Володимир Соловйов: лист до єпископа Штросмайєра

26 серпня 2010, 12:54 | №3, березень 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — №3. — С. 15-18

Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900) — один з найвидатніших християнських філософів, самобутній релігійний поет. Особливе значення сьогодні мають його погляди на сутність та історичну долю Церкви, можливі шляхи примирення трьох головних християнських традицій — православ’я, католицизму та протестантизму; пошук ним взаємопорозуміння з іншими релігіями «біблійного кореня» — іудаїзмом та ісламом; пізнання духовної спадщини релігій Індії та Далекого Сходу. Деякі конкретні умовиводи В. Соловйова належать його часові, однак актуальною лишається вихідна настанова філософа — шлях до примирення можна подолати лише через глибоку внутрішню працю кожної християнської душі. Лист В. Соловйова до єпископа Штросмайєра, написаний французькою мовою, був надісланий із Загреба до єпископської резиденції у Дяковарі. Адресат — римо-католицький єпископ Боснії та Сермія, апостольський вікарій у Сербії Иосиф Юрій Штросмайєр — зняв з листа 10 копій і відіслав папі Леву XIII, кардиналу-секретареві Рамполлі, нунцію у Відні С. Ванутеллі та іншим.

Загреб,
9/21 вересня 1886 р.

Ваше Преосвященство!

Провидіння, воля Верховного Первосвятителя й Ваші особисті заслуги зробили Вас справжнім посередником між Святійшим Престолом, що йому за божественним правом належать ключі майбутньої долі світу, і слов’янською расою, яка, цілком імовірно, покликана здійснити передвизначене їй. Не вдовольнившись ані тим, що Ви багато в чому сприяли відродженню славної хорватської нації, ані тим, що Ви лишаєтесь для неї мовби живим оплотом її незалежності, Ви взяли близько до серця й вищі інтереси інших слов’янських народів, більшість яких, на чолі з Росією, на жаль, тримається осторонь великої католицької єдності. Ваше великодушне серце відкрилося Сходові, який завжди багато обіцяє для майбутнього, а Ваш світлий розум дав Вам побачити, що головна перешкода до здійснення цього майбутнього полягає в тисячолітньому непорозумінні, яке продовжує роз’єднувати дві великі половини християнського світу, позбавляючи їх цим взаємної підтримки. Ось чому, спираючись на непохитну скелю Церкви, заступництво й заохочення, що йдуть від прихильної мудрості Римського Первосвятителя (котрого стародавнє пророцтво позначило в ряду Пап найменуванням «lumen in coelo» [1], Ви використали свої обдаровання і своє чудове красномовство для того, аби послужити Божій справі З’єднання Церков.

Дякуючи Богові за те, що він довірив таку справу такому заступникові, я дозволяю собі, Владико, висловити Вам деякі міркування з приводу обставин, сприятливих для бажаного розв’язання великого питання, яке займає Вас; причому прошу Вас використати цю пам’ятну записку на власний розсуд.

Східна Церква ніколи не встановлювала як обов’язковий догмат жодного вчення, противного католицькій істині, і не вимагала віри в нього. Догматичні визначення перших семи Вселенських Соборів утворюють сукупність непорушних віровчительних істин, що не піддаються сумніву й завжди і скрізь визнаються Східною Церквою в їх цілості. З приводу всього, що поза цим, можна сперечатися й воно може розглядатися тільки як окреме, приватне богословське вчення тієї чи іншої богословської школи, того чи іншого богослова, більш або менш шанованого, який, проте, ніколи не має авторитету непогрішного віровчительства.

Ухвали деяких помісних соборів (після розділення Церков) і деякі катехізиси (як, наприклад, Петра Могили Київського або Філарета Московського), незважаючи на заслужене визнання, ніколи не діставали вищої і остаточної санкції від православної Церкви, яка могла б перетворити їх вчення в догмат віри тільки за допомогою непогрішного Вселенського Собору, що є абсолютно неможливим при теперішній її ізольованості. Таким чином виходить, що наша Церква не має ніякої віровчительної книги в тому розумінні, який надається цьому термінові католиками або навіть протестантами. Сорок років тому один німецький протестант опублікував під назвою «Libri symbolici Ecclesiae Orientalis» [2], яку він згодом змінив на «Monumenta fidei Ecclesiae Orientalis» [3], збірник документів аж надто неоднакової цінності, з різних епох, і серед інших безперечно єретичний твір (Східне сповідання Кирила Лукаріса, знаменитого патріарха, схильного до кальвінізму). Збірник М.Кіммеля, звичайно, жодною мірою не є авторитетом у церковному розумінні, і в нас з ним обізнані лише фахівці. Приблизно у той самий час наш уряд опублікував (грецькою, старослов’янською та сучасною російською мовою) звід церковних законів, озаглавлений «Книга правил», який, крім дисциплінарних канонів Апостолів, Соборів і кількох шанованих Отців Вселенської Церкви, містить ще й істини православної віри, а саме — сформульовані в обох символах віри (Нікейському і Константинопольському) і в трьох визначеннях четвертого, шостого і сьомого Вселенських Соборів. Цілком очевидно, що цей офіційний звід нашої Церкви не містить у собі нічого помилкового й ніякого антикатолицького начала [4].

Не доводиться заперечувати той факт, що думки наших східних богословів, більш або менш протилежні католицькій істині, взагалі не проголошені ними й не прийняті віруючими як обов’язкові й непогрішні догмати або нарівні з рішеннями Вселенських Соборів; тому цілком очевидно, що, по справедливості, не можна робити Східну Церкву, в цілому, відповідальною за антикатолицькі вчення наших богословів, яким вона ніколи не давала своєї остаточної санкції.

Відмінності між вченням богословської школи і вченням Церкви, частину якої складає ця школа, стосуються деякою мірою й самого католицтва. Досить навести тут тільки один загальновідомий приклад: віками вся богословська школа томістів і весь орден домініканців нападали на божественну істину Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці або, в усякому разі, не хотіли визнавати цю істину, стверджуючи, що Вона причетна до первородного гріха. Але хто наважився б покласти на всю Католицьку Церкву відповідальність за цю помилку богословів, до того ж вельми шанованих, які, проте, висловлювали в цьому питанні тільки свою власну думку?

Звідси зрозуміло, що необхідне розрізнення між вченням Церкви як таким і вченням богословської школи або окремих богословів дуже сприяє справі з’єднання Церков. Справді, оскільки догмати нашої Церкви зводяться до постанов Вселенських Соборів, то вони внаслідок цього цілком православні і католицькі, тимчасом як вчення богословів, що суперечать католицтву, — аж ніяк не є догматами, встановленими Церквою. Таким чином ми перебуваємо в єднанні з католицтвом, бо самі ж визнаємо їх як абсолютну й непорушну істину, тоді як помилки, що відділяють нас від католицької єдності, являють собою всього тільки погляди, котрі не мають за собою ніякого вищого авторитету навіть в очах самих авторів, відповідальних за свої судження.

Що ж до сукупності віруючих Східної Церкви, то їх не можна звинуватити в жодній конкретній помилці, оскільки їх віра нічим не відрізняється від католицької, крім незнання ними деяких віровчительних визначень, зроблених на Заході після відокремлення, які стосуються головним чином істинного характеру й атрибутів вищої церковної влади.

Таке незнання тим більш вибачне, що цей пункт католицького вчення було остаточно визначено й пояснено самою ж Західною Церквою тільки зовсім недавно, на останньому Ватиканському Соборі.

До того ж не слід забувати, бо це дуже важлива і сприятлива обставина для справи Возз’єднання, що всередині Східної Церкви немає ніякої згоди, ніякої єдності поглядів щодо католицької Церкви. Оскільки на Сході, після розділення Церков, не було (а на думку наших кращих богословів, і не може бути) жодного Вселенського Собору, то виходить, що причину цього розділення не обговорювала та єдина компетентна інстанція, яку ми могли б визнати такою в даній справі. Таким чином, наша схизма, для нас же самих, існує тільки de facto, але аж ніяк не de jure. «Adhuc sub judice lis est» [5].

При такому стані речей годі дивуватися з надзвичайного розмаїття відмінних і суперечливих поглядів, що їх дотримуються російські й грецькі богослови щодо католицтва. У той час як деякі письменники (на щастя, нечисленні) доходять до твердження, що католицтво перебуває не тільки поза істинною Церквою, але й християнства взагалі, інші особи, більш компетентні й авторитетні (наприклад, вельми шанований нинішній Київський митрополит Платон), заявляють публічно, що Західна і Східна Церква — дві сестри-близнята, розділені лише непорозумінням [6].

Між цими двома крайніми судженнями в нашій богословській літературі представлено всі можливі відтінки позитивних і негативних точок зору, антипатії і симпатії щодо Західної Церкви [7].

Крім різниці в поглядах окремих богословів, є ще гостра протилежність у властивій руській і грецькій Церкві (у власному розумінні слова) манері трактувати католиків. У той час як греки, ніби збиткуючись над власною спробою Унії, дотримуються нісенітного й блюзнірського звичаю перехрещувати західних християн, що побажали ввійти в єднання з ними (не розрізняючи католиків і протестантів), в Росії, навпаки, визнається не тільки хрещення всіх західних християн, а й дійсність усіх інших таїнств католицької Церкви, особливо ж таїнство Священства, внаслідок чого католицькі єпископи і священики приймаються в нас у сущому сані. Ще промовистішим є той факт, що 1889 p., коли русини-уніати були примушені ввійти в єднання з панівною Церквою в Росії, від цього народу не вимагали ніякого зречення його католицької віри. Все це дає нам право виснувати, що Руська Церква визнає в Західній не тільки дієвість благодаті, але також і відсутність якихось догматичних хиб і єресі в католицькому вченні. І якщо водночас трапляються письменники, що називають себе православними, з якими погоджується частина кліру і які відтворюють стародавні викриття єретиків, заявляючи при цьому, що католицтво є не що інше, як антихристиянство тощо, то в цьому полягає одна з численних суперечностей, які, зрештою, являють собою велику перевагу для справи возз’єднання. Справді, варто тільки визнати наявність усіх цих протиріч, як вони самі собою утворять той внутрішній «stimulus», який мусить спонукати нас з’ясувати як слід це питання й постаратися його розв’язати. Коли ненормальний стан наших релігійних і церковних відносин серйозно зверне на себе увагу суспільства, тоді треба буде вжити якихось заходів, аби вийти з нього. І оскільки з певністю можна сказати, що в нас у цьому відношенні більше незнання, ніж лихої волі, то буде достатньо освітити цю проблему чистим променем істини і знання, аби тим самим вирішити її уже в принципі. Що ж до практичного вирішення, то слід визнати дуже сприятливою ту обставину, що Східна Церква ніколи не входила до складу Західного Патріархату, отож одноманітна централізація церковної влади, що розвинулася в межах латинської Церкви, по справедливості, не може бути нам нав’язана в і усій своїй силі. Теперішній устрій католицької Церкви певною мірою визначений тим сумним фактом, що східна схизма упродовж віків обмежувала католицьку акцію одним лише латинським патріархатом, в якому Вселенська церква повинна була своєю єдністю надолужити втрачене нею в повноті вселенство. «Sed pereunta causa tolliter effektus» [8]. Коли буде відновлено колишню єдність, католицька Церква, залишаючись завжди Римською завдяки центрові своєї єдності, у своїй сукупності не буде більше латинською і західною, якою вона є нині внаслідок уніфікації своєї організації і свого устрою (незважаючи на толерантність до різних обрядів, що посідають у ній цілком другорядне місце). «Romana» — це лише назва центру, існуючого незмінно й однакового для всього, що його оточує; «Latina» означає лише половину, великий сектор кола, що не повинен ніколи поглинути ціле коло. Римська, але не латинська Церква є «mater et magistra omnium ecclesiarum» [9]. Римський Архиерей, але аж ніяк не Західний Патріарх непомильно говорить «ex cathedra» [10]. І не слід забувати, що був час, коли Римський Архиерей говорив по-грецьки.

У нас є багато людей, які хотіли б єдності, але бояться бути златинізованими. Тому їм слід дати впевненість у тому, що якщо Східна Церква повернеться до католицької єдності й визнає за Святійшим Престолом владу, яку Господь наш зажадав установити в особі св. Петра для збереження єдності, згуртованості й законного розвитку всього християнства, то вона збереже не тільки свій обряд (що само собою зрозуміло), але також і всю автономію в організації та управлінні, що їх Схід мав до розділення Церков. Торкаючись, зокрема, ще одного пункту, скажемо, що високе становище, яке завжди посідав у Східній Церкві Імператор (і яке належить тепер у Росії владі православного Імператора), повинне залишитись без змін.

Резюмуючи сказане вище, суттєву основу з’єднання Церков можна визначити двома пунктами:

1) розрізненням між приватними поглядами наших богословів, які можуть бути помилковими, антикатолицькими та єретичними, і вірою Східної Церкви в її сукупності, що залишається православною і католицькою;

2) розрізненням між авторитетом Папи як наступника св. Петра, «pastor et magister infallibilis Eccjesiae universalis» [11], і його адміністративною владою як Західного Патріарха, розрізненням, що гарантує автономію Східної Церкви, без чого, кажучи по-людськи, возз’єднання було б неможливим.

Мені не випадає наполягати на цьому останньому пункті. В мене є цілковита довіра до традиційної мудрості (з божественною допомогою) Римської Церкви, до високого розуму й особливих якостей теперішнього великого Верховного Первосвятителя. Для нас тут ідеться не про права, які слід захищати, а про батьківську любов, яку треба прийняти.

До того ж з’єднання Церков виявилось би однаковою мірою вигідним обом сторонам. Рим здобув би побожний і одухотворений релігійною ідеєю народ, здобув би в ньому вірного й могутнього захисника. Росія, що з волі Божої тримає у своїх руках долю Сходу, не тільки звільнилась би від мимовільного гріха схизми, а й «ео ipso» [12] стала б спроможною виконати своє велике вселенське покликання — об’єднати навколо себе всі слов’янські народи й започаткувати нову, справді християнську цивілізацію, тобто таку, що об’єднує відмітні ознаки істини та багатоликої свободи у вищому принципі Любові, яка огортає все в єдності й розподіляє всім повноту блага єдності.

Подаючи на Ваш розсуд декілька викладених міркувань про предмет, такий близький Вашому серцю, прошу Вас прийняти запевнення в моєму найглибшому шануванні й захопленні, з яким я, Владико, залишаюсь завжди вашим відданим сином і слугою.

Д-р Володимир Cоловйов


1 Світло небес (лат.).
2 Символічні книги Східної Церкви (лат.).
3 Основи віри Східної Церкви (лат.).
4 У зводі церковних законів, що діяли в Росії до початку XX століття (так званій «Кормчій книзі»), було кілька безглуздих вигадок — наслідок візантійської ненависті до католицтва. Проте саме через ці вигадки російські власті визнали за потрібне скасувати з церковній практиці користування попередньою «Кормчою книгою» й замінити її новою «Книгою правил».
5 Справа ще у судді, справу ще не вирішено (лат.)
Як відомо, на Флорентійському соборі Ісидор, митрополит всієї Русі, прийняв Унію з Римом. Приїхавши в Москву (де знаходився вже дійсний центр Руської держави і Церкви), він проголосив Унію в Успенському соборі. Як оповідає літописець, бояри і народ слухали мовчки. Встав тільки Великий Князь Василь і заявив, що він ніколи не прийме Унії; він пригрозив митрополитові зміщенням і ув’язненням. Ісидор втік в Італію, де помер кардиналом Римської Церкви. По кількох роках племінники Великого Князя повстали проти нього, захопили в полон і викололи йому очі. Коли він згодом повернувся до влади, народ дав йому прізвисько «Темного», з яким він і увійшов в історію (Василь Темний).
6 Проповідь у цьому сенсі митрополит Платон проказав 1884 р. в одній з католицьких церков його єпархії. Вірні обох віросповідань, збігшись юрбою, сприйняли з живою радістю слова миру і любові, вкладені християнськими почуттями в уста цього старця, якому було тоді понад вісімдесят років. Нетерпимі ж елементи в Росії і в Польщі були занепокоєні й подбали про те, аби всіма засобами анулювати сприятливу дію цього вчинку.
7 Ще очевиднішою невизначеність позиції нашої Церкви щодо католицтва робить, можливо, такий факт: особи, які публічно заявляють, що вважають «нові» католицькі догмати законним розвитком православного вчення, можуть зоставатися в повному єднанні зі Східною Церквою. Я можу констатувати цей факт на основі власного досвіду.
8 Причиною посилити наслідок (лат.).
9 Мати і наставниця всіх Церков (лат.).
10 З кафедри; незаперечно (лат.).
11 Непогрішним пастирем і наставником Вселенської Церкви (лат.).
12 Тим самим, в силу того (лат.).

Система Orphus
Рейтинг
0
0