Феодосій Углицький на портреті та на іконі

26 серпня 2010, 10:35 | №11-12, листопад-грудень 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — №11-12. — С.34-37.

Василь ПУЦКО

Сталося так, що впродовж 1996 р. в Чернігові мав бути відзначений подвійний ювілей св. Феодосія, архиєпископа чернігівського, котрий упокоївся 5(18) лютого 1696 р., а 9(22) вересня 1896 р. відбулася його урочиста канонізація з вшануванням мощей. Після смерті чернігівського владики залишився його портрет, відомий здебільшого за пізнішими відтвореннями. Він і став оригіналом для тих ікон, що мали бути запроваджені до церковного вжитку після проголошення Феодосія святим. Отже, відокремлені одна від другої двома століттями події поєднав разом з пам’яттю про св. Феодосія передусім образотворчий матеріал. Він досить цікавий і тому вартий уваги.

У Воскресенській церкві Седнева на Чернігівщині зберігся старовинний портрет, на якому зображено одягненого в літургічні шати низенького на зріст архиєрея з хрестом у правій і жезлом у лівій руці. Обличчя облягла борода й пасма довгого волосся, тонкі риси свідчать про вік ще далекий від похилого, а стомлені очі — можливо, про недугу. Загалом же це портрет людини сильної, вольової. Маляр всіляко прагнув передати правдивий вигляд чернігівського архиєпископа, котрий обіймав кафедру протягом надто короткого часу: висвячено його було 13 вересня 1692 р., самостійно керувати єпархією почав після смерті Лазаря Барановича (3 вересня 1693 р.), а на початку 1696 р. вже помер. Себто за такий короткий строк вигляд Феодосія навряд чи міг зазнати помітних змін. Сакос з широкими й довгими рукавами пошито з квітчастої золотої тафти чи камки східного походження, що були в ужитку московського та українського вищого духовенства наприкінці XVII ст. Оздоблення рукавів й подолу коштовним камінням та перлами теж має свої реальні взірці, репрезентовані насамперед московським архиєрейським одягом. Цілком імовірно, що зображений на портреті сакос Феодосій і одержав під час свого висвячення в Москві 1692 р., коли здобув там і право відправляти богослужіння саме в такому одязі, а не лише у фелоні. На правому боці прикріплено ромбовидний епігонатій, котрий у слов’ян знаний як набедреник, або палиця. Характерною ознакою зображення є надмірне використання перлів, що оздоблюють медальйон з Нерукотворним Спасом. Художнє гаптування на палицях другої половини XVII ст. було в Україні звичайним явищем, але композиція здебільшого заповнювала всю площину; за сюжетом вона звичайно пов’язана з престольним святом кафедрального храму, до сакристії якого належить. Така ж традиція, як свідчить чимало прикладів, існує и щодо монастирських церков. Важко сказати щось певне стосовно декоративного оздоблення поручів (нараклиць, манжетів), цілком можливо, що воно подібне до оздоблення рукавів і подолу. Широкого білого омофора прикрашено великими золотистими хрестами, на яких розміщено по п’ять медальйонів з образами, на кінці нашито три орнаментовані стрічки. За загальною типологією тут слід вбачати місцевий варіант грецького омофора, добре знаного за численними зразками. Незрозуміло лише, чи таким насправді був омофор Феодосія, чи його зображено не зовсім точно, принаймні копіїстом, бо відомі реальні зразки дещо відрізняються від нього.

Варто зауважити, що за загальною іконографічною схемою згаданий портрет цілком належить до української мистецької традиції, репрезентованої творами ХVІІ-ХVIII ст. До локальних прикмет належать тип митри, наперсний та ручний хрести. Форма митри у вигляді корони, прикрашеної зображеннями херувимів, перлами й хрестом угорі, добре відбиває реалії, котрі помітно різнилися як від грецьких, так і московських. Звичай носити наперсний єпископський і ручний хрести в українських владик XVII ст. був прадавній, а тому й спільний з властивим ієрархам деяких церков християнського Сходу. Пізніше його було поступово забуто, й нині про це нагадують лише портрети. Щодо зображення жезла з характерним завершенням у вигляді двох зігнутих рослинних паростків, то він цілком правильно відтворює справжній жезл, який належав Феодосію й пізніше стояв біля його домовини в чернігівському Борисоглібському соборі.

Одначе існують поважні підстави не вважати седнівський портрет архиєпископа Феодосія Углицького прижиттєвим. На користь такого висновку свідчить розміщений угорі текст віршованої подяки небіжчикові його наступника — чернігівського архиєпископа Іоанна Максимовича (1697 - 1712), якого Феодосій врятував від тяжкої хвороби своїми молитвами. Тому герб зображеного ієрарха розміщено нижче, на рівні плечей. Втім, з огляду на прикмети згаданого тексту, цю копію виконано не пізніше середини XVIII ст., а її існування доводить, що процес місцевого вшанування колишнього чернігівського архиєрея не лише тривав, а й залишав певні речові сліди свого розвитку. Не зайвим буде зазначити деякі особливості пізніших відтворень того ж самого портретного оригіналу, що з’явилися, можливо, завдяки якраз седнівській копії; постать святителя стає стрункішою, обличчя поволі втрачає характерні індивідуальні риси, стає дещо ідеалізованим, деталі літургічного вбрання набувають суто декоративного звучання, бо воно вже встигло вийти з ужитку.

Очевидно, якраз такі пізніші відтворення описаного портрета Феодосія Углицького стали взірцями для перших іконописних зображень, що з’явилися незадовго до вересня 1896 р. й незабаром набули великого поширення — адже такий образ мав бути в кожній церкві на Чернігівщині. Поспішають придбати нові ікони й церкви та монастирі по всій Російській імперії і навіть поза її межами.

Ікони робили різного розміру (від великих кіотних до мініатюрних) та гатунку, а для незаможних прочан друкували хромолітографії на металі або на папері. Напевно, зразком перших іконописних відтворень портрета слід вважати ікону на дошці, виконану олійними фарбами на золоченому тлі (розміром 17,8 х 14 см), яка належала моєму прадідові Дмитрові Шумицькому. Про її походження найкраще свідчать два штампи на зворотному боці. Перший угорі, де в обрамленні вміщено напис: «Святое благословенне от святителя и чудотворца Феодосия из города Чернигова». Розміщений нижче другий напис сповіщає: «Сия икона освящена у гробницы Св. Феодосия Черниговскаго и приложена к мощам его. Г. Чернигов, 1897 года, 23 сентября» (дату позначено чорнилом). На відміну від великих образів, тут є чимало узагальнень, навіть наявні певні елементи схематизації. Звичайно, зроблено й усі потрібні «поправки»: постать набула виразно аскетичного вигляду, але все-таки відчувається невеличкий зріст святителя (про що нагадують також його мощі); правицею благословляє, хоч на інших іконах його продовжували зображати з хрестом у руці; обличчя виказує лише загальну типологічну подібність до портрета, але й тут є приклади більш уважного ставлення малярів до оригіналу. Отже, загалом можна виснувати, що вимогам портретної схожості образів новопрославленого святого Феодосія Углицького з оригіналом не надавали особливої ваги.

Феодосій Углицький, як вже було сказано, був чернігівським архиєреєм упродовж досить короткого часу, і тому, очевидно, за його життя встигли написати лише той єдиний портрет, котрий відомий завдяки седнівській копії XVIII ст., пізніше інтерпретованій в ікону. При тому цілковито обминули увагою виконаний десь близько середини XIX ст. портрет Троїцького архиєрейського дому в Чернігові, на якому архиєпискола зображено в мантії, за вимогами нового іконографічного етикету, що виразно поширюється саме в той час, витісняючи старий «святительський» портрет. Останній, імовірно, вже встиг у свідомості кількох поколінь набути вартості правдивого образу Феодосія Углицького, і тому в час канонізації залишалося лише обвести голову святителя німбом; інші зміни були другорядними і здебільшого несуттєвими. Завдяки описаним особливостям ікони Феодосія Чернігівського легко можна впізнати навіть за відсутності супровідного напису. Себто риси оригіналу не міг подолати навіть нівелюючий іконописний схематизм.

Взагалі особа Феодосія Углицького може бути прикладом того, що підставою для визнання святості часто-густо ставали не якісь певні церковні чи громадські заслуги, а передусім переконання у праведному житті небіжчика й у здатності його бути заступником перед Богом. Походив Феодосій зі шляхетського роду Углицьких-Полоницьких, але його батько, Микита, був священиком. Десь наприкінці 1640-х рр. почав навчання в Києво-Братській (згодом Києво-Могилянській) колегії при Київському Богоявленському монастирі на Подолі, коли там ректорами були Інокентій Гізель і Лазар Баранович. Але через зруйнування Подолу поляками в 1651 р. майбутній ієрарх повний курс не скінчив, а невдовзі прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі. Коли ж його призначили архидияконом Софійського собору, Феодосій мимоволі потрапив в атмосферу політичних та церковних інтриг, які точилися головним чином навколо питання про підпорядкування Москві. У той час він не знайшов кращого для себе виходу, як податися до Батуринського Крупицького монастиря, де згодом став ієромонахом, а близько 1661 р. вже обіймав посаду ігумена Корсунського острівного монастиря на Росі. Саме там скінчив своє життя у травні 1663 р. колишній київський митрополит Діонисій Балабан, і там відразу ж було обрано на митрополичу кафедру білоруського єпископа Йосипа Нелюбовича-Тукальського. Обережний корсунський ігумен, одначе, не поставив свого підпису на тому акті. 1664 р. Феодосій вже відомий як ігумен Києво-Видубицького Михайлівського монастиря, вельми занепокоєний поверненням монастирських маєтностей, внаслідок чого загострюються його стосунки з лаврою. Він створює у своєму монастирі чудовий хор, добре знаний не лише в Києві, а й у Москві, куди 1685 р. посилає співаків. Утретє призначений 1679 р. місцеблюстителем Київської митрополії, чернігівський архиєпископ Лазар Баранович обирає своїм намісником саме Феодосія Углицького, і завдяки цьому майбутній святитель починає помітно впливати на українські церковні справи.

Як Лазар Баранович, так і Феодосій Углицький належали до тієї частини духовенства, котра не уникала стосунків з Москвою й навіть погоджувалася на підпорядкування Київської митрополії Московському патріархові. Тому й бачимо Феодосія в 1685 р. разом з переяславським ігуменом Ієронимом Дубиною в Москві, куди вони поїхали клопотатися про затвердження новим київським митрополитом колишнього луцького єпископа Гедеона, князя Четвертинського. То було те саме приєднання, котре триває й досі, і в майбутньому спричинилося як до позитивних, так і негативних наслідків.

1688 р. Феодосія було призначено архимандритом Чернігівського Єлецького монастиря замість щойно померлого Іоаникія Галятовського, бо старий Лазар Баранович бажав мати в його особі надійного помічника. Тут досвідчений настоятель теж хутко вирішив усі справи з маєтностями на користь монастиря. Тоді патрон без будь-яких вагань доручив Феодосію ще й завідувати економічними та єпархіальними справами архиєрейського дому й почав клопотатися про висвяту на своє місце, бо сам майже досяг дев’яностоліття. Здобувши згоду гетьмана Івана Мазепи, він послав Феодосія до московських царів та патріарха Адріана. Там згоджувалися на прохання, але з висвятою вагалися, й лише 13 вересня 1692 р. в Успенському соборі Московського Кремля відбулася урочиста архиєрейська хиротонія. Патріархові було незручно призначати Феодосія на місце ще живого його вчителя, але новопосвячений звернувся до царів, і невдовзі, 28 вересня того ж 1692 р., одержав потрібну йому грамоту. Нечуваним було й те, що новий чернігівський архиєпископ дістав, подібно до митрополитів, право вбиратися в сакос, а не служити за звичаєм у фелоні. Отож тепер неважко зрозуміти, чому саме цю важливу подію відбито в портреті. Цей факт свідомо підкреслюємо.

У Феодосія вистачило такту залишитися в Єлецькому монастирі й керувати єпархією від імені Лазаря Барановича аж до смерті останнього, що сталася 3 вересня наступного, 1693 р. Він був чернігівським архиєреєм протягом 36 років.

Новопоставлений архиєпископ керував здебільшого поточними справами, давав дозвіл на спорудження нових церков й освячував їх, заснував Печеникський жіночий монастир, а 1694 р. — Любецький скит, і тоді ж освятив церкву Домницького чоловічого монастиря. Вчасно потурбувався він про помічника, обравши для того намісника Брянського Свінського монастиря Іоанна Максимовича, котрого призначив єлецьким архимандритом, а згодом — своїм наступником на чернігівській кафедрі.

Отак непомітно наблизилося 5 лютого 1696 р., і Феодосій Углицький спочив. Поховано його було в південній частині Борисоглібського собору. Зцілення Іоанна Максимовича уславило небіжчика, тим більше, що за життя він мав репутацію спокійної і лагідної людини. Тому ж сприяло й з’ясоване 1772 р. нетління його тіла. Чудеса, одначе, почали нотувати лише з 1850 р., і то був явний крок до канонізації.

Фактично всі етапи вшанування Феодосія Углицького позначилися на розвитку його іконографії, здавалося б, досить одноманітної, а проте все-таки цікавої — не лише як мистецьке явище, але й як історичне джерело щодо однієї з культових осіб, яким досі навіть у фаховій літературі було приділено занадто мало уваги.

Система Orphus
Рейтинг
0
0