Православні і католики в посткомуністичну добу

26 серпня 2010, 12:55 | №3, березень 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — №3. — С. 10-14

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ

Упродовж чверті століття після обопільного зняття анафем 1054р. Римо-Католицькою і Константинопольською православною церквами православно-католицький діалог на богословському рівні розвивався вельми динамічно і приніс чимало добрих плодів. Здавалося, після падіння комунізму він просто зобов’язаний дістати нове дихання, а церкви, що визнали одна одну сестрами,— зробити вирішальні зустрічні кроки. Але реальність виявилася набагато складнішою.

Несподівано з’ясувалося, що серед значної частини християн, передовсім пострадянських країн, існує стійка ідіосинкразія щодо екуменічного руху. Церковна громадськість тут (і не лише тут) дуже добре уявляла собі, наскільки настирливо й безсоромно маніпулював Кремль міжнародними християнськими організаціями. Християнська Мирна Конференція і Всесвітня Рада Церков були перетворені на ефективні знаряддя миролюбної зовнішньої політики СРСР і беззастережно підтримували Москву не лише під час масштабних історичних подій, зокрема Карибської кризи чи війни у В’єтнамі, але досить часто і в її боротьбі з релігійними дисидентами. Віруючим, які повсюдно були позбавлені елементарних можливостей для задоволення власних духовних потреб, парафіяльним священикам і пресвітерам, яких безжально карали за найменші спроби прищепити дітям любов до Бога, було щонайменше важко збагнути вищу церковну адміністрацію, яка з ентузіазмом обговорювала на міжнародних екуменічних форумах проблеми розміщення ракет середнього радіуса дії. Їм неможливо було пояснити, попри систематичну «профілактику», чому це вимоги сплатити національний борг, які висували багаті держави латиноамериканським країнам, «ображають релігійну совість» радянських ієрархів, а сотні в’язнів сумління, наруга над почуттями віруючих їх не обходять. Екуменічний рух виявився серйозно дискредитованим; групова пам’ять міцно пов’язала його із захланно-казенною «боротьбою за мир» і масовими пропагандистськими акціями Старої площі. Справжні ж паростки міжконфесійної солідарності, відчайдушні спроби воцерковленої інтелігенції, яка «знає, що поділена, але не знає навіщо», простягти назустріч руки, безжально викорінювалися. Так, 20 вересня 1983 р. було заарештовано 25-річну органістку житомирського костьолу Софію Беляк — члена екумени, громади, яка шукала шляхи до подолання непорозумінь між християнами різних віровизнань.

Наприкінці 1995 р. митрополит Кирило (Гундяєв) — найвпливовіший нині ієрарх Московського патріархату, який брав участь у богословському діалозі і тоді, і тепер, — визнав, що екуменізм розглядався радянським урядом суто утилітарно. Поза сумнівом, для його реабілітації в очах мільйонів християн і повернення цьому поняттю первісного, неушкодженого лукавою політикою змісту знадобиться і час, і серйозні зусилля. Вірні мають відчути позитивні плоди богословського діалогу, поліпшення атмосфери в Церкві, переконатися в тому, що це не забава церковної верхівки за рахунок їхніх пожертв.

До цього слід було б додати, що православно-католицькі взаємини й після падіння Берлінської стіни зовсім не перестали бути об’єктом складних політичних розрахунків. Навпаки, нетривала історія посттоталітарної Європи переповнена зразками цілком цинічного використання панкатолицьких і панправославних гасел у суто політичних цілях як на міжнародному рівні, так і для, так би мовити, внутрішнього споживання. Над столами, де шліфуються й уточнюються богословські формулювання, досить-таки часто нависають тіні різних столиць і політичних лідерів.

Однією з найсерйозніших перепон на шляху православно-католицького зближення в посттоталітарну добу стала проблема унії. Саме вже існування Східних Католицьких (уніатських) церков є феноменом, складним і невповні усвідомленим звивом історичної спіралі. Унія не стала, як мислилося, синтезом західного і східного християнства, але Східні Католицькі церкви перетворилися на явище духовного життя християнського світу, яке неможливо оскаржити. Українська греко-католицька церква є найбільшою з-поміж церков, які свого часу виокремилися з православних або стародавніх Східних церков й увійшли в унію (союз) з Апостольською столицею. В Центрально-Східній Європі ці церкви стали жертвою сталіністських режимів і на довгі роки були загнані в підпілля. Саме слово «уніат» було перетворено пропагандою на лайливе; на антиуніатські заходи не шкодували організаційних зусиль і грошей. Вихід греко-католиків з катакомб став прямим викликом і владним структурам, і православній ієрархії, насамперед Московському патріархатові, який до останнього наполягав на «добровільному поверненні уніатів до лона матері-Церкви» і на канонічності Львівського псевдособору 1946 р. За українськими, словацькими, румунськими греко-католиками не визнавалося право на існування в принципі. Православні не могли примиритися з реальністю відродження УГКЦ. Греко-католики ж довго не могли визнати, що в краї, який до Другої світової війни був практично суціль католицьким, сформувалася численна православна громада.

Вихід репресованої Церкви з катакомб не був позбавлений нашарувань тріумфалізму і соціально-психологічного реваншу стосовно православних. У Галичині й на Закарпатті спалахнула боротьба за храми і культове майно, сфери впливу тощо. Про перебіг цього конфлікту, позиції сторін, його причини і наслідки не раз ішлося на сторінках «ЛіС». Відзначимо тут лише те, що протистояння багаторазово було употужнено політичною боротьбою й, власне, інтегрувалося в політичний процес, що правих у ньому не може бути за визначенням і що про все це, на «жаль, ми не можемо говорити в минулому часі.

За цих умов православна сторона перериває діалог з католиками, вимагаючи зосередити його виключно на проблемі унії, їй було присвячено засідання православно-католицької комісії з богословського діалогу у Відні (1990 р.), у Фрайзингу поблизу Мюнхена (1990 р.), в Аріччі біля Рима (1991 р.) та ливанському місті Баламанд (1993 р.). І православні, і католики дійшли на цих зустрічах, згоди відкинути уніатство як метод пошуку й досягнення єдності між християнами. Тобто Східним Католицьким церквам відмовлено у праві бути і своєрідними містками між православними і католиками. Вони є саме католицькими церквами і як такі мають право існувати й діяти так, щоб відповідати духовним потребам своїх вірних.

Ще однією надзвичайно серйозною проблемою, яка затьмарює православно-католицькі відносини, є прозелітизм. Нагадаю, що слово це грецького походження і в перекладі звучить досить безневинно — «пришелець». Але розуміють під цим настирливі намагання навернути до своєї віри людину іншого сповідання. І православні, і католики беззастережно засудили прозелітизм у двосторонніх відносинах, однак визначень цього поняття існує велика між церквами в питанні, що ж саме розуміти під прозелітизмом, в кінцевому підсумку немає.

Православні церкви нагадують, що в їхньому лоні сформувалися народи з тисячолітньою християнською традицією, і католицька проповідь серед українців та болгар, росіян та сербів, білорусів та молдован і є прозелітизмом, перекраданням православних душ. Католики, заперечуючи, стверджують, що державний атеїзм залишив по собі духовну пустелю, і «нова євангелізація» звернена до людей, які ніколи не чули про Христа. Проповідуймо Спасителя разом; на величезній посттоталітарній ниві роботи вистачить для всіх, пропонують вони православним.

Зранена задавненими підозрами й образами православна свідомість вбачає тут, однак, підступну пастку. Чим може закінчитися для нас спільна проповідь Царства Божого? — запитують православні. Адже стартові умови є кричущо нерівними! З одного боку, розпорошене на численні юрисдикції, знесилене внутрішніми суперечностями й багаторічними переслідуваннями, позбавлене центру згоди Православ’я. З другого — Церква, яка об’єднує понад 18% населення планети, серйозно впливає на соціальний і духовний клімат сучасного світу. Навряд чи сьогодні, пам’ятаючи виняткову роль Римо-Католицької церкви й особисто папи у ненасильницькому поваленні комунізму в Центрально-Східній Європі, хтось насмілився б відтворити сарказм знаменитого сталінського запитання: «А скільки у цього папи дивізій?»

Символічний глава Православ’я, який майже п’ять з половиною століть несе своє служіння під контролем турецької влади — і глава міста-держави, який має величезну адміністративну й духовну владу, одна з найпопулярніших осіб нашої доби; віконні провалля тисяч і тисяч зруйнованих храмів, на відбудову яких немає коштів, — і бюджет, що обчислюється мільярдами доларів; революційний імпульс II Ватиканського собору, який зірвав Католицьку церкву з «мертвого якоря» — і хитка надія на скликання Всеправославного Собору...

Православні — навіть ті, хто мислить найбільш широко і неупереджено, навіть ті, хто вчився в Римі і з величезним пієтетом ставиться до «латинської вченості», — бояться бути поглиненими католицьким морем і дуже хворобливо реагують на нарощування присутності Католицької церкви на землях, які вважають своїми. Вони постійно вказують на те, що кількість католицьких церковних структур, створених останнім часом у Східній Європі і, особливо, в пострадянських країнах, багаторазово перевищує реальні потреби католиків, які мешкають тут. Православним важко сприйняти те, наприклад, що кількість католицьких громад в «Україні протягом останніх років зросла майже в 7 разів, що близько 60% священиків у них — іноземні громадяни, й навіть те, що впродовж цього часу католики звели 36 храмів і ще 86 будують. Виступи православних ієрархів (не всіх, але багатьох) перевантажені антикатолицькою риторикою, вони прямо звинувачують католицьких священнослужителів у підкупі своїх вірних, у звабленні їх гуманітарною допомогою, перспективою здобути пристойну освіту й апелюють до держави, вимагаючи владної протекції. В Україні і Білорусі ці підозри набувають особливої тональності, оскільки велика кількість і православних, і греко-католиків уважають, що римо-католицький костьол тут є знаряддям польського впливу.

Словом, важке каміння підозри розкидано повсюдно. І за цих умов «нова євангелізація» — ключова категорія католицької, умовно кажучи, «теології посттоталітаризму», яка покликана вдруге відкрити для «обезбоженої» Європи глибину і спасенну силу Євангелія, перетворюється для занадто багатьох православних мало не на лайку.

Але Католицька церква сьогодні дуже далеко відійшла від своїх колишніх уявлень про шляхи єднання християн. Вона вже не говорить про це в категоріях «повернення заблуканих овечок» або приєднання до Апостольського престолу цілих церков чи їхніх частин через унію. Визнається не лише величезна значущість духовних передань християнського Сходу, але й вкорінені тут методи пізнання і сповідання божественних таїн, а також те, що різні богословські формули Заходу і Сходу треба вважати не протилежними, а такими, що доповнюють одна одну. Рим закликає поважати самобутність, автономність і особливості внутрішнього устрою православних церков. Він, здається, усвідомив: якщо єднання й відбудеться, то це буде єднання без переможців і переможених, без тріумфаторів і присоромлених. У свою чергу, офіційно і канонічно католики для православних — і це підкреслюють православні богослови — зовсім не є єретиками, як на цьому наполягають ультраортодокси. Єретик — це людина, яку відлучено від Церкви після соборного засудження її єресі. Ані католиків, ані, між іншим, протестантів Православ’я соборно єретиками не оголошувало. Католики для православних є неправославними, розділеними братами у вірі, братами у належності до тіла Христового через таїнство хрещення, чинність якого православними і католиками обопільно визнається (як і таїнство священства, апостольська наступність єпископів тощо).

Навіть знамените філіокве не виглядає проблемою, яку неможливо розв’язати. Папа Іван Павло II вже неодноразово, під час спільних молінь з Вселенськими патріархами, виголошував Символ віри в православній редакції, тобто без філіокве. Він постійно підкреслює, що багатовікові суперечки є всього тільки непорозумінням, яке грунтується на різному тлумаченні одних і тих самих слів. Минулого року він зажадав офіційного роз’яснення традиційного вчення про філіокве, щоб розвіяти непорозуміння, яке дотепер ще затьмарює відносини між православними і католиками. В цьому роз’ясненні (воно було оприлюднене 13 вересня 1995 р. в «Оссерваторе Романо») стверджується, що «Святий Дух має джерелом тільки Отця...» Православні богослови, коментуючи документ, навіть висловили подив питання філіокве ще й донині викликає догматичні незгоди між церквами.

Однак якщо навіть абстрагуватися від надзвичайно складного суспільно-політичного контексту, в якому розвиваються події церковної історії, то все одно і православні, і католики усвідомлюють, що між ними ще лишаються дуже серйозні догматичні та еклезіологічні розбіжності. І найсерйознішою проблемою є питання папського примату. Власне, як пише православний історик М. Поснов, «питання про канонічний примат Римського папи вирішується легко й безперечно. Для нас це питання історичне. Ми можемо погодитися ..., що Римський папа не є лише установою латинською, а й кафолічною, вселенською, що Римський папа володів особливим правом опікуватися справами Вселенської Церкви. Римський папа має свій канонічний примат на Сході, але це не є якась безпосередня влада розпорядження; Східна Церква цілком автономна, й навіть у розумінні адміністративної влади є автокефальною».

Питанням особливого служіння Римського єпископа, його приматові присвячено величезну кількість праць католицьких, протестантських, православних богословів та істориків. Для православних і протестантів — особливо не на богословському, а на рівні, сказати б, буденної церковної свідомості — виявляється нестерпним догмат про папську непомильність, прийнятий І Ватиканським собором. Цей догмат, який було ухвалено спеціальним декретом 18 липня 1870 р. 533 голосами проти двох, проголошує, що «римський первосвященик, коли говорить ех саtedra, тобто при виконанні своїх обов’язків пастиря і вчителя всіх християн і визначає... вчення, яке стосується віри або моралі і яке є обов’язковим для всієї Церкви, володіє силою обіцяної йому в особі св. Петра божественної допомоги, непомильністю...»

Православні богослови неодноразово наголошували на неможливості для себе сприйняти цю формулу. Про те, що догмат про папську непомильність є найістотнішою перепоною на шляху до втраченої єдності, говорив і нинішній Вселенський патріарх Варфоломій. Водночас серйозні богослови вважають, що навіть у цьому гранично складному питанні можливо віднайти взаємоприйнятні рішення. Сам же папа Іван Павло II оголосив в окружному посланні «Щоб були всі одно» (25 травня 1995 р.), що він готовий шукати таку форму здійснення власного примату, яка, не відкидаючи особливу відповідальність і призначення римського єпископа, була б відкритою для нової ситуації. Це, звичайно, дуже побіжне і навіть поверхове окреслення проблем, які все ще існують між православними й католиками через 30 років після піднесено-символічного акту зняття Афінагором І і Павлом VI анафем 1054 р. Кожна з них вимагає специфічних ґрунтовних розвідок, об’єднання зусиль богословів, істориків, соціологів, психологів, політологів. Видається важливим підкреслити, що серйозні досягнення православно-католицького діалогу, відпрацювання і вдосконалення богословських формул, досягнення певних рубежів у зустрічному русі ще не означає закріплення на них. Не можна абсолютизувати значення комісії з теологічного діалогу. На жаль, не можна...Цілком очевидно, що в Україні не виконується ані буква, ані дух цих документів. Велика кількість ієрархів та парафіяльних священиків інфіковані католико- і православофобією й отруюють нею своїх вірних. У проповідях обов’язково називаються цілі, по яких треба завдавати ударів, неодмінно присутні ідеї боротьби, багато застережень і мало любові. Ініціативи мирян щодо зближення — несміливі; й практично не відомі поза дуже вузьким колом відповідальних християн.

Не можна забувати також і про досить впливові інтелектуально-богословські сили і в православ’ї, і в католицизмі, що всіляко гальмують зближення. Єпископ Марсель Лефевр, який назвав II Ватиканський собор «третьою світовою війною», найвідоміший, але далеко не єдиний ультрамонтаніст. Ті, хто й далі підкреслює, що Римо-Католицька церква є єдиною церквою Христовою, звичайно ж, не спроможні сприйняти саму ідею екуменізму. Вони мислять абсолютно тими самими категоріями, що й православні противники екуменізму, котрі доводять, що «в минулому Православна церква ніколи не говорила з єретичними церквами. Ніколи не було діалогу між Церквою і церквами, а був діалог Церкви з душами, які збочили з вірного шляху». Зрештою, грецький богослов А. Каломіріс висновує на сторінках сербського теологічного журналу: «Присутність православних на екуменічних конференціях репрезентує їх як зрадників Христових».

Але наприкінці II тисячоліття вже відчувається та «повнота часу», яка не дозволяє християнам лишатися у недоброму розділенні. Світ, який стає дедалі тіснішим і взаємопов’язаним, кидає їм нові виклики. Він запитує християн: чи здатні вони явити людству глибини науки свого Вчителя, якщо не мають сили переступити через задавнені образи й дрібні амбіції? Світ хоче знати: чи справді християнство скероване в майбутнє, якщо серед його визнавців точаться запеклі суперечки про речі, які давно вже перестали бути актуальними? Чи справді Любов у християнстві вища за Закон, якщо люди, які сповідують єдину істину, не можуть причащатися з єдиної чаші — через проблеми навіть не другорядні?

Комусь із сучасних богословів ці питання видаються єретичними, але християни муситимуть відповісти...

Система Orphus
Рейтинг
0
0