Церква. Франція. Епохи

26 серпня 2010, 10:56 | №10, жовтень 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — №10. — С. 8-11

Алла ЛАЗАРЕВА

До 1500-річчя хрещення країни

Цього року французи святкують 1500-річчя хрещення своєї країни. Франкський король Хлодвіг став першим з-поміж західних володарів-варварів, які прийняли Христа. Ця подія мала винятково важливе значення для середньовічної історії, майбутнього Європи. А Францію й донині називають старшою донькою Церкви — донькою напрочуд талановитою й водночас зі складною, норовистою вдачею.

Перші згадки про християнську присутність на території сучасної Франції датуються 399 роком. Документальне джерело «Histoire ecclesiastique» оповідає: християни прийшли з Відня й Ліона, щоб повідомити своїх братів в Азії та Африці про наругу над ними в 177 році, за часів правління імператора Марка Аврелія. Відтоді християнська віра струмочками просотувалася до свідомості мешканців країни; її бастіонами стали Марсель, Ліон та Арль, навколо яких поступово формувалися перші християнські комуни. Втіленням християнської ідеї спочатку були легендарні особистості святих та апостолів, які, приваблюючи людей своєю незвичайною долею, вкарбовувалися в історичну пам’ять, а пізніше — суспільні інституції, пов’язані з уже знайомими іменами.

В перші роки християнства кожна нова Церква гуртувалася навколо якоїсь легендарної особистості близької до Христа або обраної ним. Євангелізація Іспанії почалася з легенди про подорож апостола Великого Жака (Якоба) до цієї країни. Франція будувала християнську Церкву на авторитеті кількох євангельських героїв. Засновником Церкви Північної Галлії вважається святий Поль (Павло). Символом паризької Церкви став Дені Ареопагит, який нібито був першим її єпископом. Існує легенда, згідно з якою Прованс хрестив апостол Лазар, який приїхав туди з двома сестрами, Мартою та Марією. Ці легенди набули потужного продовження в мистецтві, літературі та світосприйнятті людей.

Перші згадки про апостольське походження Галльської церкви датується V століттям. 426 року, турбуючись про зміцнення своєї влади, папа Інокентій І написав єпископу Гіббіо: «Зрозуміло, що скрізь в Італії, Галлії, Іспанії, Африці, на Сицилії ніхто інший не заснував Церкви... як апостол Петро чи його наступники. Це добре для віри». Згодом єпископ Патрош з Арля підтримає й пропагуватиме версію, за якою першим єпископом у його місті була людина, послана безпосередньо святим Петром: таким чином єпископ з Арля домігся, щоб саме його єпископію було визнано пріоритетною в Галлії.

Пізніше, у Х-ХІ століттях, у Франції виник і почав розвиватися культ святої Мадлени. Скрізь стали з’являтися реліквії цієї святої. Щоб пояснити, звідки вони потрапили до Південної Франції, казали, що Магдалина та Максимін приїздили з Палестини до Провансу. У місті Вар існує навіть саркофаг Сен-Максимін, де, як вважається, поховані їхні тіла. Згодом було знайдено печеру, де нібито перебувала Мадлена. Максиміна вважають першим єпископом міста Екса.

У 1147 році в Тарасконі було віднайдено тіло святої, яку визнали за святу Марту. Її появу пов’язують з приїздом Мадлени. У X столітті Марсель претендував на визнання його містом, де зберігаються останки святого Лазаря (тоді як «офіційним» їх місцезнаходженням є Константинополь). У XIII столітті легендам про подорож Лазаря з сестрами до Провансу приділяли особливу увагу. Просвітницько-організаторська діяльність святих отців виявилася вдалою: в документах XIV століття Лазаря проголошено першим єпископом Провансу.

Джерела точно не вказують, як саме було започатковано першу християнську комуну в Ліоні. Відомо лише, що 150-го чи навіть 140 року вона вже існувала і що перші християни прийшли на південь країни через долину ріки Рейн. Збереглися імена перших ліонських християн — найчастіше грецькі, латинські або азійські, що свідчить про велику кількість переселенців. Відомо, що належали вони до всіх існуючих тоді соціальних прошарків — від рабів до нотаблів і брали участь у різноманітних соціальних та громадських заходах, відвідуючи, зокрема, такі публічні місця, як міські форуми та громадські лазні (крім хіба що театрів та язичницьких храмів).

Історичні документи, які залишив перший єпископ Ліона Потен, містять свідчення про репресії проти перших християн. Їх звинувачували навіть у безбожництві, канібалізмі, розпусті. Насправді стихійні й напівсвідомі протести мешканців міста були спрямовані проти чужинців і жебраків, які оселилися в Ліоні й вели там незвичайний спосіб життя. Їх арештовували, інколи катували, і тільки заступництво імператора вгамовувало пристрасті. Перші християни, згідно з документальними свідченнями, ставились до цих спалахів неприязні згідно з приписами своєї релігії: вони ототожнювали власні страждання з муками Христа, і ця причетність допомагала витримати випробування.

Другий єпископ Ліона, Іриней, залишився практично не поміченим історією. Відомо тільки, що йому вдалося пов’язати першу церкву в Північній Галлії з іменем святого Івана (Жана), що має певний відголосок навіть у сучасних традиціях: досить часто хлопчикам, які народжуються на півдні Франції, дають обов’язкове друге або третє ім’я Жан — саме тому, що цей святий здавна вважається тут покровителем і захисником. За тих же часів, коли єпископ Іриней «наблизив» святого Жана до ліонської церкви, це мало важливе психологічне значення: йшлося про святого, який дуже близько знав Христа і який нібито особисто заснував першу комуну на цих землях.

Історія зберегла ще й таку важливу інформацію про єпископа Іринея: він був справжнім миротворцем. Ідеться про святкування Великодня, дискусії навколо якого тривають не одне століття. Тоді, у II столітті, більшість християн уже відзначала Христове воскресіння через тиждень після єврейської пасхи. Але меншість і далі святкувала празник празників в один день з іудейським пейсахом. У Римі до цього ставились вкрай несхвально. Іриней же виступив захисником «варіативності» в розумінні єдиного для всіх закону, наголошуючи, що коли існує згода в речах принципових, дрібниці мудріше залишити на суд майбутнього. Могила Іринея до сьогодні старанно доглядається ліонськими католиками. Він похований неподалік храму, що носить його ім’я.

Лист, якого ліонські християни надіслали своїм східним братам по вірі 177 року, щоб розповісти про знущання й митарства, — то єдиний яскравий промінь, що висвітлює життя перших християн на землі галлів. Потім, аж до початку IV століття, все виглядає вельми туманним і непевним.

Криза, що охопила у другій половині III століття Римську імперію, спричинила хвилю анархії по всіх периферійних провінціях. Імператори, намагаючись врятувати свою владу і вплив, почали вимагати (вперше 250 р.) вшанування у храмах власної персони й застосовувати смертну кару до непокірних. Тим часом християнський суворий монотеїзм не допускав подібних компромісів. У 303 році за наказом імператора Діоклетіана відбулася жахлива різанина: християн винищували за непокору. Мужніх християн, котрі не зреклися віри й пішли на смерть, оспівували в легендах та історичних хроніках. Згодом їх визнали за позначених особливою Божою благодаттю.

Непрямі історичні дані свідчать про те, що у III столітті в Галлії було ще дуже мало християн. Принаймні набагато менше, ніж у Північній Африці, на Близькому Сході та в самому Римі.

Завдяки єпископові Григорію Турському, який жив у VI столітті, ми можемо уявити собі, як саме відбувалася подія, 1500-ліття котрої відзначає цієї осені не лише Франція, а й уся Європа. Отже, 481 р. королем франків, войовничих велетнів з червоним волоссям, став Хлодвіг, син Хилдеріка. Хоча його дружина Клотільда на той час уже сповідувала християнство, сам грізний король франків не бачив жодних прагматичних причин приєднуватися до її віри. Але потрапивши у скруту під час війни з алеманами, він уклав угоду з Богом своєї дружини. «Ти запевняєш, — волав до Христа Хлодвіг, — що ти Син Бога живого, то дай мені перемогу, і я охрещуся! Мої боги й не думають прийти мені на порятунок». Це волання є дуже типовим для раннього середньовіччя, для ментальності людей, які вступали в договірні взаємини з вищою силою заради суто практичних потреб. Але диво таки сталося, Хлодвіг переміг і таємно — бо його воїни ще не були готові зректися старих богів — охрестився у реймського єпископа Ремігія. Разом із хрещенням король отримав три тисячі франків. Згодом він переконав прийняти християнство і своє військо. Щоправда, франки далеко не одразу стали добрими християнами — поруч з взірцями високого доброчестя, які являли співвітчизникам приєднані пізніше до лику святих діва-Каяниця Геноефа і Кесарій Арелятинський, невістки Хлодвіга Радигунда та Батільда, у країні вирували суто варварські пристрасті — оргії, підступні вбивства, злоба і жорстокість.

Узагалі відносини «старої доброї» Франції з Церквою складалися не просто. Карл Великий сам призначав і скидав єпископів та абатів, вирішував внутрішньоцерковні суперечки й був, по суті, одноосібним господарем у Церкві. Однак наприкінці X століття Францію охоплює рух «Божого миру» — вірні гуртуються навколо Церкви, бо світська влада не здатна була припинити феодальні чвари й пограбування народу. Франція стає опорою папства в боротьбі проти Священної Римської імперії. У XII столітті починається розквіт міської культури, і зерна Євангелія сходять на французькому грунті блискучим Паризьким університетом, талантами П’єра Абеляра та Ансельма Кентерберійського.

Але майже одночасно французькі королі починають змагатися з Церквою. Пилип IV Красивий переносить папський престол до Авіньйона й сам оподатковує церковні землі. Починаючи з 1305 року, коли папою став архиепископ Бордо Бертран де Го (Климент V), і аж до 1378 р. верховними понтифіками були майже виключно французи: Жак Дюез (Іван XXII), який зійшов на престол у 72-річному віці і ще 18 років дивував усіх своєю енергією й адміністративною заповзятливістю; Жак Фурньє (Бенедикт XII), який намагався піднести освітній рівень ченців і провів реформу чернечих чинів; П’єр Роже (Климент VI), який щедро роздавав маєтки, обгрунтував учення про індульгенції (1350 p.), викупив для престолу за 80 тис. флоринтів місто Авіньйон і намагався пом’якшити долю вірних під час «чорної пошесті», яка винищила третину Європи; Етьєн Робер (Інокентій VI), що продовжив церковну реформу, так само, як і його наступник Бартоломео Приньяно (Урбан VI), котрий, щоправда, був неаполітанцем; і, нарешті, останній папа-француз Григорій XI (П’єр Роже де Бофор), який посів престол у 18 років і таки повернувся 17 січня 1377 р. до Рима.

Сьогодні імена цих безперечно непересічних французів відомі не дуже широко, зате всім відоме ім’я Жанни д’Арк. Її перемоги під час Сторічної війни не лише забезпечили перелом у перебігу воєнних дій, але й викликали нечуване піднесення релігійних почуттів французів. Співвітчизники переносили на Жанну риси Діви Марії, яка цнотою своєю рятує Францію від лиха. Звинувачена в єресі й чаклунстві, спалена на вогнищі 1431 p., виправдана через чверть століття, канонізована 1920 р., Жанна стала найяскравішим символом нескореності Франції, її покровителькою (а також, між іншим, покровителькою телеграфу і радіо).

А потім був Карл VII, який 1438 р. проголосив незалежність французького духовенства; релігійна війна XVI ст, що тривала майже 30 років, і жахлива Варфоломіївська ніч 24 серпня 1572 p., коли в Парижі було вбито 2000 гугенотів, протягом наступних трьох днів загинуло, за різними даними, від 8 до 30 тисяч осіб, 572 шляхтичі зреклися протестантизму, а інші втекли до Женеви й Лондона. І була Велика Французька революція 1789 р. — одне з найсуворіших випробувань для Церкви, — яка націоналізувала церковні маєтки, заборонила всі чернечі згромадження, вигнала поза межі Франції 40 тис. священиків, відправила на гільйотину у серпні 1792 р. 217 священиків, а 2-5 вересня — ще 223. Але, як це часто буває, глум і переслідування спричинили нове релігійне піднесення: на антицерковну істерію Франція відповіла «генієм християнства» Франца Шатобріана, «Трактатом про байдужість у релігійних справах» Фелікса де Лямене і зростанням активності духовних місій.

Історія Церкви у Франції — це ще й боротьба ідей, постійний пошук, який ніколи не припинявся, темпераментні дискусії, ініціативи, що ніколи не сприймалися без ускладнень. Це і галиканство з його вимогами більшої самостійності французької Церкви, яке змагалося з ультрамонтанством, що пов’язувало надії на релігійне відродження з папством; це і модернізм, що обстоює необхідність постійного оновлення церковної доктрини та змагається з інтегризмом, що наполягає на її непорушності.

Але в кожному разі полеміка й зіткнення умів усередині французької Церкви — це великою мірою і є історією католицької думки, могутнім інтелектуальним рухом, який виплекав ідеї Жака Маритена, Емануеля Муньє, П’єра Тейяр де Шардена і зрештою став підгрунтям курсу II Ватиканського Собору.

І попри те, що дискусії тривають і антиклерикали звинувачують прем’єр-міністра Франції Жака Ширака у надмірній прихильності до Апостольської столиці, а «ліві католики» вважають папу Івана Павла II безнадійним консерватором, Франція лишається «старшою донькою Церкви».

Система Orphus
Рейтинг
0
0