Українська Автокефальна Православна Церква: процес становлення

26 серпня 2010, 15:56 | №8, серпень 1990 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. - 1990. - №8. - С. 15-18, 50.

Віктор БОНДАРЕНКО,

кандидат філософських наук

Релігійно-суспільний рух за утворення Української автокефальної[1] православної церкви (УАПЦ) став реальним фактором, що справляє помітний вплив не лише на релігійно-церковну сферу життя республіки, а й в цілому на перебіг суспільно-політичних подій на Україні. Розпочатий у лютому 1989 року групою активістів, що утворили Комітет по відродженню УАПЦ, він пройшов кілька етапів у своєму становленні, останнім і найбільш значимим серед яких на сьогодні став перший Всеукраїнський Собор УАПЦ, що відбувся в Києві 5—6 червня 1990 року. Церковний форум прибічників ідеї автокефалії православ’я на Україні поставив і вирішив широке коло ключових питань, що стосувались формування окремих ланок церковної структури, форми управління церквою та її місця в складній палітрі релігійного і суспільно-політичного життя країни.

Не торкаючись суто богословської проблеми канонічності Собору та всього процесу утворення УАПЦ, слід зазначити, що сама ідея повної незалежності православ’я на Україні знайшла співчуття та значну підтримку православного кліру і мирян. Делегати Собору продемонстрували наявність такого прагнення серед прибічників православ’я в різних регіонах республіки та їх рішучість у досягненні поставленої мети. Сказане особливо стосується Галичини, де своєрідним каталізатором становлення УАПЦ стало інтенсивне відродження греко-католицизму, що створило тут загрозу повного поглинання православ’я. Виходячи з даних, що наводились у виступах на Соборі, ідею автокефалії православної церкви на Україні сьогодні підтримують більш як 500 парафій та близько 300 священиків. Найбільш міцні позиції УАПЦ має у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях, де з успіхом конкурує з греко-католицизмом та руським православ’ям у боротьбі за симпатії віруючих.

Виходячи із сучасного стану церкви, Собор ухвалив рішення по широкому колу проблем, пов’язаних з її внутрішнім життям. Було прийнято Устав УАПЦ, опрацьовано програму відновлення діяльності монастирів і духовних навчальних закладів, розширення видавничої діяльності та активного використання засобів масової інформації для пропаганди ідей православної автокефалії на Україні.

Не вдаючись у подробиці з приводу зазначених рішень Собору, відзначимо, що схвалений ним Устав виконаний з урахуванням досвіду вселенського православ’я і має на меті виробити в майбутньому струнку церковну структуру. Аналіз церковного Уставу вказує також на його генетичний зв’язок з аналогічними документами УАПЦ, що були вироблені в 20-ті роки. Щодо інших перелічених питань, то найближчим часом планується створити три семінарії і дяківську школу в Києві, Львові та Івано-Франківську; вивчається також проблема відкриття вищого духовного навчального закладу — академії. Собор закликав прибічників УАПЦ активізувати свою діяльність в чернечому середовищі з метою завоювати там симпатії, а згодом і добитись переходу монастирів Української православної церкви під опіку УАПЦ. Однак, як наголошували промовці, це тільки стратегічний напрямок роботи. Реально сьогодні мова йде лише про відновлення чернечого братства в Манявському скиті на Івано-Франківщині.

Лише як елементи стратегії церковного керівництва слід розцінювати й питання про утворення закордонного відділу та призначення єпископів у ті місцевості, де прибічники ідеї автокефалії ще не мають реальної підтримки. Це проілюстрували виступи самих ієрархів, які засвідчили, що на Закарпатті, в Ровенській. Сумській, Чернігівській та Чернівецькій областях, куди вони призначені, рух за автокефалію знаходиться в ембріональному стані й зустрічає чималий опір з боку руського православ’я.

На відміну від уже згаданих проблем, на позитивне вирішення яких церковне керівництво може розраховувати лише у віддаленому майбутньому і лише в разі сприятливого збігу обставин, питання розширення видавничої діяльності Собор розглядав уже в практичній площині. Як відомо, прибічники УАПЦ уже видають газети “Наша віра — Православ’я”, “Відродження” та журнал “Церква і життя”. Учасники Собору зажадали оптимізації змісту перелічених видань, збільшення їх тиражів, упорядкування періодичності виходу у світ тощо.

Найважливіші, з нашого погляду, рішення Собору, що належать до релігійно-церковної сфери буття УАПЦ, пов’язані з виробленням моделі управління церквою та затвердженням церковної ієрархії. Цей процес почався задовго до церковного форуму. Було утворено сім єпархій, на чолі яких стали єпископи, висвячені першоієрархом УАПЦ, архієпископом Львівським і Галицько-Волинським Йоаном (у недавньому минулому єпископ РПЦ Житомирський і Овруцький Іоанн) при допомозі одного з ієрархів Руської православної церкви за кордоном та архієпископа РПЦ, що побажав залишитись невідомим.

Собор продовжив цю роботу. Він обрав митрополита Мстислава (Скрипника) — керівника УАПЦ у США, що носить титул митрополита Київського,— патріархом Київським і всієї України. Це обрання відбувалось заочно, оскільки він не одержав дозволу на в’їзд у нашу країну в дні проведення Собору. Патріаршим місцеблюстителем та митрополитом Львівським і Галицьким обрано архієпископа Йоана. Одночасно Собор визнав безпідставними рішення Священного Синоду Руської православної церкви, що наклав дискримінаційні стягнення на свого колишнього єпископа, а нині — першоієрарха УАПЦ. Архієпископський сан на Соборі отримали також єпископи Івано-Франківський і Коломийський Андрій та Тернопільський і Бучацький Василій.

Коментуючи ці події, слід зазначити, що рішення зі згаданих питань приймалися, на жаль, з порушенням елементарних норм демократичної процедури виборів. Причину цього, на наш погляд, треба шукати в політичній “підкладці”, яку, без сумніву, мав акт обрання патріарха та його місцеблюстителя. Прийняття рішень з цих питань різко дисонувало з помітною тенденцією демократизації у житті нашого суспільства. Така практика не піде на користь УАПЦ, а зайва поспішність у кардинальних питаннях свідчить про невиваженість рішень та їх пропагандистський характер.

Однак, попри всю значимість прийнятих Собором рішень, що регулюють внутрішнє життя церкви, слід зазначити, що центральні його ідеї, до яких звертались майже всі виступаючі, були пов’язані з пошуком історичного виправдання сучасного етапу відродження УАПЦ та міжконфесійними зносинами.

Учасники Собору відкинули звинувачення їх Руською православною церквою в розкольницькій діяльності. Торкнувшись цього питання, митрополит Йоан зазначив, що УАПЦ не є розкольницькою організацією, поскільки вона зберігає вірність православ’ю. Вона лише “відколола” від себе “російську церкву, яка ніколи не була їй сестрою чи матір’ю, а лише злою мачухою”. Навпаки, УАПЦ, як прямий нащадок Київської митрополії, утвореної внаслідок прийняття християнства київським князем Володимиром, є матір’ю-церквою для православних в Росії, Білорусії та Литві.

Українська автокефальна православна церква, на думку одного з її ієрархів,— це єдина релігійна організація, що продукує ідеї, на основі яких може консолідуватись нація. Виходячи з цього, вона не може прийняти автокефалію з рук РПЦ, навіть якщо це буде запропоновано, аж до того часу, поки остання не зречеться всіх своїх претензій щодо УАПЦ і особливо митрополита Йоана, якого один з промовців назвав “українським Мойсеєм”. Автокефалія, говорилося у вітальній телеграмі митрополита Мстислава, з чужих “ласкавих” рук не береться,— вона являє собою почесне місце в лоні вселенського православ’я і здобувається великомучениками і боголюбивим народом.

Таким чином, можна констатувати, що керівництво УАПЦ, використовуючи прагнення віруючих до національно-релігійної самостійності, мало дбало про канонічний бік рішень, які прийняв Собор. В багатьох випадках рішучі кроки єпископату УАПЦ переслідують пропагандистські цілі, маючи за мету епатувати ієрархію, клір та віруючих тих конфесій, що протистоять інституціалізації УАПЦ. В першу чергу це стосується руського православ’я та українського греко-католицизму.

Як показав Собор, усі складнощі міжконфесійних відносин на Україні саме й сконцентровані в площині суперечок між представниками цих напрямків християнства. Руська православна церква була звинувачена його учасниками в русифікаторстві, відірваності від мас, небажанні зрозуміти проблеми прибічників православ’я на Україні та спробах звести функції церкви до підтримки політики держави. Собор зажадав усунення РПЦ від вирішення майнових питань, що постали у західних областях України у зв’язку з відновленням діяльності УАПЦ та ГКЦ.

Майнові суперечки, як відомо, у більшості випадків складають основу конфліктних ситуацій у Галичині між послідовниками різних релігійних течій. Безперечно, вони є наслідком помилок у сфері державно-церковних відносин в попередні періоди історії. Сьогодні органи влади роблять спроби знайти вихід із складного становища шляхом проведення референдуму серед віруючих, у ряді випадків просто керуючись здоровим глуздом. Однак, на нашу думку, необхідною умовою вирішення міжконфесійних суперечок повинна бути добра воля віруючих різних віросповідань і особливо церковного керівництва. На жаль, Собор не виявив прагнення до пошуку взаєморозуміння з усіма зацікавленими сторонами.

Взагалі ставлення керівництва УАПЦ до пошуку моделі вирішення майнових суперечок останнім часом зазнає дивних метаморфоз. Ще в березні цього року, напередодні початку роботи Чотиристоронньої комісії[2] , різні органи УАПЦ висунули протест та ультиматум церквам-учасницям першої зустрічі цієї комісії, а також на адресу органів влади відносно включення прибічників автокефалії до складу комісії. Але вже на Соборі переважала точка зору про доцільність ігнорування участі в роботі Чотиристоронньої комісії, поскільки, на думку його учасників. Руській православній церкві взагалі слід відмовити в праві голосу при вирішенні майнових питань, що виникають у Галичині. Таке право визнається виключно за “національними церквами” — УАПЦ та УГКЦ.

В одному із звернень до ієрархів ГКЦ першоієрарх УАПЦ писав: “По-братерськи мирно вирішимо питання храмів, виходячи із сучасного становища. Нехай московські “миротворці” не вмішуються в духовні справи Українських Церков-сестер! Не ослаблюймо самих себе незгодою на радість та користь недругів наших, і нехай нам не заходить сонце в непорозуміннях наших. Бо ми з Вами брати й сестри по тілу і крові. У нас один Христос, одна Мати — Україна і один спільний гнобитель...”

Однак, звертаючись приблизно в той же час вже до прибічників УАПЦ, митрополит Йоан пише: “Український Народ стоїть перед вибором: чи залишитися під керівництвом Русько-Московської Православної Церкви, чи перейти під керівництво Римської, також нерідної нам Церкви, чи може, нарешті, усвідомити те, що пора вже самому стати господарем у своїм домі, без вказівок і керівництва зі сторони, а направду вільними, направду самостійними. Споконвіків твоєю вірою, Український Народе, була віра Православна...” (Наша віра—Православ’я. 1990, № 2—3, с. 1).

Цю позицію ієрарх підтвердив і в своїй доповіді на Соборі, підкресливши, що греко-католицизм на Україні є також чужорідним явищем, здобутком Риму і Польщі, а не результатом вільного волевиявлення мас. Судячи з цього та інших виступів, можна зробити висновок, що греко-католицька ієрархія, яка напочатку підтримала ідею відродження УАПЦ, сьогодні не прагне до співробітництва з нею, оскільки бачить у ній реальну альтернативу своїм планам у Галичині.

Тут слушно зазначити, що складнощі у взаємовідносинах УАПЦ з греко-католиками сприймались різними категоріями учасників Собору по-різному. Представники Східної України, світські діячі, що виступали на ньому, в більшості своїй вітаючи відродження УАПЦ, проводили думку про необхідність негайно припинити міжконфесійні чвари, особливо сутички з греко-католиками. Греко-католицьку церкву більшість з них називали церквою-сестрою Української автокефальної православної церкви. Такі заяви викликали складну реакцію з боку представників УАПЦ у Галичині, які постійно відчувають на собі тиск з боку греко-католиків. Дійшло навіть до того, що одна з екзальтованих доповідачок звинуватила представників Східної України та “нецерковних людей” у про-уніатських настроях.

Неважко бачити, що думки, які прозвучали на Соборі, з приводу сучасного етапу становлення УАПЦ та складностей у міжконфесійних відносинах значною мірою охоплюються поняттям етноцентризму, тобто такими оцінками подій, які виходять з абсолютизації цінностей та орієнтацій, що їх сповідує певна етнічна група. Йдеться саме про етнічну групу, а не націю, тому що до складу общин руського православ’я та греко-католицизму на Україні, як і до общин УАПЦ, входять в більшості своїй українці. Етноцентричним настроям прибічників ідеї православної автокефалії на Україні неважко знайти пояснення. Адже роками Руська православна церква майже не брала до уваги національні особливості православ’я в різних регіонах країни, в тому числі й у нашій республіці. На необхідності їх врахування робиться акцент лише сьогодні. Це і породило в частини віруючих негативізм щодо руського православ’я, який помножився на неоперативність РПЦ у питанні встановлення нормальних взаємовідносин з греко-католиками і захисті прибічників православ’я в Галичині. Природно, що така позиція Руської православної церкви не може бути виправдана. Але не знаходить виправдання й постійне підігрівання етноцентричних настроїв у середовищі прибічників УАПЦ. Можливо, на сучасному етапі становлення церкви вони й сприяють інтегративним процесам, але не можуть розглядатись як можлива довгострокова перспектива в її діяльності, оскільки неминуче ведуть до ізоляціонізму.

Резюмуючи сказане, можна стверджувати, що більшість учасників Собору перебувають на позиціях відстоювання суцільних релігійних зон із збереженням абсолютного впливу на їх населення, їх свідомість знаходиться в полоні шкідливого стереотипу про можливість збереження монопольного впливу на релігійне життя людей і відкидає ідею співіснування з представниками інших релігій. Тож одним з найактуальніших завдань сьогодення залишається робота з віруючими по вихованню толерантного ставлення до представників інших сповідань та пошуки цивілізованого вирішення майнових суперечок.

Перші паростки такої відповідальної позиції у представників різних церков уже починають з’являтися. Відома позиція Руської православної церкви про визнання права людей на вибір віри відповідно до їх традиції. Здорові ідеї відносно розв’язання міжконфесійних конфліктів починають з’являтися і в середовищі прибічників УАПЦ та ГКЦ. У зв’язку з цим доречно навести цитату з листа греко-католицького священика до єдиновірців з діаспори. Цікаво, що його надрукувала газета “Відродження” (1990, № 1, с. 8). “Не дай Боже,— пише він,— щоб ми, українці-католики, члени переслідуваної Церкви, коли-небудь допустилися до гріха релігійного переслідування чи навіть нетолерантності супроти щиро віруючих членів інших сповідань. А всякі шептані чи на голос говорені гасла про те, що в Львові немає місця для православних, дишуть саме таким нехристиянським духом. Хочемо католицької Галичини? Покажім своїм життям, своєю духовністю, своїм милосердям, своєю близькістю з Богом, що добре бути греко-католиком. Нехай свобідно люди вибирають, чи до нас приставати”.

Здається, кожна відповідальна людина, а тим більше церковний діяч, мають прислухатись до голосу розуму. Мають засвоїти, що вирішення міжконфесійних суперечок можливе лише за умови повного відмежування від амбітних планів витіснення представників інших віросповідань з певного регіону. Активізації конструктивного діалогу заважають також крайнощі в оцінках діяльності опонентів у минулому й тепер, невизнання їх прав та життєвих інтересів.

Основні тенденції у сфері релігійно-церковного життя нашого суспільства. свідчать про народження такої моделі взаємовідносин між представниками різних релігійних течій, яка існує в усьому цивілізованому світі й характеризується їх співіснуванням на певній території та складною конфігурацією юрисдикцій різних релігійних організацій.

Можна цілком погодитись з Є. Сверстюком — редактором газети “Наша віра — Православ’я”, котрий, виступаючи на Соборі, назвав міжконфесійні чвари анахронізмом, сколком з монополізму та тоталітаризму, що панували в різних сферах життя нашого суспільства. Важливо, щоб рішення Собору сприяли переборюванню цього анахронізму в свідомості віруючих усіх конфесій.

І, нарешті, останнє. Перший Всеукраїнський Собор УАПЦ продемонстрував наростання інституаційних процесів у середовищі прибічників православної автокефалії на Україні, їх прагнення до розширення свого впливу на сході республіки та пошуки підтримки й визнання з боку інших автокефальних православних церков. Саме тому з гіркотою сприймається помітна неповага з боку керівництва УАПЦ до закону й демократичних надбань суспільства, спроби використати національні та релігійні почуття віруючих для досягнення переваги над іншими церквами. Безсумнівно, що релігійні та національні почуття мають величезну силу. Спрямовані в русло конфронтації, вони можуть призвести до катастрофічних наслідків, якими і без того багата наша історія. Про це слід пам’ятати всім.

У досягненні мирного розв’язання проблем немало залежить від виваженості позиції органів влади, різноманітних громадсько-політичних формувань та окремих осіб, що так чи інакше впливають на характер відносин між віруючими різних конфесій. Не випадково на Соборі лунали думки про недопустимість втручання іззовні в церковні справи. В першу чергу це стосується нових громадсько-політичних організацій, які жваво включились у вирішення найрізноманітніших питань з різних сфер життя суспільства. Не обійшли вони своєю увагою й церкву. Але логіка становлення цих організацій, бажання якнайшвидше заявити про себе призвели в ряді випадків до легковажного ставлення їх членів до складних проблем релігійно-церковного життя. Не витримав перевірки часом популістський лозунг, що ігнорує конфесійні відмінності, а підтримка регіональними об’єднаннями РУХу, СНУМу, “Меморіалу” та деякими іншими організаціями окремих релігійних течій тільки загострила відносини між віруючими різних конфесій.

Отже, сьогодні важливо зрозуміти, що широка популярність, успіхи в політичному житті та бажання .конструювати релігійно-церковне життя на свій лад, без урахування вікової традиції, нічого не варті, якщо вони не націлені на збереження громадянського миру та добросусідських відносин між віруючими різних конфесій.

[1] Автокефалія (від грецьк. autos — сам, kephale — голова) — самоуправління, цілковита адміністративна незалежність православних церков.
[2] Чотиристороння комісія у складі представників Руської православної, Римо-католицької, Української православної та Української греко-католицької церков була утворена внаслідок консультацій між Ватіканом та Московською патріархією для вирішення міжконфесійних суперечок в Західній Україні. Перша робоча зустріч комісії проходила з 7 по 13 березня 1990 р. в Києві та Львові.

Система Orphus
Рейтинг
0
0