було дуже неспокійним. Майже всі нападники намагалися оволодіти Києвом саме з Дорогожичів. Звідси відкривався прямий шлях на Поділ, що ніколи не мав добрих укріплень. Тож Кирилівська церква, між іншим тоді це був монастир, одночасно була і фортецею. Заснував Кирилівський монастир чернігівський князь Всеволод Ольгович, який в той час претендував на київський престол. В цьому ж храмі почивало колись і тіло його сина, князя Святослава, одного з героїв “Слова о полку Ігоревім”. Доля була прихильна до монастиря – він уник руйнувань та пожеж, а до вісімнадцятого століття багатшим за нього у Києві була лише Лавра. Все змінилося влітку 1784 року, коли Київ відвідала Катерина ІІ.

Відверто кажучи, Київ не подобався імператриці – вона нудьгувала, її дратувала погана впорядкованість міста та відсутність світських розваг. І вона з нетерпінням чекала повернення до Петербургу. А щоб якось розважитись ЇЇ Величність оглядала місцеві храми. Дійшла черга і до Кирилівського монастиря.

Він імператриці дуже не сподобався, адже на стінах храму були намальовані козацькі портрети з віршами про честь та славу Запорізького війська. Після ліквідації Гетьманщини ці малюнки Катерина сприйняла як виклик, як особисту образу. Тому за її наказом всі розписи храму було забілено вапном, сам монастир розігнано, а в келіях влаштовано божевільню. Землі та багатства, ясна річ, відійшли до казни.
Ось тоді почалася найганебніша сторінка історії монастиря. Кирилівка стала страшним місцем. Тут в сумних лікарняних корпусах, в тісних, затхлих приміщеннях на ланцюгах, прикутих до вмурованих в стіну кілець утримували буйних хворих.

Кирилівська лікарня користувалась у місті поганою славою. Вона знаходилась далеко від центру міста і дорога до неї була поганою, восени та навесні проїхати нею було майже неможливо. Через це чимало важкохворих помирало навіть не діставшись до лікаря. До хворих тут ставилися, як до небезпечних злочинців, а спілкувались через невеличке віконце у дверях. Буйні жили в одному приміщенні із меланхоліками, одяг був страшний і майже ніколи не мінявся.

Кирилівська церква тим часом поволі занепадала, вже ніщо в ній не нагадувало колишній князівський храм. Аж поки у 1860 році, просто під час служби, до ніг священика не впав шматок вапняного забілу, і перед очима здивованого батюшки з`явилось обличчя святого. Так світу знову відкрилися старовинні фрески дванадцятого століття.

Ця приголомшлива новина миттю облетіла всю російську імперію. Подивитися на це диво та взяти участь у розчистці і відновлені розписів до Києва почали з’їжджатися найкращі фахівці з усієї держави. Правду кажучи, технології розчистки фресок тоді ще не існувало. Малюнки промивали лужним розчином, що сильно пошкоджував і змінював колір фарб. Таку невдалу технологію запропонував Олександр Беретті, син відомого архітектора Вікентія Беретті, котрий вважався в Києві найобізнанішим авторитетом у галузі історії архітектури. Та він не обтяжував себе наглядом за роботами і в результаті кілька зображень було по суті змито зі стіни. В результаті Олександра Беретті усунули від керівництва роботами із великим скандалом. Надалі роботами керував відомий петербурзький мистецтвознавець Адріан Прахов, а нові розписи доручено було створити маловідомому тоді ще художнику Михайлу Врубелю.

Для того, щоб переконатися, наскільки добре Врубель впорався із завданням, варто лише прийти до Кирилівської церкви і побачити його фрески. Він був неперевершеним майстром гри зі світлом та відтінками. Німби над головами святих здаються золотими, насправді ж золота там не має, уважно придивившись можна побачити, що художник просто використав різні відтінки жовтої фарби. Вихваляючись своєю майстерністю Врубель казав, що може намалювати бузок використовуючи виключно зелену фарбу. І це були не просто слова.

Після жовтневої революції Кирилівську церкву мала спіткати доля багатьох інших храмів, проте їй знову пощастило. Завдяки унікальному живопису церкву пожаліли, а в 1929 році навіть об`явили історико-культурним пам`ятником. Однак, судячи з усього поняття пам`ятки поширювалось лише на саму церкву. І саме тому у 30-х роках було зруйновано унікальну триярусну надбрамну Благовіщенську церкву-дзвіницю, келії та муровану огорожу з наріжними баштами. З чотирьох башт випадково залишилась лише одна. Напіврозвалена та вбогенька, вона і досі стоїть неподалік храму.

І все ж таки, музейний статус церкви допоміг врятувати і її безцінні фрески. Справа в тому, що за церковними канонами, відправляти службу Божу у храмі, в якому пошкоджено зображення бодай одного святого, няк не можна. Тож майже усі чисельні розписи дванадцятого століття в часи реконструкції довелося підновити звичайною масляною фарбою. Іншими словами, фрески відновили лише для того, щоб знову замалювати. За радянських часів шари масляної фарби місцями зняли, для того щоб відкрити справжні фрески та кольори дванадцятого століття. Тож саме завдяки цьому ми зараз і можемо дивитися на ті самі розписи, на які дивилися колись київські князі.

Здавалося, що відтоді, як Кирилівську оголосили пам’яткою вже нічого поганого з нею трапитися не могло. Та це було помилкове враження. У 50-х роках церква несподівано дала тріщину, настільки глибоку, що старовинна споруда могла бути зруйнована вщент. Виною всьому, як з’ясувалося, були печери, якими наскрізь зриті пагорби під церквою. Причому ці підземні ходи були настільки давніми, що навіть древні будівельники храму про них не здогадувались, тому і поставили храм на непевному грунті. Треба віддати належне нашим київським реставраторам – вони цілком впоралися із цим складним завданням. Фундамент церкви було зміцнено, а стіни скріплено між собою. Залишалося найскладніше - штукатурка з безцінними розписами, що почала відшаровуватись від стін. Практики, як рятувати фрески на той час в світі ще не було, тож нашим науковцям довелося вигадувати свою. В результаті було винайдено спеціальні цвяхи, якими і прибили штукатурку до стін.

Дивовижна історія. Побудована в неспокійному місці Кирилівська церква, здавалося, мала загинути першою, проте вона вистояла. І навіть бажання Катерини ІІ знищити пам`ять про минуле лише допомогло зберегти до наших днів унікальні розписи 12 століття. Залишається і нам тепер цінувати і берегти цей безцінний скарб.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти