Наука і первородний гріх

26 серпня 2010, 10:33 | №11-12, листопад-грудень 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — №11-12. — С.38-41

Еволюційна біологія завдала удару догмату про творення світу за шість днів, проте біблійне вчення про добро і зло невразливе для її ударів

Як історія створення світу Книга Буття давним-давно потьмяніла у світлі науки, і передовсім Дарвінової теорії природного добору. Однак Буття — це не лише розповідь про походження роду людського. Це також книга про походження зла — про те, як і чому гріх та страждання були привнесені в людську природу й укоренилися в ній. І саме тут присуд, винесений наукою, звучить набагато менш переконливо. Можна сказати навіть, що біблійна оповідь про зло дістала підтвердження в тому самому дарвінізмі, який спростував її історію творення світу.

Це не означає, що палеонтологам вдалося відкопати людські кістки з табличкою « Адам» і супровідними доказами того, що Адам, не послухавшись Бога, прирік тим самим нас усіх здобувати хліб у поті чола свого. Це означає, однак, що біблійний сюжет, трансформований згодом у релігійну доктрину, певним чином перегукується з сучасною дарвіністською теорією. Зокрема, християнська догма про первородний гріх дістає тим грунтовніше підтвердження, чим більше дізнається наука про те, чому саме людина чинить зло.
Згідно з ученням про первородний гріх усі ми від народження успадковуєм Адамову гріховність. Почасти це — знак провини, що робить нас причетними до Адамового гріха перш ніж ми встигнемо скоїти щось лихе. Одначе це є також знаком власне людської природи; йдеться про те, що ми схильні до зла, що темний бік людської натури закладено в нас генетично. Як сказав про це у V ст. святий Августин: від моменту гріхопадіння Адама наша «приземлена» й «зіпсута» натура «була вже присутня у тому сімені, з якого всі ми походимо» .

Як було помічено раціоналістами, охочими до вишукування бліх, тут криється певна недоречність. Ідея про те, що Адамові гастрономічні уподобання могли якимось побитом вплинути на біологічну спадковість, грунтується на давно дискредитованому уявленні Ламаркіана, згідно з яким витребувані риси передаються наступним поколінням. Хай там як, але у своєму найзагальнішому вигляді твердження Августина про те, що гріх є наслідком біологічних чинників, вплив яких можна відстежити через увесь родовід людства аж до його витоку, — має таки науковий сенс.

У контексті теорії Дарвіна класичні гріхи, такі як черевоугодництво, похітливість, скупість та заздрощі, являють собою неконтрольовані вияви імпульсів, що розвинулися в результаті природного добору. Впродовж процесу еволюції індивіди, які відзначалися сильнішими внутрішніми спонуками щодо їжі, сексу та матеріальних статків, успішніше виживали й розмножувались, аніж ті, хто мав скромніші запити. Так само гнів (іще один смертний гріх) перетворився на виплекане самою природою знаряддя виживання, спрямоване, приміром, проти тих, хто накидає оком на чужий шмат м’яса або самку.

Протягом дотехнологічного періоду людської еволюції імпульси на зразок обжерливості, скупості, навіть хіті часто-густо виявлялись притлумленими через брак матеріальних благ. Лише завдяки достатку, що прийшов з розвитком селянського гсоподарства і відтак невпинно зростав, гріхи догоджання плоті змогли сягнути гротескового рівня (Содом і Гоморра містились у родючій долині, і їх мешканці згрішили посеред розкошів, тоді як праведник Авраам випасав свої отари на вбогій землі). Подібно до цього, гнів вийшов на нове коло зла з винайденням ножів та списів, не кажучи вже про вогнепальну зброю.

Визнання біологічних коренів гріха саме по собі — аж ніяк не «наднова», що спалахнула на обріях науки. Більш ніж століття тому Томас Хакслі, популяризатор ідей Дарвіна, бідкався з приводу того, що еволюція наділяє кожну новонароджену дитину «інстинктом безмежного самоствердження» — «її часткою первородного гріха». Проте кілька останніх десятиріч принесли більш глибоке розуміння дарвіністами людської натури, і на думку декого з них, Хакслі недооцінив нашу зіпсутість.

Але спершу — добрі новини. Психологи-еволюціоністи твердять, що наші «імпульси добра» справді, як і гадав Дарвін, мають вроджену основу. Такі моральні вияви, як співчуття, співпереживання, великодушність, вдячність, каяття генетично зумовлені. Хоч як дивно це звучить, згадані імпульси, певною мірою обмежуючи грубий егоїзм, допомагали нашим пращурам виживати й передавати свої гени наступним поколінням.

Тепер новини погані. Всупереч помилковій концепції, поширеній за часів Дарвіна, ці доброчинні спонуки не набрали великого розповсюдження в людському генотипі, оскільки вони сприяли збереженню «суспільства в цілому» і аж ніяк не збереженню «виду зокрема». В результаті люди здебільшого не схильні випромінювати свої «імпульси добра» навсібіч, даруючи любов та співчуття кожному, хто того потребує. Головну дозу добра ми зазвичай «притримуємо» або для близької рідні (результат еволюційної динаміки, відомої під назвою «добір по крові»), або ж для тих некревняків, хто може колись віддячити за добро (результат еволюції «взаємного альтруїзму»). Через оту вибірковість наші «праведні» поривання часто вельми непривабливі при ближчому розгляді. Родинна любов, скажімо, обертається ненавистю до супротивників роду. Згадати хоча б жінку з Техасу, яка надумала вбити матір суперниці своєї дочки, аби в тієї з’явилося більше шансів на лідерство. На щастя, це екстремальний приклад. І все-таки це приклад, і кожна матір чи батько, поміркувавши чесно, змушений буде визнати це.

Невтішність цього нового дарвіністського світобачення підкреслює біолог Дж. Вільямс, чия книга «Пристосування та природний добір» (1966 р.) заклала його теоретичні підвалини. Подібно до тих фізиків, які під час Другої світової війни жахалися зброї, ними ж самими винайденої, Вільямса охоплює жах від усвідомлення людської суті та природного добору, з’ясуванню яких він прислужився. «Матінка природа, — висновує він, — то стара паскудна сука» .

Проте котра зі сторін нашої природи непокоїть найбільше — так це наша цілковита сліпота щодо неї.

На думку деяких психологів-еволюціоністів, ми «запрограмовані» природним добором приховувати себелюбні мотиви своєї поведінки від самих себе — так, так, ми підсвідомо вибудовуємо складні благородні обгрунтування для нашого себелюбства. Подібним чином на війні обидві сторони звичайно бувають переконані, що правда — на їхньому боці.

Навіть на рівні дрібніших гріхів — таких як хтивість або жадібність — нам чудово вдається надавати нашим діям добропорядного вигляду. Скільки подружніх пар виправдовують обман і зраду тим, що вони одружилися «не з тією людиною», якою вона здавалася спочатку, або що ця людина «змінилась» відтоді? Така часто-густо ілюзорна мотивація спонукає (образно кажучи) наші гени «вправлятись» у навичках лицемірства та зрадництва, які у процесі еволюції укорінюються в наступних поколіннях. Звідси людські виміри нашої тваринної поведінки: вона видається нам такою розумною й справедливою. Багато існує тварин жорстоких, підступних та злостивих, проте лише одна з-поміж них запевняє себе, що на те є воля Божа.

Що повертає нас назад до Едему. Адам і Єва вкусили від дерева пізнання, бо хотіли дорівнятися Богові. «Вам відкриються очі, — нашіптує Змій, — і ви будете як боги, пізнавши добро і зло». Відтак первородний гріх часто зображають у вигляді гордині — «пихи, спричиненої нашою богоподібністю», згідно з визначенням одного вченого. У світлі еволюційної психології схильність переоцінювати наш удавано богоподібний розум таки й справді є істотною людською слабкістю; вона навертає нас до думки, начебто нам доступне розуміння добра і зла. Нас підводить брак філософського смирення, самовпевнене уявлення, що нашій «моральній інтуїції» можна довіряти як дороговказові до істинної моральності. Наслідки варіюють від одиничного вбивства до нищення цілих націй. Певна річ — і на цьому наголошує навіть Вільямс — наші моральні почуття не позбавлені й позитивних рис; обнадійливою є, зокрема, їх гнучкість та піддатливіть до впливів. З нашої моралі в принципі можна виховати менш запопадливу служницю нашого «его», аніж її на те було «запрограмовано». Дарвін і сам частенько до сліз переймався жахливим становищем рабів, дарма що в Англії жодного раба не було і нікому було б віддячити йому за чулість. Згадаймо також напади співчуття, що їх ми переживаємо, стаючи, завдяки телебаченню, свідками страждань голодуючих де-небудь в іншій земній півкулі. Коли, зворушені, ми жертвуємо голодним гроші або пакуємо посилки з продуктами (пряма протилежність скупості й обжерливості), ми тим самим, у контексті дарвінізму, «не за призначенням» використовуєм закладений в нас інстинкт «взаємного альтруїзму». Він виявляється «одуреним» за допомогою електронної технології, яка примушує нас гадати (підсвідомо), ніби жертви голоду — наші найближчі сусіди і що колись вони віддячать за добро. Втім, це не применшує самого поривання. Наша здатність настільки перекручувати біологічну мету, переборюючи успадкований нами егоїзм, — це джерело надії, проблиск істинного добра.

І все-таки аби зовсім позбутись — чи бодай суттєво обмежити отой невитравний «вбудований» в нас егоїзм — потрібні невпинні зусилля й болісне самопізнання. Складність спроб примушує повірити в те, що дехто з християн вважає квінтесенцією доктрини про первородний гріх: що людина народжується з потребою спасіння, якого можна досягти через каяття. Або, вдаючись до світської термінології: наша порочність захована від самоаналізу так глибоко, що моральний прогрес можливий лише в тому разі, якщо, діставши добрячого прочухана від просвітництва, людина житиме з постійним тверезим усвідомленням того, який базис одержала вона у спадок.

Моральна реформа може відбутися, а може й не відбутися так, як того воліли б християни — у процесі прийняття Ісуса-спасителя. А проте декотрі з Ісусових речень допевне здатні служити моральним дороговказом навіть для агностиків. Він закликав нас сумніватися в моральній основі нашого почуття ненависті — навіть ненависті до ворогів; він примусив нас сумніватися в такому типовому для нас почутті моральної вищості, ілюзії моральної чистоти. («Ви, лицеміри, спершу дістаньте колоду з власного ока, тоді будете бачити ясніш, як дістати порошинку з ока ближнього свого»). Інші релігії також проповідують вселенську любов і жорсткий самоаналіз. Будда говорить: «Легко визнавати чужі провини; власну провину, однак, визнати найважче».

Залишається одне принципове розходження між релігійною доктриною і дарвінізмом: згідно з Книгою Буття, природа по суті своїй невинна. Спочатку троянди не мали колючок, і змії збавляли час не жалячи людей, а заводячи з ними теревені. Лише після того, як людина піддалася спокусі, світ поринув у зло. Згідно з дарвінізмом, однак, зло лежить при самому корені природи, закладене її творцем — природним добором. Що не кажіть, а природний добір — це невпинне суперництво без жодних моральних правил. Беззастережний егоїзм і невтримне хижацтво — риси, що передусім підлягали закріпленню. Якщо це — гріх, тоді корені гріха слід шукати біля самих витоків — не лише людства, але й власне життя.

Втім, цей похмурий дарвіністський погляд на природу має й свій привабливий аспект. Так, він позбавляє нас уявлень про якийсь ідилічний час, коли природа була невинною і серце людське — незайманим; час, коли, як вірив Августин, людина не знала навіть плотських пристрастей і не виокремлювала себе з навколишнього світу. Якраз навпаки: наше далеке еволюційне минуле видається часом, коли пристрасті були ще більш грубими, ніж нині, а людський егоцентризм — позбавленим усяких гамівних начал.

І все-таки є дещо обнадійливе в потворному минулому. Попри те, що наш могутній інтелект і наша витончена мораль були сформовані виключно заради цілей генетичного відтворення, а не для істинного служіння добру, способи їх нинішньої взаємодії дивовижні й непередбачувані, і випадкові спалахи доброчинності торують шлях моральному прогресу. Люди, подібні Ісусові та Будді, з’являються й говорять несподівані речі, що так чи інакше осідають у свідомості людства. І найбільш тваринні з інституцій — як, наприклад, рабство — поволі, здається, таки відмирають. Хто знає, до чого це зрештою може призвести? Та хоч би як там було, Едем краще бачити на горизонті, — хай навіть примарний та недосяжний, — аніж у дзеркалі заднього огляду

За матеріалами зарубіжної преси підготувала
Оксана Лігостова

Система Orphus
Рейтинг
0
0