Загадкова Хозарія

17 серпня 2010, 14:59 | № 6, червень 1999 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1999. — №6. — С. 37-42

Михайло НІКІТЕНКО

Історія Хозарського каганату, що виник у середині VII ст., сповнена драматичних подій. Деякі з них мають безпосереднє відношення до наших далеких предків — слов’ян Східної Європи і, отже, не можуть залишити байдужим читача, який цікавиться вітчизняною історією. Київська Русь зіткнулась з Хозарією, коли ця держава провадила активну зовнішню політику, спрямовану на загарбання й підкорення сусідніх народів і країн. У IX ст. хозарам уже платили данину поляни, сіверяни, в’ятичі. Але попри це, Хозарська держава зіграла в історії Русі позитивну роль. Протягом свого існування вона мовби щит прикривала східних слов’ян від нищівних набігів кочовиків. А коли вони все ж прорвалися у причорноморські степи, то вже не були страшні для зміцнілої Київської держави. Хозари залишили помітний слід в історії, бо відбили навалу арабів і тим запобігли неминучій ісламізації Східної Європи. Похід князя Святослава підірвав міць Хозарії. Вона проіснувала ще деякий час, але невдовзі була остаточно поглинута половецьким кочовим світом.

На початку нашої ери хозари жили в пониззі річок Терека й Сулака на території сучасного Дагестану. Тоді Каспійське море стояло низько, його північне узбережжя мало вигляд напівпустелі, а Волга не була дуже великою рікою. Але наприкінці III ст. температурно-вологісний режим різко змінився. Волга все більше наповнювалась водою і зрештою перетворилась на велику ріку з дельтою сучасного вигляду, що простягалась «далеко на південь, майже до півострова Бузачі. Береги численних протоків почали заростати осикою й лісом, а долини між пагорбами перетворились на зелені луки. Тоді ж змінився й етнос, що заселяв ці місця. Степовики-сармати покинули ці землі, натомість усе далі на північ по західному берегу Каспія почали селитися хозари, які з часом заселили всю дельту Волги.

Войовничі гунни, авари, мадяри й печеніги, що свого часу панували у степах Прикаспія, не становили небезпеки для хозар. Волзькі протоки являли собою лабіринт, в якому легко було заблукати. До того ж течія там була швидкою, а доволі круті береги, порослі очеретом і хащами, перетворилися на непереборну перешкоду для кінноти степовиків. Отже, Волзька Хозарія була мовби природною фортецею на шляху хижих степових орд.

Основним заняттям хозар було рибальство, виноробство й садівництво, а також хатнє скотарство. Згідно з давніми авторами, хозарська мова була подібна до мови болгар, тобто належала до тюркської групи.

Найважливішу роль у створенні Хозарської держави відіграли тюркюти, що в середині VI ст. створили могутню державу — Великий тюркський каганат. Він простягався від Азовського моря й Дону до відрогів Тянь-Шаню, а відтак майже до Північної Індії. 630 р. в цій державі спалахнула громадянська війна, яка точилася так запекло, що жодній з конфліктуючих сторін не було ніякого діла до окраїн імперії, котрі відокремилися. Перемогу в цій війні здобула не сильніша східна частина, яка спиралась на допомогу Китаю й багатих міст Середньої Азії, а кочовики більш войовничої західної частини. Хозари підтримували «східняків», а після їх поразки прийняли до себе царевича з давнього княжого роду Ашинів, що втік сюди від ворогів, як свого верховного правителя-кагана. Таким чином Хозарія стала незалежною державою з правлячою династією тюркського походження; вона дбайливо зберігала традиції Тюркського каганату з його претензіями на панування над усім кочовим світом.

Каган-утікач і його товариші не злилися з масою народу, але й не протиставили себе їй. Вони й надалі вели кочовий спосіб життя й тільки зимували в домах. У столичному місті Ітилі в пониззі Волги каган жив у зведеному на острові палаці, де у великій залі стояв золотий трон з балдахином. На аудієнцію до кагана заходили не інакше як босоніж, падаючи перед ним ниць. Народу каган показувався один раз на чотири місяці в супроводі всього війська, яке слідувало за ним на значній відстані. Зустрічні мусили також вклякати перед його величністю. У палаці, де мешкали 25 жон кагана, було ще й 60 наложниць, що жили в окремих кімнатах під наглядом євнухів. Померлого кагана ховали під водою у великій споруді з багатьма кімнатами, а будівельників після закінчення робіт вбивали. Кагана шанували й обожнювали не тільки хозари — навіть сусідні народи не наважувалися воювати проти його держави. З особою кагана хозари пов’язували свій добробут, а всі нещастя приписували послабленню його божественної сили, що могло навіть бути причиною позбавлення влади.

Орна земля в Хозарії перебувала в індивідуальній власності. Економічною одиницею був так званий «дім» об’єднання родичів і залежних від них людей чисельністю від 4 до 5 тисяч осіб. Тут концентрувалося головне багатство хозар — худоба, з якою господарі кочували, залишаючи засіяні поля на догляд залежних від них землеробів.

Хозари утримували постійне, добре озброєне військо, що рідко можна було зустріти в тогочасних державах Сходу. Спочатку військо складалося з 12 тисяч вояків, які не отримували платні, проте мусили з’являтися на службу за першим закликом кагана. На початку VIII ст., після перевороту Обадії, військо було скорочене до 8 тисяч; частина отримувала постійну платню, а інші жили за рахунок військової здобичі. Склад війська був різноплемінний, але його кістяк складали 7 тисяч професійних воїнів-мусульман з племені арсіїв. Це була важкоозброєна кіннота, удар якої не могло витримати легкоозброєне ополчення сусідів. Армія мала право відмовлятися від військових дій супроти мусульман, а її інтереси відстоював спеціальний представник — візир, який жив при дворі кагана. Головним обов’язком цих воїнів було не тікати з поля бою, тобто завжди перемагати. За невиконання бойового завдання солдатів і командирів карали смертю. Подібні загони пізніше використовували й руські князі в боротьбі за київський стіл.

Династія Ашинів протягом 150 років, до перевороту Обадії, була повноправним господарем Хозарії. Залишаючись язичниками, що шанували Синє небо й Чорну землю, вони зуміли згуртувати народ і зберегти незалежність країни в дуже складний час. 650 р. араби захопили Іран, а чотири роки по тому — Вірменію. У 661-662 рр. вони вже підійшли до Дербентського проходу, реальну загрожуючи Хозарії. Водночас хозарська держава також інтенсивно розширювала свої кордони. Після перемоги над болгарами хозари у 670-679 рр. заволоділи степовим Кримом. Війна з арабами за Дербент ішла з перемінним успіхом майже три десятиріччя. Володіючи цією фортецею, хозари ставали господарями Закавказзя, а коли втрачали її, то їм доводилося відбивати навалу арабів на своїй землі.

У 737 р. відомий арабський полководець Мерван, що зібрав 150-тисячну армію, вирішив покінчити з Хозарією. Застигнуті зненацька, хозари відступили в дельту Волги, де каган залишив 40-тисячну армію прикривати Ітиль, а сам поспішив на північ, у Заволжя, плануючи набрати свіже військо. Мерван розгадав цей план і не став починати облогу Ітиля, а рушив за каганом по правому берегу Волги. Війська двох полководців рухалися по обох берегах ріки; видавалося, що Мерван у чужій країні прямує до своєї загибелі. Але хозари не врахували тієї обставини, що араби володіли найдовершенішою на той час технікою переправи. І однієї ночі, колі впевнене у своїй безпеці хозарське військо розташувалося на ночівлю, Мерван блискавично перетнув Волгу і в нічному бою знищив противника. Після цього було укладено мир, згідно з яким каган і його двір змушені були прийняти іслам. Мерван вважав, що навернення хозар є гарантією їх покірності. Однак він прорахувався. Основна маса хозарського народу залишилася язичниками; через деякий час після того як араби покинули Хозарію, каган знову повернувся до віри батьків, а його держава швидко ліквідувала всі наслідки арабського завоювання.

Майже за сто років до цих подій, у середині VII ст., араби завоювали Персію. Ця подія мала для Хозарії дуже важливі наслідки, спричинившись до переплетення долі хозарського і єврейського етносів. Ще наприкінці І та на початку II ст. після невдалих війн з Римом єврейська держава перестала існувати, а Палестина практично збезлюділа. Частина євреїв через Рим переселилась у Західну Європу, інші рушили на схід — у Дворіччя й далі в Іран.

Іран був бідною державою, але тут існували сприятливі умови для успішної торгівлі й вільного обміну ідеями та думками. Якраз у тамтешній єврейській общині виникло нове містичне вчення — Кабала, що стало дійовою альтернативою догматичній системі Талмуду. Євреї не стояли осторонь від суспільного життя Ірану; наприкінці VI — на початку VII ст. вони взяли активну участь у так званих «реформах Маздака» (див. «ЛіС» №1, 1999 р.). Для ортодоксів-талмудистів маздакиди, які руйнували вікові засади держави, були теплою ворожою силою, слугами диявола. Натомість вільнодумці-кабалісти були серед тих, хто підтримав реформи Маздака. Коли ж в Ірані почалась розправа над маздакидами, євреям-кабалістам стало тут вельми кепсько. Екзарх єврейської общини Ірану Мар Зутра, який підтримував Маздака, був повішений, як і інші його послідовники. Євреї кинулися тікати на Кавказ; невдовзі вони опинилися на рівнині між Тереком і Су-лаком, де, оселяючись поруч із хозарами, почали займатися звичними для себе справами — пасти худобу й вирощувати виноград.

Після 650 р., коли араби завоювали Іран і шаріат став тут законом життя, євреї-талмудисти змушені були емігрувати. Більшість з них переселилася у Візантію, частина перебралася в Західну Європу, де вже жили єврейські колоністи перших століть. Життя євреїв у Візантії не було солодким. Ще раніше, в середині VI ст., імператор Юстиніан видав закони, що обмежували свободу іудейського культу, отож переселенці були громадянами другого сорту. Становище євреїв стало зовсім нестерпним, коли імператор Лев III Ісавр видав указ про їх примусове хрещення. Невідомо, чи було здійснено цей задум, але чимало євреїв переселилися в той час з Візантії в Хозарію й осіли в містах Семендері, Самкерці, Бе-ленджері, а також у столичному Ітилі, де займалися здебільшого торгівлею.

У цьому місті сходились два торгових шляхи: з півночі (Поволжя) на південь (Багдад) і зі сходу (Китай) на захід (Західна Європа). Торгівля була надзвичайно вигідною справою, бо торгували не товарами широкого вжитку, а предметами розкошів. Згуртовані в общину євреї часто об’єднували свої капітали, аби перемогти й усунути конкурентів. Отож невдовзі ці дві торгові гілки опинилися в руках єврейських купців-рахдонідів («рах» — дорога, «дон» — знати) — «знавців доріг». Одержуючи надприбутки, рахдоніди мали можливість утримувати трасу у зразковому стані; вони будували мости, обладнували переправи та стоянки, іноді з куполами над джерелами, копали криниці, ставили віхи на перехрестях доріг. Але особлива увага приділялась безпеці караванів — їх охороняла ціла армія добре вишколених та озброєних професійних вояків-найманців, здебільшого з кочовиків. Торгівля йшла дуже жваво, і єврейська община швидко багатіла.

Кагани, що дали дозвіл на поселення в межах Хозарії євреїв, вважали, що приймають законослухняних, спроможних сплачувати податки підданих. Так воно й було насправді. Як відомо, капітал і влада притягують одне одного; не була винятком і Хозарія. Єврейська община сповна використала свої майже невичерпні економічні ресурси для встановлення міцного й ефективного впливу на державну владу. Багаті єврейські купці, намагаючись вирішувати питання на свою користь, підносили хозарським ханам і бекам багаті подарунки. Дуже поширилися і змішані шлюби, коли хозарські можновладці, в тому числі й кагани, брали до своїх гаремів дівчат із заможних єврейських родин, а місцеві хлопці женилися на єврейках.

Минуло сторіччя, і такі стосунки стали приносити свої плоди. З’явилося багато дітей від змішаних шлюбів. Однак їх подальша доля була різною в залежності від того, хто був батьком дитини, а хто матір’ю. Всі тогочасні сусідні народи вважали дитину членом батьківського роду. Вона мала частку в родовому майні й могла розраховувати на допомогу та захист членів роду. Отже, батьківська лінія була вирішальною, а походження матері не мало значення. У євреїв же все було навпаки. Право належати до общини, тобто бути євреєм, визначало походження від матері-єврейки. Якщо єврейка виходила заміж за хозарина, то дитина мала всі права, якими володів її батько, й водночас належала до єврейської общини, користуючись її підтримкою. Цю дитину навчали рабини, а члени родини допомагали або робити державну кар’єру, або займатися торгівлею. Все частіше діти від таких шлюбів, маючи за собою фінансову підтримку єврейської общини й високий статус їхніх шляхетних хозарських батьків, обіймали відповідальні державні посади. Діти ж єврея й хозарки мали зовсім інший статус. По батьківській лінії вони не могли належати до хозарського роду й не мали прав в єврейській общині. Ці діти хоча й жили в домі батька, але як народжені не від єврейки не вважалися за євреїв. Вони не мали права наслідувати частку батька в общині, не могли навчатися Талмуду в духовній школі, не одержували підтримки від общини. Як вважають деякі дослідники (хоча це й дуже спірна версія), потомки цих бідолах пізніше склали невеличкий етнос кримських караїмів, антропологічні риси яких сполучали тюркський і близькосхідний типи.

Вплив багатої єврейської общини весь час посилювався, що призвело до великих змін у суспільному житті Хозарії. На початку IX ст. якийсь впливовий єврей на ім’я Обадія, скориставшись своїм становищем при дворі кагана, здійснив державний переворот і прибрав владу до своїх рук. Каган залишився на троні, але у становищі номінального правителя, без будь-якої реальної влади. Сам Обадія прийняв титул «пех» (цар) й очолив уряд. Він вирішував справи війни і миру, очолював армію під час війни, керував залежними князівствами, збирав данину й мито, судив і карав. Всі державні посади було розподілено між євреями, а іудейську релігію, оголошену державною, прийняла частина хозарського правлячого класу. Проте за межами Ітиля та інших міст і прості хозари, і панівний прошарок продовжували дотримуватися віри предків.

Дуже швидко виявилося, що нові правителі не збираються ділитися владою з хозарами. У становищі простого народу ніяких особливих змін не відбулося, тільки збільшилися податки. Але хозарська родова знать втратила чимало. Раніше вона відстоювала свої інтереси, впливаючи на кагана, тепер же він став «золотою лялькою» без влади. На своїй землі хозари перетворилися на підданих єврейських прибульців, чужих їм не лише по крові, а й по вірі. Це була одна з причин спалаху громадянської війни, кривавої і нещадної з обох сторін. На боці повстанців виступили мадяри, а на боці іудеїв — найманці-пе-ченіги. «Коли у них (хозар) сталося відокремлення від їх влади, — писав візантійський імператор Константин Багрянородний, — перша влада одержала верх, і одні з них (повсталих) були перебиті, інші втекли й оселилися разом з турками (мадярами) в печенізькій землі (у пониззі Дніпра), уклали взаємну дружбу й отримали назву кабарів». У 20-х рр. IX ст. нова влада одержала повну перемогу після якої Хозарія перетворилася на світову державу й досягла піку своєї могутності.

До IX ст. суперників у пануванні над Північним Причорномор’ям і лісостеповими районами Подніпров’я у хозар не було. Хозарська держава майже півтора століття була господарем південної частини Східної Європи і як могутня гребля перекривала Урало-Каспійські ворота з Азії до Європи, стримуючи натиск кочовиків зі сходу. У IX ст. у цій «греблі» з’явились тріщини, через які в Причорномор’я ринули орди кочовиків. Першими тут з’явилися мадяри, а слідом за ними — печеніги. У той час у слов’ян виникла на Середньому Дніпрі своя держава — Київська Русь, яка також становила реальну загрозу Хозарському каганату. Ось чому хозарам довелось вживати заходів для охорони своїх західних кордонів, споруджуючи нові фортеці, серед них і Саркел (Білу Вежу) на Дону, гарнізон якої складали 300 вояків, в основному гузи, печеніги, алани й болгари, які щороку змінювали одні одних.

Але найбільшим, найбагатшим містом і наймогутнішою фортецею був Ітиль — столиця Хозарії, що розкинулась на 5-6 км по обох берегах протоки Волги — Ахтуби. Іудейське населення міста складало 4 тис. осіб; крім того, тут мешкали хозари, що прийняли іудейську, християнську або мусульманську віру, а також хозари-язичники. «Змішення народів» в Ітилі відбилося й на зовнішньому вигляді міста. Тут сусідили кам’яниці знаті й багатих купців з саманними хатами та юртами менш заможних людей. Над їх нескінченним морем височіли червоні череп’яні дахи синагог, шпилі мінаретів і маківки з хрестами християнських церков.

Наприкінці IX ст. Хозарія вже мала високий міжнародний авторитет, у чому не останню роль відіграла добре відома всьому світові конфесійна політика хозар, котрі, як писав відомий сходознавець Л. Гумільов, «були віротерпимими аж до повної нерозбірливості». Диспути між представниками різних віровизнань у присутності самого кагана, а пізніше й царя були тут звичайним явищем. 860 р. на один з таких диспутів було запрошено грецького філософа-місіонера, майбутнього просвітителя слов’ян Кирила (Константина). Перебуваючи перед тим у Криму, Кирил знайшов там Євангеліє і Псалтир, написані «руськими письменами». Він зацікавився історією русів і вивчив їхню мову, що, як вважають, стало поштовхом до його просвітницької діяльності серед слов’ян.

Значно пізніше, наприкінці X ст., коли перед Руссю постала проблема «вибору віри», до Києва приїздила делегація «жидів хозарських», котрі, за літописним переказом, намагалися схилити князя Володимира до прийняття іудаїзму як державної релігії. Перед тим князь та його бояри вислухали представників мусульман, що приїздили сюди з Поволзької Булгарії, і німців з Риму — посланців папи. Останніми побували в Києві місіонери з Візантії. За арабськими писемними джерелами, вже IX ст. руські купці плавали не тільки Румським (Чорним) морем, а й морем Джурджана (Каспійським). Часто купецькі дружини перетворювались на зграї грабіжників. Відомо, що 909 р., за князя Олега, руси пограбували і спалили міста в Мезандарані (південний берег Каспію). Великий похід за здобиччю відбувся за наступника Олега Ігоря у 913-914 рр., коли руси на 500 кораблях по 40 чоловік на кожному ввійшли в теперішню Керченську протоку і попросили хозарського царя Веніамина пропустити їх у Каспійське море. Хозарія була послаблена недавньою громадянською війною, отож цар не насмілився відмовити й дав дозвіл на проїзд. Руси піднялися Доном до волоку у Волгу, потім спустилися в Каспій, пограбували багаті міста на південно-західному його березі й на навантажених доверху кораблях рушили додому. Гвардія Веніамина, що складалася в основному з найманців-мусульман, звернулася до царя з вимогою покарати русів за масові вбивства своїх єдиновірців. Цар дав дозвіл, але попередив і русів на той випадок, якщо гвардія зазнає поразки. Битва під Ітилем тривала три доби й закінчилась поразкою русів. Тільки 5 тисячам їх вдалося пробитися до своїх суден і відплисти вгору по Волзі. Та на волоці на них вже чекали буртаси, які не дозволили їм перетягти кораблі в Дон. Плавання Волгою на північ закінчилось для русів трагічно: їх атакували й остаточно знищили болгари.

З огляду на ці події Русь не могла мати дружніх почуттів до хозар і мстилася їм при першій-ліпшій нагоді. 939 р. руси напали на Самкерц (сучасне місто Тамань на березі Керченської протоки), пограбували його й відплили додому. Хозари послали вслід каральний загін під проводом полководця Песаха. Той не знайшов русів, натомість напав на кримські міста, що належали Візантії, підкорив прикубанських чорних болгар і рушив у Подніпров’я проти руського князя. Руси були розбиті й перетворилися на хозарських данників. «Тоді, — повідомляє літопис, — стали руси підкорені владі хозар». В середині IX ст. київські князі Аскольд і Дір поклали край залежності полян від Хозарії, а пізніше, за правління Олега, з-під хозарського ярма були визволені радимичі, кривичі й сіверяни.

Короткочасні відносини з Хозарією залишили деякий слід у житті Київської держави. Князь-хреститель Русі Володимир і його наступник Ярослав крім офіційного титулу «Великий князь Київський» носили, як свідчать писемні джерела, ще титул «каган». Згадку про проживання в Києві євреїв ми зустрічаємо під 1018 р., коли відбувся похід польського князя Болеслава Хороброго на Київ. Згодом тут з’явилися два етнічних квартали: на Подолі — «Козари» й у Верхньому Києві місцевість «Жидове» в районі так званих «Жидівських» (Львівських) воріт, де сучасна Львівська площа. Можливо, хозаро-іудейська община існувала в Києві вже у X ст., принаймні зберігся лист, надісланий приблизно 930 р. хозарським євреєм з Києва західноєвропейським іудейським общинам з проханням фінансової допомоги одному з одновірців, Якову бар Хануку. У середині X ст. Хозарський каганат почав занепадати внаслідок нападів войовничих кочовиків-печенігів. Сильний удар по Хозарії нанесла й Київська Русь. 964 р. князь Святослав визволив з-під влади хозар останніх данників-слов’ян — в’ятичів. Навесні наступного, 965 р., Святослав спустився Волгою до Ітиля на човнах. Проти нього мав виступити цар Хозарії Іосиф, котрий згідно з розподілом влади мусив керувати військом. Але його очолив не він, а безіменний хозарський каган. У битві під Ітилем хозарське військо було розбито, а місто пограбовано і спалено. Відтак Святослав рушив на південь, підкорив древню столицю Хозарії Семендер, після чого через кубанські степи вийшов на Дон. Там він зайняв фортецю Саркел, де заснував степовий форпост, названий Білою Вежею.

У другій половині X ст. Дон і Донець активно колонізувались слов’янами; у той час Саркел перетворився на руське місто. На півдні освоювались усе нові й нові землі, і незабаром слов’яни досягли Керченської протоки, де виникло Тмутараканське князівство.

Після розгрому Святославом Хозарії Ітиль деякий час лежав у руїнах, але невдовзі знову був заселений хозарами; як вважають дослідники, то вже були не іудеї, а мусульмани. Куди поділася єврейська община Хозарії — невідомо. Можливо, частково вони переселилися у периферійні міста колишньої імперії, де проживали ще деякий час, у тому числі в Самкерці (пізніше — Тмутаракань). Остання літописна згадка про хозар відноситься до 1083 р., коли князь Олег Святославич, засланий у Візантію не без участі місцевої хозарської (тобто єврейської) общини, повернувся у Тмутаракань і «іссече» хозар, помстивший, їм за причетність до вбивства свого брата Романа.

Система Orphus
Рейтинг
0
0