Без перепон

26 серпня 2010, 16:00 | №6, червень 1990 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. - 1990. - № 6. - С. 26-28, 63.

Що відбувається нині, в добу перебудови, у релігійних об’єднаннях? Що хвилює сьогодні віруючих людей? Як змінилися взаємини з представниками Ради у справах релігій — органу, котрий регулює стосунки між церквою та державою? Ці питання викликають інтерес у багатьох читачів журналу “Людина і світ”. Отож редакція зібрала за “круглим столом” представників різних конфесій Ворошиловграда. У розмові взяли участь: Юрій Анатолійович Рибаков — уповноважений Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР по Ворошиловградській області; Василь Федорович Сомик — протоієрей, благочинний Ворошиловградськоі благочинницької округи, настоятель Петропавловського кафедрального собору; Григорій Іванович Доценко — пресвітер громади євангельських християн-баптистів, Анатолій Федорович Толстенко — диякон цієї ж громади; Анатолій Сергійович Петренко — обласний проповідник адвентистів сьомого дня. Пресу репрезентував кореспондент журналу “Людина і світ” М. Ф. Хоменко.

Ю. А. Рибаков. — Релігійна обстановка в області нині, можна сказати, нормальна. Діє понад сто релігійних громад різних конфесій, всі вони християнського напрямку. Найчисленніша церква — православна —70 парафій, на другому місці за числом віруючих — церква євангельських християн-баптистів — 29 громад, в адвентистів сьомого дня —4 громади в чотирьох містах області. Є у нас дві зареєстровані громади християн віри євангельської, або, як їх називають, п’ятидесятників, а також одна старообрядницька церква. Серед незареєстрованих найчисленніша громада — прихильників Ради церков євангельських християн-баптистів (РЦ ЄХБ). Це об’єднання споруджує собі молитовний будинок. Є також три незареєстровані громади п’ятидесятників. Вони порівняно невеликі, проводять свої молитовні зібрання в регіоні Краснодона і Свердловська. Є ще свідки Єгови — три групи, загалом до ста чоловік.

Кор. — Нині відбувається багато позитивних зрушень у відносинах між церквою і державою. Як би ви, шановні співрозмовники, охарактеризували ці зміни?

В. Ф. Сомик. — Останнім часом відносини православної церкви з державою мають цілком нормальний і, я б сказав, позитивний зміст. У цьому, мабуть, відіграв особливу роль пам’ятний усім нам прийом Михайлом Сергійовичем Горбачовим членів Священного Синоду на чолі з патріархом всієї Русі Пименом під час святкування 1000-ліття хрещення Русі. Ми, представники православної церкви, вже не раз у різних аудиторіях вели дружні бесіди про перебудову, про гуманність нашої віри, про ставлення церкви до радянського ладу, закликали до єдності всього радянського народу, висловлювали побажання, щоб у нас. усі правильно розуміли віруючих людей.

Г. І. Доценко. — Перебудова відкрила більше можливостей для благовістя Євангелія. Віруючі відчули себе рівними з усіма громадянами нашої країни. Немає вже колишнього зневажливого ставлення до нас. У всіх у нас тепер справді однакові права. Ми стали одержувати більше духовної поживи — всі брати і сестри в наших громадах мають Біблію. Наші зібрання відбуваються безперешкодно у призначених для цього молитовних будинках. Ніхто нас ні в чому не обмежує, ми маємо все необхідне для задоволення духовних потреб. Наші діти разом з батьками відвідують молитовні збори. Духовна література тепер доступна не лише віруючим — ми частково забезпечуємо нею і тих, хто виявляє до неї інтерес. Наші молитовні збори проходять вільно. Самі віруючі обирають із числа членів громади людей на служіння, ніхто нами не командує, не втручається в наші справи, не вказує, не “регулює”,— ми відчуваємо справжню і повну свободу совісті.

А. С. Петренко. — Немає ніяких перепон для здійснення богослужень і віруючим адвентистам сьомого дня. За період перебудови ми відчули справді чуйне, доброзичливе ставлення до себе. У моїх духовних братів і сестер повне довір’я, до органів, які регулюють взаємовідносини церкви і держави. Віруючі дуже вдоволені таким станом речей.

Ю. А. Рибаков. — Нині в релігійних людей з’явилося більше довір’я до радянської влади. І характерно, що це стосується не тільки віруючих із зареєстрованих громад, але й тих груп, які досі не зареєстровані. Якщо раніше уповноваженого у справах релігій віруючі і навіть служителі культу обходили стороною, то тепер з усіх питань вони охоче звертаються до нас. І друге. Зросло довір’я віруючих до закону, і водночас зросла їхня активність у виконанні громадянських обов’язків, участь у перебудовчому процесі.

А. Ф. Толстенко. — У нас був такий випадок. Приходить лікар-нарколог і каже: “Допоможіть нам. Скажіть до пацієнтів слово—душевне, тепле”. Коли таке було? І ми відгукнулись на це прохання. Нас щоразу гостинно зустрічали. Ми вели протягом години-півтори бесіди з людьми, які перебували на лікуванні. Слово про життя несли в найдоступнішій формі, і люди охоче спілкувалися з нами, ставили запитання, подеколи й такі, яких ми від них і не сподівалися. Лікар-нарколог сказав, що наші бесіди декому вже допомогли.

Кор. — Радянська влада знайшла можливим задовольнити прохання віруючих і служителів культу адвентистів сьомого дня, і в 1989 році ця церква створила свій всесоюзний центр. Анатолію Сергійовичу, які зміни відбуваються в житті вашої церкви після цього рішення?

А. С. Петренко. — Довір’я до перебудови ще більше зросло. Віруючі зустріли створення центру із задоволенням, він об’єднує тепер усі громади країни. Тепер, я гадаю, ми будемо регулярно одержувати потрібну нам літературу, тісніше згуртуємося для доброчинних справ. Про це дбатиме наш центр.

Кор. — Юрію Анатолійовичу, які процеси, на ваш погляд, характерні для пори перебудови в релігійних організаціях області?

Ю. А. Рибаков. — Триває не лише процес релігійної, активізації віруючих, а й зростання їх загальної громадської активності. Збільшується число парафій. Тільки за два роки ми зареєстрували 16 нових громад православної церкви, 2 громади адвентистів сьомого дня, оформляємо документи на реєстрацію громади євангельських християн-баптистів у місті Антрацит. Ще одна характерна риса — це те, що віруючі відкрито заявляють про себе. Багато хто в період сталінщини й застійних часів навіть не наважувався вголос сказати, що він вірує в Бога... Тепер релігійні люди, сповнені громадянської гідності, стали відверто говорити, що вони — віруючі. Таких приблизно 10 відсотків населення області. Це люди, котрі відвідують церкви чи молитовні будинки або дотримуються побутово-релігійних обрядів. Є й люди, котрі не належать до певної конфесії, але виявляють підвищений інтерес до релігії. І ще один момент, який я хотів би підкреслити. Органи влади стали уважніші до потреб віруючих. Всі питання взаємин між церквою і державою ми вирішуємо без зволікань. До нас звертаються зі своїми клопотами й турботами і служителі культу, і віруючі. Вони знають, що їх уважно вислухають, порадять і допоможуть.

Кор. — Останнім часом усі релігійні об’єднання виявляють особливий інтерес до благодійності. Григорію Івановичу, який вклад роблять віруючі вашої громади євангельських християн-баптистів у цю справу?

Г. І. Доценко. — Наша громада нечисленна, Але ми, в міру наших сил, подаємо допомогу знедоленим людям. Наші брати і сестри систематично відвідують немічних, перестарілих, самотніх людей, які мають велику потребу — може, не стільки матеріальну, скільки душевну — в спілкуванні, в теплому людському співчутті, доброму слові. Виділяємо ми й кошти для благодійної мети. А коли стався землетрус у Вірменії, то, крім зібраних для потерпілих грошей, вирішили передати ще й певну частку виторгу від концерту духовної музики. Віруючих ця ідея захопила. Вони доклали багато зусиль до підготовки концерту, проводили репетиції, щоб фахівці з філармонії їх послухали і дали згоду на виступ. Все йшло добре. Але не знаю, хто вже тут винний, та раптом продаж квитків відмінили, і концерт у Ворошиловграді так і не відбувся. Хоча в інших містах області — Попасній, Перевальську та інших — наші одновірці такі концерти провели і гроші надіслали у фонд допомоги потерпілим від землетрусу. Випадок, що стався, остудив наш запал. Ми ж хотіли зробити добру, благородну справу! Була така чудова можливість, але хтось став на перешкоді... Ми все ж перерахували гроші для Вірменії, робимо внески в дитячий фонд імені Леніна, Фонд миру. Та могли б зробити більше.

В. Ф. Сомик. — Православна церква регулярно вносить гроші у Фонд миру та інші фонди з часу їх створення, вважає це своїм обов’язком, завжди була і є активним учасником заходів благодіяння і милосердя. Вона не лише богослужінням, а й значними матеріальними внесками підтримує ці благородні починання. Наведу приклад. У нашій області є Микільсько-Преображенський собор. Його настоятель протоієрей Богдан Федорович Федьків пояснює парафіянам, що внески до фондів благодіяння і милосердя — то богоугодна справа, важлива для душі людини. І віруючі відгукуються на той заклик. Вони організовано їдуть автобусом у банк і там роблять внески на рахунок того чи іншого фонду.

У Лисичанську, де я служив перед тим, як став настоятелем Петропавловського собору у Ворошиловграді, мене запросили на збори учасників фонду милосердя, і я був обраний членом цього фонду. Я вдячний перебудові за те, що знято духовні перепони між віруючими й невіруючими. Це основне. Ми, православні, беремо участь у роботі багатьох організацій і товариств, які згуртовують, єднають нас з нашим народом.

А. С. Петренко. — Всі віруючі громад адвентистів сьомого дня Ворошиловградської області також беруть участь у загальнонародних справах благодіяння і милосердя. Вони проявили турботу про тих, хто потерпів від землетрусу у Вірменії і хто постраждав від катастрофи в Башкирії — внесли свої гроші у благодійні фонди. Подаємо ми допомогу й мешканцям будинків для перестарілих, людям самотнім, немічним. Тут ніхто ніякої перешкоди нам не чинить. Навпаки, запрошують приходити ще і щиро дякують. Тепер з приводу духовних концертів. Музиканти і співаки нашого молодіжного колективу дали кілька концертів у Донецькій області. Слухали їх люди із задоволенням і схваленням. Просили приїздити ще. А у своїй Ворошиловградській області органи місцевої влади чомусь не дозволили нам виступати.

Ю. А. Рибаков. — Хочу додати, що упродовж кількох років релігійні громади області перераховують у різні благодійні фонди значні суми — понад півмільйона карбованців на рік.

Кор. — Нам усім відомо, що в деяких регіонах країни зараз гостро стоять питання міжнаціональних відносин. Яку роль тут відіграють релігійні об’єднання?

В. Ф. Сомик. — Святе письмо говорить, що між людьми немає різниці — хто б людина не була за національністю, вона є образом і подобою Божою. І в посланні апостола Павла говориться, що кожну людину треба поважати саме як людину. Ми одержали нещодавно звернення митрополита Київського і Галицького, екзарха всієї України Філарета, який підкреслює благодатність сучасної перебудови, вказує на проблеми в релігійному житті в західних областях України, зокрема на конфлікти в релігійній сфері, і закликає православних людей поважати всі релігії, всіх віруючих і невіруючих людей незалежно від їх національності та раси. Це спонукує нас ще більше пройнятися Святим письмом. З великою повагою і любов’ю ставимося ми до всіх народів землі — тих, хто відгукується на поклик совісті, поклик доброго ставлення людини до людини.

Г. І. Доценко. — Така ж позиція щодо національного питання і в євангельських християн-баптистів. Ми поважаємо всі народи, всі нації. Всі люди — одне тілов Господі. Коли людина побажає стати членом нашої церкви, ми не питаємо, якої вона національності. Всі люди мають однаково червону кров — вони всі браття у Христі. В очах Божих всі народи рівні. Євангельські християни-баптисти не проголошують ніяких закликів проти будь-яких народів чи націй. Ми за те, щоб усі жителі Землі були єдині в Христі Ісусі.

Ю. А. Рибаков. — Очевидно, не лише мене, а й усіх тут присутніх хвилює питання про підготовку і прийняття нового закону про свободу совісті. Надто довго його готують. Хоча навіть чинний нині закон (я маю на увазі “Положення про релігійні об’єднання в Українській РСР”) дає можливість правильно будувати взаємовідносини між державою і церквою — за умови, якщо відкинемо один розділ, котрий містить явно надумане обмеження для релігійних організацій. На жаль, там є й інші місця, які можуть тлумачитися, як кому заманеться,— одними так, другими інакше. Хотів би сказати ще ось про що. Ми повернули віруючим храми. В минулому це були хороші будівлі. Але час є час. Віруючі бажають не просто відремонтувати собі церкву, скажімо, перекрити дах, а й відновити храм у його первозданному вигляді. І ми цю ініціативу підтримуємо. Та все упирається е досі ще не розв’язане питання про будівельні матеріали для храмів, де ведуться відбудовчі роботи. Хоча виділяти для цього потрібні будівельні матеріали не забороняється, труднощі все-таки виникають. Слід нагадати, що церкви, повернуті віруючим, це здебільшого пам’ятки архітектури — надбання народу, кращі споруди в населеному пункті, особливо на селі. Треба вирішити, нарешті, й питання про справедливе оподаткування служителів культу та церковного кліру. Адже це наші, радянські люди. Старі закони у наш час не витримують ніякої критики — їх треба просто відмінити.

Kop. — Ознайомившись із 17-м пунктом постанови Архієрейського собору Руської православної церкви від 9—10 жовтня 1989 року, я звернув увагу ось на таке: “Питання про доцільність участі єпископату і кліру у виборних органах влади повинне вирішуватися в кожному конкретному випадку священноначальством: Священним синодом щодо єпископату; правлячим архієреєм щодо кліру”. Юрію Анатолійовичу, як ви це прокоментуєте?

Ю. А. Рибаков. — Питання складне. Всі організації в нашій країні мають підпорядковуватись законові. Це стосується й релігійних організацій. Наш головний і основний закон — Конституція СРСР — забезпечує всім громадянам рівні права. Це статті 39, 48, 57, 58, 59 та інші, які визначають права радянських громадян. Тому я хотів би сказати: постанова Архієрейського собору з цього питання є суто церковною, вона не узгоджується із загальнодержавним законом. Ось чому тут згідно із законом може братися до уваги тільки добра воля самого громадянина,— отже, і служителя культу. При висуненні кандидатур на вибори в Ради людину запитують про згоду; вона може погодитися або відмовитись. Але позбавляти її права участі у виборних органах ніхто не має права. Ось у законі “Про вибори народних депутатів Української РСР” у статті 2 записано: “Будь-які прямі або непрямі обмеження виборчих прав громадян Української РСР залежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, часу проживання в даній місцевості, роду і характеру занять забороняються”.

Kop. — Дякую Вам за роз’яснення. Завершуючи нашу розмову, хотілось би повернутись до думки, висловленої В. Ф. Сомиком: так, перебудова зняла перепони між віруючими і невіруючими, відкрила шлях до згуртування, єдності, до співпраці задля блага всього нашого народу. Думається, ця благородна мета допоможе всім нам розв’язувати питання, що їх сьогодні ставить саме життя, Щиро вдячний усім за одверту бесіду.

Коли матеріал було набрано в друкарні, Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ про перейменування м. Ворошиловграда і Ворошиловградської області в м. Луганськ і Луганську область.

Система Orphus
Рейтинг
0
0