Сувора “відлига” Замітки про антицерковну кампанію кінця 50-х — початку 60-х років

26 серпня 2010, 16:01 | №6, червень 1990 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. - 1990. - №6. - С. 20-25; №7. – С. 24-28

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ

Політика КПРС і Радянської держави щодо релігії, церкви і віруючих, безумовно, потребує глибокого всебічного дослідження, хоча цій темі присвячено масу монографій, статей, брошур. Але при уважному читанні їх створюється враження, що автори, гортаючи сторінки історії цієї проблеми, під тиском відомчого “табу” чи корпоративної змови мовчання проминали незручні місця або заповнювали лакуни стереотипними загальниками...

Безперечно, до таких сторінок історії належить і кампанія 50-х — 60-х років, спрямована проти інституційованої релігійності; вона провадилася під гаслами “наукового атеїзму”, але нічого спільного з ним не мала.

Для того, щоб осмислити сукупність причин, що зумовили цю хвилю антигуманних, неправомірних дій, вичленити сили, які “видали на-гора” одіозну, різко дисонуючу з тогочасним духом модель вирішення релігійного питання, треба вернутися ще, як мінімум, на тридцять літ назад.

Отже, кінець 20-х. Ленінські принципи свободи совісті дедалі частіше відсуваються в непам’ять. Частішають активні зусилля перекреслити все те, чого було досягнуто протягом першого післяжовтневого десятиліття в державно-церковних відносинах, у процесі залучення партією віруючої маси — переважної більшості населення країни! — до революційних перетворень...

Більшість релігійних організацій беззастережно визнала Радянську владу, одначе їх позиція розцінюється як “політичний маскарад”. Ще гострішого спрямування надається проблемі в 1929 році: розіслана з Москви місцевим партійним комітетам директива за підписом Л. М. Кагановича оголошує релігійні організації єдиною легально діючою в країні контрреволюційною силою, котра зберігає вплив на маси. Антицерковний рубчастий коток, що прокотився по країні в 30-і роки, підім’яв під себе тисячі храмів, синагог, мечетей...

Боротьба з релігією була міцно вмонтована в концепцію “загострення класової боротьби в міру побудови соціалізму”. Згідно з цим постулатом, релігійні організації, незважаючи на їх заяву про цілковиту лояльність до Радянської влади, прагнення брати активну участь у будівництві нового суспільства, мета якого, на думку віруючих, відповідала євангельським ідеалам,— було затавровано як “один з оплотів контрреволюційних сил у СРСР”. “Релігійні організації відіграють роль класових організацій буржуазії та куркульства,— твердив один з ідеологів курсу на жорстоке придушення релігійної активності. — Ось релігійники й антирадянські елементи і являють собою єдиний антирадянський блок. Звідси ясно випливає, що боротьба з релігією є одна з форм класової боротьби”.

Дуже багато служителів культу різних віросповідань було піддано репресіям. У 1939 році залишались на волі лише три правлячих митрополити й один архієпископ — невеличка частка численного колись архієрейського корпусу Руської православної церкви. Вцілілі священики намагалися приховувати свій церковний сан; релігійні обряди дуже часто проводились у глибокій таємниці.

З іншого боку, не менш жорстоко переслідувались “праві ухильники в антирелігійній пропаганді”,— ті, хто відстоював ленінські принципи свободи совісті, необхідність підпорядкування боротьби з релігією боротьбі за соціальну перебудову суспільства. “Панікери”, “культуртрегери” — чи не найлагідніші з ярликів, що їх наліплювали на тих працівників, які нагадували про необхідність поважання релігійних почуттів віруючих, обережності й такту при проведенні атеїстичної роботи. “Обережність може за певних умов переходити в поступливість ворогові,— застерігав м’якосердих журнал “Антирелигиозник” (1930, № 3). — Повага до віруючих, до “їхньої трудової діяльності”, до них “як бідняцьких і середняцьких елементів” — усе це особливо сильно заважає в нашій боротьбі”.

Велика Вітчизняна війна повалила чимало міфів та ідеологічних конструкцій, що видавалися такими стрункими й міцними. Потрібне було величезне напруження сил і згуртованість радянського народу. На поклик Вітчизни піднялися й ті, з ким вона не завжди обходилася по-материнськи. Сотні тисяч розкуркулених і спецпереселенців самовіддано билися з ворогом за свою Батьківщину.

22 червня 1941 року місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Сергій звернувся до віруючих: “...не вперше доводиться руському народові витримувати такі випробування. З Божою допомогою і цього разу він розвіє в прах фашистську ворожу силу”. Вибиті зі своїх гнізд, але ще не добиті остаточно, священики різних релігій збирали гроші й речі для Червоної Армії, допомагали партизанам, зцілювали душевні рани вдовам і сиротам.

Так, не колабораціоністи з числа духовенства, а справжні патріоти Вітчизни визначали обличчя релігійних організацій в роки війни. І це вплинуло на позицію уряду. Крім того, необхідно було консолідувати народ навколо близьких йому духовних традицій і символів, що сягали своїм корінням углиб віків. Відіграли свою роль і зовнішньополітичні фактори — прагнення до взаємодії з усіма антифашистськими силами, в тому числі й багатьма релігійними організаціями Заходу, котрі шукали контактів з одновірцями в СРСР.

Існує дискусійна, проте не позбавлена внутрішньої логіки концепція, згідно з якою різкий поворот у церковній політиці був черговою ланкою у формуванні культу особи Сталіна, обоженні його особистої влади, прагненні надати йому сакральної санкції, що бере початок від влади візантійських, а затим — і російських імператорів. Зважимо хоча б на такий факт.

...Пізнього вечора 4 вересня 1943 р. І. В. Сталін і В. М. Молотов прийняли в Кремлі трьох митрополитів — керівників Руської православної церкви. Позитивно оцінивши діяльність церкви, Сталін запропонував ієрархам висловитися з приводу проблем, які хвилюють їх. Проблем набралося більш ніж задосить. Йшлося про відкриття нових церков (у деяких єпархіях зовсім не залишилося діючих храмів), про необхідність розпочати підготовку служителів культу, провести вибори нового патріарха (такої можливості не було з 1925 року — від дня смерті патріарха Тихона), а також обрати Синод, діяльність якого було припинено в 1935 році. “Глава уряду т. І. В. Сталін,— повідомила наступного дня газета “Известия”,— співчутливо поставився до цих замірів і заявив, що з боку уряду не буде для цього перепон”.

У 1944 році було дано дозвіл створити центр, який згодом об’єднав більшість прихильників пізнього протестантизму в нашій країні,— євангельських християн-баптистів.

У численних церквах, синагогах, молитовних будинках, які з десяток літ стояли порожніми, знову почалися богослужіння. Віруючі благали Всевишнього дарувати Перемогу, вимолювали у нього життя своїм рідним та ближнім, а ще більше — оплакували жертви страшної війни.

І все-таки певні кроки, спрямовані на нормалізацію державно-церковних відносин, не означали відновлення тих принципів, котрі утвердилися в цій сфері упродовж першого післяжовтневого десятиліття. Радянським громадянам дарувалося право “відправляти релігійні культи”,— право, закріплене “сталінською Конституцією” 1936 року, але так жорстоко нехтуване в подальші часи. Зате повно-сильно продовжувало діяти прийняте в кінці 20-х — на початку 30-х років законодавство, яке по суті було серйозним відступом від ленінського декрету “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”. Діяв той самий адміністративно-командний контроль над релігійними центрами й організаціями; маса віруючих і служителів культу перебувала в таборах...

Тому, природно, після XX з’їзду партії мільйони віруючих громадян з особливою надією вдивлялись у майбутнє. Та ба,— життя готувало їм нові випробування. У Мордовії і Казахстані, Комі АРСР і Забайкаллі закинуті на спецпоселення католики, послідовники інших віровчень, сектанти очікували повернення до рідних місць, їхнім упованням не судилося здійснитись: “відлига” не торкнулась їх — ні кожного особисто, ні релігійно-церковних відносин загалом.

Дуже скдадно, аналізуючи політику рубежу 50-х — 60-х років щодо релігії, церкви, віруючих, сконструювати “однобарвну” модель, яка цілком і повністю пояснювала б усе, що відбувалося в той час. Тут надто складно взаємодіяли суперечливі, подеколи взаємовиключні тенденції суспільного розвитку, еволюції масової свідомості, теоретичної думки і суспільної практики.

Нагадаємо про найсуттєвіші чинники того періоду, що визначали політику в релігійному питанні.

Настання якісно нової, вистражданої людством за всю “передісторію” (як висловився К. Маркс) суспільно-політичної формації, було, просто кажучи, заплановано, заверстано в рішення, як-от пуск якогось підприємства чи завершення певного типу робіт. Одначе подібне насильство над реаліями та здоровим глуздом і навіть ігнорування фундаментальної науки само по собі ще не давали “теоретичних” підстав для оголошення нещадної війни релігії. Значно суттєвішими в цьому випадку виявились декотрі уявлення про “світле майбуття”: воно ввижалось як просперуюча асоціація стопроцентних однодумців, з однаковим духовним світом і ціннісними орієнтаціями. Ці люди, як годилося, будуть вільні від “родимих плям” попередніх формацій, що їх несуть на собі члени соціалістичного суспільства. І саме тут проявився той зв’язаний з пресловутим “Коротким курсом...” примітивізм у розумінні долі релігії в соціалістичному суспільстві, що тягнувся ще з 30-х років...

Нагадаємо, що ще в 20-ті роки почалася дискусія з приводу змісту, яким наповнюється релігійний феномен в країні, що покінчила з експлуатацією людини людиною. Причому насампочаток не всі учасники дискусії осмислювали цей зміст у контексті формованої “теорії” загострення класової боротьби в міру просування суспільства до соціалізму. “Коли у нас вдень і вночі говорять про класовий підхід, коли повторюють, що релігія є знаряддя класового панування і більш нічого, а часто саме так і підходять,— це помилка... — говорилось на антирелігійній нараді в Агітпропі при ЦК ВКП(б) у квітні 1926 р. — Тут забувають, що релігія у нас у місті, у пролетаріаті вже перестала бути знаряддям пануючого класу для придушення, для експлуатації пролетаріату в нашій державній промисловості. Але ця релігія зосталась...”.

Так, релігія залишилась, і вчені-марксисти, численні партійні і радянські працівники тих літ, охоплені революційним максималізмом, все-таки не менш реально і тверезо оцінювали суспільство. Схематично і спрощено, якщо судити з височини сьогоднішнього дня, але цілком вірно вони говорили про убозтво, безробіття та багато інших негативних явищ, які щодня і щогодини спонукали людину звертатися за допомогою до потойбічних сил, шукати у них втішання. Інакше кажучи, йшлося про соціальні корені релігії, з приводу існування яких говорити стосовно до соціалістичного суспільства стало явно небезпечним...

Наступ суспільної думки на ідеологію сталінізму, хоч як це прикро, не був послідовним і безкомпромісним. І він не збудив остаточно від летаргійного сну атеїстичну думку. Під впливом неадекватної практики, вкрай вульгаризованої й так і не зруйнованої схеми побудови соціалізму в СРСР, вона, як і раніш, наполягає на чужорідності релігії соціальній тканині радянського суспільства. Релігія розглядається як дуже небезпечний пережиток капіталізму (хоча, як відомо, вона існувала задовго до буржуазних революцій), оголошується явищем суто аномальним, ставиться на одну дошку з такими антиподами моралі, як пияцтво, хуліганство, здирництво тощо. Мільйони наших співвітчизників, по суті справи, “списуються” в розряд соціальних аутсайдерів, пасив суспільства, більш того — розцінюються як гальмо на шляху суспільного прогресу.

Дуже показовий у цьому плані виступ секретаря ЦК КПРС Л. Ф. Ільїчова на Всесоюзній нараді з питань ідеологічної роботи в грудні 1961 року. Розповівши про конкретний випадок,— випускник московської школи вступив до духовної семінарії,— він оцінив його таким чином: “Наш радянський школяр, який багато років носив піонерський галстук, чий батько захищав соціалістичну Вітчизну і віддав їй найдорожче — життя, хлопчисько, який захоплювався Чапаєвим, читав і вивчав у школі “Молоду гвардію”, раптом порвав зі всім, чого його навчали, до чого кличе вся наша чудова дійсність”. І далі: “...Сталося гірше: з точки зору тієї боротьби, яка ні на мить не слабшає в галузі ідеології, ми не просто втратили нашу людину — ми придбали ще одного ідейного противника” [1].

Отже, носії нематеріалістичного світогляду, тим більш — його проповідники знову потрапляли до розряду політичне неблагонадійних. Буцімто вони не показали своєї відданості Вітчизні в роки війни і в повоєнний період, не показали переконливо, що релігійність не заважає їм бути достойними громадянами суспільства, де починає домінувати світська свідомість. Але ж країна, яка з неймовірними труднощами скидала тягар десятиліть духовного заціпеніння, не загоїла ще рани найжорстокішої з воєн, жагуче прагнула єдності всіх верств і груп суспільства — незалежно від їхнього ставлення до атеїзму і релігії, тому й потребувала терпимості, поважання “неофіційних” поглядів і настроїв. Адже й тоді, як і нині, для дуже значного числа радянських людей усвідомлення ними своїх громадянських обов’язків і відповідальності перед Батьківщиною, нарешті, морального обов’язку перед своїми рідними і близькими традиційно мало релігійне оформлення.

Зауважимо, до речі, що Програма КПРС, прийнята XXII з’їздом партії, викликала в релігійному середовищі вкрай бурхливу позитивну реакцію. Багато релігійних діячів говорили й писали тоді про співзвучність комуністичного і євангельського ідеалів, заявляли про свою безумовну готовність активно включитися в роботу по перетворенню в життя грандіозних задумів. “Ми живемо в перехідний період від соціалізму до комунізму, коли велика частина життєвих благ уже розподіляється не тільки за працею, а й за потребою,— писав тоді найстаріший діяч церкви адвентистів сьомого дня А. Демидов. — Хіба це не точки зближення комунізму і християнства?”

Характерно, що на той час радянські політологи цілком усвідомлювали, що визрівання прогресивних соціально-політичних рухів під релігійними лозунгами (скажімо, під знаменом ісламу) говорить не про їх ущербність, а лише про певний ступінь зрілості. Одначе стосовно наших співгромадян право на певну непослідовність, яку привносила релігія в їх найліпші, иайсправедливіші відгуки і заміри, не визнавалось, їх звинувачували в соціальній мімікрії, пристосовництві, лицемірстві. До того ж, якщо в соціалістичному суспільстві “немає умов для відтворення релігійності”, то саме діяльність винятково хитромудрих, підступних церковників і сектантів висувалась як одна з головних причин збереження релігійних пережитків у СРСР. З іншого боку, їхня активність, як вважалося, можлива лише в умовах примиренства атеїстичних кадрів, їх недостатньої наступальності, пасивності.

Отже, необхідно “посилити” й “поліпшити” діяльність одних, “припинити...”, “непримиренно боротися зі спробами зберегти свої позиції” інших, і “суперечності між передовим суспільним і політичним ладом, панівною науковою ідеологією і пережитками капіталізму, в тому числі релігійними, у свідомості радянських людей” буде подолано в досить короткі строки. Певна річ, і в той період з’являлися глибокі наукові дослідження, звучали застереження від волюнтаристської політики в релігійному питанні, але все це не чинило серйозного впливу на реальну практику.

Незрівнянно дійовішою виявилася впроваджувана в життя схема, формування якої не так важко простежити за матеріалами червневого (1963 р.) Пленуму ЦК КПРС. “Релігійні погляди існують як пережиток минулого” — “удар по пережитках минулого” — і, нарешті, М. С. Хрущов: “...ми боролись і далі будемо боротися не тільки з розтлінною буржуазною ідеологією, але і з її агентурою в нашому середовищі, як з агентурою наших класових ворогів”[2]. Така боротьба здавалася в багато разів легшою і, що не менш важливо,— звичною, не такою загайною, “марудною”, як багатогранна кропітка діяльність по налагодженню плодотворної дискусії, зіставляння духовних ідеалів і цінностей, всебічної освіти мас.

Проте релігію неможливо “скасувати” шляхом найгучніших пропагандистських акцій,— вона, на думку Маркса, піде на спад тією ж мірою, в якій розвиватиметься соціалізм. Бо соціалізм означає початок кардинальної перебудови всесвітнього людського співжиття на основі універсальних гуманістичних принципів... Тут можна було б ще довго цитувати класиків, які твердили, що оголошення війни релігії — річ шкідлива, а надії на перемогу в ній — утопічні і т. ін. Втім, ці застороги були добре відомі тим матеріалістам-практикам, на яких покладалася відповідальність за реалізацію директивних вказівок щодо ліквідації “пережитків”.

“Надії на перемогу — утопічні?” Але ж можна цілком реально ліквідувати матеріальні вияви релігійності, осередки її “спротиву”. Можна закрити монастир і виселити звідтіль черниць; можна відібрати у віруючих храм і переобладнати його під склад чи сховище; можна наглухо забити двері молитовного будинку, заборонивши користуватись культовим приміщенням з причини його аварійного стану... Кампанія по викорененню релігійності, розрахована на негайні вагомі результати, неодмінно повинна була набрати — і набирала! — саме таких огрублено примітивних форм. А самі умови, за котрих широкомасштабні зміни в соціально-економічній, політичній, духовній сферах суспільного буття не спирались на повноцінне включення демократичних механізмів, розвиток реального народовладдя, робили цю можливість цілком імовірною.

Закриття церков здійснювалося з такою інтенсивністю, що це наштовхувало на думку про наявність конкретного, притім дуже напруженого плану. Адже лише протягом другого півріччя 1961 року в країні було знято з реєстрації 850 православних церков. Пошуком причин для цього місцеві органи влади, як правило, себе не надто утруднювали. Нею, скажімо, могло стати “невдале” розташування храму... щодо кінотеатру, відвідувачам котрого могло завадити калатання дзвонів. Територіальна близькість релігійного товариства того ж культу також могла стати підставою для закриття церкви — віруючих “з легкістю неймовірною” направляли в сусіднє село чи місто, до яких добиратися, особливо людям похилого віку, було не так легко.

На Україні протягом цієї кампанії було закрито 46 відсотків діючих тут раніше православних церков. “Передовиками” стали запорожці — із 108 церков на всю область залишилося тільки 9. На Дніпропетровщині зосталося 26 церков, у Криму — 14.

У деяких західних областях УРСР антицерковний похід наразився на серйозний опір. Рівень релігійності населення був тут (і залишається) значно вищий, ніж у цілому по республіці. Її сприйняття забезпечувалось більш-менш систематичною катехізацією, якій у дитинстві і юності було піддано тих, хто на рубежі 50-х — 60-х років уже досяг зрілого й похилого віку. Регіон не знав сильних антиклерикальних настроїв, які широко захопили центральні на східні губернії України напередодні Жовтня; його не зачепила соціально-культурна ломка побуту 20-х — 30-х років і, нарешті, суцільне розцерковлювання цього періоду. Післявоєнні ж перетворення на Західній Україні, в тім числі й колективізація, вже проходили без викоренення інституційної релігійності. Селяни дуже часто зберігали сильну прихильність до вречевлених культових символів і атрибутів, своєї сільської церкви, котра нерідко будувалася на їхніх очах, була “престижним” об’єктом і викликала дуже складні, глибокі асоціації, переживання, що заторкували й родинні, й національні почуття.

У ряді населених пунктів, де було заплановано закриття церков, мешканці організовували опір. Виставлялися пікети, тривало цілодобове чергування біля храму; траплялося, що й били на сполох... Кампанія дещо загальмувалась: на Тернопільщині спромоглися закрити “тільки” 36 відсотків діючих церков, у Закарпатті — менш як 17 відсотків. Бувало, що в церквах, по котрих уже відзвітували перед центром як про закриті, ще довго тривали богослужіння; під час високошанованих свят віруючі молилися в огорожах відібраних у них храмів...

Суцільним потоком ішли в різні інстанції скарги і ходаки. Тривалі роки віруючі просили дозволу відновити богослужіння у своїх церквах. Нині вже не можна сказати, скільки нервів було спалено в цій виснажливій війні, скільки коштів витрачено в чолобитних мандрах по інстанціях, скільки пооббивано казенних порогів... Одначе все це кінчалося безрезультатно. Прохання й жалоби віруючих, серед котрих було немало інвалідів війни, солдатських вдів, ветеранів праці, осідали на довгих полицях.

*****

Жодної православної церкви, відібраної в ті роки, не було повернено віруючим. Нове покоління прийшло на зміну своїм батькам, перш ніж соціально-політична атмосфера у країні змінилася настільки, що 1987-го першою за ці довгі роки на Україні дістала дозвіл на припинену діяльність православна громада в місті Дніпродзержинську.

А що було “до того”? Віруючі почали провадити свої моління нелегально. Різко зріс приплив у релігійні об’єднання тих конфесій, чия догматика і культова практика дає змогу вдовольняти релігійні потреби віруючої людини більш-менш анонімно. Інтенсивно йшло поповнення — переважно за рахунок православних віруючих — багатьох баптистських, адвентистських, п’ятидесятницьких, єговістських релігійних об’єднань (зазначимо, що процес цей — досить складний, він не зводиться до якоїсь одної причини).

Безперечно, у контексті описуваних подій не можна обминути постать Першого секретаря ЦК КПРС, а потім і глави уряду М. С. Хрущова та його роль в антицерковній кампанії. Міркування про те, нібито він у даному випадку став жертвою запопадливості своїх надмір активних соратників у сфері ідеології, уявляються просто несерйозними. І справа не в тій централізації влади, котру втілює в нашій політичній традиції Перша Особа, і навіть не в людських якостях Микити Хрущова, який прагнув особисто вникати в найдрібніші деталі не тільки першорядних справ.

Безумовно, він не читав листи з благаннями про допомогу, проханнями припинити беззаконня та іншу кореспонденцію, котра линула потоком на його ім’я. Але не міг, наприклад, не знати про акцію відчаю, що набрала широкого розголосу: парафіяни Преображенської церкви в день, призначений для знесення храму, замкнулися в ньому зсередини і продовжували богослужіння.

Є всі підстави твердити, що ця кампанія була б неможлива принципово, якби Перший секретар і прем’єр не виявив невблаганну волю до заглушення релігійної активності та якнайшвидшого викоренення релігійності взагалі. Саме після зустрічі з М. С. Хрущовим весною 1958 року патріарх Алексій став серйозно задумуватися про необхідність піти на покій — він бачив, що зупинити гоніння на церкву йому не під силу. Саме тоді від патріарха часто можна було почути: “Над церквою нависла гроза”.

Мабуть, сваволя і зловживання владою при проведенні політики щодо церкви з надзвичайною рельєфністю висвітлили складність і неоднозначність обличчя Хрущова-реформатора, який намагався вирвати країну з трясовини тоталітаризму — і не спромігся це зробити; суперечливості його свідомості, багато в чому сформованої псевдомарксистськими шуканнями Сталіна. Радянська людина, мовляв, має жити простим, здоровим життям: дивитися “правильні” кінофільми, милуватися картинами майстрів соціалістичного реалізму й вірити в перемогу комунізму впродовж найближчих двадцяти років. Так, є ще в нашій країні не цілком радянські люди, які ставлять “заумні” фільми (М. Хуцієв) і дивляться їх, творять абстрактну мазню (Е. Нєізвєстний) і захоплюються нею, пишуть декадентські віршики (А. Вознесенський) і декламують їх. Є, нарешті, величезна маса людей, отруєних релігійним дурманом, і наявне його джерело. А це вже далеко не приватна справа окремих осіб, груп або верств: вакууму в ідеології не буває і з подібними “відхиленнями” треба боротися з усією нещадністю. Такі, думається, розважання супроводжували окремі акції М. С. Хрущова в духовній сфері.

Характерно, що, коли С. Михалков передав Хрущову лист групи відомих московських інтелігентів з протестом проти знищення храмів — перлин вітчизняної культури, той нелюб’язно кинув докір поетові: “За десятком церков шкодуєте, а про сотні людей, які потребують житла, не подумали?”

Важко сказати, яким чином руйнування історичної і культурної спадщини могли б допомогти вирішенню житлової проблеми, але цей факт красномовно свідчить про погляд тогочасного керівника партії та уряду на саму проблему вдоволення духовних, у тому числі й релігійних, запитів радянських людей.

Цікаво, що при всьому цьому в зовнішньополітичних акціях Хрущов цілком прагматично використовував релігійні інституції. Це видно хоч би з його кроків у бік Ватікану: очевидно, в політиці мирного співіснування з капіталістичними країнами апостольську столицю не можна було ігнорувати.

Наприклад, у 1962 році деякі католицькі прелати з Литви дістали дозвіл бути присутніми на Ватіканському Соборі. Пізніше, в лютому 1963 року, був звільнений від ув’язнення уніатський архієпископ (невдовзі по тому кардинал) Иосиф Сліпий. У західних джерелах відзначалося, що Іоанну XXIII вдалося цього добитися через удостоєного папської аудієнції О. Аджубея — зятя М. С. Хрущова. На жаль, внутрішня політика в релігійному питанні такої гнучкості тоді не знала...

Відомо, що наприкінці свого життя М. С. Хрущов шкодував з приводу гонінь на творчу інтелігенцію. Чи поширилося тоді це покаяння й на проваджувану ним церковну політику,— нам невідомо.

Доля Руської православної церкви — і це важливо підкреслити для розуміння тогочасної політики у сфері свободи совісті — не була унікальною. Закривались так само костьоли, синагоги, молитовні будинки. Лише протягом 1962 року, за неповними даними, в республіці було знято з реєстрації 1263 релігійних об’єднання різних напрямів.

Суттєвою складовою частиною політики щодо релігії і церкви в цей час було посилення тиску на керівні органи релігійних об’єднань, аби вони “з власної ініціативи” приймали рішення, що обмежують релігійну активність. І навчене досвідом керівництво “чуйно дослухалося” добрих порад і мудрих настанов.

У 1960 р. Всесоюзна Рада ЄХБ ухвалює “Положення про ВРЄХБ” й “Інструктивний лист старшим пресвітерам”, які серйозно суперечили євангельсько-баптистським принципам. Деякі приписи, що містилися в цих документах (не допускати на молитовні збори дітей, обмежувати місіонерську діяльність, збільшити іспитовий строк для тих, хто готується до хрещення, не хрестити студентів та військовослужбовців і звести до мінімуму хрещення молоді) не могли не викликати обурення віруючих. Саме ці документи, як відомо, й стали безпосереднім приводом для консолідації та остаточного оформлення вже існуючої в баптизмі опозиції.

Протест проти згаданих “Положення...” й “Інструктивного листа...” був такий сильний, що вже 1963 року їх було скасовано, а згодом керівництво ВРЄХБ публічно покаялось у своїх помилках.

Інакше склалося в руському православ’ї. Влітку 1961 р. у Троїце-Сергієвій лаврі відбувся Архієрейський собор, на якому було визнано необхідним обмежити роль священика в житті парафії.

“...Духовенство,— говорив, оцінюючи результати реформи 1961 року, архієпископ Кирило на Помісному (1988 р.) соборі РПЦ,— виявилось усунутим не тільки від керування парафіями, але юридичне — і від самих парафій”. Безперечно, цінним є і його зауваження, що ці зміни були викликані “не внутрішніми потребами Церкви, а тією складною зовнішньою ситуацією, в котрій опинилась наша Церква в кінці 50-х і на початку б0-х років”.

Абсолютна більшість пастирів і архіпастирів (за невеликим винятком) тоді промовчала: в пам’яті ще не згасли спогади про репресії попередніх років; тривожило й побоювання ще більш ускладнити непросте становище своєї Церкви...

Особливо гострого спрямування набрала боротьба з конфесіями, які традиційно відносять до сектантства. Нагадаємо принагідно, що в перші роки Радянської влади їм було надано досить широку можливість для діяльної участі в соціалістичних перетвореннях, а ставлення до їхніх релігійних потреб, як і до інших релігійних груп, котрі дискримінувало самодержавство, було особливо прихильним.

Продуктивна взаємодія із соціальним середовищем, у процесі якої культові співтовариства засвоювали нові цінності й поступово втрачали сектантські характеристики, була деформована вже під час колективізації. Маса сектантів, серед котрих, згідно з вибірковими дослідженнями 1924 року, понад 55 відсотків були середняки і понад 44 відсотки — бідняки, була репресована. Тисячі сектантів виселено з районів суцільної колективізації на Північ і Схід країни. Наприклад, найстаріша із баптистських громад півдня України — Нововасилівська (нині Запорізька область), у якій 1926-го року було 315 членів, до 1931 року налічувала 32.

Не дивно, що групова свідомість сектантів несла в собі дуже складне сприйняття реалій, елементи соціального індиферентизму і громадянської апатії. Вплив цих чинників посилювався порівняно вищою, ніж у прихильників традиційних церков, питомою вагою ірраціонального у свідомості віруючих, жорстокою конфесійною дисципліною, пильним контролем громади над кожним своїм членом, специфічно сектантськими претензіями на абсолютну істинність “обраного шляху до спасіння”.

До початку періоду, який ми розглядаємо, існувало дві закріплені досвідом минулого моделі роботи з сектантами. Одна з них, що склалася в середині 20-х років, завбачала послідовне залучення сектантів до соціалістичного будівництва, узгодження їх ціннісних орієнтацій з вимогами суспільства, визнання за віруючими права на достойне виявлення своїх релігійних почуттів у тім оточенні, яке шукає якісно нових відповідей на кардинальні питання людського буття.

Друга — плоть від плоті системи, котра породила режим особистої влади, ставила поза законом будь-який вияв інакодумства незалежно від його змісту. (Строго кажучи, атеїстичне світорозуміння для такого режиму являє ще більшу небезпеку, ніж релігійне). Щодо сектантів, з їх підкреслено дистанційованим ставленням до “мирського”, “сильних світу цього” і т. ін., то вони не могли не “викликати на себе” вогонь репресивної машини.

Як відомо, на озброєння було взято підчищену, позбавлену страхіть сталінщини, але все-таки другу модель. Політика “загвинчування гайок” пішла в хід різко, без розкачки. “Повідомляю,— писав до духовного центру старший пресвітер євангельських християн-баптистів Ровенської області (квітень, 1959 р.),— що в області день у день відбуваються великі зміни, тобто весь Рокитнівський і Клеванський райони майже всі (молитовні будинки. — В. Є.) закриті. В громадах великі заворушення”.

Молитовні будинки відбиралися спільною ухвалою членів колгоспу. Приводом для цього могла стати, приміром, близькість дитячого садка, на насельників якого буцімто “розкладницьки” впливав сам вигляд сектантів... За таким чи подібним до нього приводом тільки у баптистів Ровенщини до 1961 року було відібрано більш як п’ятдесят культових приміщень. Поширеним явищем стало перешкоджання віруючим провадити обряд водного хрещення, водити своїх дітей на молитовні зібрання. Факти морального заохочення віруючих за сумлінну працю,— обрання, скажімо, профоргом,— могли бути розцінені як “політична недалекоглядність”, “примиренство щодо релігії”. Молоді протестанти дедалі частіше скаржились на те, що їх виключають з навчальних закладів за релігійні переконання.

Буденна свідомість віруючих шукає прямого, найпростішого шляху до пояснення ситуації, що склалася, і знаходить його у звичних, еластичних і туманних сентенціях новозавітних алегорій, котрі декларують невизнання, заперечення християнином “миру”. Спільність одновірців дедалі настійливіше конституюється у свідомості як “фортеця Божа”, що протистоїть “круговерті похоті”. Гіпертрофуючи масштаби і роль релігійного фактора в соціальній і духовній сферах суспільства, буденна свідомість висуває деформації саме на цім терені на перше місце серед проявів соціальної несправедливості. Стимулюються найбільш містичні компоненти групової й індивідуальної свідомості, а заперечуваний суспільством соціальний потенціал переорієнтовується на ілюзорні цінності, на релігійну активність в общині і сім’ї.

Займистий матеріал, що накопичувався роками, повинен був вибухнути — керівники баптистських співтовариств тривожно констатували “нездоровий духовний стан” своєї пастви, випадки виходу віруючих з профспілки і навіть відмови одержувати призначену їм державну пенсію. Кульмінацією заворушень став розкол у баптизмі, наслідки якого досить гостро даються взнаки ще й сьогодні.

Хоча, як твердилося в типовій для тих часів монографії В. Яковлева “Формування наукового світогляду і християнське сектантство” (Алма-Ата, 1965 р.), “всі релігійні напрями тією чи іншою мірою стають на шлях антисоціалістичної діяльності”, все-таки найбільш нетерпимою в нашому суспільстві оголошувалася діяльність “заборонених антидержавних сект”. Найкрупнішими з них були різні течії п’ятидесятництва і “свідки Єгови”. Вони не підлягали реєстрації, тобто вважалися “незаконними”; “свобода відправлення релігійних культів”, надана Конституцією всім громадянам, за прихильниками цих конфесій не визнавалась.

Вони навіть не встигли отямитися після репресій 30-х — 40-х років: адже абсолютній більшості скільки-небудь примітних п’ятидесятницьких та єговістських лідерів не вдалося уникнути тюрем, таборів, спецпоселень чи заслання. Наприклад, у березні 1948 року було заарештовано єпископів і пресвітерів п’ятидесятників, які зібралися на нараду в Дніпродзержинську. Цим людям, які звернулися до керівництва баптистського союзу і Ради у справах релігійних культів з листом, де перелічено порушення умов входження п’ятидесятників (християн євангельської віри) до цього союзу, було приписано “антирадянську діяльність”. Групова пам’ять ще довго зберігатиме ці та подібні до них беззаконня, і немає підстав плекати надії, що все це сьогодні чи завтра не виплеснеться назовні...

У “виправних закладах” сектанти складали примітну групу — їх не обминули увагою такі побутописці-історики “гулагу”, як О. Солженіцин, В. Шаламов, А. Марченко.

Немає сенсу говорити, як додержувалися закону функціонери при організації акцій проти “антидержавних” сект або, скажімо, при закритті молитовних будинків, монастирів і семінарій. Закон перестав бути головним регулятором у сфері державно-церковних відносин. Натомість набрали щонайширшого розмаху місцева нормотворчість, “телефонне право”, блюзнірське нехтування закону,— його розглядали як “докучливу перешкоду” на шляху кривотлумачення суспільних інтересів. Часто-густо підзаконні акти грубо суперечили Основному Закону. Одіозною стала вже згадана вище закрита “Інструкція по застосуванню законодавства про культи” (1961 р., скасована лише в січні 1985 р.). Вона була переповнена безпідставними обмеженнями діяльності релігійних організацій, дріб’язково регламентувала її, ставила поза законом цілі релігійні напрями, що налічували десятки тисяч віруючих, відкривала можливості свавілля щодо релігійних об’єднань.

А проте досить часто не виконувалися навіть відомчі інструкції — їх рамки виявлялися надто тісними для багатьох чиновників, алергізованих адміністративною сверблячкою. Це вони витлумачували неприпустимо розширено, а подекуди й взагалі перекручували існуючі правові акти, вичитуючи в них саме те, що хотіли вичитати.

Наприклад, 16 травня 1963 року Верховна Рада УРСР ухвалила Указ “Про грошовий податок з громадян — власників худоби, які не займаються громадсько-корисною працею”. Не зупиняючись на соціально-економічній спрямованості Указу, звернімо увагу на незаперечне положення, що випливає вже із самої його назви. Цілком очевидно: колгоспники, які тримають худобу, не повинні були обкладатися цим податком. Одначе під Указ негайно були “підведені” всі служителі культу. Але ж абсолютна більшість пресвітерів протестантських громад не були на утриманні своїх одновірців,— вони працювали в колгоспах, стали пенсіонерами. До речі, понад дві третини з них літні люди, для котрих згадана худоба являла найважливішу статтю сімейного бюджету. Тим не менш і їх було оподатковано. А міністерство фінансів УРСР у ті часи так відповідало на одну з численних скарг: “...служителі культів у всіх випадках оподатковуються грошовим податком за кожну голову худоби... зі збільшенням податку на 100%”.

Протягом 1957 — 1964 рр. було прийнято чимало постанов партійних комітетів різного рівня, спрямованих на поліпшення атеїстичного виховання населення. Вони містили в собі цілком справедливі вказівки на необхідність природничо-наукової освіти мас, якісного оновлення змісту культурно-освітньої роботи.

Разом з тим в них чітко проявилась тогочасна політична лінія у вирішенні релігійного питання,— лінія, що базувалася на ненаукових, немарксистських засадах. Насамперед, це перебільшення впливу релігії на суспільно-політичне життя суспільства, виставляння релігії на місце, згідно з висловлюванням В. І. Леніна, яке їй аж ніяк не належить. Оцінки діяльності релігійних організацій дістають необгрунтовану політичну загостреність; закріплюється впевненість в ефективності адміністративних заходів. Крім того, простежується “валовий” підхід до завдань науково-атеїстичного виховання, націленість на їх реалізацію не шляхом поглиблення і збагачення теорії наукового атеїзму, практики ідейно-виховної роботи, а традиційним уже “охопленням”, збільшенням обсягу лекційної пропаганди, розширенням видавничої діяльності тощо.

Змістовні дослідження з питань історії релігії, еволюції релігійної свідомості, які виходили у світ і в ті роки, буквально потопали в морі крикливих брошур, де добросовісний науковий аналіз витискувався хвацьким викривальництвом, політичними ярликами, образливими випадами...

За допомогою засобів масової інформації в суспільній свідомості формується перенасичений чорною фарбою стереотип віруючого — малописьменної, обмеженої людини, яка непроникною стіною відгородилася від барвистої радісної дійсності. Щодо сектантів, то їх духовні “портрети” писалися за допомогою набору стандартних кліше, в яких переважали означення “лицемірні”, “фанатичні”, “підступні” і т. д., і т. ін. Показово, що ця тональність домінувала дуже довго — загалом майже чверть віку...

Так, проведений нами контент-аналіз 174 публікацій із “сектантської” проблематики в республіканських та обласних газетах більш пізнього періоду (1977 — 1987 рр.) дав такі результати. В кожній четвертій публікації віруючі виступають як лицеміри, люди з подвійною мораллю, користолюбні, ледачі й нечисті на руку; в кожній п’ятій публікації згадується про темне минуле сектантів та їхніх керівників. У 16-и відсотках статей про віруючих розповідається у зв’язку з проявами релігійного екстремізму; 18 відсотків містять зневажливі, образливі випади на їх адресу. І лише 8 відсотків публікацій стверджують, що в абсолютній своїй більшості ця категорія громадян — чесні, добропорядні люди, сумлінні трудівники.

Спрямованість у висвітленні релігійного середовища у засобах масової інформації змінилася лише в кінці 80-х років (щоправда, маятник хитнувся вже в протилежний бік, але це тема для окремої розмови).

Необхідно відзначити, що ряд об’єктивних факторів соціального і духовного розвитку радянського суспільства 50-х — 60-х років призвів до неадекватного сприйняття масовою свідомістю проблем, пов’язаних з релігією. Перший штучний супутник Землі й імпульсивна поезія “шестидесятників”, спорудження гідроелектростанцій у Сибіру і романтика освоєння цілини, політ Гагаріна і полеміка між фізиками і ліриками з відчутною перевагою на користь перших... На.вабливому тлі цих новацій тим, хто сприйняв їх як органічні компоненти світоглядної орієнтації, релігія і її носії поставали в той час як дивоглядний релікт, осколок епохи, що відійшла в небуття...

Усе це (плюс обставини, про які ми детально говорили вище) загострило драматичність ситуації, в котрій опинилися наші віруючі співгромадяни. Вихід з неї міг бути тільки в цивілізованому, цілком рівноправному діалозі між віруючими й атеїстами... Умови для такого діалогу виникли тільки в ході революційного оновлення радянського суспільства, в контексті висунутої КПРС концепції соціалістичного плюралізму, яка завбачає узгодження інтересів суспільства і тих соціальних, етнічних, конфесійних, інших спільностей, котрі його складають і діють сукупно в ім’я досягнення якісно нового соціалізму — з гуманним обличчям і суттю.

Що ж до кампанії, розгляд якої ми завершуємо, то вона була — цілком у дусі застійного періоду — тихо згорнута. Про визнання помилок, прикладання зусиль, аби їх виправити, не могло бути й мови. Було переглянуто одіозні підходи, пригальмовано, та не зупинено остаточно антицерковний запал (з 1965 по 1974 рр. в країні щороку закривали по 48 православних храмів, з 1974 по 1987 — по 22).

...Сьогодні, коли становище церкви в суспільстві змінилося кардинально, здавалося б, немає необхідності повертатися до цих сумних сторінок. Багато хто вважає, що період цей немає потреби глибоко аналізувати — адже живуть і нині багато учасників тогочасних подій, тому достатньо буде просто осудити кампанію — і годі.

Одначе... Уроки її полягають не лише в тому, що оголошувати адміністративний похід на релігію — справа антинаукова й антиморальна. Існування в нашому суспільстві матеріалістичного і релігійного світоглядів, співпраця їх прихильників — об’єктивна реальність. І як їх діалог, так і полеміка між ними (що є ще важливішим!) мають бути безумовно вписані в розуміння унікальності і єдності людської цивілізації, неповторності її духовних феноменів (у тому числі таких, як релігія і атеїзм), неприпустимості винесення “за дужки”і світової культури жодного з них.

 

[1] XXII з’їзд КПРС і питання ідеологічної роботи. Матеріали Всесоюзної наради з питань ідеологічної роботи 25 — 28 грудня 1961 року. 1962, М., с. 36.
[2] Пленум Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу 18 — 23 червня 1963 року. Стенографічний звіт. М., 1964.

Система Orphus
Рейтинг
0
0