Після Ужгородської унії

5 лютого 2010, 10:37 | № 9, вересень 2001 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 2001. — №9. — С.2-7

Надія СТОКОЛОС, кандидат історичних наук

Етноконфесійні трансформації та адаптація греко-католиків Закарпаття

В Ужгороді 24 квітня 1646 р. 63 православні священики прийняли унію. До середини 50-х рр. XVII ст. понад 300 православних парафій Закарпаття стали уніатськими. В середині XVIII ст., за відомостями, поданими до Риму мукачівським уніатським єпископом Іваном Брадачом, 150 тис. віруючих уніатів у 829 парафіях з 858 церквами обслуговували 690 священиків.

Мукачівська єпархія існувала як незалежна церковно-адміністративна одиниця, до складу якої входило понад 800 парафій, розміщених у 13 комітатах (повітах) на півночі Угорського королівства. (Ця територія сьогодні поділена між Україною, Словаччиною, Угорщиною й Румунією.) Вперше межі Мукачівської єпархії змінилися в 1818 р., коли із західних комітатів було вилучено 194 парафії, які увійшли до новоствореної єпархії у Пряшеві (нинішня Словаччина). Через 5 років ще 72 парафії з Шатмарського комітату відійшли під юрисдикцію греко-католицької єпархії в Орадеї. Зрештою, в 1912 р. 68 парафій з південно-західного регіону увійшли до новоствореної єпархії у Гайдудорозі. Отже, напередодні Першої світової війни значна частина колишньої Мукачівської греко-католицької єпархії перейшла до трьох сусідніх греко-католицьких єпархій, які зараз знаходяться у Словаччині, Румунії й Угорщині.

Мукачівські греко-католицькі єпископи здійснювали пастирську опіку над віруючими й поза межами своєї єпархії. Еміграція греко-католиків почалася в середині XVIII ст. Закарпатські русини осідали на теренах Бачкі та Срему — південних землях Угорського королівства (нинішня Воєводина в Сербії і Східній Хорватії). У 1880-1914 рр. майже 150 тис. греко-католиків з Карпатської Русі переселилися до Північної Америки. Для всіх перелічених греко-католицьких спільнот Апостольська столиця утворила єпархію в Крживицях (Хорватія), а також 4 єпархії (1924-1981 рр.) і митрополію в Пітсбурзі (СІЛА, 1969 р.) У 1980 р. для словаків візантійського обряду була створена єпархія в Канаді. Отже, греко-католики — вихідці із Закарпаття проживають зараз у семи країнах: Словаччині, Угорщині, Румунії, Хорватії, Югославії, СІЛА і Канаді.

До Ужгородської унії переважна більшість духовенства й віруючих (за винятком румунів з Шатмарського комітату й південного Мармарошу) за мовою та культурою були русинами. У XVII — XVIII ст. до уніатської церкви в Закарпатті належали віруючі, які називали себе народом «руської віри». Етнічно-мовний склад Мукачівської єпархії змінився лише в XIX ст., значною мірою завдяки асиміляційним процесам у Закарпатському краї. Тисячі греко-католиків, переважно жителів низинних земель південно-східної Словаччини та північно-східної Угорщини, культивуючи «свою руську віру», почали ототожнювати себе зі словаками й угорцями. Цей процес був поступовим й охопив період 30-90-х рр. XIX ст. На початку XX ст. населення території на північному сході Угорського королівства, де проживали греко-католики (Мукачівська, Пряшівська і Гайдудорозька єпархії), перетворилося в поліетнічну спільність, яка складалася переважно з русинів, словаків та угорців. У період між 1841 і 1890 рр. 176 русинських сіл у Східній Словаччині «словакізувалося» і 37 «змадяризувалося».

Ми не випадково так докладно описали географічний і етнографічний склад Мукачівської єпархії — це ключовий момент для розуміння феномена Греко-Католицької церкви на Закарпатській Русі. Він грунтувався на здатності до виживання, зумовленій адаптацією до актуальної політичної, соціально-економічної і релігійної ситуації. Греко-Католицька церква в цих умовах змогла пристосуватися до неї без втрати власної ідентичності.

Проблема адаптації є надзвичайно важливою для тих соціальних й етнічних груп, які не мають власної держави, а в даному разі — й церков, що не отримують допомоги з боку держав, на території яких вони розміщені. Історично закарпатські русини (закарпатці) були народом без власної держави, а їхня Греко-Католицька церква в південних районах Карпат змушена була функціонувати в умовах політичних систем, які протягом трьох з половиною століть формально підтримувалися Римо-Католицькою церквою в Угорському королівстві та Словаччині, протестантською церквою в Семиграді або комуністично-атеїстичним режимом у Радянському Союзі та соціалістичній Чехословаччині. Греко-Католицька церква і її вірні змушені були пристосовуватися до реально існуючої політичної системи.

Самий термін «адаптація» вказує на те, що існує норма, від якої особа намагається звільнитися для того, щоб пристосуватися до іншої норми, відповідної тому політичному й соціальному середовищу, в якому вона живе. Щодо греко-католиків Закарпаття, то їхня первинна норма характеризувалася наявністю в богослужінні літургії св. Івана Золотоустого церковнослов’янською мовою, використанням замість григоріанського календаря юліанського, здійсненням євхаристії «під двома видами» (хліб і вино). Ця норма виявлялася також у культивуванні певних звичаїв, зокрема в неприйнятті целібату парафіяльним духовенством, відгородженні вівтаря від вірних іконостасом, церковному співі без акомпанементу тощо. Ці та інші елементи разом творили «руську віру», сповідники якої були носіями руснацького (русинського) етносу і майбутнього народу — складової частини української нації.

Досліджуючи феномен етноконфесійної адаптації греко-католиків Закарпаття, спостерігаємо в них три групи з власними адаптивними особливостями: 1) пуристи, 2) адаптовані, 3) асимільовані.

Пуристи ідентифікують себе з даною традиційною нормою й уникають будь-яких, навіть найменших змін засвоєного канону. Уже в XVII ст., коли унія була запроваджена на території всього Карпатського регіону, деякі священики, наприклад Михайло Андрела, наполегливо протидіяли будь-якому поєднанню чи навіть зближенню з католицьким світом, оскільки вважали, що це «зіпсує чистоту руської православної віри». У XIX ст. з’явилися інші пуристи, такі як Адольф Добрянський, який був керівником організаційного комітету «Автономії католиків Угорського королівства» і виступав на захист Греко-Католицької церкви перед наступом мадяризації і латинізації. Традиції пуризму у Сполучених Штатах Америки в кінці XIX — першій половині XX ст. захищали деякі греко-католицькі священики, серед них Олексій Тот і Орест Чорняк, які вбачали загрозу греко-католицькій нормі внаслідок впливу римо-католицького обряду.

На протилежному боці знаходилися асимільовані, тобто особи, готові на прийняття змін, необхідних для пристосування до політичних і соціальних стандартів панівної культури. З цієї причини в XVII ст. єпископи Семеон Ольшавський і Гавриїл Блажовський відмовилися від посад апостольських вікаріїв і віддали всю Мукачівську єпархію під юрисдикцію римо-католицького єпископа в Егері. У другій половині XIX ст. єпископи Штефан Панкович з Мукачева і Штефан Новак з Пряшева, а також світські й духовні діячі «Центрального комітету греко-католиків у Будапешті» зробили все можливе для впровадження в парафіяльних школах замість русинської, а в літургії замість церковнослов’янської мадярської мови — спочатку в парафіях Гайдудорозького вікаріату, а потім в усій єпархії.

Діючи таким чином, асимільовані вважали, що зміцнять Греко-Католицьку церкву в умовах мадяризації, яка планомірно здійснювалася угорським урядом перед Першою світовою війною. Схожа ситуація виникла у США після Другої світової війни, коли кілька єпископів і священиків замінили церковнослов’янську мову літургії і русинську проповідь на англійську, прийняли західний григоріанський календар і навіть скасували іконостаси, намагаючись наблизити свої східні (греко-католицькі) церкви до римо-католицьких, щоб у такий спосіб пристосуватися до «американської норми».

Поміж пуристами й асимільованими серединне становище посідають прихильники адаптації. Вони здатні оцінити суспільні та політичні реалії, в яких живуть, і намагаються пристосуватися до них, не піддаючи ризику свою власну релігійну й національну ідентичність. Першим між адаптованими був Василь Тарасович, який у першій половині XVII ст. виконував функції єпископа Мукачева. Хоч Тарасович і підтримував ідею унії, але розумів, що особлива ситуація, яка складалася в 30-40-х рр. XVII ст., — зміцнення політичної позиції Семиградського протестантського володаря, котрий всіляко намагався протидіяти зближенню з його габсбурзьким католицьким ворогом, — вимагала підтримки православ’я.

Діючи таким чином, «православний» Тарасович створив необхідні передумови для свого наступника Парфенія Петровіча, який став першим уніатським єпископом Мукачева. До адаптованих також належав єпископ Михайло Ольшавський, який у XVIII ст. склав присягу на вірність Егерському (мадярському) єпископу й водночас домагався незалежності для Мукачівської єпархії, що й сталося за єпископства його наступника Івана Брадача. Більш сучасним прикладом адаптації є діяльність єпископа Василя Ткача — після 1929 р. він погодився на впровадження папського декрету про целібат греко-католицьких священиків, але водночас вимагав збереження інших елементів східного обряду. До нових політичних обставин після Другої світової війни намагалися адаптуватися єпископи Павло Гойдич з Пряшева й Теодор Ромжа з Мукачева. Їх зусилля могли б стати плідними, якби не комуністичний режим у Радянському Союзі та Чехо-словаччині, що за будь-яку ціну прагнув покінчити з греко-католицизмом.

Як же практично і на якому етноконфесійному тлі відбувалися процеси асиміляції та адаптації у Закарпатті під владою Австро-Угорської імперії? Згідно з переписом парафій Мукачівської греко-католицької єпархії (1806 р), на початку XIX ст. в ній у 724 первинних парафіях і 1660 філіях проживало 541 963 віруючих греко-католиків і 705 священиків. 293 філії мали церковні приміщення. З волі світських властей у період «упорядкування парафій» кількість їх і священиків постійно зменшувалась.

У цьому поліетнічному регіоні жили русини, румуни, угорці, словаки. Найбільшим містом єпархії був Гайдудорог, де тоді проживало 5198 греко-католицьких парафіян. У парафіях з церковнослов’янською літургічною мовою було зареєстровано 3664, а в парафіях з румунською мовою — 1534 віруючих. Водночас кількість греко-католиків у краї розподілялась таким чином: в Ужгороді — 2372, Мукачеві — 959, Берегові — 195, Пряшеві — 293, Ньїредьхазі — 762, Надькаролі — 1564, Сатмарієтметі — 1607, Шаторальуйхелі — 1396, а також 705 священиків, 120 монахів, 100 вчителів, 120 кліриків (семінаристів) — усього 1011 служителів культу.

Більшість парафіян єпархії становили русини: їх було 345 786, тобто 63,8% від усіх греко-католиків. Але в жодному комітаті (повіті) русини не складали 100% греко-католицького населення. Значною була й кількість румунських віруючих — 113255 — 20,89%. Серед угорського населення греко-католиків було 33 786, тобто 6,23%. Греко-католиків, які розмовляли словацькою мовою, в єпархії нараховувалось 5146, тобто 0,94%.

У межах Мукачівської єпархії 42 888, тобто 7,91% парафіян слухали церковні проповіді двома мовами. Серед білінгвів найчисельнішими були русино-угорці — (53,68%), тобто 5,37% всіх греко-католиків єпархії.

Закарпатська греко-католицька церква під владою угорців до середини XIX ст. жила спокійним життям, оскільки її стабільний — у правовому й соціальному відношенні — стан залежав від мирного співіснування в регіоні багатьох конфесій, серед яких було й кілька протестантських. В Угорщині під австрійською владою мадяризація не набула таких масштабів, як латинізація й полонізація греко-католиків у Галичині. Інша річ, що бути угорцем на цих землях означало отримати своєрідний аванс національних пільг, передусім для шляхти.

Якщо порівняти становище греко-католиків у Польщі й Угорщині (тобто в Закарпатті під владою угорської еліти), то матимемо таку картину. Греко-католицька спільнота в Польщі, як національна меншина, в XIX ст. почала набувати рис національних, українських. Варто пригадати, що в межах Російської імперії існуюча до останньої чверті XIX ст. уніатська спільнота (в Підляшші), яка боролася за збереження своєї віри, боролася водночас за приналежність до католицької Польщі. Хоча на історичних руських землях Угорщини літургічною мовою була церковнослов’янська, в XIX ст. у церквах співали і проголошували проповіді по-угорськи. З’явилася потреба перекласти всю літургічну та іншу обрядову практику на цю мову.

Говорячи про мадяризацію, варто сказати і про зворотний процес. Спосіб мислення вірних змінювався внаслідок національного відродження. Воно привело до того, що літургія по-угорськи стала, з одного боку, духовною потребою віруючих, а з другого — ототожнювалася в їхній свідомості з належністю до угорського народу. Це зрозуміла еліта та церковна ієрархія, отож з другої половини XVIII й особливо у XIX ст. розпочався переклад літургічних текстів з церковнослов’янської на угорську мову. Звичайно, для угорців — греко-католиків це був позитивний процес, але для русинів — греко-католиків (які до того ж складали більшість у Мукачівській єпархії 63,8%) то було негативне явище, що дістало назву «мадяризація».

У кінці XVIII ст. в місті Гайдудорог, яке згодом дало назву греко-католицькій єпархії з осідком в Ньїредьгазі, виникла потреба вивчати руську й румунську мови, оскільки діти їх вже не розуміли. В середині XIX ст. угорський парламент мав вирішити питання про переклад богослужбових книг русинською й румунською мовами, але так і не зробив цього. У XIX ст. угорська територія разом із Семиградом, як і вся Галичина, перебувала у складі Габсбурзької імперії. У Східній Галичині, користуючись певною самодостатністю, український греко-католицизм розвивався як однорідна етноконфесійна спільнота. Подібної динаміки набувала й семиградська спільнота, що складалася майже виключно з румунських католиків візантійського обряду. Стабілізовувалася і їх церковна структура.

У середині XIX ст. постала митрополія, яка була вилучена з-під юрисдикції примаса Угорщини й керувалася безпосередньо Апостольською столицею. Стан цієї митрополії нагадував ситуацію, яка раніше була в Галичині. В період II Речі Посполитої тут майже нічого не змінилося. Митрополит Львівський тільки формально підлягав католицькому примасу. Семиградська митрополія, разом з угорським єпископством з осідком в Ораді (Нагіварад) після Першої світової війни залишилася за Румунією. Вона втратила будь-які зв’язки з Угорською державою, хоча в ній до 1918 р. проживало 70 тис. угорців — греко-католиків. Румунів же цього обряду було в 10 разів менше.

Істотною відмінністю становища греко-католиків в Галичині й Закарпатті з етноконфесійного погляду слід вважати й таку тенденцію. На українських землях під владою Польщі греко-католицький обряд не лише не став релігією поляків, а й з часом перетворився на народну, національну релігію галичан-українців. В Угорщині (разом із Закарпаттям в її складі) в середині XIX ст. більшість греко-католиків були угорцями. Після Першої світової війни в «малій Угорській державі» (поза русинським (українським) Закарпаттям, яке залишилося під владою Угорщини) майже всі греко-католики теж були угорцями (додамо: у Польщі в 1921 р. 12% греко-католиків ще вважалися поляками, але перехід від української народності до польської і навпаки був, з огляду на мовну та культурну близькість, легшим).

Угорські греко-католицькі священики в багатьох місцевостях уже в середині XIX ст. правили службу угорською мовою. Протягом майже всього XIX і до 30-х рр. XX ст. громадська думка в Угорщині неприхильно ставилася до греко-католиків. Причина цього явища полягала не в національних, а в мовно-літургічних відмінностях. Саме тому у другій половині XIX ст. і згодом тисячі греко-католиків переходили в римський (латинський) католицизм, що відбувалося з греко-католиками в Польщі дещо раніше. Греко-католики — угорці з 60-х рр. XIX ст., тобто в Австро-Угорській імперії, змушені були боротися також за свою національну ідентичність. Угорці вже тоді просили встановити для них власну греко-католицьку єпархію, але в 70-х рр. їм вдалося отримати лише екзархат. Єпархія була утворена лише в 1912 р.

Вирішальним кроком на шляху до цілковитої мадяризації була меса, відправлена у 1886 р. в Будапешті по-угорськи. Апостольська столиця була поінформована румунськими єпископами, які підлягали юрисдикції власного митрополита, про те, що греко-католиків —угорців немає, і будапештський уряд використовує літургію угорською мовою лише з метою мадяризації. У цій ситуації Ватикан наказав угорським греко-католикам ще на деякий час повернутися до використання в літургії церковно-слов’янської мови, про що префект Конгрегації віри кардинал Лєдоховський поінформував угорський єпископат.

На межі XIX — XX ст. процес мадяризації прискорився, торкнувшись в основному жителів міст — німців і словаків. Румуни ж і карпатоукраїнці (так стали називати русинів), тобто більшість греко-католиків загалом, зберегли свою національну ідентичність. Як пояснити відхід від полонізації в Галичині й мадяризацію Греко-Католицької церкви в Угорщині під владою Габсбургів? Очевидно, вирішальним чинником було те, що греко-католики закоренилися на тих землях під владою Речі Посполитої, де компактно й переважно проживали східні слов’яни. В Угорському королівстві, включно із Семиградом, у період утвердження унії не було анклавів, заселених переважно русинами, і навіть не було компактних груп румунів — греко-католиків. З іншого боку, угорці не проводили такої потужної мадяризації, якою була полонізація в ХVІІ-ХVIII ст. Поза сумнівом, мадяризація та полонізація мали б однакові наслідки, якби вони здійснювалися як попередні етапи обрядової трансформації або завершували цей процес, тобто зміну обряду зі східного на західний, з православного на латинський. У XIX ст. австрійський уряд підтримував українізацію в Галичині, щоб зменшити вплив поляків, і не протидіяв мадяризації в Закарпатті, щоб урівноважити етноконфесійні відносини між угорською меншиною (6,23%), румунською спільнотою (20,89%) і русинською більшістю (63,8%) віруючих греко-католиків.

У Львові та інших містах Східної Галичини у другій половині XIX ст. сформувалися культура та інтелектуальне життя, пов’язані з Греко-Католицькою церквою безпосередньо або опосередковано через її досить істотний вплив на галицьких українців. Ці чинники сприяли українізації як самої церкви, так і галицького суспільства. Греко-католики в Угорщині (самі угорці) мали набагато скромніші культурні осередки й можливості. Духовне обличчя греко-католиків угорської спільноти лише з другої половини XIX ст. почало формуватися під впливом яскраво вираженої національної культури. Румуни й карпатські українці, зберігши свою мову та культуру, після Першої світової війни опинилися в Румунській і Чехословацькій державах.

Структурна будова Греко-Католицької церкви в Закарпатті залежала від політичного тиску державної нації — угорців. Двічі — у 1848 та 1888 рр. — австрійська влада висувала проект об’єднання всіх єпархій Греко-Католицької церкви на своїй території в окрему митрополію з самоуправною владою верховного архиєпископа, щоб завершити це об’єднання патріаршою гідністю. До складу цього патріархату мали увійти, крім єпархій Галицької митрополії, також Мукачівська та виділена з неї у 1818 р. Пряшівська єпархії. Проте щоразу Римо-Католицька церква й державна влада Угорщини чинили опір цьому проекту, але не з церковно-канонічних мотивів, а із суто політичних. Вони не хотіли, щоб мадярські єпархії східного обряду звільнилися з-під юрисдикції угорського римо-католицького Остригомського митрополита. Тут була очевидна мета — змадяризувати слов’ян східного обряду за допомогою мадярської латинської церкви. Хоча Апостольська столиця і вважала, що Мукачівська і Пряшівська єпархії складають інтегральну цілість з галицькою Греко-Католицькою церквою, вона завжди поступалася перед тиском мадярської політики.

Коли Мукачівська і Пряшівська єпархії опинилися в Чехословацькій державі, вони обидві були підпорядковані мадярському латинському митрополиту. Лише в 1937 р. Пряшівську єпархію було підпорядковано безпосередньо Римському престолу. Були плани створення ще одного єпископства в Хусті, яке разом із Мукачівською та Пряшівською єпархіями утворило б єдину митрополію. Але здійснення цього проекту унеможливила мадярська окупація Мукачева в листопаді 1938 р. і Хуста в березні 1939 р. Відтоді Мукачівська греко-католицька єпархія й надалі залишилася під юрисдикцією угорського римо-католицького (латинського) Остригомського митрополита (за винятком періоду від 2 вересня 1937 р. до літа 1939 р., коли вона була безпосередньо підпорядкована Римській курії), а Пряшівська — під юрисдикцією Римського престолу.

Конфесійно-етнічні трансформації, характерні для цього багатонаціонального регіону, мали свої особливості й у монастирсько-чернечому середовищі, зокрема василіанському. Наслідки освіченого абсолютизму, які давалися взнаки в державно-церковній політиці Австро-Угорщини, а також вплив секуляризму відчули на собі й закарпатські василіани. «Тоді не тільки єпархіальне духовенство, але також чернецтво перейнялося вільнодумними, чисто світськими ідеями, що «довело до повного занепаду церковної дисципліни й легковаження... духовного життя». Один із старших закарпатських василіян цілком слушно скаржився, що в їхніх монастирях «выгасла высшая духовная жизнь, а истинный монашеский дух померк». Настав також брак покликань, багато молодих василіян покидало чернече життя. Таке становище склалося тоді в усіх греко-католицьких монастирях Австро-Угорщини, тобто в Галичині, Закарпатті, Буковині. Саме тому з метою подолання кризи монастирів і відновлення чернечого життя папа Пій IX наказав провести інспекцію всіх монаших чинів та об’єднань в Австро-Угорській імперії. «Канонічна візитація не дуже багато помогла для відновлення чернечого життя... прийшло зубожіння поодиноких монастирів та поступова мадяризація закарпатського чернецтва» (Нарис історії Василіянського чину святого Йосафата. — Рим, 1992).

25 листопада 1940 р. Апостольська столиця вирішила об’єднати всі василіанські монастирі, які на той час існували в Закарпатті, окупованому Угорщиною, в одну «Провінцію Василіянського чину св. Йосафата». Одночасно Східна конгрегація призначила «провінційну управу» з трьома окремими настоятелями для трьох національно-конфесійних груп — української, румунської, угорської. Воєнне лихоліття та міжнаціональні чвари між ченцями зупинили і зробили неможливою в майбутньому ефективну євангелізаційно-місійну діяльність василіан українського походження. Мадярська влада жорстоко переслідувала молодих закарпатських василіан за їхню «українську політику». У 1941 р. було, зокрема, заарештовано 9 ієромонахів. Лише завдяки втручанню апостольського нунція в Будапешті вдалося звільнити з в’язниці єпископа О. Стойку. У 1945 р., після капітуляції Угорщини як союзниці гітлерівської Німеччини, монастирі «Провінції Василіянського чину св. Йосафата» були розділені політичними кордонами Румунії, Угорщини й Радянського Союзу. В останньому в березні 1947 р. було насильно закрито всі василіанські монастирі, а монахи ЧСВВ арештовані, фізично винищені або вивезені до північно-східних районів СРСР на постійне адміністративне заслання.

Отже, трансформація та відповідна адаптація греко-католицизму в Закарпатті в XIX – першій половині XX ст. була зумовлена рядом факторів — етноконфесійних, конфесійно-обрядових, конфесійно-культурологічних, а також чинниками зовнішнього тиску і впливу — історичними, політичними, ідеологічними, клерикальними. Це зрештою дає підставу обгрунтувати висновок: греко-католицизм не може успішно розвиватися як моноконфесійна течія в поліетнічному середовищі.

Система Orphus
Рейтинг
0
0