Апокаліпсис 1933 (3)

26 серпня 2010, 15:39 | №2, лютий 1991 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1991. — № 2. — С. 14-21

Лідія КОВАЛЕНКО

Закінчення. Початок у № 12 за 1990 р. і № 1 за 1991 р.

На краю чорної могили, на смертному своєму прузі Україна возносила до неба молитву-волання: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні»... Сьогодні, бо завтра буде пізно!

Трагізм усього, що відбувалося, посилювався ще й тим, що Україна прийшла до своєї Голгофи зі зруйнованими церквами, з розтоптаною вірою предків, без їх моральних заповітів. «Люди були в розпачі. Люди були налякані. Говорили про кінець світу, про Страшний суд, про відмову Господа від рабів своїх, про входження на землю в образі людському самого сатани...» (Зі спогадів Миколи Степановича ПУДА, село Вільшане Сосницького району Чернігівської області).

Під могутнім пресом партійно-державної ідеології тисячолітні християнські заповіді мали поступитися місцем новим догмам і приписам. Архіреволюційні максими, відкидаючи напріч старого Бога, самі ставали не чимось іншим, як новою релігією — стократ нещаднішою й нетерпимішою, ніж віками шліфована віра предків. Хто не з нами, той проти нас! Ворог колгоспу — ворог соціалізму! Когось лякала ця нещадність імперативів, когось — повела за собою. «Нетерпимість, фанатизм завжди мають релігійне джерело», — писав Микола Бердяев, який глибше за будь-кого дослідив зв’язок ідеології тоталітаризму з тим, проти чого вона так запекло боролася, — релігійною свідомістю. (Див.: Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. М., «Наука», 1990, с. 129). Бердяеву належить дуже точна формула — «перемикання релігійної енергії» (там же, с. 139). Замість царства Божого людина мала повірити в «світле комуністичне майбутнє».

У нової віри були свої апостоли, пророки й великомученики. Згадаймо хоча б неповторного платоновського Копьонкіна — «командира польових більшовиків», який вважав революцію «останнім рештком тіла Рози Люксембург» і мріяв «відкопати Розу з могили й завезти до себе в революцію» («Чевенгур»).

Природно, що будь-яка інша ідеологія за цих умов оголошувалась ворожою. З відповідними висновками, які з цього випливали...

З кінця 20-х років кермо «церковної політики» віддається сумнозвісному наркомату внутрішніх справ. Ідеологічним обгрунтуванням його практики стала відома сталінська теза про загострення класової боротьби в процесі будівництва соціалізму. Релігійні організації оголошуються агентами «куркульсько-непманської агентури». Голосно лунають заклики боротися з релігією не як з «абстрактною ідеєю про бога», а як з «контрреволюційною силою».

У квітні 1929 року з мороку енкавеесівських кабінетів вийшла довідка, де стверджувалося, що «релігійники» протидіють заходам Радянської влади, підбурюють проти неї селян. На місця за підписом Лазара Кагановича пішов спеціальний лист «Про заходи по посиленню антирелігійної роботи».

Що означало це «посилення» на практиці?

Очевидці свідчать

«Був у нас у Черепині дуже активний комсомолець Козаченко Андрій. Вийняв він із рамок ікону святого Миколая і вставив туди Сталіна. Після Різдва ходив по хатах батюшка з півчими і зробив зауваження: «Несовмісно на покуті, де горить лампада, вішати портрет вождя». Після цього зауваження той Козаченко Андрій хутенько збігав у Корсунь куди слід, і батюшку забрали. Заслали до Сибіру, а церкву закрили». (КОБЧЕНКО П. Д., родом із села Черепина Корсунь-Шевченківського району на Черкащині, тепер живе в Каневі).

«З церкви скидали дзвони, виламували хрести. Вчителька повела нас дивитись. Видовище справді неповторне. Особливо коли найбільший дзвін гепнувся об церковний поріг і якось так розпачливо хруснув... Ще якісь уривки з розмов, це коли вже безвірницька бригада ходила по дворах, ікони розбивала. Мати до сусідок бігала, сусідки до неї прибігали. «Не буде добра, Бога гнівимо!» — «То їм не буде», — «А ми ж дозволили...» — «Еге, не дозволиш, коли гепеу»... (ПЕТРЕНКО Микола Євгенович, родом з Лохвиці на Полтавщині, тепер живе у Львові). «Була в селі церква, довкола неї липи великі. Як скидали дзвони, щось палили винесене з церкви, — люди хрестилися і плакали. Комсомольці співали: «Долой, долой монахов, раввинов и попов, на небо мы залезем, розгоним всех богов»... Богів не розігнали, а вигнали з душ наших усе людяне, добре, милосердне». (СІВАЧЕНКО К. А., родом із села Сухий Ташлик Ольшанського району на Кіровоградщині). «А от як церкву у селі знищили. Приходять до хати благодійники: розпишися отут, щось тобі дадуть. Люди розписуються. А на голову списка надягають геростратову шапку: народ, мовляв, настільки безбожний, що вимагає знести попівське гніздо з лиця землі, не залишити каменя на камені». (ПІГОЛЬ Володимир Матвійович, з села Віта Поштова Києво-Святошинського району на Київщині).

«Церкву закрили, заразом і костьол. Ще жевріла над Бугом синагога. В артілі «Економія», де плели мотузяні личаки для тих, що на Колимі та Соловках, з попівських ряс шили тюбетейки. Останній експлуататорський клас на селі було знищено. А по селу збирали «полюддя». Запряжений парою худющих коней віз підбирав померлих. Кого направо — православне кладовище, наліво — католицьке. Ні попа, ні ксьондза (ксьондзові підшили шпигунство). У чім помер, у тім кинули в яму, без труни, без хреста, без поминок...» (ЗАДВОРНИЙ Володимир Федорович, родом із села Купелі Волочинського району Хмельницької області). «Наше село Гуків стояло на самому кордоні, на другому березі річки вже Польща. Одна жінка, Ласій Марія, прийшла по воду до криниці, а на другому березі саме в церкві дзвонили. А в нас церкви вже не було. Жінка й каже людям: як же гарно дзвонять у поляків... Хтось поніс у сільраду ті її слова, і Ласій Марію вночі забрали й дали їй без суду 15 років. За що?..» (КЛИМІВ М. С із села Гуків Чемеровецького району на Хмельниччині) .

Разом з насильницькою колективізацією розгорталося «розкуркулювання» служителів культу. На духовенство й активних вірян обрушилися судові й позасудові розправи. Закриття церков викликало по селах хвилю виступів протесту. Хоч при Президії ВЦВК створено Постійну комісію з питань культу, очолену П. Смідовичем, в питаннях церкви одноосібно владарюють ДПУ — НКВС. Слабкі потуги цієї комісії надати дикому беззаконню хоч якоїсь подобизни законності були рішуче присічені «органами». Під їх тиском Комісія була змушена у лютому 1933 року прийняти постанову «Про стан релігійних організацій». У ній вимагалось: перед лицем «контрреволюційного активу, який консолідується у рамках релігійних організацій», «подвоїти пильність», «провести рішучу лінію по скороченню можливості впливу служителів культу в масах трудящих». (Цитується за журналом «Наука и религия», № 7 за 1990 рік). Циркуляр погнав нову хвилю насильства й репресій.

Очевидці свідчать

«Священик нашого села був старий чоловік. «Активісти» по-звірячому знущалися з нього, витягли за волосся з хати. Нещасний прийшов до тями, доповз до сусіднього сараю й там помер. Ім’я його було Мартирієв Дмитро Васильович. Його дружина Параска Іванівна померла з голоду». (КЛЕСУН Григорій Федотович із села Свердловки Коропського району Чернігівської області, інвалід війни першої групи). «У селі були сектанти. Чогось «шкапцями» їх звали. Старшого вивезли. Одні казали, що до Сибіру, інші — що на Соловки. Дітей Богачових — суціль дрібноту — порозбирали віруючі, аби з голоду не померли. Самі вони, шкапці, збирались на якісь моління: читали Євангеліє, співали псалми. Вони не пили горілку, не лаялись. Збирались вони таємно, боячись місцевих і приїжджих активістів. Сектантів буквально виловлювали, відправляли до району». (СПІВАК Іван Андрійович, родом з хутора П’ятаки біля села Оляничі на Харківщині, тепер живе у Чернівцях).

«Вже наша мама померла в тюрмі, вже бабуся померла з голоду, і найменший братик Веніамін помер на моїх руках, плачучи до мене: «Муся, хліба!» І лишились ми шестеро з батьком. Він ще раніше співав у церкві, знав службу. Йому запропонували висвятиться в священики, послали на приход у село Грузьке, настоятелем Покровської церкви. І тут здибало нас нове страшне горе: батька забрав «чорний ворон». І по цей день не знаємо — за що? І де він відбував свою кару? І де помер? Нічого не знаємо... Стали ми круглі сироти бездомні. В дитячий будинок не брали нас, бо батько репресований, та ще піп. На роботу ніде не брали, бо малі... Батька мого звали Ружин Григорій Феодотович») (ДВОЙНИКОВА-РУЖИНА Марія Григорівна, родом із села Оситні Новомиргородського району Кіровоградської області).

В результаті нагнітання антирелігійного психозу на середину тридцятих років на Україні залишилося всього 9 відсотків діючих церков від їх дореволюційної кількості. Для порівняння: у Росії на цей час діяло 35,6 відсотка колишнього числа храмів, у середньому по Союзу — 28,5 відсотка. (Ці дані обнародував журнал «Наука и религия», № 7 за 1990 рік).

Що ховає історія за цими цифрами? Невже все пояснювалось тільки якоюсь особливою активністю достопам’ятних осередків «войовничих безбожників» на українській землі? Ні, звичайно. Річ у тім, що на Україні поряд із традиційною для всієї старої Росії православною церквою (тоді її називали «тихонівською») існувало ще п’ять автокефальних православних церков. Попри всі свої відмінності, ці церкви стояли на позиціях національного відродження, розвитку української культури, збереження рідної мови народу. Автокефалію підтримувало немало видатних діячів української культури. Отож в очах імперських ідеологів українське православ’я було не тільки рознощиком релігійного «опіуму», а й прихистком «контрреволюційних, націоналістичних сил». Ось вона, справжня причина ревних старань «безбожницького» активу і надзвичайно пильної уваги енкавеесівського воїнства до скромних сільських храмів... Спільними зусиллями цих «атеїстів» із кожних десяти церков на Україні заледве вціліла одна. І тут Україні належала сумна першість...

1929 року почалися арешти у сфабрикованій всевладним відомством НКВС справі «Спілки визволення України». Ці арешти разом з національною інтелігенцією захопили й українське селянство. У вироку особливого складу Верховного суду УРСР, виголошеному великодньої ночі (з 19-го на 20 квітня) 1930 року стверджувалося, що автокефальна церква являла собою щось на зразок кадрового резерву СВУ. Почалося масове закриття парафій УАПЦ. Опинилися в таборах і загинули тисячі священнослужителів. Ще до суду під принукою того ж таки наркомату внутрішніх справ відбувся «надзвичайний собор» УАПЦ, який ухвалив «саморозпустити» її — як контрреволюційну й антирадянську організацію, складову частину СВУ.

Більшість єпископів УАПЦ було ув’язнено й заслано, багатьох знищено фізично. Обух терору добивав і молодше духовенство, репресовано понад дві тисячі священиків. І було вже полічено дні існування Софійської парафії в Києві — центру православного автокефального руху на Україні... У квітні 1933 року в Святій Софії востаннє правили пасхальну службу. Розповідає очевидець — цього разу за свідчення править спогад із книги протопресвітера Демида Бурка «Українська Православна Церква — вічне джерело життя», виданої два роки тому видавничим фондом митрополита Мстислава у Баунд-Бруку (США).

«Тінь голодної смерті, що дедалі більше шаліла над селянською Україною, нагадувала про себе моторошною дійсністю і тут, біля Софійського храму, чого не бачив він за ввесь свій довгий 900-літній вік... «Дайте, братику, крихітку хлібця! Дайте, сестричко, хоч на раз в рот положити!» — благали коло вхідних дверей опухлі з голоду, простягаючи руки до людей, що проходили з вузликами для свячення, хто ще мав для цього можливість. Під муром південної стіни храму, біля входу, лежали два чоловіки старших років з останніми ознаками життя, а коло них хлопець, який ледве чутним голосом лебедів: «їсти хочу... їсти хочу...»

А з Софійської площі, в 5-й годині ранку, коли почався після Літургії обхід навколо храму, гучномовець закричав голосно:

«Сегодня весело живеться, А завтра будет веселей...»

Після процесії та освячення пасок парафіяльні сестриці роздали голодуючим пожертвуване вірними свячене, хліб і крашанки. З цього приводу на другий день Пасхи ДПУ викликало архієпископа Юрія й знову настрахало закриттям Софійського собору... На вулицях товпились не богомольці, що колись тисячами в ці дні збирались до Києва, а нещасні, опухлі з голоду «колгоспники», яких видимий привид смерті пригнав сюди… Православний Київ, як і ввесь український народ, замовк, мов Євангельський подорожній до Єрихону (Луки, 10, 30), пограбований, прибитий...»

Таким чином, Українська автокефальна православна церква стала однією з перших жертв партійно-державної тоталітарної системи. Варто нагадати тут, що в серпні 1989 року пленум Верховного суду України реабілітував усіх 45 чоловік, які проходили у справі СВУ, в їх числі й діячів УАПЦ.

Реабілітація чесних людей, хай і запізніла, — благо. Але вона не ставить крапку на минулому й не звільняє нас від обов’язку, як не забирає й права ще й ще повертатися до давніх подій.

Розправа над вірою зовсім не випадково збіглася в часі з кампанією насильницької колективізації. Вона була одним із засобів духовного поневолення народу, перетворення його на безсловесних рабів, на безвільну, ницу, аморфну біомасу.

Насильство. Руйнування храмів. Голод. Страшна, фатальна для народу тріада.

Кожна релігія — то не тільки певна система поглядів, догматів і культових установлень. То ще й писаний кодекс людської моралі, що ввібрав у себе досвід незліченних поколінь.

Віками жив наш народ згідно з простими й зрозумілими християнськими заповідями, які тисячу років тому висіялися на здоровому грунті слов’янської душі й увійшли потім протягом століть у плоть і кров українця. Не вбивай, не кради, возлюби ближнього свого, не забажай його дому, не лжесвідчи. Підтримай слабшого, чини добро і опирайся злу, шануй батька свого і матір свою, настав на путь істинну своїх чад. Ці заповіді й правила — не пусті абстракції, скільки б разів їх не порушувано у суєті життя. Невід’ємна складова народної моралі, вони визначали все життя селянського соціуму, були кодексом поведінки і точкою відліку для визначення доброго й злого.

Але людина, обтяжена мораллю, була мало придатна для розпочатих новацій.

Був жовтень 1920 року, коли Ленін, виступаючи на III Всеросійському з’їзді комсомолу, виголосив думки, що стали для ідеології нашого суспільства хрестоматійними. «Ми говоримо: моральність це те, що служить зруйнуванню старого експлуататорського суспільства і об’єднанню всіх трудящих навколо пролетаріату, який будує нове суспільство комуністів. Комуністична мораль це та, яка служить цій боротьбі, яка об’єднує трудящих проти всякої експлуатації, проти всякої дрібної власності...» і далі: «Коли нам говорять про моральність, ми говоримо: для комуніста моральність уся в цій згуртованій солідарній дисципліні і свідомій масовій боротьбі проти експлуататорів. Ми у вічну моральність не віримо і обман усяких байок про моральність викриваємо». (В. І. Ленін. Повне зібр. тв., т. 41, с. 296-298).

Минали роки. Пафос руйнування старого світу, властивий першим рокам революції, мав би змінитися пафосом мирного творення. Тут би й придалася ота «вічна моральність», без якої, як показав досвід нашого суспільства, нічого путнього не побудуєш... Але громадянська війна змінилася війною Системи проти власного народу. Чи міг передбачити Ленін, яким цвітом проросте його слово на грунті сталінщини, заскородженому насильством? Невблаганна логіка розвитку деспотичної системи вела народ до трагедії. Цій системі, що на очах набирала зловісної сили, «вічна моральність» і справді була ні до чого.

Догматизована версія марксизму-ленінізму, ставши державною ідеологією, нав’язувала народові свою систему людських чеснот. «Ідейна чистота», «пролетарська нещадність», «класова пильність» пропагувалися як вищий моральний взірець. І навіть «перша заповідь» була тепер інша — «хліб державі»...

Разом з тим знецінювався одвічний моральний ідеал народу — працьовитість, великодушність, справедливість, шляхетність, милосердя, гідність, совість... То був надзвичайно болючий процес з наслідками, які ми відчуваємо по сьогодні. З народу було вийнято його живу душу, його найбільшу коштовність, що була його нерозмінним скарбом у всіх перипетіях його страдницької історії і завжди допомагала йому вистояти.

Страшний голодомор застав українського селянина деморалізованим і збезчещеним. Голодна смерть могла безборонно збирати своє жниво.

Очевидці свідчать

«Було село, а в ньому люди. А тоді хтось поділив усіх — оце бідняки, оце середняки, оце міцні середняки, оце підкуркульники, а оце вже — куркулі... І невідомо звідки зродилась межи людей ненависть і лють, вчорашні сусіди й друзі ставали вічними ворогами, в душі заповзав страх». (КОБЧЕНКО П. Д., родом із села Черепина Корсунь-Шевченківського району на Черкащині, тепер живе в Каневі).

«Голодовка озвірила людей. Пішла така ненависть, що батьки не жалували дітей. Діти не рахувалися з батьками. Споконвічної щирості й щедрості наче й не було. Вона потухла в голодних шлунках... В селі було з давен заведено, що хати не замикали. А як куди йшли, то ставили до дверей коромисло, щоб знали, що нікого нема. Навіть у громадянську війну ще замків не знали. У цю ж нищівну годину всі двері замикали, підпирали, аби ніхто не вліз, не вкрав, не накоїв лиха. Ходили по хатах «активісти», люті, ненависні, забирали все, що бачили. Під час одного з таких «обходів» у Мусія Дерещука озлоблена Ніла Мицик викинула на сніг дитя в сповитку і не давала матері забирати. Усе життя називав її Петро Дерещук «хрещеною матір’ю». (МИЦИК Ярина Петрівна, народилася й живе в селі Вишнополі Тальнівського району на Черкащині).

«Нашу тітку Марфу було арештовано і посаджено за колоски, які вона підняла на полі... Найменший її синок не витримав голоду, через вікно забрався в хату Ляльки Марії, випив молока з глечика. Застала хлопця господиня, схопила його за шию, почала душити. Потягла до копанки, кинула в болото, топтала ногами озвіріло, поки не затих дитячий стогін...» (СПІВАК Іван Андрійович, родом з хутора П’ятаки біля села Оляничі на Харківщині, тепер живе в Чернівцях).

«На Випасі (така вулиця) жили дві сестри, Ягнішка і Вікторина, то вони зарубали і з’їли свого брата Миколу. Коли вже Вікторину забрали і зачинили в пожарню біля сільради, то вона кричала звідти: «Дайте їсти, дайте їсти». Діти просовували межи дошки їй бузину, листя, бур’ян, і вона їла. Тут вона і вмерла». (ДЯЧИНСЬКА Катерина Іванівна із села Городища Літинського району на Вінниччині).

Падали віковічні моральні заборони, розмивалося й щезало поняття гріха. Класово «безгрішні» достойники-активісти, начисто звільнені від химери совісті, безкарно відправляли на той світ своїх односельців. Аморальними були не тільки «надзвичайні» методи хлібовикачки та «усуспільнення», а й сама їх мета — за всяку ціну забрати в селянина хліб, хай навіть його діти сконають у голодних муках. Аморальне за суттю своєю ставало, навпаки, високоморальним і навіть героїчним.

Що міг протиставити селянин велетенській державній машині тотального визиску, яка сунула на нього своїм громаддям, руйнуючи всі матеріальні й духовні засади його існування? Практично нічого. Життям правили беззаконня, ненависть і лжа.

Особиста совість була скасована разом із вічними заповідями. Не убий? Дивлячись кого. Ходило страшне слово — ліквідація. Воно означало і розкуркулення, і висилку, і страту класового ворога. Возлюби ближнього? — Теж не наше. А якщо цей ближній — ворог?..

Проста істина: люди можуть мати найрізноманітніші уявлення про те, що добре, а що зле. Та вони повинні дійти згоди між собою про безумовну цінність людського життя. Це і є загальнолюдська основа цивілізації.

Сталінський тоталітарний режим створив суспільство, де практика щоденних убивств виправдовувалась загальним благом завтра, коли настане рай для всіх — комунізм. Але навіть за тодішньої дійсності, коли насильницька смерть стала буденним явищем, навіть тоді те, що коїлося 1933 року на Україні, виходило за межі людських уявлень, сприймалося як кінець світу, справдження найстрашніших біблійських пророцтв.

Очевидці свідчать

«У селі й навколо творився апокаліпсис. Щодня повз нашу хату на цвинтар везли померлих від голоду. Ховали без домовин, у спільних ямах. Серед опухлих, спотворених голодом трупів траплялися й живі... В кущах на цвинтарі знаходили трупи з вирізаними литками, стегнами... їли трупи...» (ПРОКОПЕНКО Гаврило Никифорович, родом із села Жданівки Магдалинівського району на Дніпропетровщині, тепер живе в Дніпропетровську). «Мертвих лишали просто посеред кладовища, бо ніхто не дужав викопати сам ямку. Я запам’ятав одну дівчину, років дев’яти чи десяти, з білими кісками. Очі сині-сині, небо в них дивиться. Бо очі в померлих з голоду не закриваються, треба, щоб хтось їх закрив, але не було кому...» (ЛИХОЛІТ Дмитро Трохимович, родом із села Хоцьок на Київщині, тепер живе в Переяславі-Хмельницькому).

«У моєї тітки Горпини вперед померла грудна донечка Павлинка, потім Антонинка і тринадцятирічний Степанко. Всі вони поховані в садку в буряковій ямі. Тітка і дочка Секлета (моя двоюрідна сестра) ходили пухлі, ледь жили. Коли поховали Антонинку, то сусідка, де було семеро голодних дітей, відрила яму і витягла трупик. Якраз нагодився голова сільради і змусив покласти труп дитини назад у яму. В сусідки вже не було сили, то тітка і голова самі закидали яму». (ШЕВЧУК Ольга Дмитрівна із села Оситняжки Новомиргородського району на Кіровоградщині).

«Я вчилась у Київському педтехнікумі. Був урок воєнізації. Заняття були за містом, біля Лук’янівського кладовища. Сили не було, а воєнрук заставляє бігати. І нас троє не побігло, відійшли вбік, до могил. А там — ми вжахнулися. Глибока яма, у якій було повно мертвих тілець дітей. Всі вони лежали в безладі: того рука, того ніжка, того весь тулуб показував, що їх звалили з підводи. Таких було сім могил, одна з них ненаповнена». (МИКАЛ Г. К. із села Пухівки Броварського району на Київщині). «У батьків нас було дванадцятеро... Батько вмер, як сніг почав танути, а мама — коли зацвіла кульбаба. Слідом за ними Миколка, найменший. Як за ним приїхали, виволокли на грабарку й мене — розпухлого, напівмертвого. Я все відчував, але якось до всього було байдуже. На кладовищі грабарку із задубілими трупами і мене з ними перекинули у велику яму... Мене врятувала стара бабця, яка невідомо як опинилась біля моєї могили...» (СИДОРЕНКО О. І. із села Тарасівки Звенигородського району Черкаської області).

Про яку вартість людського життя можна говорити, коли терор проти власного народу офіційно ставав методом здійснення державної політики! Тисячократно проклятий селянською Україною «закон про п’ять колосків» — так називали в народі постанову ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року про зміцнення соціалістичної власності, написану особисто Сталіним, — цей єзуїтський вердикт постановляв: «Застосовувати як захід судової репресії... найвищу міру соціального захисту — розстріл». Рефреном проходила вимога: не застосовувати амністії до злочинців, засуджених у цих справах.

Очевидці свідчать

«Люди мерли з голоду й тоді, коли вже дозрівав хліб. Діяв закон про колоски, діяв він довго і страшно. Ярина Данильченко назбирала торбинку колосків на полі після жнив, їй присудили сім років тюрми. Марійці Тетерюк було 15 років. Коли вона йшла на роботу, мати налила їй молока в четвертинку. Вона молоко випила і в пляшечку нам’яла пшениці. За це була засуджена і померла в тюрмі» (Від 84-літньої Ганни МАЛAMУЖ записала вчителька Марія Губрієнко з села Шевченкового Звенигородського району на Черкащині).

«У школі діти співали пісню: «Видно нам із вишки, як простує нишком ворог до пшениці, держачи мішок». Це йшлося про того «ворога», який, голодний і пухлий, відчайдушно наважувався для порятунку дітей іти в поле з ножицями й торбинкою, щоб нарізати колосків. Таких нещасних ловили, судили і засилали на край світу, а то й розстрілювали. Ловити цих «ворогів» залучали й дітей. Змалку привчали чинити доноси, переступати через трупи інколи й своїх рідних людей». (ПОТИКУНОВА-ТРИПІЛЬСЬКА Софія Пилипівна, під час голоду жила у Вовчанську на Харківщині, тепер живе в Києві).

«Якщо судити тих, хто винен у стражданні українського народу у 33-му році, то перш за все судити їх повною мірою треба за розтоптання святого в людині, за те приниження людської гідності, за той вічний страх, що поселився тоді в душах нашого покоління. Я боялась усе життя. Боялась, коли кидала гіркого ліпеника змученим людям з тюрми, яких вели через село на Полтаву, а вартовий сварився на мене гвинтівкою. Боялась, коли нас зі школи вели збирати колоски і я, голодна, поклала собі до рота кілька зерняток. Чи ж даремно це минуло для нашого покоління та й наших дітей?..» (ВАСИЛЬЧЕНКО Лариса Василівна, родом із села Білики на Полтавщині, тепер живе в Донецьку).

Через два тижні після прийняття того сумнопам’ятного «закону про п’ять колосків» з’явився ще один, менш знаменитий, але не менш зловісний документ — лист Верховного суду СРСР до всіх судів країни. Рекомендувалося, зокрема, організовувати на підприємствах та в колгоспах осередки сприяння виявленню злочинців і сигналізації про них у судові органи. Іншими словами, пропонувалося створити організовану систему доносительства.

Донощики існували за всіх часів. Але раніше це ремесло вважали ганебством. Коли усунули цю етичну перешкоду, справи у начальства всіх рангів пішли веселіше. Доносительство було визнане за громадянську доблесть. Визнане цілком офіційно, на державному рівні. Заклики до «пильності» друкувалися в газетах. Голодні сільські вчителі мусили розповідати прозорим від голоду дітям про подвиг Павлика Морозова і закликати їх уважніше придивлятися до своїх батьків...

Зауважмо: порок крадійства, якого ніколи в масі своїй не знало українське селянство, визнавався злом державного масштабу! Соціалістичну власність охороняла не тільки могутня сила репресивних законів, а й ціла армія вартових, сторожів, уповноважених. А де ж заповідане Богом і батьками «не кради» — один з найперших принципів морального устрою суспільства?

У свідомості селянина, позбавленого всього, що він нажив чесним нелегким трудом, відбувся жахливий зсув: крадійство вже не вважалося гріхом, ганьбою, його перестали засуджувати. Насильницьке відчуження від власності, яке, згідно з теорією, мало перетворити селянина з дрібного своєкорисливого буржуа на активну постать соціалістичного будівництва, насправді обернулося його глибокою духовною кризою, зробило потенційно криміногенною особою. Перед лицем голодної смерті він просто вимушений був переступати через свої внутрішні моральні заборони й страх перед суворістю закону і простягати руку до того, що йому вже не належало. Вибору йому не було дано.

Очевидці свідчать.

«Сівба 33-го року. Під охороною привозили посівний матеріал з району і сіяли теж під пильним поглядом як не міліції, то уповноваженого з району. Батько казав, що в його бригаді уповноважені наглядали, щоб ніхто не міг кинути жменю зерна в кишеню. На другому кінці поля, щоб сівачі не змогли заховати зерно в ріллі, теж був наглядач. Сівачам удавалося кинути в рот зерно, і вони, криючись, жували його, бо були голодні». (БАРЛАДИН Іван Данилович з міста Бар на Вінниччині). «Ми, діти, ходили на поле ловити довгоносика. За літр довгоносика давали літр «вирішальника», так називали ту бурду, від слів «третій вирішальний». Поряд були висадки буряка. Старші хлопці бігали рвати ті висадки, щоб наїстися. Аж десь узявся на коневі сторож, вони покидали буряки і повтікали. А я йду рядком і бачу буряк! Я зразу кинувся його гризти. Не помітив, що мене наздоганяє вершник. Він став мене нещадно бити, топтати конем. Очуняв уночі, наді мною небо. Потім мене наші знайшли» (КОЛІСНИК Оксентій Олександрович, родом із села Стебного на Черкащині).

Ненависть, злоба, жорстокість справляли свою страшну учту на землі України. Незвичайно часто вимовлялося слово «ворог».

Ворог народу. Ворог соціалізму. Ворог колгоспного ладу. Ворожий саботаж. Ворожа агентура...

Зроду для українця ворогом був завойовник, чужинець, який не з добром прийшов на його землю. Незлобива українська душа, — і часто вчорашній супротивник ставав для наших пращурів добрим сусідою. У піснях козацьких, пригадаймо, фігурує вже не ворог, а — «вороженько», отак... Та й у знаменитій, надовго загнаній у небуття пісні, що стала нині гімном національного відродження України, співається: «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці...» Певно, наші предки знали, що з ненависті й ворогування нічого путнього не проізросте...

А тоді, в пору «суцільної колективізації», світ, здавалося, кишів ненависними ворогами. Ворога належало підозрювати й розпізнавати в кожному — в сусідові, в братові, в батькові рідному, мало не в собі самому. Ворог міг постати й у дитячій подобі.

«У приют мене не взяли, бо я була ворог народу, бо мого тата забрала вночі машина»,— пише Любов Денисівна ЗАРІЦЬКА з села Красносілки на Кіровоградщині. У 1933-му їй минав десятий рік... «Раз я зайшов на бурякове поле й вирвав собі й сестричці (4 роки) два бурячки, такі як олівець. Сестричка вже була пухла від голоду. Хтось із місцевих посіпак забрав нас і привів у контору колгоспу. За розкрадання соціалістичної власності голова (прізвище його було Коломієць) поставив мене, семирічного, до стіни, взяв рушницю, вставив патрона і почав цілитись. Потім узяв якусь вірьовку і почав нас обох бити». (АВРАМЕНКО Павло Матвійович, родом із села Синявки Канівського району на Черкащині, тепер живе в селищі Буча Київської області).

Безперечно: мораль суспільства тяжко хвора, якщо в ньому можливе таке. Втім, цей спогад зберіг не якусь унікальну ситуацію. Тогочасні українські газети містять силу-силенну подібних сюжетів, де «революційна пильність» стала на перешкоді «ворогам колгоспного ладу». Але, перегорнувши не одну сотню пожовклих сторінок, ми так і не знайшли там навіть цього слова — голод. Пропагандистське відомство ревно оберігало «тверду лінію» партійно-державного деспотизму від будь-яких докорів. Сторінки періодики дзвеніли революційним завзяттям, нещадний імператив кликав до наступу...

Як же жити народові з такою спадщиною? Як йому виховувати своїх дітей? Як зберегти оптимізм?

Ці питання звернені не у вчорашній день. Через роки й десятиліття, через війни й несходимі труди народні, через жахи ГУЛАГу і трясовину застою простягає до нас свої руки голодний 33-й рік. Рецидиви ідеології тоталітаризму з її узаконеною злобою, освяченою класовою помстою, даються взнаки й сьогодні. Недовірою в душах людських, ненавистю, озлобленістю. Поділом людей на «наших» і «не наших»... Настав час не просто збирати каміння, розкидане катастрофічним вибухом нашого суспільства. Час очищати його від багатолітнього страху, безпам’ятства, бездуховності.

Під час мітингів, які завирували сьогодні на Україні не тільки на столичних площах, а й на скромних райцентрівських майданах, голосно лунає серед інших вимог і така: притягти призвідців голодомору до міжнародного трибуналу. Як це було зроблено з главарями гітлерівського фашизму. Як це має бути зроблено з кожним, на чиїй совісті злочин геноциду. Для діянь такого роду немає виправдань з мотивів «історичної необхідності». Для них не існує строку давності. Таку ухвалу прийняв і недавній Міжнародний симпозіум «Голодомор-33» у Києві.

Позивач — народ України.
Відповідач — тоталітарний «соціалізм».
Свідки — українські селяни.

Село Красне Згурівського району на Київщині. За весну 1933 року померло від голоду понад 500 чоловік. З війни не повернулося 126.

Село Стецівка Звенигородського району Черкаської області. Померло голодною смертю 820 душ.

Село Рижавка Уманського району Черкаської області. Голод забрав понад 3 тисячі чоловік. На війні полягло 185.

Село Потягайлівка Кобеляцького району на Полтавщині. Загинуло від голоду 148 душ. У селі Лучках тієї ж сільради — 169 душ.

Село Журавлиха Ставищенського району на Київщині. У 33-му померло понад 700 душ. Війна забрала з Журавлихи 173 чоловіки.

Село Чапаєвка Таращанського району Київської області. По сільраді померло від голоду 1807 душ.

Село Сгорівка Роздільнянського району на Одещині. Тільки за 33-й рік померло 400 душ. За всю війну з села вбито і пропало безвісти 164 чоловіки.

Село Ламане Глобинського району Полтавської області, Померлих з голоду записано 557 душ. «Це ще не всі», — пише Іван Григорович Сіренко, який продовжує роботу над страшним списком.

Село Тарган Володарського району Київської області. Загинуло від голоду 360 душ. Це без немовлят, без малих дітей. У війну полягли 52 чоловіки.

Село Малий Браталів Любарського району на Житомирщині. 33-го року поховали понад 700 чоловік.

Село Ставинці Рокитнянського району Київської області. Голод забрав 540 чоловік.

Село Чуків Немирівського району на Вінниччині. Померло голодною смертю 1015 душ. Зосталося 97 безлюдних хат.

Село Мала Мечетня. Померло 152 душі, серед них 45 дітей. Село Онискове. Померла 421 душа, серед них 107 дітей. Село Голоскове. Померло 80 душ, серед них 33 дитини. Це села Маломечетнянської сільради Кривоозерського району Миколаївської області.

Село Кам’яний Брід Володарсько-Волинського району на Житомирщині. Голод забрав близько 700 душ. Це без тих, хто помер на засланні.

Село Полянецьке Савранського району Одеської області. У списку жертв голоду 737 імен...

І ще тисячі українських сіл. І ще сім з половиною — чи скільки? — мільйонів померлих страшною голодною смертю.

Це було на Україні, Господи.

Це було на білому світі...

 

Якщо не говорити про смерть, буде набагато легше.

Але якщо не говорити про смерть, ми не зрозуміємо життя.

Не усвідомимо, що ж було з нами колись, не знатимемо, чому нам так тяжко сьогодні. Не зуміємо застерегтися від помилок і вагань завтра.

Десятиліттями офіційна ідеологія звично прикривала кров і біль народу знаменом вищої класової справедливості, яка восторжествує завтра, потім, колись, у світлому майбутньому. Зловісна брама Соловецької катівні обіцяла залізною рукою терору «загнати людство до щастя»...

Не може бути справедливості й щастя на муках і крові.

Зі страху не народиться гідність, з визиску — достаток, зі зла — добро.

З ненависті може виплодитися тільки ненависть, з безпам’ятства проростає духовний цинізм, з насильства — холуйство.

Грандіозний і трагічний за наслідками експеримент по прискореному будівництву соціалістичного раю в нашій «окремо взятій» країні, крокуючи по трупах, призвів до незліченних людських жертв і дійшов нині свого логічного кінця.

На щастя, вся історія людської цивілізації засвідчує: духовність нації ніколи не зникає, вона може змаліти, підупасти, зачаїтись, але знищити її дощенту — неможливо. Вона може щезнути тільки з самим народом.

Наш символ віри — вільна, незалежна, розкута Україна. В генетичній пам’яті нашого народу — і світлий образ козацької волі, і голодний апокаліпсис 33-го року. І те, й те — наше, нічиє більше. Ми не можемо просто отак собі полишити на півдорозі біль і смуток рідних могил. З цим гірким спадком іти нам до реальної незалежності України, долаючи в собі бездуховних рабів.

Кажуть, душі померлих християн, не захоронених за обрядом предків, знов і знов являються живим з німим докором. Чи не так і той страшний 33-й, оповитий донедавна нашим вимушеним, нашим непростимим безпам’ятством, не дає нам сьогодні жити з чистим сумлінням?..

Система Orphus
Рейтинг
0
0