У Державному комітеті у справах релігій (№ 3)

10 лютого 2010, 14:47 | № 3, березень 2000 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 2000. — №3. — С. 24-35

Офіційний вісник

Інформаційний звіт Держкомрелігій за 1999 рік

Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації і державно-церковних відносин в Україні

(Виклад)

Релігійні інституції країни

Станом на січень 2000 р. в Україні діють 23 543 релігійні організації, причому динаміка їх зростання залишається доволі високою.

Стабільно випереджаючими темпами розвиваються православні церкви, протестантські союзи та об’єднання. З 9703 громад, що утворились у 1992-1999 pp., 5007 (51,6%) православні, а 3229 (33,4%) — протестантського напрямку. Із загальної кількості новоутворених у 1999 р. громад 761, або 48%, належать до православних юрисдикцій (у 1998 р. цей показник дорівнював 63,6%), а кількість громад прихильників християнства протестантської традиції збільшилась на 657, або 41,5%, проти 26,1% у 1998 р.

Найбільш суттєві зміни серед трьох православних юрисдикцій упродовж останніх 8 років сталися в мережі релігійних організацій Української православної церкви, кількість громад якої зросла на 3017 одиниць (+55,1%) і становить на січень 2000 р. 8490 парафій, або 70,9% православних громад України. Вчетверо — до 113 побільшало монастирів, з 2 до 15 — духовних навчальних закладів, з 22 до 36 — єпархіальних управлінь.

Українська православна церква — Київський патріархат остаточно втратила характеристики суто регіональної релігійної інституції. Якщо на початок 1993 р. церква мала в західному регіоні 87,3% своїх громад, то на січень 2000 р. Київський патріархат понад 12% своїх парафій має в південно-східному регіоні та майже третину (31,2%) — в центральних областях.

Мережа громад Української автокефальної православної церкви в 1992-1999 pp. скоротилась на 620 одиниць, в основному у зв’язку зі зміною організаційної підпорядкованості на користь Київського патріархату, насамперед в Івано-Франківській (-243), Львівській (-236) та Тернопільській (-113) областях. 779 громад УАПЦ (78,9%) функціонують у західному регіоні. У 1999 р. загальна кількість парафій церкви зменшилася на 37 одиниць.

З часу легалізації діяльності (листопад 1989 р.) Українська греко-католицька церква відновила свої структури й навіть перевищила довоєнний рівень. Основні події, пов’язані з її відродженням, відбувалися в 1989-1991 pp. і мали вибуховий характер: кількість парафій греко-католиків збільшилася з 138 напівлегальних осередків, що не мали прав юридичної особи, до 2644 повноправних громад УГКЦ на січень 1992 р. За роки державності України церква розширила мережу громад своїх вірних на 596 одиниць і сьогодні має у своїй структурі митрополію, Києво-Вишгородський екзархат, 6 єпархій, до складу яких входить 3240 громад, 78 монастирів, 12 духовних навчальних закладів, 22 періодичних видання. 96,9% греко-католицьких громад знаходиться в Галичині, а також на Закарпатті, де вони становлять окрему Мукачівську єпархію, що не входить до складу УГКЦ, а підпорядковується безпосередньо Апостольській столиці. При цьому якщо на початок 1992 р. церква була представлена лише в 13 областях та Києві, то станом на січень 2000 р. її громади відсутні тільки в Кіровоградській області. В 1999 р. поза західним регіоном (+25) зростання громад УГКЦ відбулося лише в Київській (+1) та Донецькій (+2) областях.

Керівна вертикаль Римо-Католицької церкви в Україні після надання Львівській архидієцезії статусу митрополії набула практично закінченого вигляду. З початку 1992 р. церква збільшила свою мережу на 320 одиниць (+70,8%) і нараховує нині 772 громади, 38 монастирів, 16 місій, 3 братства та 6 духовних навчальних закладів. Західний регіон упродовж 1999 р. втратив першість за кількістю парафій РКЦ (358). Якщо в середині 80-х pp. тут діяло 61,2% громад католиків України, то у 1992 р. — вже 54,8%, у 1996 р. — 49,0%, а сьогодні — 46,4%. Водночас за 1992-1999 pp. найбільше громад РКЦ було зареєстровано у центральному регіоні (219 з 401,або 54,6%), де діє 360 парафій католиків. Найвищі темпи розгортання мережі громад РКЦ у Житомирській (+54, усього 100 парафій), Хмельницькій (+40, 114) та Вінницькій (+47, 110) областях.

Протестантизм в Україні представлений 33 напрямками, в тому числі союзами та автономними громадами євангельських християн-баптистів (2072), християн віри євангельської — п’ятидесятників (1419) та адвентистів сьомого дня (784). З початку 1992 р. кількість громад протестантського спрямування збільшилась на 3,2 тис. одиниць, або на 119,4%, в т.ч. за рахунок баптистів — на 880, п’ятидесятників — на 693, адвентистів — на 435 одиниць. Зокрема, у південно-східному регіоні мережа протестантів зросла з 628 громад до 1898, або більше ніж утричі,у центральному — на 1282 громади (159,2%), у західному — на 687 громад, або на 53,7%.

Загалом станом на січень 2000 р. у країні діє 5952 громад протестантів, що становить 26,1% релігійної мережі країни (проти 20,9% у січні 1992 p.).

Упродовж 1992-1999 pp. із 175 до 655 зросла кількість релігійних громад, створених національними меншинами. Половину з них (337) складають мусульмани, 104 — громади Закарпатської (угорської) реформатської церкви, 143 — іудейські релігійні осередки, 41 — громади Німецької євангелічно-лютеранської церкви, 16 — парафії Вірменської апостольської та католицької церков. Діють також поодинокі парафії корейців, шведів та чехів, а в Криму — кримчаків та караїмів.

Найбільше громад, створених на етно-конфесійному грунті, діє у південно-східних областях України, зокрема, в Автономній Республіці Крим — 298, або 45,5% від загальної кількості в Україні.

Значного поширення за період 1992-1999 pp. набули нетрадиційні для України та новітні релігійні течії. Кількість громад їхніх прихильників збільшилася з 83 до 1083; вони належать до 48 напрямків (26 з них мають лише від 1 до 5 осередків своїх вірних). Відносно значну кількість громад мають Новоапостольська церква — 52 та Церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони) — 56. За останні 4 роки число громад Товариства свідомості Крішни збільшилося на 10 одиниць, громад РУНвіри — з 32 у 1995 р. до 51, віри Багаї — з 8 до 12, громад буддистів — до 33 одиниць. Загалом 609 громад прихильників новітніх релігійних течій, або 75%, зосереджено у південно-східному регіоні країни.

До новітніх релігій належать і 498 громад харизматів. 329 з них підпорядковуються Церкві Повного Євангелія, яка має доволі розвинену конфесійну структуру: 3 духовні центри (2 в Донецьку та 1 у Києві), християнських благодійних місій, 2 братства та 7 духовних навчальних закладів, де вчаться 1540 майбутніх служителів церкви, серед них на стаціонарі — 1013 осіб. 30 громад входять до складу Церкви Живого Бога (регіон діяльності — Львівська та Закарпатська області з центром у Мукачевому), ще 139 громад харизматів діють автономно.

Мережа громад харизматів має сталу тенденцію до зростання — з 27 у 1992 р. до 498 на початок поточного року (2,2% всіх релігійних громад в Україні). Найбільш поширений харизматичний рух у південно-східному регіоні, де діє 297 громад, або 59,6% їхньої кількості у країні. У Донецькій області нараховується 115 громад, в АРК — 41, Запорізькій області — 34, у столиці України діє 19 громад Повного Євангелія.

Діючими в Україні громадами віруючих опікуються близько 21,3 тис. священнослужителів. У порівнянні із січнем 1993 р. (попередні дані Ради у справах релігій є тільки за 1989 р.) загальна кількість душпастирів зросла на 11 513 осіб. Значне збільшення пояснюється ще й тим, що за 1993-1999 pp. кількість духовних навчальних закладів у країні збільшилась (з 34 до 121), і слухачів стало майже вчетверо більше (на початок 1993 р. — 3587, нині — 15 885). При цьому якщо упродовж 1993-1999 pp. число православних духовних навчальних закладів зросло з 15 до 37 одиниць, а кількість слухачів у них — з 2850 до 5585 (+96,0%), то протестантські церкви збільшили кількість духовних закладів з 12 до 61, а слухачів з 567 до 8060, тобто в 14 разів. Середній показник забезпеченості священиками православних парафій становить 0,8, а протестантських — 1,4.

Актуальною для деяких конфесій лишається проблема підготовки місцевого духовенства. Так, у римо-католицьких громадах з 428 священиків 278 — іноземці; з працюючих в Україні 86 рабинів 41 є громадянином інших країн. У Новоапостольській та Німецькій євангелічно-лютеранській церквах питома вага священиків-іноземців дорівнює відповідно 31,5 та 22,5%.

Серед мусульманського духовенства, що повернулось з депортації, немає жодної особи з вищою чи середньою освітою. Постійне запрошення місіонерів з Туреччини та відрядження для навчання своїх кадрів до ісламських країн гостроту питання не знімає. У зв’язку з цим зроблено перші кроки на шляху створення в Україні власної системи мусульманського духовенства: діють медресе у Криму, Ісламський університет у Києві та інститут у Донецьку. На черзі поліпшення матеріальної бази духовних навчальних закладів та рівня викладацького складу.

За роки державної незалежності України віруючим повернуто 3,4 тис. храмів і понад 10 тис. предметів культового та церковного вжитку. А кількість культових будівель та пристосованих приміщень, якими користуються церкви, збільшилася з 9449 до 16 637, або на 76,1 % Причому серед 12,6 тис. храмів 3693 (29,4%) є пам’ятками архітектури. За цей період збудовано 2,6 тис. сакральних споруд, у стадії будівництва знаходиться близько 2 тис. Проте забезпеченість культовими будівлями залишається однією з найгостріших проблем релігійного життя в Україні. Так, кількість храмів у власності або користуванні релігійних громад збільшилась у 1999 р. на 513 одиниць, у т.ч. за рахунок 410 новозбудованих. Але відсоток забезпеченості конфесій у зв’язку з реєстрацією статутів 1384 новоутворених громад знизився до 76,7 проти 78,8 у 1998 р. Водночас на порядок дня стає питання повернення релігійним організаціям не тільки культових споруд, а й усього церковного майна, що вимагає впровадження відповідного правового механізму.

Головні тенденції і проблеми релігійного життя

Аналіз процесів, які відбуваються в релігійному середовищі країни, свідчить про: а) динамічне зростання кількості релігійних інституцій; б) збільшення питомої ваги населення, інтегрованого в різні відтинки церковної діяльності й таких, що декларують власну релігійність; в) розширення соціальної сфери, де присутність церков і релігійних спільнот є дедалі більш відчутною; г) деяке, хоча й незначне пом’якшення гостроти конфліктів між церквами, зумовлене радше вдосконаленням механізмів пом’якшення протиріч, які застосовуються державними органами, ніж внутрішньоцерковним прагненням до врегулювання конфліктів; д) серйозний (а часом вирішальний) вплив соціально-політичної ситуації на окремі аспекти релігійно-суспільного життя.

Головними проблемами, які ускладнюють не лише релігійну, а й громадсько-політичну ситуацію в Україні, лишаються: православно-греко-католицький і, особливо, міжправославний конфлікти; повернення культових споруд і майна, відчуженого у Церкви в різні роки; нагальна необхідність вдосконалення українського законодавства, яке регулює відносини релігійних інституцій з державою, а також діяльність Церкви в соціальній сфері.

Соціально значуща діяльність релігійних організацій

Упродовж 1999 р. православні, римо-та греко-католицькі, протестантські громади здійснили масштабні проекти з духовної опіки та допомоги в догляді за особами, що перебувають у закладах соціального захисту — будинках перестарілих, центрах для одиноких, будинках для дітей з фізичними й розумовими вадами тощо.

Активна доброчинна робота велась у зв’язку з надзвичайною екологічною ситуацією в Закарпатті. Релігійні громади Івано-Франківської, Рівненської, Одеської областей та Автономної Республіки Крим продовжують надавати гуманітарну допомогу потерпілим від повені в цьому краї. Закарпатські релігійні організації відкрили близько 20 безкоштовних їдалень для бідних, 10 аптек та медпунктів, 9 мініпекарень для реалізації хліба за дешевими цінами, організували 19 літніх таборів для дітей з малозабезпечених сімей, 11 притулків та дитсадків для дітей-сиріт. Минулого року від зарубіжних релігійних організацій в область надійшло близько 4600 тонн вантажів гуманітарної допомоги.

Значна благодійницька робота спрямована на оздоровлення дітей, що проживають у забрудненій після аварії на ЧАЕС зоні. Релігійні організації у 1999 р. оздоровили понад 10 тис. дітей. Тільки в літніх таборах християн віри євангельської Харківської області було оздоровлено понад 1000 дітей.

У рамках Міжнародного року людей похилого віку церковні громади надавали допомогу одягом, взуттям, продуктами харчування та ліками пенсіонерам, ветеранам війни. В Житомирській області баптистські та п’ятидесятницькі громади провели три благодійні акції з матеріальної підтримки ветеранів культури.

В усіх обласних та більшості районних центрів і великих населених пунктах діють створені при релігійних організаціях благодійні їдальні. Забезпечення бідних продуктами харчування, одягом, ліками тощо здійснюється релігійними організаціями на постійній основі та в дедалі відчутніших масштабах.

Зростає й обсяг гуманітарної допомоги, яка надходить від зарубіжних релігійних організацій. Якщо у 1998 р. релігійні організації України отримали 602 вантажі благодійної допомоги вагою близько 10 тис. тонн, то у 1999 р. їх було вже 749 вагою 11 593 тонн.

Відзначення 2000-ліття Різдва Христового

Упродовж трьох років в Україні здійснюється підготовка до відзначення 2000-ліття Різдва Христового. Реалізується затверджений постановою колегії Держкомрелігій комплексний план підготовки до ювілею.

Зокрема, за сприяння держави відбудовується Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври; на території Аккерманської фортеці в м. Білгород-Дністровському Одеської області відроджується православний храм XIV ст.; великий обсяг ремонтно-реставраційних робіт виконується у Вінницькій, Київській, Сумській областях та в Севастополі.

У Дніпропетровську розроблено проектно-кошторисну документацію на будівництво кафедрального собору, семінарії та інших споруд Української православної церкви — Київський патріархат. На Кіровоградщині закладено 10 православних храмів. У Тернопільській області коштом благодійної громадської організації «Свята Софія» відкрито музейно-меморіальний комплекс Йосифа Сліпого. Лише 1999 р. в Україні зведено понад 400 культових споруд.

Всебічно підтримано проведення з’їзду християнської молоді України та Першого Всеукраїнського християнського конгресу «Примирення — дар Божий, джерело нового життя».

Надано також допомогу у створенні відеофільму «З іменем єдиним», програмі «Духовні бесіди», яку ведуть ієрархи християнських церков, відомі богослови.

В усіх областях та Києві відбулися різдвяні урочистості, свята вертепів та колядок, фестивалі духовної музики, урочисті академії, виставки сакрального мистецтва, церковних стародруків та предметів релігійного вжитку. В Кіровоградській області пройшло свято «Молюсь за тебе, Україно».

У багатьох музеях обласних центрів розгорнуто експозиції з історії християнства. В бібліотеках організовано виставки церковно-богословської, історичної та художньої літератури на релігійну тематику.

Упродовж року в Україні відбулося понад 20 науково-практичних конференцій, здійснено ряд книжкових видань. Найвизначнішими серед них є «Києво-Печерський патерик», «Нарис про Почаївську Лавру», «Храми та монастирі глибокого Поділля» тощо.

У багатьох областях на честь ювілею зведено храми, каплиці, пам’ятні знаки та стели.

Міжнародна діяльність релігійних організацій України

Упродовж 1999 р. церкви України брали активну участь у зміцненні міжнародного співробітництва, зв’язків з одновірцями за кордоном. Реальне забезпечення свободи совісті сприяло релігійним організаціям України в їхніх широких зв’язках з одновірцями за кордоном. Здебільшого християнські конфесії у 1999 р. брали участь у роботі ряду авторитетних міжнародних форумів, присвячених практичним заходам з відзначення 2000-ліття Різдва Христового.

Так, 116 делегацій УПЦ виїжджали в різні країни світу з метою налагодження міжцерковних стосунків, у т.ч. для участі в паломництвах, семінарах та конференціях з питань духовно-освітньої праці серед військових, шкільної молоді, медичної практики тощо.

Делегація УПЦ-КП брала участь у міжнародній конференції «Свята Земля — 2000» в Ізраїлі. Під час зустрічі патріарха Філарета з послом Ізраїлю в Україні було досягнуто домовленості про відкриття на Святій Землі духовної місії. Делегація церкви була учасницею німецько-українського колоквіуму «Церква та влада в Німеччині: правові засади та суспільна місія». У 1999 р. відбувся також другий візит патріарха Філарета до США.

Здійснювала зв’язки з міжнародними екуменічними організаціями (ВРЦ, КЄЦ) Українська греко-католицька церква. Разом з Римо-Католицькою церквою вона провела прощі до святих місць у Франції, Іспанії, Італії, Польщі. Завдяки тісній співпраці із зарубіжними католицькими організаціями «Каритас» в Україні реалізував низку гуманітарних програм.

Значно активізували міжнародну діяльність протестантські церкви (ВС ЄХБ, ХВЄП, АСД). Їхня тісна співпраця із зарубіжними релігійними центрами дала змогу здійснити спільні програми у сфері виховання та навчання молоді, налагодження християнських теле- і радіопередач, надання гуманітарної допомоги.

Всеукраїнський союз об’єднань ЄХБ поглибив партнерство з баптистськими центрами США. За їх участю розпочато будівництво нових церков у південному та центральному регіонах України, проведено серію занять у відкритих медичних пунктах з питань застосування нових методів терапії, оздоровлено близько 8 тисяч дітей, роздано близько 63 тис. дитячих подарунків. Суттєву методичну допомогу баптистським організаціям України і, зокрема, у служінні серед інвалідів, надала місія «Слов’янське місіонерське служіння» (США), а також фахівці з духовної праці серед глухонімих. Вони провели серію семінарів з українськими громадянами, які працюють з глухонімими, на базі церкви «Дім Євангелія».

Протягом звітного року делегації ВС ЄХБ взяли участь у роботі ряду авторитетних міжнародних форумів у Чехії, США, Угорщині, Швеції, Данії, Німеччині та інших країнах.

Голова українського баптистського братства Г. І. Комендант на Генеральній раді в Гамбурзі був обраний віце-президентом Європейської Баптистської Федерації.

Делегації п’ятидесятницького союзу брали участь у семи закордонних конференціях та засіданнях споріднених церков. Представники Української Уніонної Конференції АСД використовували свої зарубіжні зв’язки здебільшого для забезпечення стажування українських лікарів у США, Румунії, а також участі в міжнародних семінарах з питань здорового способу життя та санаторного лікування, імплантації та мануальної терапії, стоматологічної допомоги тощо.

Лідери Об’єднання іудейських релігійних організацій брали участь у Конференції європейських рабинів (Париж), засіданні Європейської Ради синагогальних організацій (Париж), Конгресі Об’єднання іудейських релігійних організацій Росії та установчому з’їзді іудейських релігійних організацій Східної Європи.

Духовне управління мусульман України підписало угоду з усіма Духовними управліннями СНД з питань протистояння екстремізму, а також підготовки кадрів і використання релігійної літератури. Підтримувались зарубіжні зв’язки з релігійними організаціями Марокко, Єгипту, Туреччини. В Ісламському університеті ДУМУ навчається 25 громадян з країн СНД.

Духовне управління мусульман Криму за фінансової та матеріально-технічної допомоги ісламських центрів Об’єднаних Арабських Еміратів, а також Туреччини здійснює будівництво десяти нових культових споруд. В медресе (м. Сімферополь) працюють викладачами духовні особи з Туреччини. Враховуючи, що ісламські громади в цьому регіоні відчувають гострий дифіцит кадрів, минулого року у спеціальних теологічних закладах Туреччини, Єгипту, Судану навчалося 38 мусульман з Криму.

Виходячи з вимог чинного законодавства та міжнародних зобов’язань нашої держави, в 1999 р. Держкомрелігій надав 3436 офіційних погоджень на релігійну та іншу діяльність іноземців, а місцеві органи влади — 8214.

Із загальної кількості запрошених 1999 р. в Україну проповідників, священнослужителів, місіонерів та інших категорій іноземців більшість складають громадяни США (понад 64%), Німеччини (10%), Канади (7%), Великобританії (3%), Польщі (1,5%), Ізраїлю (1,1%), країн Скандинавії і Прибалтики (2%) та інших країн.

Стан додержання законодавства про свободу совісті та релігійні організації

У 1999 р. зафіксовано 116 порушень чинного законодавства на релігійному грунті, зокрема законів України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про правовий статус іноземців», «Про альтернативну (невійськову) службу» тощо. Найбільший відсоток їх (23,3) припадає на зареєстровані релігійні організації та порушення з боку посадових, службових осіб релігійних організацій (24,1). Значна частка правопорушень здійснена іноземцями (43, або 37,1%, що на 4,1% менше, ніж у 1998 p.). Релігійними організаціями, що діють поза реєстрацією, допущено 5 правопорушень, 6 випадків пов’язано з порушеннями законів про військову та альтернативну службу з релігійних мотивів. Посадовими, службовими особами державних органів та органів місцевого самоврядування скоєно, як і минулого року, 7 правопорушень.

9 порушень припадає на УПЦ, на УПЦ-КП — 23, УАПЦ — 16. УГКЦ — 3, РКЦ — 10. харизматичні церкви — 17. Найбільшу кількість правопорушень на релігійному грунті зафіксовано у Львівській (27) та Чернівецькій (28) областях.

Упродовж 1999 р. розглянуто 24 цивільних справи за скаргами релігійних організацій, переважна більшість яких (16) стосувалася майнових питань. Це значно менше, ніж у 1998 p., коли в судах було розглянуто 90 цивільних справ за скаргами релігійних організацій (80 — з майнових питань). Таким чином, намітилась певна тенденція до зменшення конфліктів у релігійному середовищі з приводу майнокористування.

41,6% судових рішень прийнято на користь релігійних організацій. З числа розглянутих судами цивільних справ, які стосувались майнових питань, задоволено 37,5%, з питань реєстрації статутів (положень) релігійних організацій — 4,1%

Найбільшу кількість цивільних справ розглянуто судами Закарпатської області (45,8%), з яких 45,5% задоволені (всі з майнових питань).

Як і в минулі роки, проблемою залишається невиконання судових рішень. З числа ухвал судів на користь релігійних організацій невиконаними залишилось 70%. Всі вони стосувались майнових питань.

Як і в минулі роки, в багатьох випадках ухвали судів на користь релігійних організацій скасовують рішення місцевих адміністрацій як такі, що суперечать закону.

Узагальнюючи дані про порушення чинного законодавства в релігійній сфері, слід констатувати, що масив зафіксованих порушень у порівнянні з минулими роками помітно зменшився. В ряді областей (Луганській, Дніпропетровській, Донецькій, Житомирській, Київській, Миколаївській, Полтавській, Сумській, Черкаській) та в Севастополі порушень на релігійному грунті взагалі не зафіксовано. Значно зменшилась кількість правопорушень у Києві (8 проти 28 у 1998 р.). Зберігається тенденція до зменшення кількості осіб, притягнутих до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності (75 проти 267 у 1997 р. і 92 у 1998 p.).

Реалізація Комітетом державної політики щодо релігійних організацій. Вузлові питання відносин держави Церкви, які вимагають розв’язання

З метою віднайдення найбільш оптимальних шляхів подальшої гармонізації та розвитку державно-церковних відносин, подолання непорозумінь і вирішення проблем, які ще існують у релігійному середовищі, за дорученням Президента України впродовж минулого року в усіх без винятку областях, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі були проведені зустрічі керівників регіонів з керівниками місцевих релігійних організацій. Безпосередню участь у таких зустрічах у ряді областей взяв Президент України, а в десяти областях — голова Держкомрелігій.

Такі зустрічі постійно відбувалися і в центральному апараті Держкомрелігій.

Пропозиції Комітету щодо вирішення актуальних питань життєдіяльності релігійних організацій були своєчасно надіслані до Міносвіти, Мінфіну, Міноборони, Держкомінформу та Держмиткому.

Проблеми державно-церковних відносин, пов’язані з діяльністю Української греко-католицької церкви, православних та протестантських церков, протягом року розглядались на засіданнях колегії Комітету. Серед найболючіших для них проблем слід вказати на:

— надання Церкві права юридичної особи;
— повернення Церкві колишніх культових споруд, земельних угідь тощо;
— забезпечення дійового державного контролю з метою заборони передавання комерційним установам чи приватним особам об’єктів колишньої церковної власності;
— запровадження викладання в закладах освіти християнської етики;
— визнання державою вищої та середньої богословської освіти нарівні зі світською;
— співпраця Церкви з державною системою соціального захисту.

З метою відпрацювання механізмів вирішення цих питань Комітет підготував низку конкретних пропозицій і вжив необхідних заходів.

При Держкомрелігій, зокрема, було створено робочу групу з представників найбільш поширених у нашій державі релігійних організацій, яка працювала над проектом нового Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Цей законопроект приведений у відповідність до концептуальних положень Конституції України, зобов’язань України у зв’язку з її вступом до Ради Європи. Він враховує пропозиції церков і релігійних організацій, погоджений з відповідними міністерствами та відомствами й надісланий в установленому порядку до Кабінету Міністрів України. Нині він знаходиться на розгляді в комітетах Верховної Ради України.

Велике значення для розвитку державно-церковних відносин мали зустрічі Президента України Л. Д. Кучми з членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, на яких всебічно обговорено проблеми розвитку релігійно-церковного життя.

Передумови подальшого розвитку партнерських взаємовідносин між державою і Церквою на засадах довіри та взаємної підтримки створено також Заявою Президента України від 11 червня 1999 р. щодо морально-політичної реабілітації Церкви.

Попри збереження в релігійному середовищі значного конфліктогенного потенціалу тут, з точки зору Комітету, в перспективі зміцнюватимуться позитивні тенденції, а релігійні організації набуватимуть дедалі більше ознак повноправних саморегульованих суб’єктів суспільного життя. Підвищиться інтерес до співпраці Церкви з іншими суспільними інститутами. Йдеться, зокрема, про систему освіти та виховання, армію та інші силові структури, систему охорони здоров’я та соціального захисту і т. ін.

Вочевидь посиляться вимоги релігійних організацій щодо реституції церковної власності, що може призвести до наростання певних суспільних протиріч.

У зв’язку з цим Комітет вбачає серед своїх основних завдань забезпечення своєчасної комплексної оцінки процесів та симптоматичних змін, що спостерігаються в релігійному середовищі, і вжиття заходів, пов’язаних, з одного боку, із забезпеченням безумовного розвитку релігійних організацій, захисту релігійної свободи і свободи совісті, а з іншого — зі сприянням Церкві у віднайденні адекватного місця в системі суспільних інститутів України.

* * *

Моніторинг

Релігія і Церква в Україні: лютий

Моніторинг подій релігійного життя здійснює журнал «Людина і світ».

25 лютого у Львові помер предстоятель Української автокефальної православної церкви патріарх Димитрій (Ярема, 1915-2000). Спочилий прожив довге насичене життя. Він формувався в особливій, дуже специфічній атмосфері міжвоєнної української Галичини з її «Просвітою», визвольними пориваннями молоді, з церквою як центром українського космосу й палкими очікуваннями волі. Володимир — таке хресне ім’я майбутнього патріарха — вчився малярства, студіював музику й диригентство, розписував храми і співав у церкві, грав у виставах і був членом Організації українських націоналістів. Словом, він був, сказати б, нормальним галицьким свідомим українцем, якому довелося пройти через жахи Другої світової війни.

Володимира Ярему мобілізують до польського війська. Він потрапляє у німецький полон і після звільнення вчиться в малій семінарії Греко-Католицької церкви. Звідти потрапляє вже до радянського війська, а після демобілізації опиняється перед драмою: Греко-Католицьку церкву знищено, її ієрархію заарештовано. Як і всі інші греко-католики, В. Ярема стає перед вибором: лишитися в катакомбній церкві чи переходити у православ’я.

Зрештою він робить свій вибір і 1947 р. стає священиком Руської православної церкви та — об’єктивно — одним з тих пастирів, хрещених у греко-католицтві, які таки здійснили «повзучу українізацію» православ’я в Західній Україні.

І цілком природно, що 19 серпня 1989 р. В. Ярема стає першим православним настоятелем (разом з о. Іваном Пашулею), який оголошує про вихід своєї парафії з-під юрисдикції Московського патріарха. Отець Володимир бере дуже активну участь у становленні УАПЦ і відмовляється приєднатися до УПЦ Київського патріархату після її створення в 1992 р.

Після цілої серії внутрішньоцерковних розколів, зіткнень і різного роду колізій, після безперестанних конфліктів і смерті патріарха Мстислава о. Володимир Ярема виявляється постаттю, яка є певною мірою компромісною на чолі церкви. Протоієрея Володимира постригають у ченці з іменем Димитрій, потім висвячують в єпископи й у вересні 1993 р. обирають патріархом. Новообраний патріарх кардинально вирізняється на тлі української церковної ієрархії — їздить по Києву на тролейбусі, не чіпляється за свій престол й обіцяє скласти патріарший куколь перед Всеукраїнським православним собором, який нарешті об’єднає православних в Україні. Якийсь час здається, що УАПЦ незабаром розвалиться, вона довго й виснажливо доводить по судах своє право на існування де-юре, її покидають ієрархи, парафії та цілі єпархії, загострюються внутрішні церковні чвари, і у 1996 р. патріарха ледве не позбавляють престолу. Але десь з другої половини 1997 р. УАПЦ збирається на силі й виявляє ознаки життєстійкості. Сам патріарх, попри свій дуже поважний вік, досить чітко і прозоро артикулює позицію церкви на різних форумах та зустрічах і виступає із серією листів — «Розмови про страшне сьогодення», де часто дуже палко й гостро вимовляє те, що інші князі церкви говорити вголос не наважуються.

4 лютого 2000 р., за три тижні до смерті, патріарх підписує Указ, яким делегує предстоятельські, по суті справи, функції керуючому справами УАПЦ архиєпископу Харківському і Полтавському Ігорю Ісіченку.

Патріарха поховали на території львівської церкви святих Петра і Павла, де він служив настоятелем понад 20 років. Поховальну церемонію очолив архиєпископ Української православної церкви у США Всеволод (Майданський). На церемонії були присутні делегації УПЦ Київського патріархату, Української греко-католицької церкви, апостольський нунцій в Україні; співчуття надійшли від багатьох осіб, інституцій і релігійних організацій, у тому числі від УПЦ в єдності з Московським патріархатом, а також від Президента та прем’єр-міністра України.

Але ще до похорону, відразу після смерті патріарха було оприлюднено його заповіт. У ньому, власне, продовжується лінія, яку вже деякий час розвиває у своїх публічних виступах архиєпископ Ігор Ісіченко. Він висновує, що УАПЦ в Україні наприкінці 80-х pp. відроджувалася як частина діаспорної УАПЦ; тому відроджена церква й визнала в 1990 р. своїм патріархом митрополита Мстислава (Скрипника) — предстоятеля УАПЦ у США. У заповіті патріарх Димитрій закликає єпископат, клір та мирян не збирати соборів без діаспорної частини церкви, поминати за богослужінням як свого першоієрарха митрополита УПЦ у США Костянтина (Батана) та визнати над собою його юрисдикцію.

Реалізація цього проекту в наявних умовах видається малоздійсненною. УПЦ у США перебуває в юрисдикції Вселенського (Константинопольського) патріархату з 1995 p., причому її входження під омофор Константинополя викликало жорсткий демарш з боку Московського патріархату. УАПЦ є найменш численною з-поміж українських православних церков — офіційно вона налічує менше 1000 парафій, а на одній з прес-конференцій архиєпископ Ігор Ісіченко повідомив, що реально парафій удвічі менше.

Але варто згадати, що конфлікт з приводу юрисдикції над Естонською Апостольською православною церквою з її 86 парафіями спричинився 1996 р. до тримісячного припинення молитовного спілкування між Москвою і Константинополем. Встановлення ж юрисдикції Константинополя над будь-якою кількістю парафій на території України, яку Московський патріархат вважає своєю канонічною територією, здатен викликати конфлікт такої гостроти, якої ми ще не спостерігали у відносинах між II і ІІІ Римами.

Але наразі скидається, що Вселенський патріархат не матиме підстав для конфлікту. Архиєрейський собор, який відбувся після поховання патріарха, прийняв його заповіт «із синівською вдячністю», але обрав місцеблюстителя патріаршого престолу. Ним став 51-річний митрополит тернопільський Мефодій (Кудряков). Помісний собор відбудеться у червні; він може обрати патріарха, і, згідно зі статутом УАПЦ, це має бути громадянин України.

Прикметною подією лютого стало спільне засідання колегії Міністерства внутрішніх справ України та Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, якому передувала досить тривала й ретельна підготовка. Варто зазначити, що практично всі члени ВРЦ так чи інакше декларують свою готовність до душпастирювання серед людей у мундирах. Звісно, працівники органів внутрішніх справ, які дуже й дуже часто перебувають у стресових ситуаціях, також зацікавлені в духовній допомозі. Тим паче, що, як зазначив у своїй доповіді командувач Внутрішніми військами генерал-полковник Володимир Поважнюк, від 36% до 43% його підлеглих під час соціологічних опитувань повідомили про власну релігійність. Тому, на думку ректора Київських духовних шкіл Української православної церкви протоієрея Миколи Забуги, засідання колегії Міністерства внутрішніх справ і Всеукраїнської Ради Церков — це не просто захід. Це прагнення церкви бути зі своїми вірними повсюдно і повсякчасно. Голова Українського біблійного товариства Микола Мельник зазначив при цьому, що священик і поліцейський — це дві постаті, які уособлюють стабільність і надію на захист. Власне, відділи внутрішніх справ і підрозділи внутрішніх військ вже досить давно співпрацюють з місцевими парафіями та релігійними громадами. На засіданні йшлося про забезпечення системності цієї співпраці та її різнобічність. Вирішено створити робочу групу, до складу якої увійдуть представники різних церков і яка опрацює докладну програму взаємодії релігійних організацій і Міністерства внутрішніх справ. Складовими цієї взаємодії повинні стати формування капеланської служби, будівництво культових приміщень і забезпечення вільного доступу душпастирів до військових частин.

Зрештою колегія Міністерства внутрішніх справ і Всеукраїнська Рада Церков ухвалили Заяву про наміри співпраці, яку підписали міністр Юрій Кравченко та головуючий на цьому засіданні Ради єпископ Римо-Католицької церкви Маркіян Трофим’як. (Нагадаємо, що члени Ради Церков головують на її засіданнях почергово.) У Заяві проголошуються наміри надавати священнослужителям необхідні умови для здійснення ними своєї місії у військах та підрозділах; використовувати їхній досвід у виховній роботі й навчальному процесі; забезпечити органи внутрішніх справ духовною літературою тощо.

І генералітет, і духовенство сподіваються, що повнокровна, а не ситуативна праця душпастиря в міліцейському підрозділі або військовій частині зробить їх особовий склад моральнішим, врівноваженішим і більш відповідним вимогам, які ставить перед охоронцями порядку демократичне суспільство.

Склад Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій продовжує розширятися: до неї увійшли Українська лютеранська церква та Союз вільних церков християн євангельської віри.

Коріння Української лютеранської церкви сягає 30-40-х pp. ХVІ ст., коли на землях Речі Посполитої починають свою працю лютеранські проповідники і створюються перші громади. Лютеранські інституції існували на західноукраїнських землях аж до їх входження до складу Радянського Союзу. За повідомленням В. Любащенко, з 1925 р. у Станіславі діяла Українська церковна рада, перейменована згодом в Українську євангельсько-аугсбурзьку місійну раду; до початку 30-х pp. лютеранські громади було засновано принаймні у двадцяти містах і селах Галичини. У лютеранському богослужінні тут впроваджувалися елементи східної літургії, всіляко обстоювалася українська обрядовість і, як писав один з організаторів руху в Україні Т. Ярчук, «ми стремимо до духовної обнови українського народу на основі Правди Божественної Євангелії» і «глядимо на геніїв українського народу Гр. Сковороду, П. Куліша, Т. Шевченка».

Українське лютеранство збереглося в діаспорі й повернулося в Україну на початку 1990-х pp. ініціатором його відродження став пастор Ярослав Шепелявець — американець українського походження, магістр теології, який після закінчення університету та семінарії опікувався лютеранською парафією у штаті Айова. Поїздка в родинних справах у Радянську Україну (1976 р.) радикально змінила його життя. Він включається в український громадсько-політичний рух, бере активну участь у роботі різних неурядових, а також екуменічних організацій, які прагнуть розповісти Заходу про Україну, організовує акції протесту проти радянської політики, засновує радіомісію «Думки про віру», розраховану на українців, і згодом повністю зосереджується на цій праці.

З початком перемін в СРСР центр діяльності місії переноситься в Україну. До 1991 р. вона видруковує мільйон Біблій у перекладі І. Огієнка для поширення в Україні, ввозить мільйон Біблій для дітей, 300 комп’ютерів для українських шкіл і десятки тисяч Біблій для православних, греко-католиків і протестантів.

У 1993 р. Я. Шепелявець переїжджає до України, а навесні 1993 р. відбувається перше богослужіння відновленої Української лютеранської церкви. Нині церква має громади в Києві, Тернополі, Кременці, Львові, Криму, на Івано-Франківщині, семінарію в Тернополі, здійснює масштабні соціальні проекти і планує серйозні навчальні та каритативні програми.

Ще один новий член Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій — Союз вільних церков християн євангельської віри (п’ятидесятників) історично пов’язаний з ім’ям Івана Воронаєва — знаменитого проповідника, який у 1921 р. почав проповідувати п’ятидесятницьке віровчення в Одесі. Наступного року тут було створено першу громаду згодом Одеський облас ний союз, а 1926 р. — Всеукраїнський союз християн євангельської віри Наприкінці 20-х — на початку 30-х pp. Союз зазнав жорстоких репресій які, по суті справи, не припинялися впродовж усього радянського періоду прибираючи лише більш або менш гострих форм. Нинішнє організаційне оформлення руху вільних церков християн євангельської віри — п’ятидесятників (нагадаємо, що в Україні діє також Всеукраїнський союз церков християн віри євангельської — п’ятидесятників, який має дещо іншу історію) відбулося 22 листопада 1990 р. Зараз Союз налічує понад 13 тис. членів, його громади діють у 19 областях країни. У складі Союзу — Українська євангельська теологічна семінарія, 25 центрів християнської освіти, 7 благодійних місій, лікувально-діагностичний центр «Каридад», християнське братство «Ковчег» та місійний відділ. Головний керівний орган Союзу — з’їзд церков, між з’їздами життя та діяльність церков координує Пресвітерська рада. Старший пресвітер Союзу — Василь Райчинець.

На початку лютого в Москві відбулася досить представницька богословська конференція «Православне богослов’я на порозі третього тисячоліття». Серед численних і дуже часто вартісних доповідей безперечно цікавою й навіть знаковою з огляду на український православний контекст стала доповідь професора Московської духовної академії протоієрея Владислава Ципіна «Канони і церковне життя». Професор, зокрема, доводить, що згідно з церковними правилами Архиєрейський собор, тобто Собор єпископів має нічим не обмежену повноту влади у Православній церкві. Дотепер вважалося і вважається, що таку владу має лише Помісний собор, тобто Собор, на якому представлено всі три рівня Церкви — миряни, духовенство та єпископат. Подібні розвідки покликані виправдати Московський патріархат, який всупереч власному статутові не скликає Помісний собор ось уже 10 років. Це пояснюється нездатністю священночалля РПЦ контролювати на ньому ситуацію й забезпечити необхідні йому рішення.

Втім, деякі спостерігачі висновують, що доповідь протоієрея В. Ципіна спрямована також на розвиток теологічного обгрунтування увічнення «самодержавства» єпископату і придушення найменших «марень» про відтворення соборноправних принципів керівництва Помісною церквою.

15 лютого предстоятель Румунської православної церкви патріарх Феоктист зробив заяву, яку поширили мало не всі провідні інформаційні агенції світу. Він публічно попросив пробачення за те, що Румунська церква за режиму Чаушеску не піднесла свій голос проти руйнування храмів і переслідування віруючих. «Я особисто прошу пробачення, — заявив патріарх, — і роблю це зараз тому, що раніше мені бракувало сміливості... Моє серце виповнене скорботою за те, що через мене страждали сотні віруючих». Прес-секретар патріарха, коментуючи заяву, сказав, що «за комуністів церква припускалася помилок і була вимушена вдаватися до компромісів, щоб вижити... Це був жахливий час, храми зникали за порухом руки Чаушеску». Поза сумнівом, знищення навіть одного храму — це важка драма. Упродовж десятиліття, що передувало падінню комуністичного режиму в Румунії у 1989 p., їх було знищено 17. Природно, що у православних країнах відразу ж після заяви патріарха почали лунати заклики до предстоятелів церков наслідувати румунського першоієрарха, адже на території, наприклад, колишнього СРСР було зруйновано в тисячі разів більше храмів, ніж у Румунії.

З інших подій в Україні відзначимо акцію «Галицький лицар», де в номінації «Постать року» був відзначений єпископ-помічник глави Української греко-католицької церкви Любомир Гузар, а також конкурс «Глас печерський — 2000», в якому взяли участь понад 20 хорів з єпархій УПЦ в єдності з Московським патріархатом. Гран-прі фестивалю присуджено ансамблю стародавнього церковного співу «Стрітення». Перше місце поділили хори вінницького Спасо-Преображенського собору та київської Вознесенської церкви на Деміївці.

Серед сенсаційних звісток вкажемо на повідомлення ІТАР-ТАРС про існування в Україні та в Росії ядра нелегально діючої японської секти Аум Синрікьо, яке складають нині чотири законспірованих групи з приблизно двома сотнями адептів. Про це кореспондентові агенції повідомила втаємничена особа в Токіо, яка нібито підтримує тісні зв’язки зі слідчими органами Японії. Джерела повідомляють, що воєнізовані формування Аум у Росії, які Були легалізовані під дахом охоронних фірм, очолювали колишні співробітники КДБ.

12 лютого відбулася інтронізація новообраного предстоятеля Православної церкви Чеських і Словацьких земель. На престол, який був вакантним після смерті митрополита Дорофея, зійшов 47-річний єпископ Оломоуцько-Брненський Криштоф. Церемонія відбулася у Празькому соборі Кирила і Мефодія. Церква Чеських і Словацьких земель має 4 єпархії, близько 250 парафій і теологічний факультет у Пряшеві.

Серед великої кількості новин, які надійшли впродовж лютого з Ватикану, відзначимо дві особливо прикметні. Перша — це заява, яку зробив в інтерв’ю німецькій газеті «Ді Вельт» єпископ Вальтер Каспер, секретар папської Ради сприяння християнській єдності: він не виключає можливості скликання найближчим часом нового Собору Римо-Католицької церкви. «У нашій Церкві, — зауважив Вальтер Каспер, — є важливі питання, на які папа не може дати відповідь одноосібно і які вимагають консенсусу всього єпископату. Серед питань, розв’язання яких потребує участі всієї церкви, єпископ назвав мораль подружнього життя, роль мирян, місце жінки в церкві, а також папський примат і так званий римський централізм. Якщо Собор буде скликано, він стане III Ватиканським собором в історії Римо-Католицької церкви. Попередній — II Ватиканський собор — відбувся, нагадаємо, у 1962-1965 pp. і радикально змінив ставлення церкви до світу, інших християн і представників нехристиянських релігій.

Іншу заяву зробив сам папа Іван Павло II під час свого візиту до Єгипту. 25 лютого на екуменічній зустрічі в католицькому соборі Єгипетської Божої Матері верховний понтифік ще раз наголосив, що він готовий міркувати над служінням апостола Петра, тобто відкритий до віднайдення таких форм здійснення свого примату, які могли б бути визнані не лише католиками, але і Східними церквами. «Дорогі брати, — звернувся папа до 2000 осіб, які зібралися на зустріч, — не слід гаяти час у цьому питанні».

Система Orphus
Рейтинг
0
0