“Вершина всіх добрих справ”

26 серпня 2010, 11:37 | №7, липень 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — №7. — C. 34-35

Ігор ГУДИМА

Про роль молитви у християнстві

«Нащо мені многота ваших жертв? — вигукував Ісайя. — Наситився я цілоспаленнями баранів і жиром ситих телят, а крові биків та овець і козлів не жадаю!.. Умийтеся, очистіть себе!.. Навчіться чинити добро...».

Ці слова пророка, що його Е. Ренан назвав «справжнім засновником християнства», знаменують певну віху розвитку іудаїзму, який відмовлявся від ідеї грізного й мстивого Ягве, що вимагає жертв. Справедливості й милосердя, а не жертви — от чого прагне Бог.

З появою після вавилонського полону (VI ст. до н. е.) синагоги, яка, на відміну від Єрусалимського храму, не мала жертовного вівтаря, змістом богослужінь стають молитви, читання й коментування Тори. Піднесені роздуми, молитовні піснеспіви й гімни лишають дедалі менше місця жертвоприношенням. Поява християнства знаменувала остаточну відмову від них. Жертвоприношення були недоречними в релігії, яка зверталася до неофітів не з грізною вимогою нових жертв, але із закликом до свободи і звільнення в Ісусі. Послання апостола Павла до римлян, де релігія окреслена як культ чистого розуму, і послання до євреїв, де Ісус Христос проголошується істинним первосвящеником, смерть якого була жертвою, що скасувала всі інші жертви, завдали остаточного удару стародавній системі обрядовості.

Єрусалимського храму більше не існувало, зв’язок із синагогою був перерваний остаточно. Християни збираються на щоденні богослужіння окремо від іудеїв. Вони не роблять зображень Бога, не приносять жертв, кров яких, пролита на вівтар, колись символізувала єднання з ним. Молитва лишається єдиною можливістю чуттєвого спілкування з Творцем, невидимим, але надзвичайно міцним містком, що єднає людину з ним. Це був зовсім новий рівень богоспілкування: античний критик Цельс з подивом констатує, що християни не лагодять ні вівтарів, ні храмів, оскільки впевнені у дієвості таємного зв’язку з Богом. Зрозуміло, що за цих умов молитва набуває особливого статусу. Слово — виголошене ясно й виразно — ставало значущим і потрібним лише тоді, коли вводило християнина в невимовний стан цілковитого єднання з об’єктом поклоніння й повного розчинення в ньому. Саме у цьому значенні стає зрозумілою заповідь «безперестанної молитви», що її Павло дав солунянам.

Сам Христос цілком недвозначно підкреслює принципову відмінність молитов, які мають виголошувати його послідовники, від ритуальних замовлянь. Не суха молитовна формула, а жадання Бога й розчинення в ньому («Я — в Отці, а Отець — у Мені!») має конституювати християнську молитву, молитву просту й невелеречиву («А як молитеся, не проказуйте зайвого...»). Саме лиш виголошення слів без досягнення особливого духовного стану не просто знецінює молитву, а й робить її непотрібною, ба навіть гнівить Бога.

Тексти християнських гімнів та молитов стають гранично простими порівняно з молитовним витійством язичників або формулами іудейської літургії. Слова в них мають значення остільки, оскільки дають змогу перейти від голосної молитви до молитви без слів. Безмовна молитва, яка сягає своїм корінням духовних прозрінь старозавітних пророків, набуває у християнстві величезної ваги. І хоч від практики безмовної молитви бере початок традиція християнського мовчальництва, вона в жодному разі не є бездіяльністю й пасивністю. Як учив Климент Олександрійський, не має значення, шепочемо ми молитву чи тільки розмірковуємо й розмовляємо з Богом подумки: все одно з глибин нашої душі виходить голос, до якого він прислухається.

З появою безмовної молитви окреслились мовби два молитовні пагони, які певною мірою «конкурують» між собою: внутрішня, духовна, «розумна» молитва без слів та ритуальних дій, що набула особливого поширення в містиці, і молитва зовнішня, яка промовляється вголос і супроводжується ритуальними діями та знаками богошанування. В історії християнства питання про перевагу тієї або іншої молитви нерідко потрапляли у центр богословських дискусій. Але зрештою богослови, посилаючись на приклад Ісуса Христа (Івана, 17:1; Лк., 22:41; Мф., 16:39) доходять згоди щодо необхідності поєднання внутрішньої, потаємної молитви з молитвою зовнішньою.

В перші століття християнства спеціально складених молитовних формул не існувало. (Виняток становили новозавітні «Отче наш» і молитва митаря). Молитви виголошувались вільно, допускалися імпровізації. Тертуліан у своїй «Антології» цілком слушно протиставляв вільну молитву християн «механічній» молитві язичників. Водночас богослужіння перших християн не розпадалося на окремі молитовні фрагменти, а поставало синтезом вільних індивідуальних молитов. Слово в ранньохристиянській літургії ставало своєрідною «злітною смугою» перед піднесенням до безмовної молитви.

Розвиток і збагачення Церквою християнської молитвології спрямовувалися – звичайно, на вершинах цього вчення — на розкриття таємниці людини. Бо саме через молитву християнство вважає за можливе пробудити «внутрішню людину», поєднану з божественним світом. Цей шлях від «зовнішньої», мирської, тварної людини через молитву до людини внутрішньої, яку апостол Петро називає «захованою людиною серця в нетлінні лагідного і мовчазного духу», і є шляхом до християнського спасіння.

Отже, молитва як шлях до особистого спасіння розглядається богословами як одна з найважливіших християнських чеснот — поряд з такими, як віра, надія і любов. Справді, чеснота може бути визначена християнською лише тоді, коли вона позначена молитвою. Вище молитви деякі отці Церкви ставлять лише любов — оскільки «молитва є чеснота особиста, а любов — всеосяжна»; «вершиною всіх добрих справ» називає молитву Макарій Єгипетський; «корінням, джерелом і матір’ю численних благ», «вінцем усіх благ» — Іван Золотоустий.

Природно, що з остаточним становленням християнського віровчення ускладнюється й культова практика. Таїнства, свята та обряди вимагають нових молитов і піснеспівів, отож розвивається гімнографія. Християнство запозичує молитовні алгоритми та молитвотворчі доробки іудеїв та язичників, надаючи їм нового змісту (Кипріян і Ориген датують початок цього процесу першою половиною ІІІ ст.). Проте особливо інтенсивним він стає у IV-VI ст. Відповідним чином редагувалися й виправлялися переклади грецьких, ассірійських, єгипетських та римських ритуальних гімнів, але особливе місце в християнській молитві посіли біблійні псалми. Їх вплив визначив характер ранньохристиянської поетики, яка була позбавлена віршованої форми. Християнські гімни прості й не мають нічого спільного з грецькою і римською поезією, проте тісно пов’язані з поетикою біблійною, яка не знає звичайного римованого віршування. Ритм у ній організовувався за допомогою певних мовних засобів; інтонаційних, синтаксичних, лексико-семантичних. До них належать паралелізм контексту, що повторюється майже одними і тими ж словами; застосування аналогій, контрастів, образних словосполучень, ідіоматичних висловлювань; речитативи. Ці специфічні мовні засоби й формували особливості ритміки, яка надавала естетичної неповторності всій біблійній поезії.

Система Orphus
Рейтинг
0
0