Педагогіка любові

26 серпня 2010, 11:30 | №8, серпень 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — №8. — С.7-10.

Ірина ПЕТРОВА

З історії християнської системи виховання

«Пустіть діток і не бороніть їм приходити до Мене, бо Царство Небесне належить таким». Ця Христова максима містить і зміст, і мету християнського виховання. Перші християни намагалися будувати родинне життя за взірцем храму Божого. Відносини в сім’ї між чоловіком, жінкою та дітьми грунтувалися на рівності всіх членів родини перед Богом. Виховна роль жінки-матері, за християнським звичаєм, була вищою, ніж роль батька. Виховання будувалося на любові й повазі до дитини. Дітей привчали терпляче переносити труднощі життя, виховували повагу до батьків і старших людей, високу християнську моральність, побожність; вони звикали до простоти в одязі та їжі. Церква особливо опікувалася дітьми-сиротами: для них створювали притулки, виховували і навчали церковним коштом. Перший притулок для сиріт було створено у Константинополі у IV ст., а в VIII ст. — у Мілані; надалі їх кількість невпинно зростала.

Християнство принесло у світ новий погляд на людину як образ і подобу Божу, і це надало універсального характеру християнському ідеалові виховання. У цьому контексті дитина розглядалась як богодана особистість, якою не можна нехтувати. Всі християнські діти незалежно від національності, соціального походження, статі мали бути не тільки освічені, а й морально виховані. Стародавній світ майже не звертав уваги на цей аспект; ідеалом виховання проголошувалась розумова та фізична досконалість, а моральність обмежувалась національними, ідеологічними й кастовими міркуваннями. Християнство визнало за кожною людиною абсолютне право на особисту гідність та особистий розвиток попри її національну і державну належність. Проголосивши загальноморальну рівність і братерство, християнська релігія основою цієї рівності вважала не просто природну тотожність людей, а єдність всіх у Христі.

Нам невідомо про якісь теоретико-педагогічні концепції християн у перші два століття нашої ери. Це були часи жорстоких гонінь, важкого становлення християнської Церкви у гранично несприятливих умовах. Всі педагогічні погляди зводились головно до необхідності збереження християнської віри та виховання в дусі християнства. Але з часом потреба у створенні християнської школи усвідомлюється як гостроактуальна проблема. У християнському середовищі дуже рано стали виникати катехитичні школи, які знайомили новонавернених із вченням. Катехумени (сповіщені, повідомлені) удостоювались таїнства хрещення після того, як засвоювали християнське вчення і складали іспити.

У І ст. школи катехитів існували в Ефесі, Смирні, Едесі, Антіохії, Єрусалимі, Олександрії. Це були перші християнські навчально-виховні заклади, народні школи, «школи життя». Вони створювалися не тільки для дітей, а й для дорослих, для людей всіх національностей, соціальних верств та ступенів освіти. Там не просто навчали різних наук, а вводили неофітів в особливий аскетично-християнський світ. Спочатку ці школи мали два, потім чотири класи. На першому ступені відбувалося знайомство зі Святим Письмом та проповідями; слухачі ще не допускались до таїнств. На другому ступені навчання так званим «припадаючим» уже дозволялось бути присутніми на загальній молитві, стоячи навколішки. Наступні ступені відповідали посвяті у християнську віру — новонавернені ставали кандидатами на охрещення. Єдиною формою навчання протягом перших століть була катехизація: вивчення напам’ять питань і відповідей, які розкривали положення християнського вчення.

Для підготовки катехизаторів в Олександрії було створено вище богословське училище, де християнське вчення поєднувалося з елементами еллінізму. Це була справжня богословська академія, яка дала Церкві теологічну науку, що з нею мусила рахуватися елліністична філософія того часу.

Головним навчальним предметом Олександрійської школи було тлумачення Святого Письма. Метод його вивчення відповідав самій формі навчання — катехизації та назві шкільної дисципліни — катехетики (буквально — «навчати»). Але майбутнє духовенство вивчало не тільки богословські, а й світські науки: математику, граматику, діалектику, риторику, музику тощо. Знання філософії вважалось необхідним, оскільки розглядалось як засіб пізнання й розуміння християнської істини та боротьби з язичництвом. Вища християнська освіта складалася з вивчення основ наук і з приготування до духовно-церковної вчительної діяльності. Дуже рано, з появою так званої studia Ііbеrаlіа (заняття вільними науками) християнство стало приділяти увагу педагогіці.

Вже у другій половині II ст. з’являються перші парафіяльні школи при церквах, монастирях, єпископських кафедрах. Це були дуже нечисленні початкові школи з елементарним курсом навчання письма, читання і співу. Але посада шкільного вчителя для перших християн вважалась спокусою, здатною завдати шкоди християнському світоглядові. Представники християнської інтелектуальної еліти рідко присвячували себе справі шкільної освіти.

З перемогою християнства потреба у шкільній освіті зростає. 6-те правило церковних канонів VII Вселенського собору 787 р. зобов’язує священиків навчати дітей грамоти й утримувати у своєму домі школу. Таким чином, справа християнської освіти набуває загального й систематичного характеру. Створюються школи різних типів: церковно-парафіяльні, єпископські, монастирські та богословські училища. З обгрунтуванням Василем Великим та Іваном Золотоустим системи монастирського виховання починає розвиватись «чернеча», аскетична педагогіка.

Стосовно VІ-V ст. можна говорити вже про певну систему християнської педагогіки. Перетворення християнства на державну релігію Римської імперії стимулює серйозні педагогічні розробки. Вони належать отцям та вчителям церкви: Клименту Олександрійському, Оригену, Григорію Богослову, Василю Великому, Івану Золотоустому, блаженним Ієроніму і Августину та іншим.

У творі Климента Олександрійського «Педагог» змальовується ідеал загальнолюдського вчителя в особі Ісуса Христа — Логоса. Філософ закликає вихователів наслідувати ідеал Христа, переймати його учительні прийоми й методи впливу на людей. На думку Климента Олександрійського, полем діяльності Ісуса Христа як педагога є практика, а не теорія. Звідси й обгрунтування відповідних засобів педагогічного впливу на особистість дитини: прощення, терпіння, порада, настанова, докір, присоромлення, заборона, звинувачення, переконання, обурення, гнів, покарання. Климент наполягав на відмінності старозавітної педагогіки, яка грунтувалася на страху Божому, від новозавітної педагогіки любові. Принцип любові як основи християнського виховання перебуває в центрі педагогічних повчань Августина, Івана Золотоустого, Василя Великого. У своїй «Сповіді» Августин пише про осередок людської душі — серце, яке може дати людині більше, ніж численні теорії виховання. Водночас він вимагає дотримуватись у навчанні принципів наочності та зацікавленості.

Іван Золотоустий виклав свої думки про виховання у творах «Гомілії» та «Про чернецтво». Вершиною мистецтва виховання він вважав вміння наблизитись до рівня дитини, здатність зрозуміти її. Душу дитини богослов порівнював з воском, а головне завдання духовних наставників убачав у невпинній турботі про дитячі душі. Моральному вихованню Іван Золотоустий приділяв особливу увагу; моральність у філософа постає як «любомудріє душі, аморальність же — як її «нелюбомудріє». Саму справу виховання богослов розглядав як своєрідне «введення до богопізнання».

Обов’язок батьків виховувати дітей Іван Золотоустий вважав вимогою природного закону, що його Бог «вклав у природу батьків, аби поставити їх у неминучу необхідність піклуватись про дітей». Він доводить доконечність різнобічної освіти та поєднання розумового розвитку з моральним удосконаленням, водночас висловлюючи побоювання, аби вченість не зруйнувала доброчинності й не заглушила живої дитячої душі.

З Іваном Золотоустим погоджується і Григорій Богослов, який обстоював єдність морального і розумового розвитку. Він також вказував на необхідність освіти для благочестивого життя і спасіння душі, поза тим світські науки вважав допоміжними засобами в осягненні християнських істин.

У педагогіці отці та вчителі Церкви надавали особливого значення питанням розумового розвитку, навчання та освіти. Це пояснюється прагненням віднайти вододіл між гносисом і вірою, язичницьким знанням і християнським ученням, накреслити шлях, яким повинна розвиватися християнська освіта. Августин, Климент Олександрійський, Ориген, Григорій Богослов, Григорій Ниський та Василь Великий зробили також можливим залучення християнством надбань світової науки та культури.

Отці Церкви вчили, що віра є підґрунтям всякого знання, тому її основи необхідно пояснювати розумом, а для цього потрібно вивчати різноманітні науки з метою глибшого пізнання й засвоєння християнської істини. Церковні вчителі приділяли значну увагу поширенню освіти серед християн. Засновники богословської школи в Олександрії Климент і Ориген прагнули наблизити класичну філософію до християнського вчення. Вони створили власну систему освіти, де було використано всі відомі у стародавньому світі науки.

Проблемам наукової освіти було присвячено трактати Августина «Про порядок» та «Християнська наука». За Августином, до осягнення вищих істин людський розум підноситься поступово, завдяки розвитку своїх сил, шляхом осягнення багатьох наук — граматики, історії, діалектики, риторики, арифметики, астрономії, музики. Тобто світська освіта постає «зовнішньою» мудрістю, яка слугує пізнанню Божественної мудрості.

Спільними зусиллями богословів було визначено низку дидактичних принципів: поступовість, зрозумілість, рух викладання від простих понять до ґрунтовного засвоєння складних, педагогічні прийоми похвали, нагороди, заохочення. Загальною основою поглядів церковних вчителів на виховання й освіту був релігійно-моральний принцип, який об’єднав усі педагогічні ідеї у своєрідну систему. Згідно з цим принципом розглядалася вся структура християнського навчання та виховання, визначались мета, характер, методи та засоби освіти.

В основу християнського виховання святі отці покладали страх Божий, під яким розуміли, передусім, страх гріха, постійне й вільне прагнення до моральної досконалості й пізнання Бога. Цей страх зовсім не тотожний духовному закріпаченню людини, він не паралізує її творчої потенції, а звільняє від гріха, підносить над мирською марнотою й наближає до Бога.

Ученням про творчу природу людини християнська педагогіка завдячує передусім дивовижному ченцю богослову Григорію Паламі. Образ Божий в людині він вбачав насамперед у її здатності творити. Отож духовність поставала як ствердження людської буттєвості в Бозі, як безперервний процес творчості. У процесі богоспілкування, коли людина через особливу рису — «духовний розум» — отримує досвід безпосередньої присутності Бога, відбувається обоження, відновлення людини, її тіла і душі. Вчення Григорія Палами про творчу природу людини дало могутній імпульс ідеї творчого розвитку особистості. Розуміння людини як поєднання духовного і матеріального начал, «внутрішньої» і «зовнішньої» її суті стало підґрунтям осягнення людської психіки, внутрішнього світу людини та використання цього знання у справі виховання особистості. Християнське виховання за своєю суттю є не лише універсальним, а й індивідуальним, оскільки в кожній людині воно шанує «дитину Бога». Тому головним завданням такого виховання є індивідуальний духовний розвиток особистості, що дістало своє втілення в ідеї його індивідуалізації, тобто удосконалення людини в міру її вроджених здібностей та духовного потенціалу.

Водночас інтелект у християнській системі навчання й виховання втрачає своє виняткове значення. Не лише інтелект, а й почуття та воля повинні бути розвинуті й виховані однаковою мірою. А тому навчальний процес, згідно з християнським ідеалом, стає виховуючим і спрямовується на розвиток розуму, волі й серця. Школа стає не лише освітнім, а й виховним закладом.

Педагогічні набутки раннього християнства заклали духовні підвалини й української християнської педагогіки. Педагогічні ідеї виховуючого навчання, індивідуального та творчого розвитку особистості були втілені у практику вітчизняної школи і стали засадничими принципами навчально-виховного процесу. Вони набули свого творчого розвитку в теоретичній спадщині вітчизняних педагогів, мислителів-богословів, таких, як Паїсій Величківський, Іван Вишенський, Григорій Сковорода, Петро Могила, Памфіл Юркевич, Костянтин Ушинський, Микола Пирогов, Василь Зеньківський.

Досьє «ЛiС»

Передавання релігійного досвіду і знань від старших поколінь молодшим не припинялося навіть протягом тих кількох десятиліть, коли «організоване навчання дітей релігії» каралося нарівні із заснуванням кубел розпусти. З другої половини 80-х років катехитичні пункти і курси, недільні школи, гуртки, де діти і підлітки вперше зустрілися з Євангелієм, відкриваються по всій Україні, і тепер їх уже налічується понад 4,6 тисячі. Гостро постає питання про вчителів цих шкіл і підвищення їх кваліфікації, навчальні програми й посібники. Адже добрий пастир не завжди відзначається хистом до викладання, а досвідчені педагоги часом мають дуже приблизне уявлення про засади церковної науки. До того ж часто у прихованій, а інколи навіть і в гострій формі виникають конфліктні ситуації, пов’язані з прагненням церков бути присутніми у школі і, з другого боку, — бажанням освітян зберегти світськість навчального процесу. Однак поступово система християнської педагогіки в Україні — православної, католицької, протестантської — розвивається; причому саме система, а не сума педагогічних практик. У підґрунтя цієї системи (попри зрозумілі й часом істотні конфесійні відмінності) покладено христоцентричність, особистісну зустріч учня і вчителя, випередження моральним навчанням раціонально-інформаційного. Але до конкретних і, слід визнати, численних проблем непрофесійної богословської освіти в Україні та в її сусідів ми маємо намір повернутися в недалекому майбутньому.

Система Orphus
Рейтинг
0
0