Зняття анафем

26 серпня 2010, 12:57 | №3, березень 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — №3. — С. 4-9

Олів’є КЛЕМАН

Книгу французького письменника Олів’є Клемана «Бесіди з патріархом Афінагором» справедливо вважають одним з найкращих «вступів до православ’я» нашої доби. Сам Олів’є Клеман, учень знаменитого філософа В. Лосського, прийшов до християнства у зрілому віці, після настійливих запитів атеїзму і складних духовних пошуків. Ми пропонуємо до уваги наших читачів урок з книги, яку автор назвав жестом вдячності — вдячності Константинопольському патріархові Афінагору, котрий допоміг «роззброїтися» учасникам протистояння й позбутися потаємних страхів не лише самому 0. Клеману, але й великою мірою всьому християнському Сходові. Книгу місцями написано в діалогічній формі від першої особи: «Я» — Олів’є Клеман; «Він» — 268-й предстоятель Константинопольської церкви, Вселенський патріарх Афінагор І (1886-1972).

Наприкінці першого тисячоліття християнські Схід і Захід з почуттям якоїсь байдужості далеко відійшли один від одного. Папство переживало тоді найглибший занепад у своїй історії, а візантійська імперія — останній сплеск своєї, могутності. Візантійські імператори потіснили арабів, повернули Антіохію, візантійська місія успішно діяла у слов’янських і кавказьких землях, античний гуманізм в особі Михаїла Пселла переживав свій ренесанс, духовне життя процвітало, і святий Симеон Новий Богослов, ледь-ледь притлумлюючи роль ієрархії, говорив про особистісний досвід світу. Виникнення германської імперії на Заході прискорило розкол. Перед лицем Візантії нова імперія оголосила себе «римською» і універсальною. Услід за Каролінгами Оттони наполягали на «єресі» греків. Дух Святий «сходить від Отця», говорить Христос у Євангелії від Івана, і цю формулу було закріплено в Нікео-Константинопольському Символі віри, виробленому на перших двох Вселенських Соборах. Блаженний Августин шляхом складних конструкцій, в яких психологічні образи й філософські умогляди, очевидно, взяли гору над споглядальним богослов’ям, запропонував таку формулу: Дух Святий виходить від Отця і Сина (filioque). Ця формула, у невизначеному варіанті, поширилась на Заході, але не була розглянута на жодному Вселенському Соборі. Грунтуючись на цьому, Карл Великий хотів навіть звинуватити греків в єресі, але папа Лев III відмовився поступитися йому і звелів урочисто вибити на стінах Латеранського собору традиційний текст Символу віри. Подібним чином у 880 році, після зіткнення папи Миколи І і патріарха Фотія, було досягнуто угоди про єдність на основі колишнього Символу без filioque. Оттони були більш удачливі, бо в той час на їхньому боці вже був Римський Престол. Після свого коронування в Римі Генріх II нав’язав папі Бенедикту VIII застосування Символу віри з filioque. Ця проблема «узурпації імперських прав» спричинилася до припинення поминання імені папи в диптихах Святої Софії, що, однак, залишилось майже непоміченим. Здавалося, ніби Захід перебуває у присмерках варварства. Але то була півтемрява не сутінок, а вранішньої зорі.

Нова Європа народжувалась у взаємодії латинського і германського світів, на землях Бургундії і Лотарінгії, що сягали рейнських воріт нової імперії. Могутні чернечі реформаторські рухи, особливо рух Клюнійських ченців, намагалися вирвати Церкву з-під опіки імператорів і феодалів, роблячи ставку на вільне й визвольне папство. Спокусою цієї доби з її цілісним середньовічним світоглядом було встановлення дійової папської теократії.

У 1048 році реформаторам вдалося посадити на папський престол одного зі своїх прихильників, єпископа Тульського, що прийняв ім’я папи Льва IX. Обрання відбулося за згодою імператора, який втомився від феодальних чвар у Римі, що невдовзі торкнулися і його самого.

Поруч з новим папою опинився палкий і прямолінійний новатор Гумберт де Мойєнмутьє, що став кардиналом Сільви Кандіди. У ті часи прагнули повернути чистоту в життя італійського духовенства, як це було зроблено на землях франків.

Передусім йому хотіли нав’язати целібат, керуючись, з одного боку, огидою до плоті, а з другого — бажанням захистити структуру Церкви з її вотчинами, які, ставши спадкоємними, могли перетворитися на феодальні маєтки. На біду, недавнє розширення візантійської імперії призвело до приєднання до Константинополя Південної Італії — цього перехрестя народів, де осіло чимало греків і балканців і де італо-грецькі священики жили не у співжитті, а в законному шлюбі. У той час норманни, ці завойовники морів, оселилися в Сіцілії і прилеглих до неї землях. Вони похитнули владу візантійців, і папа скористався цим з метою латинізації італо-греків. Похмурий Захід стає завойовником, Візантія переходить до оборони, що дається їй дедалі важче. Ситуація стає настільки критичною, що візантійський правитель Італії Аргирос обирається серед ломбардців латинського обряду, аби сприяти зближенню Рима й германського імператора, оскільки Константинополь знаходиться досить далеко. Латинська напористість і двоїста позиція місцевої влади дратує Константинопольського патріарха Михаїла Керуларія. Ця крута людина прагне відстояти незалежність Церкви від підступів Василевса. Але патріарх — представник Середньовіччя, що не вміє відділити суттєве від другорядного й надає кожній деталі майже магічного значення, — а в Константинополі тоді було чимало «сучасних» людей. В нього не було відчуття того, що цілий світ народжується на Заході.

З огляду на те, що в Італії переслідують одружене духовенство й чимало латинян відмовляється причащатися у священиків візантійського обряду, Михаїл Керуларій вирішує реформувати латинські церкви в Константинополі та в деяких портах і монастирях грецького світу. У цих церквах не визнавали filioque (що залишався другорядною й суто візантійською, а не вселенською турботою Керуларія), але постились по суботах, причащались опрісноками й співали Алілуя на Пасху — і це обурювало благочестивий народ так само, як бороди грецьких священиків обурювали латинян в Італії. Патріарх вирішує нав’язати візантійський звичай у всіх цих спірних питаннях. Та, наразившись на опір, він закриває латинські церкви в Константинополі.

У 1053 році події в Італії сприяють утворенню великої коаліції проти норманів, до якої прагнуть Аргирос і Василевс. Папа щадив норманнів, доки вони займалися лише Візантією. Але раптом вони нападають на вотчину Святого Петра й захоплюють у полон Льва IX. Рим вживає заходів до союзу з Аргиросом. Однак тепер уже потрібне відновлення канонічних стосунків. На прохання імператора Михаїл Керуларій пише папі доброзичливого листа з пропозицією союзу, оскільки Римський Первосвященик користується в полоні певною свободою дій, без права, проте, підписувати офіційні папери. Лев IX виряджає до Константинополя легатів. Кардинал Гумберт знає грецьку — вельми рідкісний випадок на Заході — й очолює це посольство. Легати везуть листи імператорові й патріарху, проте ці листи, оскільки папа в полоні, написані самим Гум-бертом. Його мало цікавить передання нерозділеної Церкви, якому залишився вірним Схід; більший папіст, ніж сам папа, Гумберт як на Заході, так і на Сході намагається нав’язати принципи римської теократії. Перед подорожжю він подовгу бесідує з Аргиросом. І Аргирос радить йому робити ставку на імператора проти патріарха.

У Константинополі Василевс приймає легатів з усіма належними їм почестями, але патріарх поводиться з ними стримано. Стиль і зміст папських послань викликають у нього сумнів у їх істинності, адже Лев IX відомий як миротворець. Він побоюється, що легати є креатурами Аргироса. Незабаром він отримує повідомлення про смерть папи, трон якого впродовж довгих місяців лишається незайнятим. Михаїл Керуларій припиняє всі контакти з легатами.

Гумберт сподівається, що імператор примусить патріарха поступитися. Чекаючи цього, він до хрипоти сперечається з візантійськими богословами. Головний його суперник — Микита Стифат, учень Симеона Нового Богослова; він доводить до крайності судження свого вчителя. Перед лицем людини, що репрезентує церковну ієрархію, централізацію, римський порядок, Стифат обстоює свободу в Дусі Святому й суто особистий авторитет духовних наставників. Суперечка зчиняється також щодо ставлення Духа до Сина, у зв’язку з дивною проблемою стану Христа померлого й похованого у Страсну П’ятницю. Тіло Його, говорить Микита, залишається «духовним», пронизаним енергіями Духа Святого. Але кардинал, грунтуючись на солідній раціональній аргументації, бере на кпини свого опонента. Суперечка точиться й навколо одруження духовенства. Микита захищає його на підставі прадавнього передання. Гумберт спалахує: як може служити священик, «захеканий від похоті»? З його погляду, — погляду людини з гарячою кров’ю, але прихильної до целібату, — одружені люди проводять час у задоволенні ницих пристрастей.

Тижні минають за тижнями, але патріарх, незважаючи на тиск імператора, на поступки не йде. Гумберт пише листи, погрожує анафемою (в одному з тих листів говориться, що відринуті Римом є «синагогою Сатани»), а відтак вирішує завдати вирішального удару. 15 липня 1054 року на початку літургії він кладе на престол Святої Софії акт про відлучення Михаїла Керуларія та «його прихильників». Патріарх звинувачується в десяти єресях, найсерйозніші з яких — одруження духовенства й ігнорування filioque в Символі віри. Легати при цьому не забули уточнити, що вони не зазіхають ні на імператора, ні на духовенство загалом, ні на «найхристиянніше православне місто Константинополь». Вони сподівалися, що їхній жест спричинить падіння та заміну патріарха й перемогу Василевса, яка стане й їхньою перемогою. Але втручання народу зірвало ці розрахунки. Проти легатів назрів бунт. Їм доводиться тікати без надії на повернення. Таким чином події, пов’язані з обставинами часу й місця, стають по-своєму визначальними.

Через чотири дні, 20 липня, рішенням Синоду, що був проведений попри останні спроби втручання з боку імператора, патріарх, у свою чергу, відлучає «Гумберта та його спільників». Він чітко вказує, що цей осуд не стосується ні Римської кафедри, у той час вакантної, ні конкретно Льва IX, іменем котрого зловжили легати. Однак у своєму осудженні «латинських хибних поглядів» патріарх ставить урівень такі різні проблеми, як filioque, переслідування одружених священиків, уживання опрісноків, відмову причащатися у бородатих священиків.

Керуларій, не зволікаючи, доводить це до відома східних патріархів. Найавторитетніший серед них, Петро III Антіохійський, під юрисдикцією якого перебуває сто дев’яносто дві єпископські кафедри, що сягають далеко за східні кордони імперії, відповідає листом, котрий являє патріархові справжнє «відчуття Церкви»: «Якщо латиняни погодяться вилучити з Символу віри їх додаток, я не вимагатиму від них нічого більшого, вважаючи, що решта — справа не така вже й важлива». Але й ця серйозна проблема, уточнює він, повинна розглядатися в рамках збереженої спільності, бо все має з’ясуватися на основі єдності Церкви. Особливо слід остерігатися, аби розірваний нешвенний хітон Христа не краявся знов і вже остаточно.

На жаль, розділення стає остаточним, і 1054 рік набуває символічного значення. Якщо східні патріархи зберігали часткове спілкування з «франками», якщо латинські монастирі й храми якийсь час ще існували на Афоні та в Константинополі, то хрестові походи трагічним чином завершили справу розколу. В цих походах Захід утверджує свою військову, а незабаром і комерційну міць, тоді як Візантія, опинившись у становищі шагреневої шкіри, що невпинно зменшується, захищається на кшталт слабких — або хитрощами, або раптовим спалахом насильства, породжуваним надмірним приниженням (такою була різня латинських купців у Фессалоніках у 1181 році). У відповідь зростає ненависть проти греків — несхожих, витончених володарів скарбів, накопичених у минулому, й заново збіднілих, обкладених податками, повергнених, але все-таки спадкоємців прадавньої імперії, шахраїв, єретиків, ідолопоклонників — бо західна юрба у своїй масі була настроєна іконоборчо. На початку XII століття норманни вимагають хрестового походу проти грецької імперії. Другий хрестовий похід починається з натиску на Візантію: «похід німців» у 1195-1198 роках націлений на неї майже так само, як і на Святу Землю. Все досягає своєї кульмінації у Четвертому хрестовому поході, коли венеціанці завернули до Константинополя і 13 серпня 1204 року вчинили там нечуване пограбування міста. Під звуки труб латиняни грабують оселі й церкви, гвалтують черниць, знищують священиків, розбивають ікони, викидають мощі в нужники (невдовзі, проте, вони стануть успішно торгувати ними), розливають Святі Дари, цокаються чашами й упиваються літургічним вином, посадивши при цьому на патріарший трон повію, яка виспівує соромітні пісні. Літописець, розповідаючи про ці факти, проводить гірку паралель між хрестоносцями і мусульманами: «Ті принаймні не гвалтували наших жінок, не відбирали у жителів останнього, не зривали з них одяг, аби примусити голими гуляти по вулицях, не винищували їх голодом і вогнем... Ось як поводились з нами ці християнські народи, що йшли в похід в ім’я Господнє і сповідували з нами одну релігію. Місто, що було сяйвом світу, матір Церков, джерело віри, охоронець правовір’я, осередок вченості, ти випило чашу гніву» (Микита Хоніат). Папа Інокентій III, дізнавшись про ці насильства, гнівно засудить їх. Але першою його реакцією була пісня тріумфу — лист Leginus in Daniele, звернений до духовенства й до всього християнського воїнства. Бог зажадав, аби Константинопольську імперію було передано «від бунтівників синам, від схизматиків католикам, від греків латинянам». Хрестоносці поповнили таїну єдності, й віднині буде лише одне стадо і один пастир.

Папа затверджує призначення латинського патріарха Константинополя. 1205 року в циркулярному листі, надісланому архиєпископам і релігійним орденам Франції, він закликає до латинізації: нехай латинські монахи замінять на Сході монахів грецьких, нехай паризькі вчителі й школярі принесуть на грецьку землю «науку письмен».

Венеція утримує за собою четверту частину імперії.

Починається культурна й економічна колонізація православного світу.

Проте в листі, адресованому пізніше західним єпископам нової латинської імперії Константинополя, той же Інокентій III нагадує про те, що таїна апостола Івана залишається пов’язаною з «народом греків».

Ця згадка про минуле, як гірке очищення, потрібна була нам для того, аби зрозуміти, що саме реально відбулося 7 грудня 1965 року.


Ініціатива повністю йшла від патріарха (Афінагора І. — Ред.). У день П’ятидесятниці, 6 червня 1965 року, його представник у Великобританії митрополит Фіатирський Афінагор, виступаючи у Вестмінстерському абатстві, торкнувся, поки що лише мовби питаючи, проблеми взаємного зняття анафем.

«Чи було б абсурдом сподіватися, що патріарх Константинопольський скасує відлучення папських легатів патріархом Керуларієм у 1054 році? Чи так уже немислимо чекати від Ватикану, що він скасує відлучення того ж патріарха, яке кардинал Гумберт поклав на олтар Святої Софії? Ці два відлучення започаткували розкол Сходу і Заходу... Історія підтверджує, що кардинал Гумберт діяв з неналежною поспішністю й без згоди папи, який помер перш ніж легати прибули до Константинополя. Це фатальне діяння (відлучення — Ред.) неделікатного представника папи викликало обурення патріарха та всієї Східної Церкви й призвело до відлучення папських послів. Хіба скасування обох цих актів не буде згідне з духом любові? Подібний жест справив би великий вплив на процес зближення обох Церков, а також благодійно сприяв би зціленню шостої рани на тілі Христовім, і досі відкритої та кровоточивої...»

Патріарх подав папі свою пропозицію. Папа прийняв цю ідею. Паралельно в Римі й у Константинополі вивчались можливості виконання цього плану. Константинополь уже зробив кроки в цьому напрямку, створивши для вивчення питання «велику» комісію, до складу якої входять члени двох постійних комісій, перша з яких опікується всеправославними, а друга — загально-християнськими справами. Патріарх особисто брав участь в усіх роботах, вносив пропозиції, вивчав документи того часу, особливо цікавлячись позицією патріарха Петра Антіохійського, котру він зробив своєю.


Він

Цей лист Петра Антіохійського Михаїлу Керуларію мені особливо до душі. Я не знав про нього й виявив його тоді, коли став займатися проблемою зняття анафем. Петро пояснює, що латиняни також православні, що мова йде про одну Церкву. Всі відмінності в обрядах — опрісноки, пост по суботах, бороди — не мають, говорив він, ані найменшого значення.


Я

«Залишмо бороди цирульникам!» — вигукує він.


Він

Єдина серйозна проблема для Петра Антіохійського — це сходження Духа Святого. Проте він вважає, що через неї не слід поривати спілкування з Римом, навпаки, її слід вивчити у світлі спілкування. Сам він у 1053 році, після свого обрання, надіслав синодальне послання папі...

Я переписав кілька уривків з цього листа для нинішнього патріарха Антіохійського, якого дуже люблю. Я нагадав йому з цього приводу, що дорожу його порадами, так само як мусив би дорожити порадами його попередника й мій попередник у 1054 році.


Пізніше подібна комісія була створена і в Римі. Вона підготувала проект спільної декларації і зрештою вирушила до Стамбула, утворивши там змішану комісію з православними, яка працювала з 22 по 24 листопада й подолала майже всі труднощі.

Потрібно було примирити дві вельми відмінні точки зору. Для Заходу, що чітко виокремлює з історичного і канонічного контексту акт відлучення як цілющо-каральний захід, він втрачає сенс разом зі смертю того, проти кого був спрямований. І тому дев’ять віків згодом не може бути ніякого «зняття відлучень». Схід, навпаки, лишається чутливим до постійно пригнічуючих його — і в богословському, і в екзистенціальному плані — спогадів про ці анафеми. Було досягнуто згоди «вилучити з пам’яті й церковного середовища ці акти відлучення, згадка про які аж до наших днів є перешкодою до зближення в дусі любові, аби повернути їх у небуття».

Однак така Декларація не мала канонічної сили. З цієї причини православні подали католикам проект Томоса, який мав бути затверджений Святійшим Синодом у Константинополі, з побажанням, аби подібний проект було опубліковано і з римської сторони. Католицька делегація не була вповноважена приймати рішення. Вона повернулась у Рим і представила папі документи в цій справі. Павло VI схвалив Спільну Декларацію й вирішив опублікувати папську грамоту. Було домовлено, що обидва тексти будуть урочисто оприлюднені й прочитані 7 грудня, у день пам’яті святого Амвросія Медіоланського, св. Отця обох Церков. Отця латинського, який, проте, дедалі більше розкривається нам як спадкоємець християнського еллінізму.


У вівторок 7 грудня собор святого Георгія в Константинополі був ущерть залюднений, натовп юрмився у притворі й на паперті. Патріарх урочисто сидить на своєму троні, ліворуч від нього стоять члени Синоду. Він приймає католицьку делегацію й запрошує кардинала Шехана, який її очолює, зайняти місце праворуч від себе. Диякон підіймається на високу кафедру, що віддалік іконостаса нависає над віруючими. Після Євангелія він урочисто читає по-грецьки Спільну Декларацію — в той самий момент, коли в соборі святого Петра кардинал Віллебрандс читає її по-французьки.

Відтак викладається зміст Спільної Декларації, що завершується твердженням: «Ми вирішили вилучити з пам’яті й життя Церкви анафему, проказану патріархом Михаїлом Керуларієм та його Синодом».

При виході з храму натовп аплодує. Навколо католицьких єпископів чутно вигуки Ахіі, Ахіі — достойні, достойні! — формула народного обрання, яка прозвучала в Єрусалимі перед папою. Патріарх бере кардинала за руку, вони проходять через двір, сад і підіймаються сходами, що ведуть у патріарші покої. Нагорі вони повертаються до народу й під вітальні вигуки кілька разів обіймають один одного. Обстановка тут не така грандіозна, як у Римі, але дії ієрархії позначені одностайністю Церкви, палким співчуттям віруючого народу.

У Римі завершується четверта й остання сесія Собору. В розробці конституцій відносно релігійної свободи і співвідношення Церкви з миром Gaudium et spes (Радість і надія) не було враховано православну точку зору. Мелхіти і спостерігачі домоглися деяких поправок, що значно ускладнило текст, в корені не змінивши його. Як зауважує архимандрит Андрій Скрима (у статтях французького журналу La Croix), «свобода тісно пов’язана з істиною, але її зв’язок з еклезіологією не такий очевидний». У конституції Радість і надія містичний реалізм і його перетворююча сила також не знайшли місця. «Наше людство розростається, — додає архимандрит, — воно, можливо, перебуває на порозі безмежної космічної експансії, але глибинне подолання самотності — адже можна залишатись цілковито самотнім, силуючись завоювати зовнішню нескінченність, — досягається інакше: прилученням до нескінченності Бога».

7 грудня 1965 року на останньому публічному засіданні Другого Ватиканського Собору константинопольська делегація, очолювана митрополитом Мелітоном, займає місце в нефі собору Святого Петра. До початку меси і прийняття останніх соборних документів кардинал Віллебрандс зачитує Спільну Декларацію. Потім кардинал Беа читає папську грамоту Павла VI, яка також починається закликом до любові: «Живіть у любові, як і Христос полюбив нас і видав Себе за нас» (Еф. 5:2), «Ми хочемо вилучити з пам’яті й життя Церкви проказаний тоді акт відлучення, аби повернути його в небуття». Відтак митрополит Мелітон біля підніжжя олтаря одержує грамоту з рук папи. В кількох фразах він окреслює значення події, що відбувається: «Той, Хто є, Хто був і Хто має прийти» (Об. 1:4), Господь історії, який пробував над історією і спокутує її, Той, Хто повернеться у славі, аби повторити її у Собі й завершити її, сподобив нас жити в цей священний момент... Ми оголошуємо вам, як і всьому святому Соборові, який зібрався круг вас, що в цю мить ваш побратим патріарх Афінагор І, діючи в цьому ж дусі, вилучає з пам’яті й життя Церков анафему, проказану патріархом Михаїлом Керуларієм у 1054 році. Висловлюючи всеправославне почуття любові й миру, що прозвучало на Третій Конференції на Родосі, він сповіщає про це з кафедри святого Івана Золотоустого — Отця, який належав нерозділеній Церкві. У цей момент відбувається Божественна Літургія, складена цим св. Отцем, на честь і в пам’ять Отця нашого святого Амвросія, Вашого попередника на Міланській кафедрі...»

«Два апостольських престоли стародавнього і нового Рима, що судженнями, відомими Господу, зв’язали минуле, тепер розв’язують сучасне й відкривають майбуття, знищуючи у Спільній Декларації й у взаємному церковному акті анафему — ними ж накладений символ схизми, й утверджуючи замість неї любов — символ їх нової зустрічі».

«Хоча розбіжності в галузі вчення канонічного права й культу залишаються і незважаючи на те, що євхаристичного єднання ще не було досягнуто, основної передумови для прогресивного подолання незгод між першими престолами Заходу і Сходу — братерської любові — на сьогодні вже досягнуто офіційно в церковному розумінні».

Після промови митрополита він і папа дружньо обіймаються на знак примирення. Тут теж лунають аплодисменти, як кажуть, найтриваліші за весь час роботи Собору.


У зв’язку з існуючою системою автокефалій, зняття анафем з православного боку стосується лише Церкви Константинопольської, котра була також і єдиною учасницею події 1054 року, події символічної, проте такої, що має свої межі. А втім, патріарх інформував про свій крок усіх предстоятелів Церков-сестер, які поставились до нього доброзичливо. Митрополит Никодим, який очолював Відділ зовнішніх церковних зносин Московського патріархату, прибув у Рим, щоб бути присутнім на закритті Собору. Він мав тривалу бесіду з митрополитом Мелітоном і заявив, що скасування анафем є позитивним жестом, який сприяє поліпшенню стосунків між Римо-Католицькою Церквою і всім Православ’ям загалом.

Втім, як Спільна Декларація, так і синодальний Томос і слово митрополита Мелітона недвозначно вказують на межі цієї події. Константинополь аж ніяк не збирається перевищити права, які закріплює за ним православне передання, підтверджене знов Родоськими Конференціями. В інтересах розвитку діалогу і Вселенський патріарх, і папа надають особливого значення внутрішнім зв’язкам, які повинні існувати між Церквами-сестрами всередині Православ’я. Це відкриття й ця повага до православної єдності, відповідно до його власного статусу, складає один з найважливіших аспектів нової позиції Рима. Нагадаємо, що віками Рим не бажав бачити у Східній Європі та на Близькому Сході нічого, крім немічного й екзотичного конгломерату «Східних Церков», халкидонських і нехалкидонських, Церков, що їх слід залучити до себе одна за одною, залишаючи всі зовнішні атрибути й латинізуючи їх зсередини. Віднині Рим визнає другу сторону такою, якою вона сама себе уявляє. Попри деякі вагання Собору й протиріччя в цьому питанні між Конгрегацією зі східних обрядів і Секретаріатом з питань єдності, акт, прийнятий у грудні 1965 року, знаменує собою остаточне визнання Православ’я Католицтвом.

Я

Я читаю у п’ятому параграфі Спільної Декларації: «Папа Павло VI і патріарх Афінагор І зі своїм Синодом усвідомлюють, що цей жест справедливості і взаємного прощення не може покласти край суперечностям як стародавнім, так і недавнім, котрі все ще залишаються між Римо-Католицькою Церквою і Церквою Православною...» Це означає, що зняття анафем просто вказує — і це «просто» має величезне значення — на прогрес у «діалозі любові». Маємо враження, що змінився клімат, що чудова подія в Єрусалимі продовжує приносити свої плоди довіри і миру...

Система Orphus
Рейтинг
0
0