Сучасний євангельсько-баптистський рух в Україні: оновлення традицій

26 серпня 2010, 12:01 | №6, червень 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — №6. — С. 6-10.

Вікторія ЛЮБАЩЕНКО

Релігійний атлас України, який пересічному громадянину ще вчора уявлявся суціль православним з невеликими ареалами католицизму та зовсім непомітними вкрапленнями інших релігій, нині стає дедалі строкатішим. Поряд із штучним дробленням православного моноліту, поступовим зміцненням католицької присутності в центральній та східній Україні, збільшенням кількості національно-християнських (наприклад, вірмено-григоріанської) та нехристиянських (мусульманських, іудейських) парафій відбувається подальше урізноманітнення протестантизму.

З одного боку, протестантські осередки також опинились у ситуації «внутрішньої перебудови», що її болісно переживає більшість церков країни після падіння тоталітарного режиму. У надрах багатьох протестантських спільнот почали активно витворюватися нові церкви та об’єднання. З другого боку, протестантизм виявився найбільш чутливим конфесійним анклавом для закордонних релігійних місій, які внаслідок політичної розгерметизації України відкрили для себе нове поле християнського служіння. Генетична близькість вітчизняних і зарубіжних протестантів, надзвичайно активних на пострадянському просторі, часто призводить до їх ототожнення, а роздратування від певних місійних технологій, які доволі важко сприйняти нашим співгромадянам, переноситься на вітчизняних протестантів, чиє коріння в українському грунті набагато глибше, ніж здається на перший погляд. До того ж український протестантизм маловідомий зарубіжним проповідникам, хоча має власні історичні традиції.

Кілька слів про саме поняття традиції. Навряд чи в когось викличе сумнів оцінка православ’я і греко-католицизму як традиційних історичних церков України. Інша річ протестантизм. Випередивши тут за часом виникнення уніатську церкву (адже перші нововірчі громади з’явились на західноукраїнських землях уже в 30-40-х роках XVI ст.) і маючи більш як 400-літню історію, поширений в усіх регіонах країни протестантизм і надалі сприймається масовою свідомістю як «новітня», невластива Україні конфесія. Її появу пов’язують або з польською культурною експансією після утворення Речі Посполитої, або з пронімецькою політикою Катерини ІІ, або, якщо згадати лексику атеїстичних публікацій, «з підступними діями імперіалізму», тобто виключно із зовнішнім ідейним впливом. І хоча таким чином виникали всі християнські церкви України, стосовно протестантизму це дістає (принаймні на пропагандистському рівні) досить негативні оцінки. Так було і за часів державного статусу православної церкви, і за доби державного атеїзму. Перебуваючи у статусі релігійної меншини, постійно виборюючи право на існування, вітчизняний протестантизм не раз був перерваний у своєму розвитку, зазнавав змушеної «виведеності» з багатьох сфер життя, тривалого існування у режимі напівпідпілля. Вітчизняний протестантизм був штучно відкинутий зовнішніми силами на досить-таки значну дистанцію від подій національного, політичного, а подекуди — й культурного життя.

По суті лише тепер, наприкінці XX ст., український протестантизм опинився у більш сприятливих для своєї соціальної самоідентифікації умовах. І тут виникає цілком природне запитання: чи можна з огляду на вищезгадане твердити про наявність певних традицій у протестантському середовищі України? Питання виглядає дискусійним навіть для світового протестантизму. Адже він своїми віросповідними принципами спасіння лише за вірою (що заперечує спасительну функцію Церкви, а, отже, першозначущість церковного авторитету в житті особи), істинності та богонатхненності виключно Біблії (що робить вторинною церковну писемну традицію), загального священства (що дозволяє навіть пересічному мирянинові стати співучасником творення істини й водночас ставить під сумнів абсолютність усталених богословських авторитетів) генетично запрограмований на перманентну внутрішню рухливість, відсутність обрядового канону, єдиної, загальнообов’язкової для всіх прихильників віросповідної доктрини церковної структури. Протестантизм від самого народження й до сьогодні функціонує в усьому світі у вигляді великої кількості більш чи менш численних відгалужень, течій, церков і рухів, які у своєму синтезі складають мозаїчну картину динамічного релігійного процесу. Така внутрішня й зовнішня багатоваріантність протестантизму, що відповідає його індивідуалістичній природі, зробила конфесію напрочуд життєздатною.

Отже, хоч як це парадоксально, відсутність віросповідного, культового, інституційного канонів, які визначають обличчя католицизму та православ’я, становить досить стійку, спільну для абсолютної більшості протестантських конфесій традицію. З погляду самого протестанта вона має безумовну цінність, оскільки дає йому змогу зберігати автономію сумління, право на особисті пошуки Бога, гальмує будь-які спроби догматизації релігійного мислення і формалізації церковного буття.

Надзвичайно важливою рисою протестантизму постає його розвиток, за висловом англійського соціолога Ф. Дісона, як «релігії, що постійно реформується». На релігійно-інституційному рівні це означає протидію процесам нарощування вертикальних організаційних надбудов, закостенілості внутріцерковного життя, тенденції до, так би мовити, внутрішньої клерикалізації. На індивідуальному рівні — це перебування віруючого в режимі постійного духовного піднесення, етичного самовдосконалення, максимального втілення заповітів Христа у своє життя. Саме з протестантизму, як відомо, постав рух пієтизму (благочестя), який наголосив на духовному оновленні та емоційності церковного життя й у XVIII ст. став, по суті, міжконфесійним рухом. Подібні сплески пієтичного піднесення (у Новому Світі — ревівалізму, тобто пробудження) протестантизм переживав не раз, проймаючи палкою проповіддю каяття та спасіння й вірних католицької (згадаймо хоча б рух янсенізму у Франції або сучасний рух п’ятидесятників-католиків у багатьох країнах Заходу) та православної церков (чимало аналогій простежується між пієтизмом та духовним християнством-духоборством і молоканством, поширених на теренах України у ХVIII-ХІХ ст.).

Продуктом пієтичних настроїв, що в середині XIX ст. охопили мирянські кола багатьох православних парафій України, стало євангельське пробудження, або рух українського штундизму (з німецької — година; названий так завдяки близькості до аналогічного руху в середовищі німецьких колоністів). Ідеться про доволі самобутнє релігійне явище: штундистський рух під впливом релігійно-раціоналістичних та соціально-утопічних ідей виокремлюється з православ’я та еволюціонує у протестантизм. На відміну від шляхетського «освіченого протестантизму» ХVІ-ХVII ст., український штундизм захопив соціальні низи в їхньому пошуку нової віри. Адепти нового вчення тлумачили його як повернення до втрачених ідеалів Христа, простих біблійних істин та справді духовного життя.

Хвиля євангельського пробудження підготувала сприйняття багатьма нововірами ідей пізнього протестантизму, передусім баптизму (з грец. — занурювати, хрестити у воді) та євангельського християнства (споріднена з баптизмом течія, яка стала своєрідною духовною відповіддю на виклик релігійного індиферентизму серед міської інтелігенції та робітників Росії). Євангельсько-баптистський рух сформував свої церковні структури вже наприкінці XIX ст. Поступово він поглинає штундистські осередки й перетворюється на найвпливовішу протестантську течію в Україні, її просте, зрозуміле пересічній людині вчення, що наголошує на етичному світосприйнятті й закликає до безпосереднього опанування біблійної істини, спрощений культ та більш демократичні порівняно з іншими християнськими конфесіями (у тому числі й ранньопротестантськими) засади церковного життя виявилися привабливими для багатьох неофітів. І хоч саме вчення було значною мірого пов’язане з проповіддю зарубіжних протестантських місіонерів, котрі й у минулому столітті охоче подорожували південними просторами Російської імперії, український євангельсько-баптистський рух завжди вважався «плоттю від плоті» вітчизняної релігійної культури, що своїм корінням сягає не лише спадщини європейської Реформації, а й традицій релігійного раціоналізму та народно-церковної опозиції в Україні.

Відчуття свого безпосереднього зв’язку з тими, «хто гнаний і голодний», перебування в умовах правової упослідженості та вимушеної ізоляції від державно-політичних сфер дотепер дається взнаки у психології віруючих, які походять з євангельсько-баптистських родин. Ця психологічна традиція, що глибоко увійшла в побут релігійної громади і сформувала обережне, навіть підозріле ставлення до секулярного оточення, суттєво вирізняє українських протестантів з-поміж одновірців у багатьох розвинутих країнах Заходу. Не випадково чимало моделей культової та місіонерської практики, що їх намагаються «інвестувати» зарубіжні проповідники, у громадах євангельських християн-баптистів сприймають досить стримано, а подекуди й скептично. Вони також підкреслюють власну самобутність і в ідейно-догматичній царині. Показовою є, наприклад, програмова стаття одеського альманаху «Богомыслие» (1990, № 1, с. 3). «...Активний вплив численних гостей з-за кордону.., — підкреслюється в ній, — часто заохочує суто зовнішній, найбільш ефектний аспект євангелізації... Разом з євангелізацією у наше братство проникли теорії західного богослів’я.., котре значно досконаліше за структурою і систематизацією, філософським та історичним підходом. Однак це інше богослів’я! Суть питання навіть не в окремих доктринальних відмінностях, а в тому, що західне богослів’я виросло в іншій культурі, інших традиціях, на інших аналітичних принципах. Ми не можемо стверджувати, що наша богословська традиція краща, ніж західна, однак переконані, що вона має інший устрій, який, поза сумнівом, має право на існування. І якщо сьогодні у Червоній книзі природи налічується чимало видів тварин і рослин, що назавжди зникли з вини людини, то нам дуже не хотілося б, щоб у Червону книгу таких культур потрапило богослів’я нашого.братства». При цьому йдеться не тільки, а може, й не стільки про зміст доктринальних принципів, скільки про їх відповідність певному духовному стандарту — постійному відчуттю віруючим живого Бога, поглибленню особистих стосунків з Всевишнім, збереженню ентузіазму ранньохристиянської Церкви.

До відомих указів Миколи II від 17 квітня та 17 жовтня 1905 р., які проголошували «дарування» громадянських свобод у Росії, протестанти корінного походження перебували поза законом. Процес легалізації їхньої діяльності й після указів відбувався досить повільно, із систематичними порушеннями прав віруючих. Незначний період відносної відлиги, що тривав з 1917 по 1929 р, змінився жорстокими репресіями, загибеллю або вимушеною еміграцією багатьох діячів руху. В умовах постійної боротьби за виживання особливої актуальності для євангельсько-баптистської церкви набувало, з одного боку, неухильне дотримання віросповідної та культової системи, норм внутрішнього життя, тобто певна консервація набутого, а з другого — збереження духу релігійного ентузіазму, відчуття особливого покликання у спасінні ближнього, тобто дотримання традиції церкви, котра постійно реформується». Сусідство цих двох об’єктивно суперечливих тенденцій постійно супроводжувало діяльність євангельсько-баптистських громад у колишньому СРСР, які до того ж діяли в умовах потужного тиску влади. Систематичні державні утиски «підживлювали» релігійний ентузіазм та місіонерську ревність віруючих. Водночас цілком зрозуміле прагнення лідерів церкви полегшити долю та умови існування її членів змушували багатьох з них вдаватися до компромісів у стосунках з місцевими органами влади, що, своєю чергою, гальмувало релігійну і суспільну активність віруючих — таку небажану для іміджу «країни масового атеїзму». І хоча зовні життя євангельсько-баптистського братства виглядало відносно спокійним, внутрішній конфлікт між традицією постійного оновлення и окресленими державними функціонерами рамками дозволеного наростав.

Відверті гоніння на віруючих, які досягли апогею в роки хрущовської антирелігійної кампанії, масовані спроби придушити релігійну активність руками самих же релігійних центрів, постійне множення всіляких заборон, що суперечили навіть радянському законодавству про релігійні культи, не могли не привести до вибуху. На початку 60-х рр. остаточно склалася опозиційна до офіційно визнаного Союзу євангельських християн-баптистів Рада церков євангельських християн-баптистів, яка розпочала нерівну і виснажливу боротьбу проти антиєвангельського законодавства і протизаконних інструкцій та приписів влади, проти «духовного закостеніння», бюрократизації церковного апарату і зниження місіонерської активності. І хоча ситуація, яка покликала до життя жертовну працю прихильників РЦ ЄХБ (через табори і заслання пройшли приблизно 200 членів цієї спільноти), від кінця 80-х рр. кардинально змінилася, вона лишається на окремішніх позиціях і наполягає на необхідності якісного оновлення євангельського християнства-баптизму.

Загалом сучасний стан євангельського християнства-баптизму в Україні виглядає досить оптимістично. Рух лишається найчисленнішим з-поміж інших протестантських течій, поширений в усіх регіонах країни й поступово активізує свою участь у суспільному житті та міжконфесійних процесах. Всеукраїнський союз об’єднань євангельських християн-баптистів (ВСО ЄХБ) налічує вже понад півтори тисячі громад. У структурі Союзу створено низку біблійних закладів, місій з євангелізації, кілька видавничих центрів, молодіжний союз та жіночий відділ. Об’єднання видає історико-богословський альманах «Богомыслие» (Одеса), журнал «Жажда» (Володарськ-Волинський Житомирської області), газети «Християнське життя» (Київ), «Слово веры» (Донецьк) тощо.

Попри помітні успіхи у справі формування та зміцнення власної церковної структури, Союз опинився сьогодні перед потужною хвилею релігійного пробудження і творення великої кількості незалежних євангельських громад. Закономірним явищем у цьому процесі стало створення Собору незалежних євангельських церков України. Він був ініційований групою молодих протестантських лідерів, яких не задовольняла «духовна температура» життя своїх громад. З одного боку, Собор являє собою чергову спробу зняття небезпечних для протестантизму наслідків процесу оцерковлення та духовної формалізації. Особливість цієї спроби полягає в тому, що вона відбувається без втручання влади та без надмірної драматизації з боку керівництва Всеукраїнського об’єднанііня ЄХБ. Це дає змогу ініціаторам спільноти максимально реалізувати свої духовні прагнення й водночас уникнути тих сумнівних проявів релігійної екзальтації та екстремізму, що часто в історії християнства супроводжували хвилі пробудження або внутрішні розколи. З другого боку, в особі Собору вітчизняний євангельсько-баптистський рух зустрівся з досить новим для себе явищем.

Ідеться про маловідомий в нас феномен об’єднання, яке консолідує нечисленні релігійні громади, позначені, однак, високою місіонерською активністю як серед невіруючих, так і в самому протестантському середовищі. Досить зазначити, що протягом лише 1995-1996 рр. кількість громад, що діють у рамках Собору, збільшилася вдвічі й становить нині близько сорока осередків. Найбільший з них — «Церква «Нове життя», створена в Києві як християнський культурно-просвітницький центр з доволі широкою позакультовою програмою, спрямованою на культурологічну та філантропічну практику. За такою ж програмою діють «Церква «Благодать» (Черкаси), «Церква «Воскресіння Христа» (Житомир), «Незалежна Христова церква» (Луцьк), «Церква «Воскресіння» (Люботин Харківської обл.), «Церква «Голгофа» (Рівне), «Церква «Ковчег спасіння» (Керч), «Церква «Світло миру» (Тернопіль), «Церква Божа» (Світловодськ Кіровоградської обл.) та інші, що увійшли до Собору незалежних євангельських церков.

Більшість з них утворилися шляхом виходу частини віруючих з уже існуючих протестантських громад. Деякі осередки є зовсім новими, де, крім пресвітера, усі члени мають один-два роки стажу перебування у церкві. Причому Собор витворює своєрідну модель міжпротестантського єднання: до його складу входять не лише громади баптистів та євангельськи християн, а й п’ятидесятників і пресвітеріан. Спільнота являє собою чи не перший у вітчизняному протестантизмі приклад «зовнішньої» (що здійснюється за межами своїх церков) місії. Адже, на відміну від традиційного євангельсько-баптистського руху, який самовідтворюється переважно за рахунок родин одновірців, 80-90 відсотків членів Собору складають протестанти в першому поколінні. Скажімо, серед майже чотирьохсот членів київської «Церкви «Нове життя» лише десятеро походять з євангельських родин.

Сам принцип членства, який у вітчизняному протестантизмі набув доволі стійкої форми, у церквах Собору суттєво лібералізовано. Тут обов’язковою умовою членства не є досягнення віруючим вісімнадцятилітнього віку. Від бажаючих вступити до громад не вимагають одно- чи дворічного «стажу наближеного», під час якого кандидати мають довести щирість свого духовного вибору та стійкість у вірі. На думку лідерів Собору, головним є бажання вступити в завіт з Богом, змінити своє життя, а всебічні релігійні знання, духовний досвід та навички практичної праці віруючий набуде в майбутньому. Особливо сміливою багатьом видається практика прийняття до церков Собору осіб, які виявляють власне, часом нетрадиційне розуміння окремих засад вчення. (Хоча оця нетрадиційність і є однією з головних традицій протестантизму, який заохочує самостійне прочитання віруючими Святого Письма, звернення до власного розуму в пізнанні істини). Тому не дивно, що деякі біблійні заняття в громадах, які двічі або тричі на тиждень проводять для молодих віруючих, відбуваються у формі дискусій. Часто участь у заняттях беруть віруючі інших конфесій; у київській «Церкві «Нове життя» один з біблійних класів веде, наприклад, православний екзегет Юрій Вестель.

Позиція максимально можливої відмови від формалізму зумовила суттєвий перегляд у церквах Собору загальноприйнятих в євангельсько-баптистському братстві України норм внутріцерковного життя. Впадає в око передовсім безперечна «кадрова» новація: у деяких осередках (наприклад, в одеській «Церкві «Мандрівник», «Церкві «Нове життя» в Ободівці Вінницької обл., «Церкві «Слово життя» у селищі Научному в Криму) функції пастора виконують жінки. Відлучення від церкви можливе лише в тому разі, якщо віруючий вестиме нехристиянський (іншими словами — аморальний) спосіб життя. Подружні негаразди та розлучення всіляко засуджуються і все ж не є підставою для автоматичного виключення з громади. Центром релігійного життя у церквах Собору залишаються молитовні збори, які, однак, є чи не найбільш показовим прикладом осучаснення вітчизняного протестантизму. Збори, скажімо, можуть відбуватися у вигляді театральних вистав на євангельські сюжети. Під час зборів не рідкість виступи поетів чи співаків (і зовсім не обов’язково членів церкви), вшанування історичної дати чи пам’яті видатного діяча культури, під час проповіді може виникати імпровізована розмова пастора із слухачами й колективний обмін думками з приводу щойно почутого. На зборах переважає молодь. Молодіжний прошарок взагалі складає абсолютну більшість членів церкви. Приблизно 60 відсотків — жінки, головним чином молоді та середнього віку. Освітній рівень членів церкви досить високий: усі мають середню освіту, кожний четвертий — вищу. З-поміж них дуже помітну групу складають особи з гуманітарною освітою (журналісти, вчені, викладачі, люди творчих професій, освітяни), що цілком зрозуміло з огляду на культурологічний профіль позарелігійної діяльності Собору. Та головною ланкою свого суспільного служіння вірні вважають благодійництво, тому до членства в церквах заохочують медичних працівників, вихователів, фахівців із соціальної реабілітації, тих, хто здатний працювати з дітьми-інвалідами, людьми похилого віку, багатодітними матерями, а також з хворими на алкоголізм і наркоманію.

Якщо культова практика та характер релігійного життя, властиві осередкам Собору незалежних євангельських церков, більшості євангельських християн-баптистів, можуть видатись незвичними, то його програма соціального служіння й засоби її реалізації є загальновизнаними у пізньому протестантизмі. Цілком відповідає символу віри ЄХБ й віросповідна система, що її дотримуються церкви Собору. При цьому особливу увагу вони приділяють соціально-етичному вченню, розглядаючи його як важливу ідейну мотивацію свого дедалі більш активного входження в громадське життя, якнайшвидшого набуття моделі розкутості та відкритості, до якої неухильно просувається сучасний протестантизм в Україні.

Отже, чи являє собою Собор незалежних євангельських церков щось зовсім незвичне для євангельсько-баптистського руху? Чи можна розглядати його як нетрадиційний елемент в еволюції вітчизняного протестантизму? Мабуть, ні. Йдеться лише про чергову спробу оновлення традицій, ще один закономірний вияв внутрішньої модифікації протестантизму, котрі дістали вирішальний імпульс для свого розвитку внаслідок політичних зрушень і у самій Україні.

Система Orphus
Рейтинг
0
1