“Ідея єдності” для мене абсолютна”

26 серпня 2010, 15:55 | №10, жовтень 1990ч | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. - 1990. - №10. - С. 9-13.

“Історичний обов’язок кожного з нас — покласти на вівтар Свободи живі плоди своєї праці в ім’я утвердження Добра і Справедливості. І хай у цьому допоможе нам Всевишній! Слава Україні!”

Так завершувалася “Відозва першої сесії першого демократичного скликання Львівської обласної Ради до народу”.

Прочитати її випало В. М. Чорноволу, колишньому репресованому й досі не реабілітованому, народному депутату УРСР, обраному в ході сесії головою обласної Ради. Який же шлях торує львівська демократична влада до утвердження Добра і Справедливості? Як зокрема тлумачить і реалізує одне з найважливіших громадянських прав — свободу совісті? Відомий правозахисник, парламентарій Вячеслав Максимович Чорновіл погодився відповісти на запитання нашого кореспондента Ольги Герасим’юк.

О. Г. — На початку року наш журнал знайомив своїх читачів з перипетіями релігійної ситуації у Львові. Відтоді часу сплинуло, з точки зору історії, зовсім небагато — мить! Однак мить та була історичною. У Львові за цей час “помінялася влада”...

І коли раніше левова частка нарікань на ускладнення проблем релігійного життя регіону адресувалася місцевому керівництву, то сьогодні, Вячеславе Максимовичу, це керівництво — ви...

В. Ч. — Що стосується конкретної релігійної ситуації, то вона міняється дуже швидко. Я тішу себе надією, що на момент публікації нашої розмови у нас залишиться щонайменше підстав для спалахів конфронтації. Бо вже почало діяти рішення нашої Ради. До сьогодні у нас зберігалася така ситуація, коли все залежало від того, хто в районі начальство. Якщо воно симпатизувало греко-католикам, то певні його рішення та дії могли бути витлумачені як ущемлення прав православних і навпаки.

Тому ми вирішили створити змішану комісію, яка у спірних випадках могла б виконувати роль арбітражної — до неї ввійшли депутати обласної Ради, представники адмінорганів та громадських організацій. Почали працювати. Й уже видно, що завдяки реалізації нашого рішення ситуація значно пом’якшилася. Ми чітко знаємо становище в кожному з сіл і відповідно розв’язуємо питання про користування церквою. Таких сіл, де громада ділиться на дві частини, пооівняно небагато. Як правило, суперечки там голосні, тому створюється враження, що “війна” не припиняється. Запевняю вас — ситуація вирівнюється...

Ми у своїх діях постаралися пристати на точку зору таку, що хоча історична справедливість абсолютно на боці греко-католиків (оскільки ліквідація в 1946 році їх церкви — це був брутальний акт), та все ж не можна не враховувати нинішньої реальності. Адже з роками змінився склад населення і в дечому — світоглядні орієнтації. Ось тому, відновивши в усіх правах греко-католицьку церкву, передати їй усі без винятку церкви, як вона цього вимагає, все ж не можна. Що робити, наприклад, коли в селі (таких сіл небагато) вся громада, колишні греко-католики, зорієнтована сьогодні на православ’я? Враховуючи це, ми вирішили визначати конфесійну приналежність по більшості, проводити по населених пунктах референдуми, обумовивши точні правила. Постановили церкву передавати більшості за умови, що користуватися нею матиме право й меншість. І ось саме тут у нас больова точка. Не думаю, що така наша пропозиція помилкова —так здебільшого робиться на еміграції, в Канаді: однією церквою користуються й автокефальна, і ГКЦ. Однак наші віруючі в багатьох місцях від такого “співіснування”, на жаль, відмовляються, посилаючись на канон...

О. Г. — І як ви збираєтеся мирити своїх громадян!

В. Ч. — Що ж, ми приходимо до висновку, що, де згоди немає, треба буде піти на будівництво нових церков. Принаймні там, де громади мирно себе поводять. На Львівщині будується вже декілька церков, ми допомагаємо будівельними матеріалами. Та все ж це не вихід, бо коли у майбутньому якась із громад переорієнтується, що зовсім не виключено, то буде в невеликому селі дві церкви. Тому основні наші зусилля спрямовані на досягнення порозуміння. Я гадаю, з часом все заспокоїться. Зараз скорше йде боротьба між священиками за приміщення, за парафії, а народ якоюсь мірою штучно втягнутий у конфронтацію. Адже це не двобій ідеологій, не боротьба вірувань — це “за священика”! А з священиками сьогодні трапляються дивні речі — вони інколи, аби зберегти позиції, ховаються за більш популярними масками, й зберігаючи приналежність до УГКЦ, видають себе за автокефалістів або по кілька разів міняють орієнтацію. Отож складнощі є.

Гадаю, сплине час, і громади спокійно переорієнтуються. Якщо храм буде постійно закріплений за якоюсь церквою, то люди, що мають правдешню потребу Божого храму, потягнуться до неї.

Можливість обирати орієнтири ми, принаймні, передбачили у своєму рішенні про реєстрацію релігійних громад. До того ж, ще не чекаючи з’яви всесоюзного закону про свободу совісті, ми прийняли рішення реєструвати релігійні громади “на місці”. Адже багатомісячне чекання й паперова тяганина досі лише загострювали ситуацію.

О. Г. — А чи таке рішення на тлі нині сущого права мало юридичну вагу? Чи не були ви звинувачені в посяганні на цноту закону?

В. Ч. — Але ж навіть прокуратура сказала, що хоч це рішення й не зовсім законне, та оскільки воно потрібне й витримане в дусі майбутнього закону, то хай буде... Принаймні рішення це було в дусі існуючого на той час закону про місцеве самоврядування. Ми взагалі багато такого робимо. От як із землею, наприклад. Вирішили селянам землю дати до 10 гектарів. Але щоб люди узяли її й працювали по-справжньому, треба, аби вони відчували себе її справжніми власниками на все життя. А як це зробити, коли ще немає закону про землю? Ми й прийняли Соломонове рішення: в ухвалі про аграрну політику Рад записали пункт про пожиттєву оренду з правом передачі в спадок. Словом, законів у нас багато, й усі вони такі суперечливі, що з цього недоліку... можна навіть мати й користь.

О. Г. — Ваш “прихід до влади” львів’яни зустріли оваціями. Та шапка Мономаха, як відомо, важка. Ще жодна влада не задовольняла всіх без винятку. Бажаючи вам лише благовоління народного, хочу запитати: а чи ви відчуваєте невдоволення собою з боку ваших громадян!

В. Ч. — Відчуваю. От був У Києві Собор автокефальної церкви. Пішов я на відправу. Привітали мене там добре, потім оточили й почали сварити; “А-а, ви перейшли на бік греко-католиків, притискаєте...” Деякі греко-католики й собі кажуть: “А-а, ви православний (я ж зі Сходу, з Черкащини), ви потураєте своїй церкві. А у нас тут її ніколи не було!..”— і т. д.

В основному довір’я до обласної Ради велике, але оцей момент найбільш докучливий. Я буквально в облозі. Приходиш вранці, а біля дверей уже чекають посланці — одні справа підходять, інші — зліва...

Знаєте, ця проблема все ж наводить мене на думку й таку, що попередня влада доклала рук, аби штучно розпалити оцю конфронтацію. На це добре працював хоча б сам факт багатомісячних зволікань із реєстрацією громад, а чи негайного закриття тих церков, де починались якісь неспокійні події...

Однак, як не парадоксально, але й ми пристаємо нині до такого рішення: якщо в тих небагатьох селах, де зберігається нерозумне напруження, не йтимуть до згоди, то теж на якийсь час позакриваємо церкви. Думаю, люди схаменуться й помиряться, якщо церква їм потрібна.

О. Г. — Чи вірно буде думати, що саме в такій спосіб вирішено вгамувати пристрасті навколо собору святого Юра!

В. Ч. — Тут однозначно. Собор святого Юра — це греко-католицька святиня. Він і побудований греко-католиками, це й усипальниця Шептицького та інших владик... Гадаю, собор має належати греко-католикам. Зрештою, православних опонентів у цьому питанні не так і багато, але вони фанатики, це — люди, навмисне під’юджені. Та аргументи прихильників УПЦ тануть на очах — перспективи ця церква в Галичині не має. Гадаю, там буде греко-католицька й почасти — автокефальна. Шкода, що УАПЦ одразу зайняла таку гостру позицію щодо УГКЦ, й двічі шкода, що вони обидві обрали конфронтацію замість розумної релігійної дискусії. УАПЦ загалом має майбутнє, вона потроху відроджується й на Сході. А от УПЦ — це все ж та сама РПЦ, що взяла іншу назву, але не змінила змісту діяльності.

На сьогодні споруда церкви належить державі — новий закон не вносить в цей порядок змін. В принципі це ненормально, однак у нашій ситуації це... плюс, бо при переорієнтації церкви за інших обставин була б біда, почалися 6 захоплення храмів, а так — державну власність захоплювати не можна.

Собор є власністю Управління по архітектурі й будівництву як пам’ятка історії. Отож якось ми зібралися провести інвентаризацію в соборі святого Юра, бо пішли чутки, що звідти вивозяться цінності. Нас не пустили, заблокувавши вхід,— почався крик, ґвалт, на наші звернення єпископ Горак каже: “Я тут ні при чім, то — віруючі”... Та цього вже було достатньо для розриву договору з громадою УПЦ. За законом мало пройти три місяці, щоб розрив набрав формальну силу. Тому певний час собор не діяв, відправи проводилися біля його брами. Нині він переданий законним господарям. Маємо намір в подібних випадках чинити так само й надалі.

О. Г. — Виходить, на джентльменських засадах наш брат українець миритись не хоче. Мусить неодмінно наразитися на кулак... Це встократ сумніше в той час, коли ми нині є народ, що проголосив Декларацію незалежності, й маємо стояти рука в руці...

В. Ч. — Так, на жаль, особливого бажання до “парламентських” переговорів донедавна не спостерігалося. На сесії нашої обласної Ради була внесена пропозиція провести телевізійний “круглий стіл”, за який би сіли УПЦ, УГКЦ та УАПЦ. Нарешті вдалося створити міжконфесійну комісію з представників трьох церков, на яку покладаємо немалі надії. Отож, повторюю — напруга спаде. В кожному своєму виступі я й інші люди з тверезим поглядом на справу переконуємо людей, що Бог один і Україна одна... Бо до смішного дійшло — ворогують родичі. Та в основному люди схиляються до припинення роздору. Розшарування не буде. Гадаю, недобру службу тут послужило втручання ієрархів РПЦ та Ради у справах релігій. Просто дехто підігріває конфлікт.

О. Г. — Певно, ви масте підстави стверджувати це!

В. Ч. — Дивіться самі. Абсолютно свіжий приклад. Перебуваючи в Києві на сесії Верховної Ради, отримую телеграму, де Львівський телерадіокомітет висловлює своє обурення з приводу такого випадку. Приїхав до них православний священик і каже, що в нього буцімто стріляли. Хто, з якої причини? Замах це чи провокація? Невідомо. Прокуратура ще слова свого не сказала. Однак, як ви розумієте, випадок екстремальний. Отож усе це знімається на відеоплівку, береться інтерв’ю. Піп просить касету, бажаючи нібито зробити копію. Оператор, не зорієнтувавшись, зопалу дає... Піп швиденько — на літак, у Київ... І як він домовився з Держтелерадіокомітетом?.. Випускають цей сюжет у “Вечірньому віснику”. Ось, мовляв, як стріляють у православного священика на Львівщині! І йде в ефір те, про що ще ніхто не має права говорити в будь-якому контексті, адже ще йде розслідування справи! Львівський телерадіокомітет шле протест, депутати заявляють протест. Але те, що пішло в ефір,— не спіймаєш! А такі нерозумні речі страшенно сприяють конфронтації! Я гадаю, що київська офіційна влада досі ще не збагнула, що проти УГКЦ не варто так настроювати православних. Робити це — означає сіяти розбрат.

Я вірю, буде суверенна українська держава — рано чи пізно народ прийде й до ідеї єдиної церкви... Зрештою, про це колись і Шептицький писав, у котрого зовсім не ідеальні були стосунки з Римом. Це була його мрія про таку єдину церкву... Я теж думаю, що це буде церква, не залежна ні від Москви, ні від Риму, ні від Константинополя. Не знаю, як вона буде називатись,— може. Українська християнська церква? Не знаю... Це справа історії.

О. Г. — Ці надії ви плекаєте як віруюча людина!

В. Ч. — Знаєте, я вірю у вищу силу, але не так дуже традиційно. Ну, а за хрещенням належу до православних. Мені симпатична ідея української автокефалії. Однак свої симпатії тримаю при собі, особливо при розв’язанні складних проблем міжконфесійних стосунків. Абсолютно щиро скажу, що мені симпатична й греко-католицька церква. Автокефальна з’явилась на Галичині дещо несподівано, а що стосується греко-католицької, то я захищав її ще в 60—70-і роки. Ми тоді випускали нелегальний журнал “Український вісник”, де цілі розділи відводилися зображенню гонінь на ГКЦ, що перебувала та той час у підпіллі. Серед греко-католиків маю багато особистих приятелів. Дружина й діти мої — греко-католики. Так що я якийсь позаконфесійний. Чесно кажучи, не бачу різниці між цими двома церквами. Обидві українські. Ідея єдності цих церков залишається для мене абсолютною...

О. Г. — А які ваші стосунки з атеїзмом!

В. Ч. — Я вважаю, що атеїзм має повне право на існування на рівні філософського клубу, де, як в усіх громадських організаціях це робиться, збирались би його прихильники для розмов, дискусій, спілкування. Але виводити атеїзм на рівень держави, надавши якісь привілеї...

Держава має бути в цих питаннях нейтральною. Є люди, що хочуть будувати церкву,— значить треба будувати, щоправда гроші на це держава, мабуть, не повинна давати. Хоча ми, як влада, що обстоює відродження духовності, будемо все ж допомагати — позику давати, протегувати. І якщо клуб атеїстів звернеться з подібною просьбою,— виділимо приміщення, чого ж, якщо буде така можливість.

Важливо, щоб атеїзм не був державною вірою. А на існування мають право всі. Ось у нас з’явилися рунвірівці (“рунвіра”— рідна українська народна віра), якісь вони й за кордоном позиції мають. Ну от заявлять вони про себе — як їм відмовиш? Вони ж мирні, не якась там секта, що фізично травмує людей... Хочуть вони в Дажбога вірити — мають право...

О. Г. — Вячеславе Максимовичу, вами неодноразово було заявлено, що ідея єдності нації для вас абсолютна. Єдність — безперечна запорука незалежності, яку 16 липня декларувала Верховна Рада України. І все ж, і все ж... Зі сторінки на сторінку деяких газет йде-бреде таємнича ідея так званої “галицької автономії”... Привид це чи чийсь майстерний виріб! Ви не раз гаряче заперечили з парламентської трибуни існування ідеї розколу між Сходом і Заходом України. Та ідея ця виявилася досить живучою й витривалою — побродивши по республіканських виданнях, сполохавши обивателя й пожививши “критиків демблоку”, вона ненадовго причаїлася, а потім вигулькнула на сторінках “Правды” у розквітлій красі. Стаття В. Дрозда з патетичною назвою “Какой Украины им хочется!” переможно викривала: “Как ни крути, а тайное стало явным, как бы от него ни открещивались. И начало оформленню Галиции положено...” Мало того, вас звинувачують у гоніннях на інакомислячих. Діяти крадьки, на мій погляд,— не ваш стиль.

В. Ч. — Проблему “Схід—Захід” народив ЦК Компартії України. У квітні республіканська преса надрукувала заяву ЦК, де нас звинувачують в намірі розчленити Україну, в прагненні конфронтації. Екстремісти, мовляв, захопили владу.

Чому компартія це зробила? З метою самозахисту. Адже вона втратила позиції в трьох областях Галичини. Демократичний блок, перемігши, усунув її від влади (це не означає, що ми таким чином відмовляємо комуністам у праві бути обраними в керівні органи: серед депутатів обласної Ради є комуністи, секретарі обкому; навіть на сесіях своїх ми відмовилися від вживання поняття “демократичний блок”; наша Рада сьогодні — блок єдиний).

Отож “галицька автономія”— це штучна проблема, що слугує рятувальним поясом для сил, які втрачають командний пост. Про це я заявляв неодноразово.

Стосовно ж абсолютно обурливої статті В. Дрозда, то це — провокація чистої води. Ми телеграфували в “Правду” свою вимогу (прийняту ухвалою обласної Ради від 10 серпня) негайно перенести свій корпункт зі Львова в інше місце. Щодо самого автора статті ми звернулися до прокуратури з позовом за розпалювання національної ворожнечі й наклеп. Цей кореспондент вже не раз вдавався до тенденційного зображення подій, простіше кажучи — не цурається брехати.

Справді, представники Івано-Франківщини, Тернопільщини та Львівщини зустрічалися для розмови. Але стверджувати, що це була нарада по формуванню “Галичини”, було б абсурдом. Ми обговорювали суто економічні питання. І, до речі, немає жодної потреби виправдовуватися: це звичайна, нормальна співпраця. Як і з волинянами, закарпатцями, що приїздять до нас...

Двох Україн не буде.

Я не бачу конфлікту між Сходом і Заходом. Захід, справді, трохи швидше йде в національному, демократичному розвитку. І це закономірно: він був менше знищений, в нього традиція давніша. Адже навіть за польської окупації на Західній Україні були й демократичні інститути, й національні організації, й парламентська діяльність. Галичина ще й за Австрії мала австрійську конституцію, а в царській Росії в України не було жодних прав. Отож галичани мали порівняно вищий рівень національно-демократичної свідомості, тому там швидше почалися ті процеси, які ми сьогодні бачимо, до речі, в Києві. Вся Україна йде послідовно одним шляхом.

О. Г. — Час показав, що ваш, Вячеславе Максимовичу, політичний прогноз досить точний.

Якою вам бачиться Україна після Декларації про державний суверенітет України, урочисто проголошеної Верховною Радою й із захватом зустрінутої народом! Ви вірите в “сподівану волю!”

В. Ч. — Прийняття в більшості своїй консервативним парламентом прогресивного рішення, яким була Декларація, факт воістину чудесний. Однак Декларація матиме вагу лише тоді, коли вона наповниться реальним змістом — тобто демократичними законами, конституційно. Перший крок у цьому напрямі зробити вдалося — ми прийняли Закон про економічну самостійність України. Але в той же час не прийнятий Декрет про владу, і тільки ми, та ще Туркменія, не скасували 6-ої статті конституції...

Та попри все, гадаю, Декларація буде реалізована.

А роки через два Україна здобуде справжній суверенітет.

ЛИПЕНЬ 1990 Р.

***

З рішень Львівської обласної Ради народних депутатів

Про релігійні конфесії на Львівщині

Утверджуючи історичну справедливість та реальні права людини, зокрема свободу совісті, враховуючи сьогоденну релігійну ситуацію на Львівщині, спираючись на ініціативу міських і районних Рад, Львівська обласна Рада народних депутатів ВИРІШИЛА:

1. На території Львівщини кожна релігійна конфесія, діяльність якої не суперечить міжнародним нормам, має право на реєстрацію, вільне існування та пропаганду власного вчення.

2. Визнати дії органів влади на території Львівської області по ліквідації УГКЦ у 1946 р. та переслідування віруючих і духовенства греко-католицької церкви незаконними й аморальними, поновити УГКЦ у всіх правах.

3. Виконавчим комітетам районних та міських Рад реєструвати релігійні громади будь-якої конфесії (Українська греко-католицька церква. Українська автокефальна православна церква, Римо-католицька церква, іудаїстське віровизнання, євангельсько-християнські баптисти, свідки Єгови, Вірменська григоріанська церква та інші) згідно з їх бажанням. Реєстрацію релігійних громад здійснювати протягом місяця від дня подачі заяви.

4. Виконавчим комітетам міських та районних Рад в єдиному для всієї області порядку сприяти визначенню конфесійної приналежності віруючих.

5. Рекомендувати релігійним громадам і відповідним виконкомам Рад розв’язувати міжконфесійні проблеми, керуючись правилами:
5.1. У населених пунктах, де є два і більше храмів, питання користування храмами вирішується у відповідності до чисельності віруючих різних конфесій.
5.2. У населених пунктах, де є один храм, він віддається у користування більшості, при цьому конфесії, яка перебуває у меншості, надається право задовольняти свої релігійні потреби у цьому ж храмі.

6. У разі конфесійної переорієнтації релігійних громад виконавчим комітетам міських та районних Рад народних депутатів здійснювати перереєстрацію громад згідно з їх бажанням.

7. Враховуючи, що собор св. Юра є релігійною святинею УГКЦ, резиденцією і усипальницею її митрополитів, насильно відібраною у греко-католиків, адміністрації УПЦ — звільнити комплекс собору; припинити чинність охоронно-зобов’язуючого договору про собор св. Юра від 1983 року та договору про оренду митрополичих палат від 1 січня 1990 року між відділом охорони пам’яток історії і архітектури управління містобудування та архітектури облвиконкому і Львівсько-Дрогобицькою єпархією; передати собор св. Юра у користування УГКЦ; передати у користування УПЦ комплекс храму св. Миколая на вул. Грушевського; Львівському облвиконкому сприяти всім іншим конфесіям у створенні своїх центрів на Львівщині.

8. Порушити перед Верховною Радою УРСР питання про відновлення у правах українських національних церков.

9. Порушити перед Верховною Радою УРСР питання про ліквідацію ради у справах релігій і апарату її уповноважених на місцях як інструменту порушення свободи сумління та ігнорування закону про місцеве самоврядування.

4 травня 1990 року.

Голова обласної Ради
В.М. ЧОРНОВІЛ

***

Тимчасові правила визначення конфесійної приналежності

(Додаток до рішення обласної Ради народних депутатів “Про релігійні конфесії на Львівщині)

Визначення конфесійної приналежності віруючих відбувається у встановлений місцевою Радою день, у визначеному Радою приміщенні у присутності трьох довірених осіб від кожної конфесії і голови Ради у такому порядку:

1. Кожний віруючий після пред’явлення документа, що засвідчує його особу і місце проживання на території, підлеглій місцевій Раді, одержує завірення печаткою місцевої Ради бланк, на якому у кабіні для таємного голосування пише назву конфесії, до якої вважає себе приналежним, опускає бланк в опечатану печаткою урну.

2. Після реєстрації урна відразу відкривається. Підрахунок здійснює голова Ради у присутності довірених осіб від кожної конфесії.

3. Результати підрахунку документально доводяться до священиків кожної конфесії, голів двадцяток, повідомляються населенню.

Голова обласної Ради
В.М. ЧОРНОВІЛ

Система Orphus
Рейтинг
0
0