Храм, де воду черпають без журавля

Юрій ЧОРНЕЙ. — „Доба”, №42 (518), 19 жовтня 2006 року

Що змушує молодих, сповнених сил та творчої наснаги людей відмовлятися від принад, які дарує життя, і зачинятися у монастирських келіях, пересічним обивателям збагнути складно. Натомість мудрі люди стверджують, що зазвичай так чинять ті, хто хоче вберегти свою любов від компромісів зі світом. Бо відомо, що Бог – це любов, а за любов завжди треба платити. І то найвищу ціну. Про те, що привело до монастирських стін ігумена Амвросія, ієродиякона Єлиферія, його самого та майже вдвічі більше послушників Непоротівського (Галицького) скельного монастиря святителя Миколая Чудотворця (літнього), що на Сокирянщині, тридцятип'ятирічний монах Антоній говорить неохоче. Зауважує лише, що кожен із них пройшов свою дорогу до храму...

Ластівчине гніздо, що приліпилося до кам'яних ярусів

Чоловічий монастир, відомий зараз як Галицький, добре видно зі старої дороги на затоплене водами Дністровського водосховища село Непоротове. Розташований на протилежному правому боці Галицького яру на висоті 120-150 метрів над рівнем водосховища, комплекс здалеку нагадує ластівчине гніздо, що приліпилося до кам'яних терас природного каньйону середнього Дністра. Відбудовані башти, сходові переходи, оглядові майданчики і галереї одночасно роблять його подібним до середньовічного замку. Окрім численних стежок, до монастиря ведуть дві грунтові дороги. Нижня, що ліпиться до узбіччя скелі, через нові ворота – повз братську церкву Антонія Великого, та чотири келії, – приводить до підніжжя сходів головної печерної церкви і далі – до трапезної й так званої "келії пустельника". Верхня дорога завершується на маківці гори, печери якої облюбували монахи. Відтак, щоб звідси потрапити до основних споруд обителі, доводиться користатися східцями та переходами. Проте витрачені зусилля немарні. З відвойованих у скель братських келій відкривається просто фантастичний вид. Загальна висота місцини та позолочені осінню протилежні схили могутньої ріки, яка перед самою обителлю розливається лазуровими водами рукотворного Дністровського моря, створюють ілюзію перебування на зусібіч оточеному водою безлюдному острові. Доречним видається також порівняння з кораблем, за капітанський місток якого правитиме баня печерної церкви святителя Миколая. От тільки монахи, схоже, вже не зважають на всю цю природну красу:

– Краєвиди – це добре, – пояснив один із них – Антоній. – Особливо на початковому етапі, бо допомагають бодай трохи укріпитися у монастирі: насолоджуватися природою, але перебувати тут. Проте уся ця зовнішня краса приваблює лише на початковому етапі, а потім... Недаремно отці церкви вчили менше відволікатися на зовнішнє, а більше уваги приділяти внутрішньому, щоб очистити серце, в якому хоче жити Господь... Для цього вони навіть вікна в келіях зафарбовували вапном...

Таємниці скельної обителі

Історія відновленого монастиря, до якого у 1999 році переселилося 4 монахи з Хрещатицького монастиря (Заставнівщина) на чолі з ієромонахом, а нині – ігуменом Амвросієм, більше нагадує легенду. Позаяк системні археологічні розкопки тут майже не проводилися, а наявні письмові джерела та усні перекази передають події лише останніх трьохсот років існування обителі, – це створює сприятливий грунт для появи найнеймовірніших домислів і припущень. Наприклад, про існування біля монастиря багатокілометрової печери, вхід до якої наразі втрачено і в якій під час татарських набігів переховували свої скарби мешканці найближчих сіл. Або про розташоване там само старе язичницьке святилище чи таємниці старого кладовища, позначеного ще у XІХ столітті старовинними плитами та хрестами з грецькими написами. На лівому боці Галицького яру, точно напроти монастиря, є ще кілька печер. На поверхні скелі, яка їх розділяє, неозброєним оком видно численні зображення у вигляді хрестів, окремих малюнків, знаків і навіть літер. Проте усі ці старожитності, вочевидь, здатні пролити світло на першопочатки християнства у цій частині України, все ще чекають на своїх ретельних дослідників. Набагато більше відомо про недавнє минуле монастиря.

– У 1940, а відтак у 1948 році обитель закрили, – починає розповідь монах Антоній. Старожили розповідають, що коли сюди прийшла радянська армія, то 12 останніх монахів, які на той час тут жили, розстріляли на березі річки, а тіла утопили в Дністрі. Врятувався лише один монах, якого на той час не було у монастирі. Коли він повернувся до обителі, то вже не застав своїх братів живими. Самотньо він жив тут аж до 1965 року, поки через старечу неміч його не забрали додому родичі з Кельменецького району. Надалі монастир стояв пусткою. Стихія та час доруйнували те, що залишили люди... Відбудовувати монастир почали у 1999 році. Тоді ж тут відсвяткували перший Великдень.

Зірки над монастирським скитом вишикувалися у хрест

Основний монастирський комплекс складається з-понад 20 приміщень – колишніх каплиць, келій та комор, найбільшим із яких, як і годиться, є печерна церква святителя Миколая Чудотворця, яка спочатку свого існування була присвячена святому великомученику Георгію, – продовжує екскурсію монастирем монах Антоній. Пересвятити печерну церкву шириною 4, довжиною 8 і висотою до 3,5 метрів на честь нового патрона змусили події надзвичайної ваги:

– Згідно з існуючим переказом, 9 травня (ст.ст) 1820 року, якраз напередодні свята святителя Миколая, троє рибалок, що рибалили вночі на Дністрі, побачили в небі над монастирем вогняний хрест. Вражені чудом, вони підняли мешканців села Непоротове, які також засвідчили, що зірки над монастирським скитом вишикувалися у хрест. Відтак це явлення Святого Хреста стали відзначати щороку якраз на літнього Миколая.

– З усіх будівель, які ви бачите, залишилися лише ці старовинні сходи до скельної церкви. А в самій церкві – арка, яка тримає на собі край скелі та кілька видовбаних у породі ніш. Решта будівель – нові. Відбудовані вірою прихожан, – продовжує розповідь монах. – Тому на території обителі багато будівельних матеріалів та сміття.

– Щодо самої церкви, яка дала назву всьому монастирському комплексу, то відбудовувати її довелося майже з нуля. Після запустіння обителі тут стався обвал, який зруйнував зовнішню стінку споруди, включно з куполом та хрестом. (Монастир так довго пустував, що одну з його печер навіть встигла облюбувати материнська колонія кажанів, занесених у Червону книгу). Безмовними свідками колишньої архітектурної величі монастиря є багатотонні кам'яні кришки з круглими отворами в середині. Оздоблені плетеним орнаментом брили прикривали колись стінки старовинних колодязів. Монахи кажуть, що більшість із них стоять тепер пусткою і тільки з одного воду можна зачерпнути навіть без журавля.

Щоби прочани й туристи краще уявляли, в яке запустіння прийшов монастир, одну печеру залишили у первісному вигляді. Тут хотів було поселитися один із нових мешканців монастиря, але настоятель не дозволив. До слова, це саме в ній науковці виявили поки що найстарішу знахідку – кераміку XV-XVI століть. Так звана келія пустельника знаходиться у ліску метрів за 50 від церкви святителя Миколая далі за схилом. До вирубаного у скелі приміщення розміром приблизно 4 на 4 метри і висотою до 2-х метрів ведуть порослі травою, вкриті мохом слизькі сходи. Праворуч від входу, який закривався дерев'яним одвірком, отвір для димаря. Палили у скиті по-чорному. Ліворуч – вже у стіні скиту – півтораметрова ніша, яка правила за примітивний вівтар. У глибині печери – видовбана у скельній підлозі гробниця, куди опускали тіло померлого монаха, який мешкав у ній, – перед тим, як її заселяв новий пустельник. Можна лише уявити наскільки невибагливим у побуті мав бути той чернець, який погоджувався жити у таких умовах.

Вирізані з кисневих балонів дзвони скликають до обідні

Нинішній побут монастиря значно різниться від того, який панував тут раніше.

– Статут співжиття дозволяє упорядковувати монастир – це нормально, – переконує Антоній, – тому що нічого нашого тут все одно немає. Кожен член братії добре це розуміє. Наприклад, будь-кому з нас настоятель може сказати – це твоя келія, але ти переходиш до іншої, а згодом – до третьої, то мусимо все залишати і йти. Або, наприклад, хтось має якісь речі, а настоятель раптом скаже: візьми і віддай їх брату. Мусиш взяти і віддати. Тому користуватися речами нам можна, а ось прикипати до них серцем – ні. Для мешканця пустині подібне упорядкування справді є неприпустимим. Але для того, щоб піти у пустиню, треба пройти через статут співжиття. Тому про пустиню нам ще навіть мріяти рано.

Ще позаминулого року до монастиря провели світло. Газ сюди можна буде провести лише після того, щойно він з'явиться у найближчих селах... Щоправда, у гонитві за благами цивілізації тут також знають межу. Наприклад, телевізор у монастирі все-таки не дивляться. Монах Антоній переконаний, що кожному християнину, і не тільки, телевізор краще було б взагалі викинути:

– Це сором! Те, що потрапляє у людину через слух, зір чи відчуття, залишає у ній свій відбиток. Тож якщо підліток, який дивиться увесь той непотріб, що його зазвичай показують по телевізору, не вміє йому протистояти – це біда. Адже увесь отриманий негатив осідає на його душі. Спробуй потім це виправити!

А ще у монастирі щиро засмучуються, коли окремі туристи, які масово відпочивають на березі водосховища, приходять в обитель у купальниках та плавках.

Встають у монастирі о 5.30. Послух піднімати всіх належить нашому гідові. Вирізані з трьох кисневих балонів дзвони, закріплені на звичайній дерев'яній перекладині, скликають братчиків до обідні.

– У нас тільки один батюшка, який може правити службу. Це – ігумен монастиря. Але він фізично не в стані робити це кожного дня. Якби було 3-4 батюшки, то служба правилась би щоденно, – пояснює Антоній, – а так лише у неділю двічі на день та на великі свята. Ми сподіваємося, що Господь ще пошле нам когось гідного. Відсутність щоденної служби братії заміняє чернече право, яке щодня проходить у меншій церкві на честь Антонія Великого, розташованій поруч із келіями.

Ченці та послушники зазвичай готують собі самі. Трапляється, з села приходять богомільні жінки й готують наїдки на кілька днів. Але через власну нечисленність монахи намагаються усе робити самотужки. Великої кухні і трапезної в обителі немає... А ось комора, де зберігаються сотні банок із найрізноманітнішими консерваціями, у монастирі є. Облаштована у печері, вона зберігає прохолоду влітку і тепло взимку. Щодо улюблених страв монахів Антоній зауважує:

– Жити біля річки і не їсти юшку? Образливо! Ловимо інколи рибу, варимо юшку. А зазвичай, чим простіша їжа, тим менше пристрастей й менше спокус... Не будеш себе примушувати менше їсти – обов'язково станеш череволюбцем, не будеш утримуватися від горілки – станеш пияком.

Решту часу монахи присвячують тому, до чого мають схильність. За цим стежить ігумен, який призначає їм послухи. Для того, щоб стати монахом, треба не менше трьох років походити у послушниках. Відтак любитель городини вирощує картоплю й кавуни. Щоправда, висаджена під плівкою розсада, в якій потім роблять дірки, доходить тільки в теплі роки. Ще комусь доводиться опікуватися козами та вівцями. А хтось підгодовує трьох кішок, двох котів та собаку, які облюбували собі місце для життя поруч із монахами. Взимку тут також кипить робота: облаштовують щось у церкві, лагодять келії.

– Збираємо дрова – гріємося, ріжемо дрова – гріємося, колемо дрова – теж гріємося. А коли напалимо пічки у келіях, то зовсім жарко стає, – жартує з приводу зимового побуту чернець.

Тривале спілкування й щира журналістська зацікавленість монастирським життям справляють на ченця Антонія добре враження. Попередню стриманість заміщає ледь вловима довіра. Можливо, саме тому вже після від'їзду у моїй голові продовжують крутитися почуті від нього застереження:

– Святі отці кажуть: убий самолюбство в собі і не потрібно буде боротися з іншими пристрастями. Це корінь, від якого ростуть всі гілочки.