Повість вежових розписів

26 серпня 2010, 11:51 | №6, червень 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — №6. — С. 42-44.

  Руслана СЕМЕНЦОВА

Фрески та орнаменти Софії Київської у контексті індоєвропейської традиції.

В археології та фольклорі простежується стійкий зв’язок ведмежого культу з ім’ям слов’яно-балтського бога Велеса, який з переходом до виробничого господарства трансформувався в бога достатку та хлібних запасів.

Всесвітньовідомий ансамбль світських розписів веж Софії Київської являє собою живописну збірку оповідей про візантійські двірські свята, розваги та церемонії; в них виразно звучить і символічний підтекст. І загальна тема цього циклу, і концептуальний зв’язок його сюжетів не раз ставали предметом наукового вивчення. Останнім часом набула популярності точка зору С. А. Висоцького, який вважає, що цикл ілюструє прийом княгині Ольги візантійським Імператором Костянтином Багрянородним восени 957 р,

Відповідно С. А. Висоцький визначає мисливські і театральні сцени, які супроводжують дві головні оповідні композиції «Іподром» (у південній вежі) та «Церемонія у візантійського імператора» (у північній вежі), як зображення розваг та видовищ, що були складовими обов’язкової програми прийому іноземних посольств. Щоправда, з цього ряду випадають сцени коляд на стовпі південної вежі, але автор пояснює це тим, що Ольга прибула до Візантії на Новий рік, який там офіційно відзначався 1 вересня.

Однак ще наприкінці XIX ст. візантініст Н. П. Кондаков тлумачив цикл як ілюстрацію зимових свят у Візантії. Визначальними для такої атрибуції стали сюжети, присвячені святочним двірським обрядам, — «Коляди» та «Боротьба ряджених». Останню сцену він пов’язав з так званими «готськими іграми» під час святочного бенкету. Н. П. Кондакова підтримали відомі вчені Д. В. Айналов та Б. К. Рєдін, залучивши для аргументації цієї думки дослідження Л. Н. Веселовського у галузі святочної обрядовості народів індоєвропейської групи. Його метод дослідження фресок дає змогу віднайти її генетичні корені, оскільки згадані сюжети не просто змальовують придворні розваги, а й відтворюють найдавніші ритуали, які супроводжують ті чи інші свята. Глибокою культово-обрядовою архаїчністю позначено, наприклад, сюжет «Полювання на ведмедя». Тема умертвіння та поховання ведмедя широко представлена в археологічних пам’ятках, починаючи з доби середнього палеоліту.

В археології та фольклорі простежується стійкий зв’язок ведмежого культу з ім’ям слов’яно-балтського бога Велеса, який з переходом до виробничого господарства трансформувався в бога достатку та хлібних запасів. Капища Велеса закладалися в місцевостях з виразним ведмежим культом; після прийняття християнства їх стали заміняти храмами. У Ростові, наприклад, на місці ідола Велеса було споруджено храм Богоявлення на честь завершального свята зимових святок. Найрозгульніші ігрища відбувалися з 1 по 6 січня; колядники виряджалися у вивернуті кожухи, надівали твариноподібні маски, водили ведмедів, здійснювали обрядові дії зі свійськими тваринами. Особливо вшановували Велеса в так звані «велесові дні», які завершували святкування зимового сонцестояння та Нового року.

Капище Велеса — одне з найдавніших; на території Києва воно виникло в II—IV ст. н. є. У цей період прадавні слов’яни контактували з племенами черняхівської культури, яку дослідники пов’язують з германськими племенами готів. На останньому етапі свого перебування в Подніпров’ї готи взаємодіяли з історично відомими угрупованнями слов’ян — антами та склавинами. Наприкінці IV ст. під тиском гунів готи переправились за Дунай і заселили прикордонні візантійські області на правах федератів імперії. З-поміж них набиралася гвардія, яка охороняла палац і самого імператора, отож мала великий вплив при дворі. Готам дозволялося дотримуватися своїх давніх звичаїв, одним з яких було поздоровлення імператора на язичницький Новий рік з влаштуванням готських військових ігор, рядженням та співами коляд під акомпанемент бандур. Саме цю подію, яка, можливо, завдяки гото-слов’янським контактам увібрала в себе язичницьку обрядовість «велесових днів», що злилися з античними сатурналіями та календами, і відображають фрески веж. Не випадково зображені на них мисливці та учасники змагань одягнені у варварські псевдоготські костюми. Це вбрання та обрядові дії були закріплені традицією, мало вже зрозумілою в епоху Костянтина Багрянородного, але включеною ним до придворного церемоніалу. Тепер самі греки, вбираючись «готами», приходили до імператора з поздоровленнями, за що отримували грошові дарунки.

«Готські ігри» припадали на святкування античних календ, які заступали сатурналії — свято кінця року, пов’язане із закінченням сільськогосподарських робіт. Після зимового сонцестояння сатурналії переходили в новорічне святкування січневих календ. 1 січня збирався сенат, і нові консули обіймали свої посади. Ця подія супроводжувалася урочистими прийомами, кінними змаганнями й розвагами в цирку, які ми бачимо на вежових фресках. У добу Візантійської імперії календи, що первісно були офіційним святом бога Януса, запозичують обрядовість сатурналій та їх розважальний простонародний характер і внаслідок напливу варварських народностей збагачуються новими традиціями, зокрема «готськими іграми». У цей період зимові свята об’єднуються під загальною назвою «брумалії» (від латинського слова «bruma» — зимове сонцестояння). Це свідчить, що найдавнішим джерелом цих свят було сонцешанування, боротьба літа iз зимою, тепла з холодом, тобто те, що закладено в підгрунтя хліборобських уявлень.

На склепіннях софійських веж зображено два солярних знаки — колеса з вісьмома спицями. У торці склепіння південної вежі солярний знак фланкується зображенням грифонів, включених у геральдичну композицію. Симетрія композиції акцентує увагу на головному — символі сонця. Грифон здавна був пов’язаний із солярним культом (стародавні Єгипет, Скіфія). У Стародавній Греції грифон вважався символом сонячного світла й був атрибутом Аполлона Гіперборейського — сонячного бога, який правив колісницею, запряженою білими лебедями, що линули то на південь, то на північ. Це символізувало зміну пір року. Отож напрошується аналогія солярних знаків веж з подібною сонячною колісницею. Заміна білих птахів грифонами цілком припустима; це бачимо, наприклад, у візантійському сюжеті вознесіння Олександра Македонського. Два грифони замінили райських птахів й у геральдичній композиції на різьбленій плиті собору св. Марка у Венеції. Для християнського мистецтва взагалі характерне переосмислення античних сюжетів. Поруч із сонячною колісницею в південній вежі — зображення візантійського імператора на константинопольському іподромі, а з другої сторони — святочний «готський» бенкет «жнив» з роздаванням грошей. З цією композицією співвідноситься фреска «Поздоровлення кабанячою головою та окістом», розміщена нижче на стовпі вежі. В античні часи на честь бога Сатурна забивали жертовне порося. У багатьох європейських народів порося, м’ясо свині, свиняча голова є неодмінними атрибутами святкування першого дня Нового року. На цей день припадає і вшанування святого Василія Кесарійського, саме тому у слов’ян він вважається покровителем свиней. Певна річ, що фрески південної вежі ілюструють свята, приурочені до зимового сонцестояння та язичницького Нового року.

Живопис північної вежі зберігся гірше, але й тут бачимо солярний знак — колесо з вісьмома спицями в оточенні білого птаха та грифонів у медальйонах. Поруч намальовано фрески «Боротьба ряджених», «Полювання на і ведмедя» та фрагменти великих церемоніальних сцен — «Імператриця з почтом» та «Імператор на білому коні». Тут також зображено сцени святочної обрядовості: дійство «полювання» в цирку присвячувалось богу Сатурну, а ряджені — неодмінні учасники січневих календ, «готських ігор» та «велесових днів». Глибоке підґрунтя має зображення саме тут ведмедя. Сцени церемоніального характеру також відповідають відомим описам царських прийомів у перших числах січня, на які запрошувалися вищі чиновники імперії та представники іноземних держав. Після офіційної частини влаштовувався бенкет для царської родини та їхніх наближених. У ці ж дні проходили процесії за участю царських осіб, причому на Різдво відбувався урочистий виїзд імператора. Вищезгадані сюжети не випадково згруповані з солярними знаками. У стародавніх культурах Індії (Харапи, Мохенджо-Даро) знак колеса, що котиться, означав і колесо, і колісницю, і свято сонцестояння, і святковий бенкет.

Давньослов’янський календар язичницьких молінь складався із сонячних фаз: зимового і літнього сонцестояння та весняного рівнодення. Осіннє рівнодення не святкувалося, а приурочувалося до свята врожаю. Відповідно на новорічних ворожильних чашах з с. Лепесовки (IV ст.) символом сонця позначені три місяці: січень, березень, червень. Показове ототожнення зимового сонцестояння саме із січнем: святки охоплювали частину січня (24 грудня — 6 січня), а подовження дня за рахунок скорочення ночі стає помітним саме в січні. На дерев’яних слов’янських календарях ХVII-ХІХ ст. сонячним знаком було позначено січень — місяць наростання молодого сонця.

Отже, оздоблення склепінь софійських веж солярними знаками не є простою орнаментикою, а має цілком певне смислове навантаження. Думається, ці знаки мають безпосередній зв’язок із зображеними нижче сюжетами церемоніального, театрального та мисливського характеру. Тематика фресок перегукується з найдавнішою обрядовістю зимових свят, що під різними назвами відзначаються різними народами у зв’язку з зимовим сонцестоянням — народженням нового сонця. Можна вважати, що події, які розгортаються на фресках і неоднозначно трактуються різними дослідниками, відбувалися саме в січні. Розпис веж нагадує візантійські календарі (IV—V ст.), де кожний місяць зображувався символічно, за допомогою типових для нього жанрових «сцен занять».

Система Orphus
Рейтинг
0
0