Суд на Ісусом: ізраїльська версія

18 серпня 2010, 11:08 | №3, березень 1998 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1998. — №3. — С. 21—24.

1948р. голова Верховного суду М. Змора викликав молодого юриста Хаїма Коена й передав йому папки з матеріалами, що надійшли до Єрусалима з усіх кінців світу: християни — друзі Ізраїлю клопоталися про перегляд справи Ісуса з Назарета й реабілітацію звинуваченого. «Розберись», — було сказано йому, і Коен, який потім став юридичним радником уряду й міністром юстиції, прийняв справу до розгляду. Він займався нею 20 років, і обширним вердиктом стала його книга. Ось головний висновок юриста: Ісус реабілітації в Ізраїлі не підлягає — за єврейським законом він не був винний, перед судом євреїв не ставав, вирок йому не було винесено. За римським правом безсумнівно винний і страчений згідно з чинним тоді законом, отож реабілітації не підлягає. Журнал «Погляд з Ізраїлю» пропонує перегорнути сторінки книги Хаїма Коєна, аби пересвідчитись у переконливості доказової концепції судді.

X. Коен не перший звернув увагу на численні протиріччя в євангельських описах судового процесу Ісуса. Він цитує маловідомі джерела, апокрифічні євангелія (від Петра та Никодима), словенський варіант інтерполяцій (вставки) в «Іудейську війну» Йосифа Флавія, аби довести: юридичні проблеми, що займають його, вже давно бентежили християнських літописців. Вони пропонували все нові й нові версії, аби надати правдоподібності логіці євангельських подій.

Ось перше протиріччя. Якщо Ісуса судив Синедріон, то навіщо після вироку євреї віддали його на суд Пілату? Якщо він був винний за єврейською Галахою, навіщо язичник Пілат, який не знав Закону і для якого порушення суботи або магія не були злочинами, прийняв цю справу до розгляду?

Традиційна церковна відповідь (в Євангелії від Івана): римляни позбавили євреїв «права меча», тобто права на смертні вироки. Первосвященики та книжники не задовольнялись меншого мірою покарання Ісусу, ніж смерть, і тому вимушено звернулися за касацією до Пілата. В останнього не було мотиву вбивати Ісуса, але він підкорився впливовому єврейському шантажу. Ця давня версія набула вигляду «природної»: вважалося, що імперія зберегла контроль над юрисдикцією туземних племен, зокрема над винесенням смертних вироків. Коллаборанти, керівники місцевої адміністрації, боялися популярного пророка, який міг підняти народ проти язичників-римлян і підвести Іудею під їх мечі. Все виглядало по-людськи настільки нормально, що до Коена очевидні факти нічиєї уваги не привертали. Хіба не був страчений євреєм-тетрархом Іродом-Антипою пророк Іван Предтеча? На практиці, пише Коен, все, що стосувалось єврейських релігійних злочинів, у тому числі й смертна кара, повністю залишалось в єврейській юрисдикції. За вироком суду, наприклад, стратили «святого Якова, брата Господня» (62 р. н. є.). Чому ж тоді 30 роками раніше Синедріон не мав права стратити його брата? (А проте за державні злочини, тобто за злочини не проти єврейського Закону, а проти інтересів імперії карали виключно римські власті).

Які злочини проти Закону могли поставити у провину Ісусові єврейські священики? Порушення суботи — зцілення хворих? Але в Законі є правило «пікуах нефеш» (спасіння життя), коли суботу не лише дозволяється порушувати, але й саме порушення ставиться в заслугу. Припустімо, що 2000 років тому воно не було однозначно кодифіковано, але зцілення хворих у суботу все ж ніяк не могло й тоді вважатися підставою для винесення смертного вироку. Проступок учнів Ісуса, які в суботу зривали й розтирали колосся, щоб поїсти, зовсім не був злочином. У суботу заборонено працювати, але заборонено й голодувати. Цей день дано для радості, і якісь порушення з метою отримати «насолоду суботи» не вважаються за Галахою смертним гріхом.

А звинувачення в єресі? Оголосивши себе месією, царем Ізраїлю, сином Божим, хіба Ісус не поставив себе поза єврейським Законом? Але нам, сучасникам Любавицького ребе, відомо: претензія на месіанство не викликає в релігійній общині звинувачень у богохульстві. Лише Богу дано подати знак — чи є месією та чи інша особа, але не суду людському! (У «Діяннях апостолів», християнському документі, саме так сформулював проблему ставлення іудаїзму до християнського месіанізму найвизначніший з тодішніх законовчителів — рабин Гамліель).

Містичний «Син Людський» на івриті — «бен-адам», «людина» (у лексиконі тієї доби і «єврей»). Що ж до «Сина Божого»... «Блаженні миротворці, бо вони будуть наречені Синами Божими» (Матвій, 5:9). «Любіть ворогів ваших... і будете Синами Всевишнього» (Лука, 6:35). У висловах Ісуса термін «Син Божий» означав просто «праведник» (сучасне «цадик»), що не могло вважатися богохульством на єврейському суді.

І ще деталь. Ворожнечу між іудеями та Ісусом нинішні читачі сприймають через євангельські докори на адресу «книжників і фарисеїв, гробів поваплених». Коен перший звернув увагу на те, ДЕ ці прокляття вимовляються: як правило, в домах, на обідах у фарисеїв! Тобто для Ісуса фарисеї — його коло, його аудиторія, до них він ходив, з ними ділив хліб, сперечався, викривав — як суворий, іноді нещадний до своєї пастви наставник.

***

Засідання Синедріону, за Коеном, не могло бути судом — в силу давно відзначених порушень правил судочинства (засідання відбулося вночі, на свято, без свідків і т. п., що категорично заборонялося єврейською судовою процедурою). Чим же воно було? За Коеном — попереднім слідством. Метою було спасіння арештованого. Ісус, оголосивши себе «мелехом Ісраель», посягнув на ексклюзивне право імператора призначати царя Іудеї. Винний у такому посяганні (за законом Августа від 8-го року — про образу величності) підлягав розп’яттю. Синедріон, за Коеном, намагався домогтися від звинуваченого відмови від месії — щоб Пілат відпустив його виправданим. Ісус не зрікся й постав перед судом імперії.

Поза сумнівом, гіпотези X. Коєна задовольнять найвибагливіших пошановувачів гри думок, але перейдімо також і до заперечень, які здатні привести до іншого, ніж в ізраїльського юриста, висновку.

***

Коен витлумачив мотиви, якими євангелісти могли керуватися, переробляючи історичний матеріал в антиіудаістському ракурсі, тобто політичні, общинні, особистісно-психологічні вектори літературної обробки. Ким виглядали християни першого століття в очах оточуючих? Сектою, що відрізнялась від інших євреїв лише одним пунктом — визнанням Ієшуа месією. Групою, що схожа на тих сучасних послідовників Любавицького ребе, які чекають воскресіння свого вчителя. Аж до 118 р. н. є. християни молилися в бейт-кнесетах разом з іншими іудеями й пішли не за власною волею, а були вигнані керівниками общини. Але для римських властей, байдужих до особливостей чужих релігій, християни не були подібні до євреїв: вони поклонялися державному злочинцю, страченому за найтяжче порушення законів імперії. Тому власті переслідували секту з жахливою жорстокістю: час написання першого Євангелія — то епоха неронівських страт, других — доміціанського терору.

Літераторам-євангелістам хотілося вивести свою общину з-під удару державного терору: облиште нас, консули, християни — не вороги імперії, кесаря, властей, Пілат не хотів страти нашого ребе — все, що відбулося в Єрусалимі, було внутрішньоєврейськими розборками...

Відповідно до своєї антиіудейської установки євангелісти звернули увагу читачів на тих земляків, що, зібравшись біля Голгофи, схвалювали страту єврейського законовчителя язичниками. (Хаїм Коен відмовляється вірити, що таке взагалі було можливе; це доводить, на мою думку, його шляхетність і наївність). Але за епізодами євангелій проглядає реальна історія. Ось приклад. В описаннях страти з’явився вражаючий стих, що суперечить замислу авторів тексту, і виникнути він міг лише тому, що все закарбувалося в пам’яті присутніх — і не могло бути проігнороване авторами життєписів. З хреста пролунав голос: «Господи, прости їм, бо не відають, що творять». Євреї, які публічно схвалювали страту, отримали прощення в момент скоєння гріха від тієї єдиної інстанції у світі, що має право на прощення, — від жертви. У наукових термінах юрист Коен визначив: страчуваний назвав те, що відбувалося, не судовим злочином, а — судовою помилкою. І якщо хтось з християнських богословів створив концепцію, де в його смерті звинувачено євреїв, то це доводить лише те, якими поганими учнями Христа вони були майже 2000 років.

Ось інша улюблена мною історія з Євангелія від Марка: «Ісус взяв з собою Петра, Якова і Іоана... Повертається і знаходить їх сплячими. І говорить Петру: Симон, ти спиш? Не міг бодрствувати одну годину?» (14:37). Автор через 40 з лишнім років не міг вигадати, ніби єврей Ієшуа назвав іншого єврея не «Петром», як той значився в церковних документах, а так, як звав його Учитель за життя — по-єврєйськи, Шимоном. Євангеліст записав це в тій формі, як запам’яталось апостолу.

... Хаїм Коен професійно будує сюжет, переконуючи нас, що Пілат не міг вести суд так, як описано в євангеліях. Суддя не прислуховується при винесенні вердикту до голосу кровожерного натовпу в залі суду. (Особливо прокуратор, який зневажав туземців, а разом з ними й первосвящеників, що купували титул за щорічний бакшиш). Суддя не бігає під час засідання радитися зі свідками, не запитує в них, що робити, — тим паче наділений повноваженнями намісник цезаря! Римлянин не вмиває рук при винесенні вироку: вмивання рук означало голосування судді проти затвердженого більшістю обвинувального вироку, а Пілат виніс вирок одноособово... Головне, вмивання рук — суто єврейський судовий ритуал, для римлянина він не означав нічого, не мав ніякого смислу.

Але Пілат-політик (а не Пілат-суддя) міг інакше, ніж бачиться Коєну, реагувати на втручання у процес впливових «зацікавлених» єврейських «свідків». Традиційна християнська версія говорить: євреї змовились вбити Ісуса, Пілат підкорився євреям, пішов на поводу... Версія Хаїма Коена протилежна: євреї, передчуваючи нещастя для народу від процесу, намагалися порятувати Ісуса від Пілата законним шляхом — домагаючись відмови підсудного від проголошеної месіанської ролі. Але програли, і п’ятий прокуратор Іудеї виніс неминучий, хоча й небажаний для євреїв вирок.

Але в рамках аргументів X. Коена можлива компромісна версія: євреї і Пілат були не противниками, суперниками, а союзниками в політичному спектаклі, вели спільну гру заради спасіння Ісуса. Тоді версії поєднуються... Гіпотеза народжена моїм власним досвідом спілкування з тиранічним, але таким, що все ж таки намагається дотримуватися юридичних процедур режимом, яким була Радянська імперія. Чого, наприклад, намагався добитися той режим від арештованих дисидентів? Публічного зречення своїх переконань. Це здавалося властям настільки важливим, що винагороджувалось іноді не тільки пом’якшенням покарання, а й навіть звільненням. Судячи з євангелій, римські власті не бажали загострення напруги у провінції. За гіпотезою Хаїма Коена, подальшого загострення не бажала й коллаборантська верхівка іудейського суспільства. Тоді протистояння з народом нікому не видавалася корисним — зрозуміло, з огляду на їхні кар’єрні міркування. Однак залишити без уваги проповідь Ісуса римська влада теж не хотіла: сам того не усвідомлюючи, він порушував фундаментальний устрій імперії. Властям — римським і єврейським — могло здаватися бажаним розрядити ситуацію відреченням його від месіанських претензій. Ось чому, як доводить Коен, Ісуса замість преторія кинули в палац первосвященика. Синедріону було запропоновано зібратися вночі — не у звичайну ніч, а в Пасхальний седер (спасіння людини від смерті за Законом виправдовувало порушення святкового порядку). Синедріон, рятуючи земляка-рабина, працював і на себе: розвінчував надзвичайну популярність нового законовчителя й доводив общині користь своєї лояльності до окупантів.

Але Ісус відмовився зректися. Без виклику: не прагнув смерті й хотів, щоб минула його чаша ся. «Чи ти Христос?» (на івриті «машиах»), — запитав первосвященик. «Якщо скажу вам, не повірите. Якщо запитаю вас, не відповісте й не відпустите. Віднині Син Людський сяде по праву руку від Бога». Первосвященик роздер одежі й заволав: «Яке іще потрібне свідчення? Ми самі почули з вуст його» (Лука, 22:71). Допит закінчено: Ісус не прийняв запропонований шанс на спасіння.

Отже, єврейські співробітники «органів» підвели прокуратора, не впоравшись з поставленим завданням. Сам Ісус лише посилив трагізм становища. Він повівся не як фанатик, який прагне самозаклання на суді, — навпаки, намагався порятувати життя й у відповідь на вирішальне запитання Пілата «Ти — цар іудейський?» — відповів: «Ти кажеш. Але нині царство моє не від світу цього... Ти говориш, що я цар. Я на те і прийшов у світ, щоб свідчити про істину» (Іван, 18:36—37). Можливо, йому бачилось, що, не зрікаючись місії, в яку вірив, дав можливість прокуратору вважати звинувачення недоведеним, адже претендував не на Іудейське царство, яким керував імператор Тіберій, а на Царство не від світу цього. Сталося те, що іноді відбувається на судах, де спроба звинуваченого звернутися до здорового глузду суддів поглиблює його нещастя (для чого й потрібні «перекладачі із звичайної на судейську» — адвокати). У римлян претензія на вищу владу була нерозривно пов’язана з божественністю носія: імператор вважався богом! Ісус замахнувся не на прерогативу імператора, але на головний атрибут його влади.

Я розумію, що говорю про засновника великої світової релігії, визнаного шанувальниками однією з Божественних іпостасей — і говорю в непристойному для них побутовому стилі. Можливо, мимохіть ображаю чиїсь містичні почуття. Але насправді я сповнений захоплення перед сучасною історією, перед вірністю давнього дисидента своєму призначенню, перед його відмовою неправдивим покаянням купити життя і свободу — відмовою борця, який з самого початку виявився нездатним на зраду себе.

Система Orphus
Рейтинг
0
0