“Яке ж бо товаришування праведності і беззаконня...”

26 серпня 2010, 16:03 | №2, лютий 1990 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. – 1990. – №2. – С. 29-35.

або Чотири розмови про віру, під час котрих наш спеціальний кореспондент Ольга ГЕРАСИМ’ЮК спробувала з’ясувати, що думають нині про греко-католицьку проблему зовсім різні люди

“Хіба не знаєте, браття, що закон панує над чоловіком, доки він жив?” — з біблейських часів услід за апостолом Павлом завжди було кому так дорікнути. Було і є кому сказати ці слова й нині, в час перебудови, коли справедливість не завжди виводиться нами з Конституції, та й Конституція не завжди означає справедливість.

Вже гласність перетворила вчорашню крамолу на звичайну публіцистику, вже демократія потроху привчила нас тримати голову рівно, вже йшов І З’їзд народних депутатів — а поряд неприховане порушувався і вітчизняний, і міжнародний закон, поряд стояли навколішки люди і, невтомно повторюючи слова своєї забороненої молитви, дивилися нам у душу: “Хіба не знаєте, браття..?”

Витримати цей погляд міг би, мабуть, лише камінь. Недаремне болем греко-католиків пройнялися навіть далекі від релігії люди. Правда, по-різному. Та як би там не було, а на вершині запеклої борні за права віруючих католиків східного обряду наприкінці минулого року з’явилася заява Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР. Розрубано вузол. Про це одразу сповістили вітчизняні й західні засоби масової інформації.

Терміново виїхала до Львова — центру бурхливих подій — ваш кореспондент. І ще раз переконалася, що хеппі-енд сьогодні можливий лише в кіно, і бурхливі оплески, якими раніше супроводжувалося кожне слово влади,— історія.

І. Крок назустріч,
або Інтерв’ю в кабінеті першого секретаря Львівського міськкому партії Віктора Олександровича ВОЛКОВА

О. Г. — Ще донедавна думка в офіційних колах про можливість легалізації греко-католицької церкви була одна — негативна. Нині Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР заявила, що законодавство про культи цілком поширюється й на греко-католиків. І тепер на запитання преси, яка, природно, поспішила на місце подій, в тих самих колах висловлюється думка знову одна — безперечно, право греко-католиків на свою віру цілком законне... Здатність підпорядковувати свої переконання прогресивному плину — загалом втішна риса.

Дозвольте все ж поцікавитися, Вікторе Олександровичу,— чи збіглося нинішнє рішення Ради з вашими дотеперішніми поглядами на “греко-католицьку проблему”? Яка ваша позиція в цьому питанні?

В. В. — Збіглося. Із самого початку було видно — вдаючи, ніби греко-католики не існують, гальмуючи розв’язання ситуації, ми порушуємо Конституцію.

Однак сьогоднішнє рішення — це лише початок роботи, в ейфорію впадати не варто. Справа перед нами складна, делікатна, заплутана. Насамперед мусимо встановити — скільки ж реально в нас віруючих греко-католиків, віруючих УАПЦ та РПЦ? Проблеми всіх громад треба буде рано чи пізно вирішувати. Якщо, наприклад, відбувається розшарування серед віруючих, — неминуче постане проблема розподілу культових приміщень. А церковні споруди, як відомо, орендуються в держави. Тому муситимемо впорядковувати й ці стосунки.

Щоб уникнути скарг, конфронтації, можливих тут так само, як і в будь-яких інших житейських сферах, нам треба радитися, поважаючи один одного. Лише за цієї умови право кожного віруючого ходити до своєї церкви буде реалізоване.

О. Г. — Дехто висловлює переконання, що розшарування віруючих на вірних греко-католицької, автокефальної та Руської православної церков неминуче потягне за собою розмежування народу України за релігійно-національною ознакою. Чи реальна, на ваш погляд, така небезпека?

В. В. — По-перше, кожна церква — інтернаціональна. Мені досі щось не відомо, аби якась із них обмежувала вхід до храму, вибір віросповідання за національним походженням.

По-друге, мабуть, серед більш ніж п’ятдесяти мільйонів людей, що проживають на Україні, — віруючі все ж складають лише частину, яку нам, як я вже зазначав, ще належить встановити статистичне. А отже, коли говорити про певне розшарування, то воно можливе лише в межах цієї частини і аж ніяк не сягне масштабів “розмежування” народу. Віруючі ж розділяться, напевне. Але й досі так завжди було: католики ходили до свого храму, іудеї відвідували свій, православні молилися в своїх церквах. Небезпеки розбрату серед віруючих, гадаю, немає. Але припускаю конфронтацію серед ієрархів, що може перекинутись і на частину парафіян тієї чи тієї церкви.

О. Г. — Коли досі дехто офіційно стверджував, що “УКЦ — не релігія, а політика”, до того ж націоналістична, то за логікою цих міркувань годилося б тепер визнати, напевне, невеличке торжество цієї “політики” ?.. Чи як?

В. В. — Політика... Коли мати на увазі історичне підгрунтя виникнення ГКЦ, то в цьому твердженні смисл є. Як-не-як, а створення уніатської церкви — це угода між католицизмом і православною церквою, політична угода. Згадаймо: польська влада, прийшовши на нашу землю, збагнула, що українцями загалом не сприймається ні латина, ні католицизм як релігія знаті. А от греко-католицький обряд сприйнявся як народний. Хоча католицизм тут однак був зверху.

Сьогодні інша ситуація, коли й розмови про “ополячення”, і про “окатоличення” народу України позбавлені глузду.

Питання це має бути глибоко зважене самими віруючими. Думаю, саме це й стало передумовою появи сьогоднішніх прихильників УАПЦ. Мабуть, у житті церкви назріла певна реформа.

Що ж стосується націоналізму, в якому звинувачували греко-католиків... Думаю, ця теза все ж багато в чому надумана... Переможно йде процес духовного, національного відродження. Повертається до життя заборонене. І ось тут погляньте — хто із сьогоднішніх простих людей знає, що там воно було до 1596 року, коли стала можливою Брестська унія? Минуло вже кілька століть. Тепер це — сфера фахівців. Але поміж нас живе сьогодні багато людей, хто був охрещений у греко-католицькій церкві, куди ходив молитися з діда-прадіда його рід, хто й сам свою віру передав дітям... Для цих людей далеке таке поняття, як “політика УКЦ”, вони знають, шанують і бережуть те, що їм заповіли у спадок дід з бабою. І їхню щиру віру я назвав би вірністю традиціям роду, а не екстремізмом та націоналізмом...

О. Г. — Тоді чи не запізно з’явилася заява про реєстрацію греко-католицьких громад?

В. В. — Як на мій погляд, вона вийшла із затримкою майже на рік. Дуже вчасною така заява була б під час перших загострень питання. Тоді ми змогли б уникнути тих маніфестацій, голодовок, мітингів та сутичок, які так розтривожили громадськість.

О. Г. — Оголошено однак про реєстрацію у встановленому законом порядку окремих греко-католицьких громад, а не — легалізацію церкви загалом. Як ви розцінюєте таке рішення?

В. В. — Питання ще не розв’язане до кінця. Реєстрація громад — то перші кроки. Але, гадаю, легалізація церкви та вирішення деяких пов’язаних з цим питань загалом на часі.

О. Г. — Досі лишається ніяк офіційно не оціненим Собор 1946 року. Ряд публікацій у пресі свідчить про те, що він був скерований тиском влади. Гадаю, офіційна заява з цього приводу має принципове значення.

В. В. — Саме тому я й сказав, що реєстрація громад — лише перший крок. Офіційна оцінка Собору 1946 року має прозвучати на високому державному й церковному рівнях. Тобто коли це означатиме легалізацію церкви, то вона має бути проведена за участю тих самих сил, котрі готували саморозпуск її. Я. так розумію вирішення проблеми.

О. Г. — Рішенню про реєстрацію греко-католицьких громад передували бурхливі й досить драматичні події. Саме вони, вважаю, обумовили створення комітету на захист греко-католицької церкви. Ставлення до нього неоднозначне. Дехто з партійних працівників висловлює сьогодні переконання, що легалізація греко-католиків, хоч як це парадоксально, — удар по комітету. Бо, мовляв, рухали його діями не так релігійні, як переважно політичні мотиви.

Якої ви, Вікторе Олександровичу, думки про роль комітету в русі за розв’язання греко-католицької проблеми?

В. В. — Комітет зміг привернути увагу громадськості й компетентних організацій до проблеми, йому вдалося об’єднати людей, згуртувати й спрямувати їх на відстоювання своїх вимог. Я особисто не поспішав би з негативним визначенням їх діяльності як екстремістської.

Так, не всі члени цієї організації — люди релігійні. Проте, гадаю, це й не обов’язково для тимчасового, громадського формування, створеного на підтримку певних вимог. А от до засобів досягнення мети комітетом ми вже можемо мати чи не мати претензії.

Мені доводилося спілкуватися з керівниками цієї організації. Були в нас розмови і у міськкомі партії, і в міськвиконкомі, і на мітингах. До мене, як до одного з керівників міста, не раз зверталися Іван Гель, Ірина Калинець з проханням поставитися з розумінням до проблем віруючих греко-католиків, сприяти тому, аби влада була лояльнішою до учасників публічних заходів комітету. І багато в чому нам вдалося дійти взаємної згоди. Візьмімо хоча б один із останніх прикладів — молебень та похід до церкви святого Юра 26 листопада минулого року. Ми мали інформацію, що під час походу нібито планувалося захоплення церкви. Проте вже за тиждень до намічених подій ми з заступником голови міськради Іваном Миколайовичем Панцюком засіли з Іваном Гелем на тривалу розмову. З’ясовували плани комітету, настрої людей, намагалися обопільне владнати організаційні питання так, аби уникнути конфліктних ситуацій, нещасних випадків, порушень порядку. Подібна розмова відбулася у нього й з начальником міського управління внутрішніх справ полковником Г. Я. Шабаєвим.

У молебні і поході 26 листопада взяло участь дуже багато людей, значну частину серед яких становили літні. Хоч на цей захід не було санкції влади, з міркувань їхньої безпеки, з поваги до них влада їм не перешкоджала. Це був відверто політичний захід, що мав за мету привернути до проблем греко-католиків увагу всього світу. Молебень закінчився зверненням до М. С. Горбачова, до папи римського, до президента Сполучених Штатів Америки. Однак минулося все мирно. Бо, повторюю, були попередньо налагоджені контакти з людьми.

Отож з комітетом на захист греко-католицької церкви можна й треба співпрацювати. Але його спілкування лише з органами влади не досить. Треба, щоб на контакт пішла Руська православна церква, щоб сторони зважилися на розумний, спокійний діалог.

О. Г. — Засоби масової інформації свого часу повідомили про захоплення Преображенської церкви й конфлікт між православними і греко-католиками, викликаний цією подією. Як ви оцінюєте те, що сталося?

В. В. — Насамперед скажу, що сталося скоріш не захоплення церкви, а відхід від православ’я священика і більшості парафіян та двадцятки, які перейшли в греко-католицький обряд. Сталося розмежування серед священиків та громади. Як відомо, церква орендувалася православними. Тож нині питання розглядається в судовому порядку. Моє переконання — при будь-яких найгостріших ситуаціях закон треба поважати. Згідно із заявою республіканської Ради у справах релігій — реєстрація, а також передання культових споруд має відбуватися в конституційне визначеному порядку.

О. Г. — І нарешті — про проблеми сьогоднішні. Яким ви бачите головне завдання на сьогодні? Яким буде наступний крок у вирішенні питання?

В. В. — Треба зробити все для того, щоб ГКЦ, РПЦ та УАПЦ сіли за стіл переговорів. А от як підступитися до цієї нелегкої справи...

Тепер годилося б вислухати інший бік. Не буду запевняти, що йшла я туди з безхмарною усмішкою на вустах, адже на цей час встигла начитатися повідомлень колег-журналістів про те, як грізно насуваються там один на одного наелектризовані натовпи, як вершиться там насильство, як люди там забули про християнське сумління.

II. “Займи кожен належне місце”,
або Інтерв’ю в Преображенській церкві.

На огорнутій вечірніми сутінками Краківській вулиці о цій порі, здається, немає нікого, крім вітру, що просто-таки бешкетує, жбурляючи снігом то межи очі, то прямісінько за комір поодиноким перехожим, які, випірнувши з хурделиці, зникають за прочиненою брамою церкви. Окрім вітрових безчинств — ніякого очікуваного ажіотажу поблизу храму. Переступаю його поріг і я. Біля дверей — кілька жінок, старенький жебрак... На стіні — аркуш паперу, де пишеться приблизно таке: люди, група віруючих на чолі з отцем Ярославом перейшла в греко-католицький обряд. Це наш храм, греко-католицький, але його погрожують відібрати. Заходь до нас кожен, хто б ти не був. Журналісти, письменники, депутати, прийдіть до нас, зрозумійте наші благання...

Що ж, сам бог велів сюди зайти, і я звертаюсь до однієї з жінок: “А як можна побачити отця Ярослава?” Недовіра в погляді розтоплюється, коли прозвучало це ім’я, і мені приязно вказують дорогу. В храмі небагатолюдне, попід стінами на лавах сидять літні жінки, розмовляють пошепки, так само, почувши ім’я, шанобливо вказують, куди пройти.

Отець Ярослав, молодий симпатичний чоловік, священнодіє, одягаючись до служби. Допомагає йому старший літами. Стікають останні хвилини, за кілька — початок... Тому домовляємося поговорити після відправи.

До служби людей в церкві більшає. Високий сильний голос отця Ярослава злітає й, здається, зависає над схиленими головами віруючих, що тихо проказують слова молитви. В прочинені двері нечутно заходять і літні люди, і зовсім молоді, опускаються на коліна. Хто так і вклякає, а хто, перехрестившись, підхоплює важкі господарські сумки, низько вклонившись, тихенько вислизає за двері, кваплячись далі, до земних сімейних щоденних клопотів...

“Не поспішай зайняти перше місце, бо воно може виявитися останнім. Кожен у житті має поспішати зайняти своє належне місце!” — так завершує своє вечірнє казання до пастви отець Ярослав, і я відзначаю про себе, що думка ця варта уваги й, здається, досить далека від екстремізму.

З цим я й попрямувала до розмови. Отець Ярослав уже переодягнувся й виглядав втомлено, окрім нього в захристії порядкувало ще двоє чоловіків, з якими я теж познайомилася: Мирослав Солтис, голова церковної ради, та Богдан Когут, його заступник. Отак вчотирьох, примостившись у куточку, ми й розмовляли.

О. Г. — Отче Ярославе, що ж відбувалося в Преображенській церкві кілька місяців тому?

О. Я. — Про ці події вже багато написано різного. А відбулося те, що я під час служби 29 жовтня оголосив віруючим, що правлю за греко-католицьким обрядом, бо нині оголошую себе греко-католиком. Сказати, ніби тут зчинилося щось неймовірне, не можна,— люди сприйняли це спокійно. Хто ходив до церкви, той і продовжує, ходити, бо, зрештою, багато хто в душі впродовж десятиліть і не переставав бути греко-католиком. Ми не захопили храм, а повернули собі. Чужого не взяли, бо його благолєпіє весь цей час підтримувалося за копійку тих самих людей, що ходили сюди й ходять. Жодних насильницьких дій, як про це багато говорили, не було,— погляньте навколо: чи ви бачите тут кого з кілками? Зрештою, офіційне обвинувачення в насильницьких діях вже давно й відпало. Справді, настоятель церкви отець Андрій Горак не забажав залишити храм. Але члени двадцятки, більшість з яких (дванадцять — О. Г.) перейшли в греко-католики, робили все для забезпечення умов його перебування тут. Скажу таке: перед тим, як віднести йому їжу, передану православними, наші віруючі самі спершу куштували її — аби переконатися, що отцю Андрієві не буде заподіяне зло. Пізніше він вирішив піти.

Лиха собі отець Андрій голодовкою не завдав. Голодували скоріш ми, цілодобово не виходячи з церкви, проводячи ночі тут у молитвах. Як свідчить час, люди ми загалом дуже терплячі, але коли вже настав край...

О. Г. — А чому ви, отче Ярославе, православний священик, вирішили зробити цей крок — перейти в католики візантійського обряду?

О. Я. — Сказати по совісті — я з дитинства греко-католик. Сім’я моя, а пізніше й сім’я моєї дружини — вірні ГКЦ. Я завжди мріяв стати священиком, навіть навчаючись у ветеринарному інституті. Не вступивши до семінарії, я не гаяв часу. Катакомбна греко-католицька церква, як ви, мабуть, знаєте, це не якісь окремі громади, а дуже розвинута церква зі своїми ієрархами, семінаріями.

Отож вступав я до Загорської семінарії вже в сані диякона. Семінарія в Загорську дала мені просто офіційний статус. Розумієте? А сам перехід для мене подія цілком закономірна.

О. Г. — Як ви ставитеся до заяви Ради у справах релігій про реєстрацію громад? О. Я. — Звичайно, це вже крок назустріч людям. Та з іншого боку — що означає надавати офіційне право на існування тому, що й так давно існує?

Однак ми цінуємо цей крок і вже підготували документи на реєстрацію. Та нам закидають насильницькі дії. А сорок три роки катакомбного існування — це не насильство? А Собор 1946 року? З нами це зробив Сталін і РПЦ. Отож відповідні сили й повинні розв’язувати сьогодні питання легалізації та реабілітації греко-католицької церкви, саме вони, а не комітет на захист ГКЦ, не уповноважений у справах релігій. Та РПЦ не бажає йти на розмову з нами.

О. Г. — А які сьогодні стосунки між вами й УАПЦ?

О. Я. — Відповім коротко: недружні. Принаймні з тією УАПЦ, яка склалася у нас тут, у Львові.

О. Г. — Що ж все-таки живило рух на захист греко-католицької церкви — віра чи політичні настрої?

О. Я. — Греко-католицька церква — не націоналістична, а національна. Ми щиро вважаємо її такою, бо саме вона втримала національний дух народу Західної України. Саме вона колись дала змогу галичанину в польському ярмі пам’ятати, що він українець. Саме вона, на моє переконання, зберегла й до сьогодні нашу мову, яку не треба так реанімувати, як в інших куточках України. Саме її святкові обряди донесли до нас народні традиції в усьому їх багатстві. Хіба ж це екстремізм? Для галицького народу — це віра прабатьків.

О. Г. — Отче Ярославе, чи припускаєте ви можливість того, що колись настане день, коли ГКЦ, УАПЦ та РПЦ сядуть за стіл мирних переговорів?

О. Я. — Цього вимагає християнське сумління. Однак на сьогодні це не є можливим. З УАПЦ ми не досягаємо згоди, з РПЦ контакт відсутній взагалі. Стосунки загострені до краю. Та, зрештою, ми ще й своїх проблем не встигли розв’язати...

Богдан Когут: — Хай сам народ вирішить — з ким йому бути...

Мирослав Солтис: — Коли зустріч М. С. Горбачова з папою ще лише очікувалася, мене запитали якось: а що ти робитимеш, коли папа накаже залишити церкву? Я, чесно скажу вам, розгубився, адже послух — найголовніше в церкві. Але жінки, змучені поневіряннями за свою віру, сказали: вмремо тут. З церкви нас хіба що винесуть...

Я залишала храм уже пізно ввечері. Услід мені дивилися безсонні очі жінок, що лишалися сидіти на лавицях попід стінами. В церкві були люди. Вони молитимуться тут усю довгу зимову ніч...

III. “Віра — то справа совісті”,
або Інтерв’ю з уповноваженим Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР по Львівській області Юрієм Юліановичем РЕШЕТИЛОМ.

О. Г. — Юрію Юліановичу, знаю, що після обнародування заяви республіканської Ради у справах релігій вас буквально атакували журналісти різних видань. Зокрема, союзному читачу про цю подію сповістив “Труд”, опублікувавши міні-інтерв’ю з приводу реєстрації греко-католицьких громад; однак, як я дізналася з подальших ваших виступів у обласних газетах “Вільна Україна” та “Львовская правда”, ви відмежувалися від того свого коментаря проблеми, даного “Труду”. В чому річ?

Ю. Р. — Так, я заявив свій протест редакції з приводу спотворення висловлених кореспондентові газети думок про нинішній стан розвитку релігійних подій. Зокрема, я ніяк не вважаю рішення Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР запізнілим. Навпаки, воно з’явилося закономірно, як продукт перебудовчих процесів, що відбуваються в країні.

Ще одна неточність. “Труд” передає мої слова так: “У районному місті Золочеві, наприклад, було два православних храми, один із них парафіяни передали уніатам, і тепер між двома релігійними громадами мир і злагода”. Насправді було інакше. Ще до заяви республіканської Ради в Золочеві склалася напружена ситуація навколо церкви. Відправа йшла за православним обрядом, а попід церквою стояли греко-католики. Місцева влада запросила на нараду православних священиків, а також греко-католиків, і насамкінець вони взаємно досягли рішення тимчасово, до законного вирішення греко-католицької проблеми, передати одну з церков греко-католикам. Тобто хочу наголосити, що на місцях і без високої вказівки з розумінням сприймали прагнення віруючих, а не тільки виступали в ролі “душителів”, як це вигідно декому репрезентувати.

І, нарешті, я не міг риторично заявляти, ніби не знаю, “як бути, наприклад, з давнім рішенням Львівського собору про ліквідацію уніатства як релігії, хоча відомо, що це було зроблено під натиском деспотичного сталінського режиму”. Бо я переконаний, що це питання мають вирішити папа римський і патріарх Московський і всієї Русі. Звичайно ж, багато хто перебуває під враженням від минулорічної статті в № 38 “Огонька” “Это мы, господи!”, де наведено доводи про втручання сталінського керівництва в справи церкви. Коли є такі аргументи, то недомовок не повинно бути,— треба, щоб Рада у справах релігій при Раді Міністрів СРСР виступила з роз’ясненням питання, треба, щоб сказали своє слово науковці. Вважаю, зі свого боку, що стаття Г Рожнова відображає складність, суперечливість, драматизм, притаманні багатьом проблемам того часу. Думаю, однак, що автор використовуючи факти, звузив проблематику, звівши її до сталінського волюнтаризму. Проблема набагато ширша, багатогранніша, її слід розглядати в контексті гігантської ідеологічної і політичної борні держав, церков і народів протягом століть. Думаю, що автором керував більше потяг до представлення широкому читацькому колу сенсаційного матеріалу, ніж до глибокого, всебічного аналізу складної проблеми. Всім суперечкам з цього приводу мають покласти кінець переговори між Московським патріархатом та Ватіканом.

О. Г. — Отож, на ваш погляд, рішення про реєстрацію окремих громад означає розв’язання греко-католицької проблеми в тому вигляді, в якому вона постала на сьогодні?

Ю. Р. — Йдеться поки що, образно кажучи, про закладення фундаменту. Решту мають вирішувати церкви.

О. Г. — Виступаючи в пресі трохи раніше, зокрема на сторінках нашого журналу, ви говорили: “Ті, що галасують про відродження на Україні уніатської церкви, фактично переслідують не релігійні, а чисто політичні цілі”. Чи зберігаєте ви це переконання тепер, коли реєстрація греко-католицьких громад стала реальністю, і, як ви й самі говорите,— законною реальністю, а не здійсненням амбітних мрій націоналістів?

Ю. Р. — Я й сьогодні заявляю: деякі сили використовують віруючих греко-католиків далеко не з релігійною метою. В колонах, які йдуть нібито за греко-католицьку церкву, крокують люди, що несуть гасла проти Комуністичної партії, за самостійну Україну, за розпалення ворожнечі з РПЦ. Все це не веде до миру, це далеко не християнська любов і злагода. Звісно, пояснення всьому, особливо емоціям, можна завжди знайти. Одначе греко-католики мають зрозуміти, що коли влада йде їм назустріч, то й не варто штучно загострювати стосунки, політизуючи церкву. До речі, українська діаспора (еміграція переважно галицька, а отже — греко-католицька) теж нині змінила свої погляди на питання. Коли раніше радіо-звернення Любачівського мали яскраве антикомуністичне забарвлення, то тепер у нього з’явився новий акцент — кардинал закликає греко-католиків, які проживають в західних областях України, до миру, злагоди, поваги до державних законів. Згадуючи свої колишні виступи, я би сказав сьогодні так: церква повинна залишити політичні справи політикам. Стою на тому, що релігійна організація, священики не повинні займатися політиканством, яке веде не до взаємопорозуміння, а до розбрату. Якщо буде створена греко-католицька конфесія, то перш за все вона не повинна прагнути до релігійного сепаратизму, а потім і до сепаратизму політичного.

А взагалі хочу сказати ось що. Я виріс у повоєнний час. Я не робив історії — я її вчив за тими книжками, що існують і дотепер. Мої погляди, зокрема й на проблему згаданої церкви, формувалися під впливом праць тих науковців, які почасти тепер заявляють про свій новий підхід. Як же будемо кваліфікувати їхні праці, що були нашими підручниками,— “фальсифікація історії”? А їх самих, хто каже: “Все, що я досі писав,— неправда”? На жаль, моє покоління росло в умовах драматичного дефіциту правдивої історичної інформації.

Ми вийшли із застою — міняємося самі, змінюються наші погляди. Якщо ти готовий переглянути свої переконання,— це вже є перебудова. Істина вічно недосяжна, однак ми мусимо прагнути її.

Отож сьогодні я готовий частково відмовитися від деяких своїх поглядів. Однак залишаюся твердим у тому, що будь-яку проблему треба розглядати не відрубне, а в контексті загальноісторичних подій. Історія ж дає однозначну оцінку виникненню Брестської унії: вона пов’язана з чужоземною експансією на українські землі. Звісно, сьогоднішні віруючі ні в чому тут не винні. І новий підхід базується на реальних духовних запитах і потребах людини.

О. Г. — Яка ваша позиція щодо подій навколо Преображенської церкви та аналогічних випадків, відомих в області?

Ю. Р. — Події у Преображенській церкві та ще в десятках випадків по Львівщині православні віруючі називають захопленням храму, греко-католики — поверненням церкви. Я не буду виносити свій присуд. Оскільки на приміщення храму є два претенденти, справа розглядається в судовому порядку, а коли постане питання про передачу приміщення греко-католикам, то це теж буде зроблено ніяк інакше, ніж конституційним способом. А взагалі-то події в церкві, на моє переконання, були підготовані більшою мірою комітетом на захист греко-католицької церкви. Бо чого б то на службу, під і час якої частина громади відмовилася від православ’я, зібралося незвичайно багато людей, чого б то раптом до церкви занесли жовто-сині прапори, котрі не є релігійним атрибутом?..

На мою думку, звісно, комітет, про який тут йдеться, зробив певний внесок у вирішення проблеми — згуртував людей, підготував їх деякою мірою, скерував їх політичне (двадцять-тридцять років тому, принаймні, про голодовку й мови б не було). Однак не вважаю цей внесок вирішальним. Діяльність комітету, безперечно, загострює і без того напружену ситуацію, підштовхує до протиправних дій.

О. Г. — Юрію Юліановичу, які практичні завдання поставила перед місцевою владою заява Ради у справах релігій?

Ю. Р. — Період перед нами складний. Сьогодні кожен самостійно, добровільно має заявити про себе — хто він є? Ленін радив: “Жодний чиновник не повинен навіть мати право питати кого б то не було про віру: це справа совісті, і ніхто тут не сміє втручатися”. Дехто ж робить спроби вплинути на вибір віруючими того чи іншого віросповідання. Проте вироблено механізм одержання відомостей про бажання віруючих створити ту чи іншу релігійну громаду: в населених пунктах, де є така необхідність, буде проведене закрите опитування віруючих. Це будуть здійснювати спостережні комісії з числа радянських працівників, представників громадськості, релігійних громад, неформальних об’єднань.

Та на часі — ще одна проблема. Львівський священик Володимир Ярема висунув свою ідею, яка теж повинна дістати розв’язання: УАПЦ. З цією ідеєю вже не можна не рахуватися — 70 парафій області заявили про автокефалію та діють поза законом.

О. Г. — Отже, розділ?

Ю. Р. — Так, розділ назрів. Однак, що б не відбувалося, необхідно пам’ятати, що в європейському будинку нам треба мати міцний, надійний слов’янський поверх.

Ну а поки що найбільш актуальна проблема — це на законній основі, без конфліктів, без примусу зареєструвати греко-католицькі релігійні об’єднання. Повинна восторжествувати добра воля кожного.

IV. “Будемо, як люди”,
або Інтерв’ю за столиком кав’ярні.

Бути у Львові й не посидіти в кав’ярні — означало б майже не бути у Львові. Отож маючи кілька годин до київського поїзда, смакую каву. За моїм столиком примостилися перепочити дві літні жінки. Стомлені біганиною по крамницях, звільнившись від сумок із нехитрою здобиччю, вони присьорбували гарячий напій і говорили на знайому тему (і не дивно — в ці дні про це говорили всі):

— А як у вас?
— У нас той самий ксьондз править. Я й кажу: нема чого поспішати, тепер уже скоро перейдемо, чого сваритися. А то — в церкві православні, а під церквою — греко-католики пісень співають.
— Атож.
— А звідки ви? — запитую і я, коли розговорилися.
— З Городоцького району.
— Ви православні?
— Так греко-католицьких же церков у нас не було. Спершу їздили недовго до Львова — у костьол, але латини не знаємо... То потім ходили вже в себе в Суховолі до православної. Бо як звик до церкви ходити, то невелика й різниця — відправа майже однакова.
— А от невістка в мене, дивись, молода, а — лише по-греко-католицьки знає. І дітей так похрестила — я й не відала. Вона й до шлюбу хотіла по-греко-католицьки йти. Та я сказала — недобре так, не для того шлюб, щоб за закритими вікнами вінчатися. То вона покрутилася-покрутилася, та й згодилася, що вдієш...
— А що зараз у селі відбувається? Якої церкви люди хочуть?
— У нас православний священик старенький вже — з дванадцятого року народження, то скоро й сам піде. Що буде? Хто ходив до храму, той і ходитиме. А по сусідству он, у Мшанах, там лише рік як церква відкрилася, і молодого священика прислали. Так люди кажуть: коли вже була весь час зачинена, то нехай вже й буде тепер греко-католицька. Але в селі й православні є. Ото я й кажу — не треба б їм битися, почекати треба, а не лізти в церкву по головах — хай вже вирішиться якось...
— Ну, а ви ж до якої церкви ходитимете?
— Силою нас нікуди не женуть. Он днями ходили люди по хатах, питали — яку церкву хочете? То — як люди, кажемо, так і ми згодні.

Завершити львівські зустрічі випало от такою мирною бесідою віруючих жінок, чиї проблеми, власне, і лежать в основі всіх бурхливих подій. Можна було б з полегшенням зітхнути: “Блаженні, кому відпущено беззаконня...” Можна було б зробити наостанок втішні висновки про те, що душу народну хробак ненависті не підточив і ніяке протистояння не випалило в ній того благословенного знання, що всі ми — браття і сестри. А отже, буде все гаразд. Та чи не навчило нас життя не поспішати з втішними висновками? Все тільки починається.

ГРУДЕНЬ 1989 РОКУ — СІЧЕНЬ 1990 РОКУ.
ЛЬВІВ — КИЇВ
.

Система Orphus
Рейтинг
0
0