Хто підірвав Успенський собор?

Хто підірвав Успенський собор? - фото 1
Будівництво Великої Печерської церкви поетично оспівано на сторінках «Києво-Печерського патерика». Грецьких церковних майстрів, оповідається у ньому, спрямувала до Києва сама Пресвята Богородиця. Вона звернулася до них зі словами: «Хочу церкву спорудити собі на Русі, у Києві».

Сергій ХВЕДЧЕНЯ. — «Експрес», № 23 (3234), 17-18 лютого 2007 року

Успенський соборНа веління Богородиці
Будівництво Великої Печерської церкви поетично оспівано на сторінках «Києво-Печерського патерика». Грецьких церковних майстрів, оповідається у ньому, спрямувала до Києва сама Пресвята Богородиця. Вона звернулася до них зі словами: «Хочу церкву спорудити собі на Русі, у Києві». Божа Матір веліла йти до преподобних Антонія та Феодосія і пообіцяла: «Прийду сама побачити церкву, у ній хочу жити»: Цариця Небесна дала майстрам ікону зі словами: «Нехай вона буде намісницею».

Літопис за Іпатіївським списком розповідає, що «в літо 6583 (1075) почата була церква Печерська і закінчена на третє літо (1077)». Освячення Успенського собору відбулося 1089 року. «Київський синопсис» повідомляє, що церква «уся від злата сяяла, скрізь каменями визолоченими, візерунками різними прикрашена й іконами чудовими розписана, а хрест на церкві великої ваги зі щирого золота зроблений».

Перші випробування випали на долю храму невдовзі після його освячення. У 1096 році половці хана Боняка потай підійшли до стін Печерської обителі, вдерлися в монастир і розорили храм. Великих збитків монастирю та Успенському собору заподіяв землетрус 1230 року. Через десять років храм зруйнували орди хана Батия.

Успенський соборПроте згодом життя на святому згарищі відновилося, храм був відбудований. У наступні століття собор декілька разів перебудовували. Чималий внесок у цю богоугодну справу зробив ясновельможний гетьман Іван Мазепа. Успенський собор пережив не одне лихоліття. Особливо тяжкими були перші роки войовничого атеїзму за радянської влади. Проте найжахливіше чекало його попереду. Наприкінці 1941 року на його місці залишилася лише велика купа каміння... Хто ж висадив у повітря Успенський собор? У якого варвара піднялася рука на національну святиню?

Є дві версії: відповідно до однієї, собор підірвали німецькі окупанти, згідно з другою — храм знищили радянські підпільники. Я ж провів своє розслідування, довгі роки збираючи все, що безпосередньо чи побічно стосувалося цієї драматичної події. У підсумку назбиралася величезна папка документів, вирізок із газет, свідчень очевидців, на підставі яких я й розробив власну, третю версію.

Навіщо це німцям?
У перший місяць окупації (вересень 1941 року) територія лаври була відкрита для цивільного населення, але потім верхня частина монастиря перейшла під владу німецької військової поліції. По периметру лаври виставили озброєну охорону, і з цього моменту сюди впускали лише музейних працівників.

У жовтні 1941 року німці забрали ключі від собору в призначеного ними ж скарбника лаврського містечка М. Чорногубова і почали вивозити все цінне. А вже у другій половині жовтня фашисти розклеїли на території лаври і прилеглих вулицях наказ киянам покинути свої будинки, вивезти майно, а по ордери на нові квартири звернутися до міської управи. На той час тут мешкало кілька тисяч чоловік, переважно люди похилого віку. Після переселення ніхто з киян не знав, що діється за високими лаврськими мурами. Озброєні жандарми не пускали до брами ближче, ніж на півкілометра. З листопада 1941 року прогримів страшенний вибух. Коли охорону зняли, то найцікавіші кияни потяглися до Печерської лаври. Її головний майдан був рясно всипаний шматками битої цегли, покритий грубим шаром пилу. На місці Успенського собору височіла величезна гора каміння.

Успенський соборВерсію, згідно з якою собор висадили у повітря німці, підтверджує той факт, що серед солдатів і мирного населення не було жертв від цього вибуху. Отже, фашисти знали точний час цієї акції й евакуювали усіх людей з небезпечного району. В 1995 році ця версія дістала нове підтвердження. До Києва потрапили німецькі документи часів війни, серед яких були унікальні фотографії вибуху Успенського собору. Фотограф, напевно, знав про акцію, що готується, і тому заздалегідь зайняв дуже зручну позицію для зйомки. Він розмістився на середині мосту через Дніпро і чекав вибуху. Близько третьої години пополудні вибух прогримів. Фотограф спокійно, зі знанням справи установив діафрагму й витримку і плавно натиснув на спуск. Драматичний момент був закарбований для історії. Клуби диму, пилу та попелу здійнялися на стометрову висоту і закрили гігантську дзвіницю. Есесівські вартові, що стояли на мосту, стали бурхливо обговорювати те, що сталося. Наступний кадр німецький фотограф зробив трохи згодом. Вулканічний стовп диму за цей час перекочував трохи на південь й відкрив дзвіницю. Успенський собор був знищений дощенту, але стометрова красуня-дзвіниця, яка стоїть за 50 метрів від храму, вціліла...

Помста підпільників
У народі перша версія була не дуже популярною. Важко було відповісти на головне питання: навіщо німцям знадобилося терміново підривати Успенський собор? Німецькі війська увійшли в Київ 19 вересня 1941 року, а вже за півтора місяця після цього прогримів фатальний вибух. Такий злочин годі було логічно пояснити. Який сенс було знищувати те, що, на думку німців, уже належало їм? Окупанти сподівалися на швидку перемогу над СРСР і розглядали свою владу на цій території як постійну, а не тимчасову.

Версія, що собор підірвали більшовики-підпільники, стала особливо популярною після здобуття незалежності. У пресі з'явилися відомості про те, що всі великі будинки Києва під час відступу радянських військ були заміновані. Вибухівку закладали в підвалах будинків, її вага обчислювалася тисячами кілограмів. До фугасів були припасовані детонатори різних типів — робилося все, щоб мінні заряди неможливо було розрядити.

1941 року Києво-Печерську лавру на кілька тижнів блокували співробітники НКВС. Це могло бути пов'язане з мінуванням Успенського собору. Крім того, на початку вересня, рішенням Військової ради Південно-Західного фронту, в Києві були проведені роботи з маскування золотих бань Успенського і Софійського соборів, Андріївської та Кирилівської церков — бані зафарбували в зелений колір. Одночасно з цими роботами могли й замінувати собор. Хоронитель лаврських цінностей М. Чорногубов міг знати про вибух, що готується. До нас дійшли свідчення, що 20 вересня 1941 року він передав Музею західного та східного мистецтва дві найбільш коштовні лаврські святині — чудотворну ікону Успіння та Ігорівську ікону Божої Матері. Ці ікони так і не були знайдені, вони зникли безслідно...

Для головної акції партизанів — знищення Успенського собору, потрібен був серйозний привід. Ним міг стати приїзд до Києва 3 листопада 1941 року президента Словаччини Йозефа Тісо та представників вищого німецького командування. Готуючись до приїзду високих гостей, фашисти оточили лавру подвійним кільцем з озброєних жандармів. Підпільники не мали точної інформації й вирішили, що приїде хтось дуже високопоставлений, можливо, навіть сам Гітлер. Собор вирішили підірвати у переддень жовтневих свят разом із непрошеними гістьми. Далі події понеділка, 3 листопада 1941 року, майже похвилинно описує секретний німецький документ, опублікований недавно в Лондоні.

...Об 11 годині 40 хвилин до головної брами лаври на трьох машинах під'їхали президент Тісо і генерали, які його супроводжували. Оглянувши визначні пам'ятки, вони виїхали з Лаври о 12 годині 30 хвилин. Вважають, що за цей час підпільники безрезультатно намагалися підірвати вибухівку, закладену під собором, коли відступала Червона армія. Але детонатор не спрацював. Тоді спробували детонувати вибухівку за допомогою «пекельної машинки». Ефект був такий самий — електродетонатор відмовив. Залишилася остання можливість знищити собор разом з ворогами — підірвати тол через бікфордів шнур. У храм була послана спеціальна група добровольців, готових ціною свого життя здійснити задумане. О 14 годині 30 хвилин у середині собору стався невеликий вибух. Німці побачили трьох людей, що втікали, і застрелили їх. Через кілька хвилин після цього стався грандіозний вибух. Здавалося, вибухнули самі небеса. Успенський собор, одне із некоронованих чудес світу, рівний своєю красою з найвидатнішими храмовими спорудами, такими, як собор святого Петра у Ватикані, Ісаакіївський собор у Санкт-Петербурзі чи собор Паризької Богоматері в Парижі, перестав існувати. Особи трьох убитих підпільників німцям установити не вдалося — при них не знайдено ніяких документів.

Прямих доказів цієї версії немає, але збереглися деякі дуже цікаві свідчення. Так, П. Василевський із Дрогобича згадує, що зустрічав у таборах ГУЛАГу колишнього чекіста на прізвище Спановський, що дістав 10 років за «промах з Успенкою». Вибух собору — нібито справа його рук. Товаришам чекіста по цій проваленій акції пощастило ще менше — трибунал 1944 року засудив їх до розстрілу.

Друга версія мала своїх прихильників серед представників української інтелігенції. Так, Олександр Довженко у своєму щоденнику писав, що Успенський собор висадили радянські агентурні підпільники. У книзі англійського дослідника Кейта Армса «Релігія в комуністичних країнах» (1977) був опублікований німецький документ від 7 листопада 1941 року. В ньому повідомлялося про замах на президента Словаччини Тісо, вибух Успенського собору й убивство трьох можливих учасників цієї акції. На підставі цього документа Тит Геврик у книзі «Втрачені архітектурні пам'ятки Києва» (1991) зробив висновок про причетність радянських органів до вибуху храму. М. Боняк І П. Кеннеді у книзі про долю українських культурних пам'яток (1992) опублікували ще один цікавий німецький документ. У ньому коментувалася стаття газети «Правда» 1944 року і стверджувалося, що вибухи в центрі Києва й знищення Успенського собору — справа рук більшовиків.

Друга версія не менш логічна, ніж перша. Мінування головного київського собору мало на меті знищення окупантів під час богослужіння після вступу німців у місто або святкування Різдва при великому скупченні нової міської влади, що складалася з німців та колаборантів.

Вибухівка — за комуністами
Вивчивши усі доступні мені документи, проаналізувавши численні свідчення і факти, я відновив картину знищення Успенського собору в 1941 році таким чином.

Радянські війська, відступаючи, заклали під Успенським собором величезний заряд вибухівки. За оцінками фахівців, його потужність становила близько восьми тонн у тротиловому еквіваленті. Після перших вибухів у Києві німці знайшли під храмом цей заряд, але знешкодити його не змогли, — міна належала до таких, що не знешкоджуються. Єдиним виходом було підірвати її на місці. Мати у себе під боком міну сповільненої дії фашистське командування не захотіло, адже в будь-яку хвилину нею могли скористатися підпільники. Вирішили підривати, тому завчасно відселили з вибухонебезпечного району міське населення. Потім провели останню «екскурсію» — показали собор президенту Тісо та генералам. Їх супроводжував кінооператор, що зняв відвідини собору, а потім — наслідки вибуху. У київському архіві збереглася ця кіноплівка. У той же час німецький офіцер із фотоапаратом знав про майбутній вибух і мав дозвіл на зйомку. Поблизу від нього стояло троє озброєних німецьких вартових, і вони б не дозволили випадковим свідкам бути присутніми на мості в цю фатальну годину.

Можливо, підпільники дізналися про плановану акцію, поквапилися й спробували підірвати храм самі. Як ми знаємо, нічого з цього не вийшло — радянські детонатори на той час були вже вимкнені, а замість них запущений німецький годинниковий механізм, що відраховував останні хвилини існування собору. Через дві години після того, як храм залишили високі гості, пекельний механізм був приведений у дію...

Я не наполягаю на тому, щоб моя версія — істина в останній інстанції, але, з огляду на наявні документи, вона здається найбільш логічною. Історична відповідальність за знищення Успенського собору лежить рівною мірою на обох сторонах.


Про автора: Сергій ХВЕДЧЕНЯ — кандидат географічних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, дослідник зниклих культурних цінностей Київської Русі та козацької України.


Для ілюстрації використано світлини Володимира Процайла, з книги Тита Геврика "Втрачені архітектурні пам'ятки Києва" (Нью-Йорк - Київ, 1991) та сайту wek.kiev.ua