Семантика християнських храмів середньовіччя

26 серпня 2010, 11:26 | №8, серпень 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — № 8. — С.26-30.

Ірина ВАЙНТРУБ,

кандидат технічних наук

Політеїстичні храми стародавнього Сходу та античності були для людей тієї доби передусім оселями богів; ритуальні свята, молитви та жертвоприношення відбувалися не всередині них, а на подвір’ї перед храмовими спорудами. Єрусалимський храм — храм однієї з перших монотеїстичних релігій — символічно уособлював собою весь світ (Бог пронизував усе й був вищий від усього). Там зберігалася Божа святиня — Ковчег Завіту зі скрижалями, де були записані десять заповідей. Але для здійснення релігійних церемоній у храм допускалися лише священнослужителі. Місцем молитви, проповіді та читання слова Божого для іудеїв були синагоги.

Однак коли «Слово стало плоттю та жило із нами» (Ісус Христос у Євангелії від Івана ототожнювався зі словом Божим), тобто після перемоги християнської ідеї храм християн, який правив за місце молитви та читання слова Божого, став втіленням двох об’єднаних понять: «дому Божого» (прообраз — Єрусалимський храм) та «дому зібрань» (прообраз — синагога).

Перші християнські храми споруджувалися за зразком громадських споруд — базилік. Базиліка являла собою прямокутну будівлю, поділену колонами або стовпами звичайно на три (інколи на п’ять) поздовжні частини — нефи, орієнтовані із заходу на схід. Нефи перекривалися дерев’яними фермами або (в Малій Азії, Сирії та Закавказзі) циліндричним склепінням. Для кращого освітлення середньої частини споруди її дах робили вищим від бокових частин і в місці перепаду рівня покрівлі розміщували вікна. (Мал. 1).

Структура базиліки стала основою для формування католицьких храмів; основним типом православних храмів був хрестово-купольний.

Будь-який християнський храм загалом є символом духовного світу й водночас — корабля града Божого, який пливе на хвилях історії. За Іполитом Римським, «... керманич на цьому кораблі — Ісус Христос. Ніс корабля — це Схід, а корма — Захід. Два рулі в нього — два Завіти (Старий і Новий). Любов Христова, яка зв’язує церкви, скріплює корабель. Паруси на цьому кораблі — Дух з небес, а залізні якорі — заповіді самого Христа, які мають таку ж міць, як і залізо. Корабельники — янголи, які стоять на правому й лівому бортах; вони допомагають правити кораблем та оберігають його у штормах життєвого моря».

Крім того, у християнському храмі, як і в багатьох культових спорудах різних релігій, дістали втілення символ світової гори, який об’єднує поняття маси як виразу буття, з ідеєю вертикалі, тобто світової осі, і геометрична символіка — трикутник, тобто потяг до вищого, притаманний людській природі, символ взаємодії між землею (матеріальним світом) і небом (світом духовним).

Християнський храм звичайно має чотири сторони, які символізують чотири сторони світу, освітлені вченням Бога.

Вхід до християнського храму завжди розміщувався на заході, а вівтарний простір з вівтарем — на сході, оскільки саме зі сходу має прийти вдруге Ісус Христос — цього разу, щоб судити людей. Таким чином, храм звернений туди, де, за християнськими уявленнями, є центр землі — Єрусалим з горою Голгофою, на якій було розп’ято Ісуса Христа. Південна сторона, звідки дме теплий вітер, асоціювалася зі святим Духом; північна сторона, відкрита холодним вітрам — з дияволом.

Семантичні особливості православних храмів

З IV ст., відколи хрест став головною християнською емблемою, у Візантії поступово складається система хрестово-купольного храму, яку було пізніше перенесено до Київської Русі.

Його основа — квадрат, поділений чотирма стовпами; прямокутні вічка, які примикають до підкупольного простору, утворюють архітектурний хрест. Такий храм може бути подовжений збільшенням кількості стовпів або розширений доповненням бокових нефів. Невеликі храми такого типу мали всього лише один купол, розміщений над средохрестям архітектурного хреста, а більші храми — кілька куполів. (Мал. 2). Православний храм у семантичному ключі має тричастинне членування у взаємопересічних напрямках: вертикальному, горизонтальному та із середини назовні.

У вертикальному вимірі храм являв собою образ видимого світу (видимого матеріального космосу). Верхні його частини символізують видиме небо, тобто купол являє собою «твердь небесну». Сирійський гімн VI ст. так змальовував храм в Едесі: «Його (храм) вінчає небо, як море (оточує світ), його дах простертий як небо, без колон, завершений склепінням та замкнений». Далі величне склепіння ще раз порівнюється з «небесами небес», а широкі прекрасні арки — з чотирма сторонами світу. Нижні частини символізують те, що покоїться на землі.

Сферичний купол православного храму став не тільки втіленням небесного склепіння, а й символом єдності влади правителя на землі й Бога на небі, втіленням ідеї верховенства Бога і царя, яке відбивало особливості становища монарха у православному світі, — на відміну від католицького типу храмів, де втілено ідею вищості влади Бога та його намісника на землі — Римського папи над владою феодальних монархів Західної Європи (в інтер’єрі католицьких храмів домінує вівтар).

У мікрокосмічній символіці зовнішній вигляд православного храму є втіленням будови людини: голова — купол, шия — барабан, нижче — плечі та стопи.

Кількість куполів православного храму також має символічне значення. Один купол означає, що в Церкви єдиний глава — Христос; три куполи зводили в пам’ять Святої Трійці, п’ять куполів — у пам’ять Ісуса Христа та чотирьох євангелістів, сім — на честь семи основних таїнств (хрещення, миропомазання, причащання, покаяння, священства, шлюбу та єлеоосвячення); дев’ять — на честь дев’яти чинів янгольських (серафимів, херувимів тощо); тринадцять — у пам’ять Ісуса Христа та дванадцяти апостолів. Хрест на куполі нагадує про перемогу Христа над дияволом та смертю. Стовпи, на які зсередини спиралися куполи, символізують апостолів.

Горизонтальний поділ православного храму (мал. 3) має джерелом усе той же Єрусалимський храм. Він поділявся на «святеє святих» (дебір або двір), святилище та притвор; усі церковні споруди так само розділені на три частини: вівтарний простір, середня частина та притвор.

«Святому святих» Єрусалимського храму відповідає вівтарний простір, який займає напівкруглу апсиду (або кілька апсид). Вівтар символічно відтворює образ Царства небесного. Вхід до вівтарного простору відкривається в найважливіші моменти богослужіння, щоб показати, що для християн після пришестя Христа Царство небесне відкрите. Але у вівтарний простір ніхто не має права заходити, крім тих, хто здійснює богослужіння або прислуговує при цьому.

У середній частині храму, яка відповідає святилищу Єрусалимського храму й символізує земний світ, моляться вірні.

У притворі храму за давніх часів стояли грішники та віровідступники. Притвор був прообразом пекла.

План храму у формі «грецького» хреста з однаковими відгалуженнями та розміщеним над средохрестям головним куполом втілював ідею єднання купола — неба та чотирикутної земної поверхні.

З погляду мікрокосму храмовий план мовби втілює розпростерту в молінні людину з розкинутими руками; за голову править центральна апсида, серце — на средохресті під центральним куполом, з висоти якого дивиться зображений на ньому Христос Пантократор і ллється божественне світло.

Три вікна апсиди нагадують про Трійцю, яка освітлює Церкву (душу людини).

У вівтарному просторі міститься престол та жертовний стіл. Престол є земним зображенням небесного престолу Божого. Як на кожному земному престолі, на престолі Бога стоять святі дари, що символізують тіло та кров Ісуса Христа. Святі дари для причащання хворих удома зберігаються в дарохранильниці; для їх перенесення тут же стоїть дароносиця. На престолі лежить також Євангеліє — слово Боже та хрест — скипетр Божий, або меч, за допомогою якого Бог переміг ворогів — диявола та смерть. Позад престолу стоїть семисвічник, який, за Апокаліпсисом Івана Богослова, символізує сім духів Божих, тобто святі дари на честь семи основних таїнств, а також сім вселенських соборів, сім днів творення світу тощо.

У північній частині вівтаря стоїть стіл-жертовник з чашею-потиром, лжицею та копієм для здійснення таїнств перевтілення вина у кров Христову, а шматочків хліба — в його тіло. На ньому також стоять дискос, звізда, лампада або два свічники та хрест із зображенням розп’ятого Христа.

Багато століть вівтарний простір залишався відкритим. Його відділяла від середньої частини храму лише низенька кам’яна огорожа. В період між IV і VI ст. на цій огорожі стали споруджувати колони, до яких кріпилася завіса, яку після служби запинали. У добу перемоги над іконоборцями зверху та між колонами почали розміщувати ікони Христа та Богоматері; поступово до них приєдналися інші. За стародавніх часів на Русі з’явився другий ряд ікон, а з ХІV-ХVІ ст. — ще кілька рядів, тобто виникла стіна — іконостас. Символічно іконостас став тією межею, яка розділяє небо і землю, а також видимим явленням невидимого світу.

За зразком синагоги православний храм має амвон — як правило, напівкруглий виступ-підвищення, з якого священик виголошує проповідь, а диякон читає Євангеліє. Амвон символізує камінь, що його відвалив янгол від гробу Ісуса Христа і з якого розповів жонам-мироносицям про його воскресіння. Священик та диякони на амвоні мовби зображають того янгола.

Краса храмового інтер’єру (за Симеоном Солунським) символізувала рай, райські небесні дари, знаменувала собою саме життя, живу Мудрість, яка перебувала у храмі. Крім того, краса храму означала, що «Ісус Христос прекрасний добротою всенепорочною і що він — прекрасний наречений, а Церква — прекрасна та непорочна наречена його».

В інтер’єрі православного храму панує циркулярний ритм, рух довкруж ясно окресленого центру, тобто час тут — циклічний, на відміну від інтер’єру католицького храму, де час розвивається від початку (входу) до кінця (вівтарного простору).

Прийшовши до храму, християнин неначе здійснював подорож по Святій землі, бо кожна частина храмового інтер’єру нагадувала про яке-небудь місце в Палестині, де відбувалася та чи інша подія життя Ісуса Христа. Чим більш значущим у віровченні є зміст зображення, тим вище воно має бути розміщене в церковній споруді. У верхній частині — на куполі, барабані, консі апсиди зображалися тільки ті сцени, які повинні були відбуватися на небі чи в яких небо обов’язково мало бути показане. Вгорі також розміщувались персонажі, які стояли на верхньому щаблі християнської ієрархії — Христос, Богоматір, янголи. Звичайно у куполі знаходилося зображення Христа-Пантократора, рідше — «Вознесіння» або «Сошестя св. Духа на апостолів». В апсиді, яка символізувала місце народження Христа (Вифлеємську печеру), зображали Богоматір.

У другій зоні — верхній частині стін розміщували епізоди з життя Ісуса Христа. Це був свого роду монументальний календар з обов’язковим зображенням дванадесятих свят.

У третій зоні, найнижчій і менш важливій, звичайно малювали окремі постаті святих апостолів, святителів, пророків. їх розміщали у хронологічному порядку, тобто відповідно до днів пам’яті кожного. В найважливішому місці, поблизу центральної апсиди, розміщувалися святителі та патріархи.

Ближче до західної сторони на стінах належало малювати другорядних персонажів — мучеників і, нарешті апостолів. Святим, яким присвячувався храм, і патронам замовників відводилося найпочесніше місце — поблизу вівтаря.

Кольори одягу на розписах також глибоко символічні. Так, одяг діви Марії звичайно темно-вишневий (символ земної скорботи) або блакитний (символ небесної чистоти). Але в окремих сюжетах, наприклад, в Успенії з’являються білі ризи. Багатьом народам близька кольорова тріада: чорне, червоне, біле. Недосконале (чорне) буття через очищене (червоне) страждання приходить до перетвореної білизни.

Дуже важливим для розуміння семантики інтер’єру храму є поняття світла. За Симеоном Новим Богословом, існує два види світла: для бачення предметів матеріального світу потрібне «чуттєве світло сонця», а для бачення «розумових речей» необхідне «світло розумне», джерелом якого є Ісус Христос (символ істини). Світло в лампадах символізує «розумне світло». Воно покликане нагадувати людині, що дім її душі повинен бути так само наповнений духовним світлом, як церква — світлом лампад. У ньому має сяяти доброчинність, яка не залишить неосвяченим жодного куточка душі. Свічники перед іконами нагадують нам, що наші серця, як полум’я свічки, палають любов’ю до Бога.

Настінні мозаїки з суцільним сяючим золотим тлом також символізують як завмерле сонячне світло, так і світло взагалі.

Семантичні особливості католицьких храмів

Ще Віктор Гюго відзначав, що устрій католицького християнського храму залишався незмінним упродовж усього середньовіччя.

«... Хоч би якою скульптурою та різьбленням була прикрашена оболонка храму, під нею завжди знаходиш, бодай у початковому стані... римську базиліку». Ця структура була цілком придатною для християнського храму, який мав вміщувати перед вівтарем якомога більше віруючих.

У загальних рисах романський храм побудований так. Середньою його частиною є центральний високий поздовжній зал (неф чи корабель), до нього з боків примикають ще два, а то й чотири нижчих нефи. Зі східної сторони головний неф завершується напівкруглим виступом — апсидою, часто у вінці напівкруглих невеликих капел (апсидіол). Поперечний зал (трансепт) перетинає центральний неф, а далі висока вежа (інколи купол) вінчає місце перетину — центр храму. Головний західний фасад найчастіше увінчується двома вежами. (Мал. 4). Інколи їх розміщували й над східним фасадом. Над средохрестям романського храму іноді також розміщувалась вежа.

У готичній архітектурі всі основні риси романського католицького храму зберігаються, але змінюються його конструктивні особливості та оформлення. Вибудовується дуже високе хрестове склепіння на стрілчастих ребрах (нерв’юрах), які приймають на себе весь тягар покрівлі; збільшується кількість нерв’юр, які виходять з кожного стовпа, створеного пучком колон; зводяться аркбутани-напіварки, що переносять тиск верхніх стін середнього нефа на продовжені до верху могутні стовпи-контрфорси бокових нефів, які виконують, у свою чергу, функцію протидії та виносяться за межі внутрішнього простору. Аркбутани звичайно розміщуються у два яруси, над дахами бокових нефів. Таким чином, уся споруда зводиться до каркасу, який розростається у висоту, що є основою всієї готичної архітектури. (Мал. 4).

Якщо для середнього нефа романського храму висота в 18-20 м була найбільшою, то в Рейнському соборі вона збільшилася до 38, а в Ам’єнському — до 42 м.

У готичному храмі тріумфує образ священної світової гори з усіма притаманними йому символічними ознаками.

Стіни католицького храму уособлюють собою спасенне людство, контрфорси та опори — духовне піднесення та моральну силу, дах — милосердя та притулок. Крім того, стіни символізують труд, стрілчасті вікна — молитву, а трикутник даху — Трійцю. Ззовні готичний собор нагадує своїми обрисами людину, яка молиться.

Здвоєні фронтальні вежі західного фасаду пов’язані із семантикою числа 2. Згідно з книгою Буття з неподільного єдиного поступово виникає роздвоєння. «... Спочатку Бог створив небо і землю. Земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею; і Дух ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: хай станеться світло! І сталося світло. І побачив Бог світло, що воно добре, — і відділив Бог світло від темряви. І назвав Бог світло днем, а темряву — ніччю. І був вечір, і був ранок — день один».

У цьому описі ясно простежується бінарність: небо і земля, буття і небуття, день і ніч, духовне і матеріальне, ліве і праве... Крім того, вежі символізують прорив у небо.

Чотири опори (пілони чи контрфорси, які ділять західний фасад і визначають розміщення трьох входів) символізують чотири райські річки. «... З Едему виходила річка для зрошення раю; і потім розділялася на чотири річки. Ім’я однієї Фісон: вона оточує всю землю Хавіла, ту, де є золото; і золото тієї землі добре; там бдолах і камінь онікс. Ім’я другої ріки Гіхон: вона оточує всю землю Куш. Ім’я третьої ріки Хіддекель; вона тече перед Ассірією. Четверта ріка Євфрат».

Портали соборів символізують небесні ворота; троє вхідних дверей — Трійцю, а також віру, надію та милосердя. Центральна розетка фасаду є втіленням озера життя, де зустрічаються небо і земля. Іноді вона уособлює небеса, на що вказує вершина стрілчастого склепіння.

Химери на церковній споруді — то пекельні сили: демони, вигнані з небесного царства соборів, причому демони здебільшого приборкані, які мають служити храму, виконуючи роль водостоків.

Простір інтер’єру католицького храму має той же, що й православний храм, тричастинний у горизонтальному плані поділ (вівтарний простір, середня частина та притвор) і ту саму семантику.

Поділ католицького храму на центральний та два бокових нефи символізує Трійцю. З погляду мікрокосму хрестоподібний план (подовжений «католицький» хрест), як і у православних храмах, нагадує постать людини, яка лежить з простертими руками, причому центром є її серце (на перетині нефа та трансепта). Окрім того, цей план символізує розп’ятого Христа. В місці перетину нефа та трансепта, на відміну від православних храмів, розміщується вівтар. (Головна апсида також відповідає голові). Скошені прольоти поруч із средохрестям символізують похилену голову Христа.

Символ Трійці повторюється у дверях, вбудованих стрілчастих арках, прикрашених зубцями. Стрілчасте склепіння саме по собі — це трикутник із заокругленими сторонами, з усією притаманною йому символікою; крім того, склепіння нагадує про шляхи до спасіння. «Пломеніюча арка» є символом вогню. Одвірки, пілони та бокові колони — це сторожа входу. Колони символізують догмати віри.

Криті колонади також мають космічний та духовний підтекст. Вони є просторовим виразом відтинків часу та уособлюють річний цикл або (за аналогією) періоди життя людини. Північно-східна частина колонади — то жовтень-грудень; північно-західна — січень-березень; південно-західна — квітень-червень; південно-східна — липень-вересень. Чотири пори року або відповідні їм періоди людського життя (дитинство, юність, зрілість, старість) стають, окрім того, аналогією чотирьох фаз ритуального циклу зцілення чи спасіння: перша фаза — небезпека, смерть, страждання, друга — очисний вогонь, третя — зцілення, четверта — одужання.

Кольорове скло вітражів, яке доволі вигадливо заломлює сонячне світло, наповнює готичний храм таємничими напівтінями, оживлюючи скульптури святих...

Кафедра у католицькому храмі (аналог — амвон у православному) стає алегоричною й водночас органічною космічною звісткою. Середньовічна людина сприймала кафедру сукупно — як образ землі, перетвореної на рай.

Система Orphus
Рейтинг
0
0