Напередодні Берестя (1)

26 серпня 2010, 12:22 | №4, квітень 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — №4. — С. 46-48

Михайло ХАРИШИН,

кандидат історичних наук

Київська митрополія у другій половині XVI століття

1569 р. у Любліні відбулася визначна історична подія: Польське Королівство і Велике Князівство Литовське об’єдналися в єдину державу — Річ Посполиту з одним монархом, спільною зовнішньою політикою, однаковим майновим правом і грошима. Разом з тим Литовське Князівство зберігало автономію з окремим урядом, адміністрацією, судом, військом і законами.

Водночас було проведено й територіальні зміни. Згідно з сеймовими постановами від Литви до Польщі відійшли Підляшшя, Волинь, Брацлавщина, Поділля і Київщина. Разом з приєднаними раніше Галичиною та Холмщиною вони утворювали Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Брацлавське, а з 30-х років XVII ст. — Чернігівське воєводства. На сеймі представники цих земель присягнули на вірність королю та польській короні. Незабаром присягу склало все населення новоутворених воєводств.

Таким чином, до Польської держави відійшли майже всі українські землі, за винятком Буковини, яка входила до складу Молдови, та Закарпаття, яким володіла Угорщина. Люблінська унія започаткувала новий етап в історії українського народу, зокрема й українського православ’я в межах Київської митрополії.

На заході країни Київська митрополія простягалася до містечка Яблочня й міст Дрогочин та Берестя (Берестейське воєводство), тобто до самої столиці Речі Посполитої — Варшави, а на північному заході — до Вільна, Трок та Ковна (Віденське воєводство). На сході до митрополії входили власне українські землі — «козацька Україна», основна частина яких складала митрополичу єпархію; на північному сході вона сягала міста Вітебська й навіть трохи далі. Кількість єпархій та їх межі в Київській митрополії періодично змінювалися. З часом їх стало десять: Київська митрополія, Брянська чи Чернігівська, Володимир-Волинська, Луцька, Холмська, Галицько-Львівська, Перемиська, Смоленська, Полоцька та Турівська.

Як бачимо, до Київської митрополії належали не лише українські, а й значна частина білорусько-литовських земель з переважно православним населенням. Не враховувати цієї обставини польський уряд, зрозуміло, не міг. Тому у привілеях, дарованих «обивателям» приєднаних воєводств, неодноразово підкреслювалося, що на них і надалі поширюватимуться всі закони Литовського статуту (крім тих, які суперечили чинному польському законодавству) і зберігатимуться всі набуті раніше права та вольності. Більше того, воєводствам надавалося право при потребі змінювати, а то й взагалі вилучати статті Статуту.

Діловодство, крім «справ, що стосувалися Магдебурзького права чи інших прав за звичаєм коронним», мало й надалі вестися української мовою. Українська православна шляхта зрівнювалась у правах з католицькою і, таким чином, могла брати безпосередню участь в управлінні державою, зокрема через пани-ради. Держава зобов’язувалась «усі вільні посади та звання надавати обивателям осілим, шляхетського стану». Окремо зазначалося, що князівські й «інших жителів і потомків їх як римського, так і грецького віросповідання достойності та положення зберігаються». Держава також зобов’язувалася «як римського, так і грецького віросповідання не принижувати, не обмежувати й повністю зберегти».

У грамоті короля Сигізмунда II Августа Київському митрополитові Івану III Протасовичу було сказано, що владика повинен і надалі управляти Православною церквою в Речі Посполитій і за звичаєм настановляти єпископів, архимандритів, ігуменів тощо.

Права та привілеї української Православної церкви не раз підтверджувалися польськими королями. Зокрема, таку грамоту отримав митрополит Онисифор Дівочка від короля Стефана Баторія. Сигізмунд III навіть ще 1695 р. писав у своїх листах про привілеї Православної церкви та її духовенства. Глибоко зневажаючи православ’я, він все ж підписав і скріпив печаткою привілей про зрівнювання прав православного духовенства з католицьким. Жоден польський монарх у перші десятиліття після 1569 р. не порушив привілей їхнього попередника Сигізмунда І Старшого, в якому, зокрема, писалося: «Всі члонки (пункти. — Авт.), коториї виписані суть у світку прав духовних їх Закону Грецького, у сім нашім листі дотверджуєм то все навічно».

Отже, Люблінською унією й наступними постановами юридично закріплювалися права та привілеї Київської митрополії і гарантувалася свобода віросповідання. Формально Православна церква у правовому відношенні ставала нарівні з католицькою, панівною в Речі Посполитій. Однак аналіз історичних подій та документів тієї доби дає підстави стверджувати, що всупереч деклараціям зусилля польських урядовців і всієї католицької партії насправді були спрямовані на знищення української Церкви як головного чинника народності. На жаль, представники вищого духовенства Київської митрополії виявили при цьому згубну для православ’я пасивність. Дехто з них своєю не гідною духовної особи поведінкою фактично сприяв руйнації Церкви.

Відомо, що в ті часи ще не існувало поняття відокремлення Церкви від держави. Церква була невід’ємним атрибутом державності, її інститутом. Середньовічний принцип cujus regio, eujus religio (чия влада, того й релігія) був ще надто глибоко вкорінений у свідомості можновладців. Отож у католицькій Польщі не могли довго терпіти існування іншої релігії чи інших віросповідних обрядів, незалежно від того, хотів того король і його партія чи ні.

Після приєднання до Польщі українські землі буквально розхапали польські магнати. Виникають величезні латифундії «королев’ят»: Замойських, які заволоділи землями від Тернополя до Паволочі; Тарнавських, котрі запанували на Уманщині; Конецпольських, що дістали Барське, Плоскіровське, Переяславське, Гадяцьке та Миргородське староства. Найбільше отримали Олександр та Михайло Вишневецькі, які на 1590 р. займали все Посулля.

Разом зі шляхтою в Україну прийшли й різноманітні католицькі ордени, які почали активну місійну роботу. Серед них особливо вирізнялися домініканський, францисканський та бернардинський ордени. Їхні ченці, всі поляки за походженням, сприяли покатоличенню й полонізації краю.

Ще 1540 р. Католицька церква заснувала орден єзуїтів (ісусівців), в якому було зосереджено видатні інтелектуальні сили. Його ченці — високоосвічені педагоги — взяли у свої руки виховання молоді в школах різних ступенів. Запрошені до Польщі єзуїти після Люблінської унії поширили свою діяльність на Литву та Україну. Вони відкрили школи у Вільні (1570 p.), колегію в Ярославі, що стала центром єзуїтської пропаганди в Галичині (1571 p.), та в Полоцьку (1579 p.), школи в Орші, Любліні, Несвіжу, Львові, Кам’янці, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі, Новгород-Сіверському та в інших містах. Майже вся Україна вкрилася мережею єзуїтських шкіл, до яких охоче вступали діти православних, виносячи звідти разом з наукою й ідеї католицизму. Єзуїти проникали й у вищі верстви суспільства, ставали наставниками, опікунами.

В ордені єзуїтів було розроблено теорію єдності держави і Церкви, звичайно, католицької. Одночасно єзуїти висунули ідею польського месіонізму: завдання Польщі — бути муром католицизму, який би відділяв християнський світ від дикунів-рутенів. Політика Польщі була чітко визначена: латинізувати й водночас денаціоналізувати Україну. А для цього слід було передусім знищити її Православну церкву. Цієї мети планували досягти трьома шляхами: ліквідувати церковно-національні святині й цінності минулого; підірвати престиж Православної церкви; викликати почуття сорому за належність до неї.

Цим замірам сприяла та обставина, що Київська митрополія приділяла дуже мало уваги освіті у своїх єпархіях. Як наслідок, Православна церква значно поступалася в цьому плані Католицькій. На середину XVI ст. зубожіла й православна література, яка обмежувалася тільки церковними й богослужбовими книгами, а цього було вже замало для освіченої людини. Проте ні митрополит, ні єпископи, не кажучи вже про уряд Речі Посполитої, виправляти ситуацію не збиралися. Лише наприкінці століття завдяки покровительству князя Костянтина Острозького й реформаторській діяльності братств в Україну стали приїжджати освічені грецькі священнослужителі, вчені, богослови. У 80-90 pp. XVI ст. острозький осередок став відчутно впливати на розвиток українського православного книгодрукування та освіти, тим самим торуючи шлях до церковної реформи.

Протягом XVI ст. занепадав і авторитет самого митрополита, який продовжував титулуватися Київським, Галицьким і всієї Русі, але фактично втратив можливість повноцінно керувати церковними справами. Король, використовуючи так зване право «подання хлібів духовних», дедалі частіше сам призначає єпископів на кафедри, порушуючи звичаї Православної церкви й підписані ним же самим та його попередниками закони. Така практика швидко стала нормою. Місцеве духовенство, шляхту й мирян майже повністю відсторонили від виборів архиєреїв. Право «подання» ставило вищу ієрархію в залежність від світської влади й робило єпископські кафедри предметом спекуляцій з боку людей, що не мали на них ані морального, ані формального права.

Кафедри та архимандрії надавалися виключно православним шляхтичам — світським особам за військові або інші заслуги. Грамоти на єпископство видавалися здебільшого наперед, з правом зайняти кафедру тільки-но вона стане вільною. Таку грамоту, наприклад, отримав від короля шляхтич Василь Євлашкович за службу в «орді» його сина. Євлашковичу дозволялося очолити Луцьку або Володимир-Волинську єпископію, коли котрась з них звільниться. На цьому грунті часто виникали різні зловживання, суперечки, боротьба між претендентами, оскільки король іноді давав грамоти на одну й ту саму єпархію двом або трьом особам. Як правило, боротьба між ними не обмежувалася сварками — діло доходило й до кровопролиття. Здобувши врешті-решт кафедру, такий «номінат», перевдягнувшись у рясу й нашвидкуруч висвятившись, відразу ставав єпископом, пройшовши в такий спосіб за кілька днів усі духовні щаблі.

Правилом стало отримувати єпископства чи архимандрії за протекцією або за гроші. Такі люди, ставши єпископами, використовували своє становище тільки для власного збагачення, здебільшого зовсім не дбаючи про церковно-релігійні справи. Дуже часто за висвяту священика з рекомендацією патрона чи громади вони брали значно більшу платню, ніж було встановлено.

Чимало таких людей не поспішали приймати духовний сан і роками управляли єпархіями, залишаючись світськими особами. Навіть після хіротонії вони мало чим відрізнялися від шляхти: їздили на полювання, справляли гучні бенкети, розпусничали, нападали на своїх сусідів, очолювали збройні загони, а то й просто чинили розбій на дорогах. Так, якісь Лісовський та Ставицький скаржилися на єпископа Володимирського і Берестейського Феодосія, що він «сам своєю особою зі слугами своїми розбійним і рейтарським звичаєм на них ударив».

(Закінчення в наступному номері)

Система Orphus
Рейтинг
0
0