Секрети давніх майстрів

26 серпня 2010, 11:46 | №7, липень 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — №7. — С. 6-9

Юлія ІВАШКО-БАДЗЮХ,

архітектор

Знанням будівничих, що зводили дерев’яні церкви Київщини, може позаздрити сучасний архітектор

Без перебільшення — якщо хтось з грандів сучасної архітектури вважає, нібито в будівництві для нього вже не існує таємниць, хай докладніше ознайомиться з церковною дерев’яною архітектурою Київщини. Цей феномен досліджуватиме ще не одне покоління фахівців — і кожне відкриватиме для себе щось нове.

Погляньмо хоча б на функціональність дерев’яних церков: у їхній архітектоніці немає нічого випадкового. На підставі архівних джерел, спогадів, свідчень священиків та ієрархів можна відтворити принаймні чотири схеми розміщення вірних у церкві відповідно до їхнього, як сказали б тепер, соціально-демографічного статусу. За однією схемою, наприклад, для літніх жінок («бабів») було відведене місце в бабинці (звідси й назва); у центральному зрубі біля західної стіни стояли молодиці, ліворуч — одружені чоловіки, праворуч парубки, перед молодицями зліва дівчатка, справа хлопчики. Хор розміщався на криласах обабіч царських врат. Дві схеми можна скласти на основі описів церков с. Вільшаниця та м. Стеблів у творах І. С. Нечуя-Левицького. За четвертою схемою, згідно зі свідченнями церковних діячів жінки стояли в бабинці та біля північної стіни центрального зрубу, старі люди — там же біля південної стіни (попереду — чоловіки, позаду — жінки), парубки — біля західної стіни центрального зрубу, перед ними дівчата, поперед них — діти. Завдяки дотриманню такого порядку вірним було добре видно й чути богослужіння, суворо визначене місце для кожного мало, звичайно, і морально-психологічне, і суспільне значення.

З огляду на евакуаційні та протипожежні норми (а це, зауважимо, зовсім не винахід сучасних пожежників) церкви будувалися з двома чи трьома дверима. Причому жінки заходили через західні, а чоловіки — через південні двері. Це, послуговуючись сучасною термінологією, виключало перехрещення людських потоків.

Але справжньою загадкою дерев’яних храмів, про яку чомусь майже ніхто не писав, були й залишаються їхні акустичні особливості, Давні майстри не могли користуватися якимись акустичними формулами — вони, як твердять фахівці, з’явилися лише в XIX ст., а найвідоміші шедеври дерев’яної архітектури створено впродовж ХVІІ-ХVШ ст.

Спробуймо пояснити цю загадку, спираючись на наші дослідження чотирьох храмів київського регіону (сіл Зарубинці, Дорогинка, Синява та міста Конели).

По-перше, в цих церквах не виникає відлуння. Чому? Виявляється, через те, що криласи, на яких стояв хор, містилися не на солеї — приступочці перед іконостасом. Якщо криласи зміщені до середини центрального зрубу (як у церкві села Дорогинка з Пирогівського музею просто неба, або, як зараз модно називати, — скансену), відлуння не виникає, оскільки відстань до поверхні стіни, яка відбиває звук, становить не більше 8,5 м. Про зміщення криласів до західної стіни центрального зрубу писав В. Щербаківський, досліджуючи церкви Радомишльського та Сквирського повітів. Він також зазначав, що в давнину хори в сільських церквах влаштовували рідко.

Однак акустичне рішення храму мало бути таким, щоби звук у них не відлунював, але й не згасав. Адже в церкві з малим внутрішнім об’ємом звук швидко згасає, стає «металевим». Згідно з обмірами Г. Павлуцького, такий ефект міг бути у Воскресенській церкві с. Синява, акустика якої поступається акустиці храмів у Зарубинцях, Дорогинці й Конелі.

Проте, як правило, давні майстри, спираючись на власний досвід, продумували кожний елемент храмового інтер’єру до найменших деталей. Скажімо, в багатоярусних церквах виникала небезпека небажаного акустичного ефекту — лункість звуку, оскільки звук відбивається від великої кількості поверхонь. Аналіз розрізів західної та центральної бань тридільних (тобто таких, що складаються з трьох частин) багатоярусних храмів дає уявлення про те, як майстрам вдавалося уникнути цього ефекту. Виявляється, що в таких храмах визначальну роль у відбитті звуку відіграє головна баня. Вище залому першого ярусу (місця перетину стіни і даху ярусу) у бічній бані відбиття звуку не відбувається; відбившись від залому першого ярусу, звук спрямовується донизу.

Особливе місце в акустичному вирішенні храмів належало аркам. Серед дослідників української дерев’яної архітектури немає, здається, такого, який би не приділив уваги фігурним аркам вирізам у стінах церков. У високих багатоярусних храмах влаштовували кілька таких арок — одну над одною над прорізом, який відділяє західний зруб від центрального. Якщо церква була хрещата, арки-вирізи часом робилися і в північній та південній стінах центрального зрубу. Крізь такі арки звук потрапляв до бабинця і, отже, відбивався від більшої кількості поверхонь. Крім того, арки-вирізи забезпечували більшу видимість і зв’язок між просторами різних зрубів.

При цьому в дерев’яних церквах з гранчастими верхами не виникало проблеми фокусування звуку в центрі храму, як це траплялось у кам’яних церквах з круглою банею. Важливу роль у відбитті звуку відігравали згадані вже заломи: чим більшим був кут їхнього нахилу, чим більше ярусів мала дерев’яна церква, тим більше поверхонь відбивало звук і тим більше разів звук відбивався, перш ніж повернутися вниз. Це створювало своєрідний стереоефект: звук підносився вгору, і чим вище він піднімався, тим більше стихав. «В інтер’єрі, — пише дослідник, — виникав єдиний співучий простір: з небесним злетом сопрано і тенорів та громом басів, від звучання яких часом гасли свічки». Утворення цього «єдиного співучого простору» можна пояснити багаторазовим відбиттям звуку від верхів. Чим більше ярусів мала церква, тим більш вражаючий ефект це справляло. І якщо досі ми вели мову про тридільні триверхі храми, то уявімо лишень, яким багатим мало бути звучання церковного співу у п’яти- та дев’ятиверхих церквах!

А взяти хоча б ефект так званого ілюзійного підвищення дерев’яних храмів —вони здавалися набагато вищими, ніж насправді. В. Щербаківський довів, що цей ефект виникає на заломах між зрізаними наметами і вертикальною надбудовою на них. Велика кількість зламчастих ярусів і значна порівняно з шириною висота споруди робить її візуально вищою, спрямованою в небо.

Якщо церква мала незначну висоту і мало ярусів, їй візуально «додавали зросту», збільшивши нахил стін до центру й висоту залому. Якщо нахил стін до центру був незначний, ефекту досягали, збільшивши кількість заломів та їх крутизну хоча б на кількох ярусах.

Дослідження засвідчило, що різні яруси мали різні кути нахилу заломів. З цього приводу можна висловити таке припущення. Якщо майстрам здавалося, що ефект ілюзійного підвищення в інтер’єрі не досить виразний, вони підсилювали його, роблячи більш круті й високі заломи верхніх ярусів. У церкві м. Конели завдяки поєднанню нахилу стін, максимальної крутизни і значної висоти заломів в інтер’єрі центральної бані досягнуто максимального ефекту ілюзійного підвищення. Кути нахилу стін західного і східного зрубів церков Таращанського, Уманського та Липовецького повітів часто робили значно більшими, ніж кути нахилу стін центрального зрубу.

Судячи з даних, наведених в архівних матеріалах, ефект ілюзійного підвищення мав бути найсильнішим у трьох церквах — с. Соловіївки, м. Торговиці і м. Конели. Згідно з кресленнями В. Щербаківського, ілюзійна висота центральної бані церкви м. Конели становить, якщо спостерігач перебуває в центрі центрального зрубу, 40,9 м, тоді як її реальна висота — 23,4 м.

Навіть обшивка сприяла цьому ефектові. Вертикальну обшивку, яка ілюзійно підвищує фасад, мала більшість церков Київщини XVIII ст.

Перш ніж зводити храм, будівничі ретельно готувалися. Неодмінно виконувався макет; зруб розкладався на землі, тут же здійснювалися численні виміри та прикидки. Якщо майстри діставали завдання збудувати церкву «точнісінько таку, як у тім-то й тім-то селі», то взірець старанно аналізувався. Існувало безліч народних методів, які давали змогу «на око» виміряти висоту церкви чи дзвіниці та проаналізувати всю архітектурну композицію. Про деякі з них повідомляв Ф. Вовк у своїй книзі «Студії з української етнографії та антропології». Зокрема, щоб виміряти відстань до церкви чи дзвіниці, на неї дивились, насуваючи бриль на очі так, щоб вершечок церкви та край бриля були в одній площині з очима; потім поверталися помалу кругом, не опускаючи голови, й дивились, який з предметів відомої висоти знаходився в одній площині з краєм бриля та очима. Після цього залишалося виміряти відстань між цим предметом і місцем спостереження. Для виміру висоти церкви брали палицю заввишки з людину і шукали місце, з якого можна було б, лежачи та поставивши її в ногах вертикально, бачити верхівку церкви в одній площині з верхівкою палиці. Тоді відстань від голови спостерігача до основи церкви дорівнювала висоті церкви. На Київському та Волинському Поліссі використовувався ще простіший метод виміру: спостерігач повертався до церкви чи дзвіниці спиною і йшов від неї, аж поки, нахилившись та дивлячись назад між ніг, не побачить верхівки церкви; відстань від місця, де він зупинився, до основи церкви дорівнювала висоті останньої.

А наостанок замість банальних слів (які від того зовсім не втратили актуальності) про надзвичайну цінність нашої церковної дерев’яної архітектури дамо кілька порад, як зберегти ці перлини для наших нащадків. Зауважимо: багатьма з цих положень зараз відверто нехтують. Отже:

— взимку регулярно чистіть дахи церков та площу біля стін від снігу;
— провітрюйте храми, якщо рівень вологості повітря ззовні нижчий, ніж рівень вологості всередині церкви; відкривайте вікна тільки з підвітряного боку;
— перед ремонтом храму обприскайте деревину 10-15% розчином купоросу;
— не змінюйте вертикальної обшивки на горизонтальну;
— не обшивайте стіни зсередини дошками і не штукатурте їх;
— не фарбуйте дерев’яні церкви олійною фарбою,
— їх слід покривати спеціальним антисептичним розчином;
— не обшивайте стіни бляхою.

Система Orphus
Рейтинг
0
0