В ізоляції своєї правди

26 серпня 2010, 12:48 | №3, березень 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — №3. — С. 30-32

Мирослав МАРИНОВИЧ

Упевнені в тому, що оволоділи істиною,
вони не хотіли вийти зі своєї ізоляції.
Патріарх Афінагор
(Олів’є Клеман. «Бесіди з патріархом Афінагором»)

Минуло понад 30 років відтоді, як дух оновлення і примирення витав над розколотим християнським світом. Від його вогнистої сили запалювалися душі людей, що прагнули миру і милосердя, і в лоні Церков вершилися справи, до того нечувані та неймовірні. На гребені цієї хвилі опинилися дві постаті, які піднялися на таку висоту, з якої вже не видно було бар’єрів поміж ними, — папа Римський Іван XXIII і патріарх Царгорода Афінагор. Це з їхньої ініціативи розпочали свою роботу Другий Ватиканський собор і Родоські православні конференції, хоч кожен із тих первосвящеників завжди відчував на своєму рамені спрямовуючу руку Господню. З відходом папи Івана його місце на вершечку хвилі заступає папа Павло VI, і врешті одного благословенного дня в Єрусалимі, на Святій Землі в особах своїх найвищих ієрархів сходяться — хай на коротку історичну мить! — обидві гілки християнства. А невдовзі, 7 грудня 1965 року, у Римі й Царгороді одночасно зачитується акт про взаємне зняття анафем, кинутих одні одним католиками і православними нещасливого 1054 року. Про 60-ті роки нашого століття у християнському світі говорилося: вітер перемін навстіж розчинив двері, які вже ніколи не мають зачинитися. І справді, шлях до міжконфесійного порозуміння відкритий досьогодні. Однак щось таки та змінилося в християнській ойкумені. Кожна сторона декларує свою готовність зробити крок назустріч, кожна обґрунтовує благодатну дію такого кроку для всього людства, проте ніхто не наважується ступити першим. Людських сил для цього вочевидь замало. Треба, щоб комета Злагоди і Прощення знову наблизилась до Землі. Святий Дух має знову заіскритися в людських душах, запалюючи в них вогонь жертовності та відваги. І кожен, хто має в собі відчуття Історії, знає, що той час обов’язково настане.

А тепер звернімо свій погляд на Церкву, яка своїм внутрішнім розколом ніби моделює глобальний розкол християнства. Маю на увазі Церкву українську. В Україні традиційна літургійна молитва за об’єднання Церков у єдиній святій соборній і апостольській Церкві завжди мала прикладне, суто національне значення. Своїм розвитком ми ніби повторюємо головні етапи церковної історії, чомусь вважаючи за необхідне відтворити при цьому й численні її помилки. Досі українська Церква в особі своїх складових частин була «гидким каченям» екуменізму, об’єктом, а не суб’єктом екуменічних переговорів, предметом дипломатичного торгу, причиною «головного болю» у Римі, Царгороді й Москві. Саме вона актуалізувала наприкінці XX століття логіку середньовічних релігійних воєн, саме вона стала епіцентром релігійного бродіння, від якого паморочиться в голові всьому християнському світові.

І разом з тим визнаймо: там, де є бродіння, — є життя. Тут, де сходяться три християнські материки — Рим, Царгород і Москва, що пронизані в Україні численними лініями протестантизму, — викрешуються іскри, які здатні освітити прихований донині спасенний шлях порозуміння. «Гидке каченя» екуменізму має всі шанси стати його «прекрасним лебедем». Бракує тільки одного: духовної енергії, що підносить понад бар’єри.

Сучасному українцеві гірко заглядати у власну історію. Надто багато там національних поразок і торжества сусідніх царств. Від усвідомлення цього остигала не тільки християнська любов. Від цього підупадало і християнське смирення. Історія звично покладає вину за бунт на ті народи, які до нього вдаються і програють, тобто на тих, що втомилися очікувати ласки сильних. Так на церковному обрії з’явилася провина української православної автокефалії, яка не дочекалася дарування її Москвою чи Візантією, і провина греко-католиків, які почали відбирати свої храми, не дочекавшись, коли про це домовляться Ватикан і Москва. Однак частку вини за нинішній стан справ мають узяти на себе й сильні. Їхня позиція надто від світу цього, щоб бути взірцево християнською. Є один відлік часу для тих, хто розкошує в теплі, і зовсім інший — для тих, хто потерпає на морозі. Висловити цей докір на адресу сильних вважаю абсолютно необхідним, оскільки далі йтиметься все-таки про невтішну тактику слабких.

Якщо говорити про українську православну автокефалію, то формула, яку вона обрала для себе («ні Рим, ні Москва»), однаковою мірою відчайдушна і безперспективна. Мабуть, у колишні епохи таку формулу можна було б назвати героїчною. Однак наприкінці XX століття позиція кругової оборони, тобто ворожого протистояння з більшістю християнської ойкумени, поза всяким сумнівом, приречена на невдачу. Наявність такої позиції свідчить про те, наскільки далеко суспільна свідомість, здеформована комуністичним тоталітаризмом, проникла у сферу церковного буття. В тактиці обох українських автокефальних Церков — Української православної церкви — Київський патріархат і Української автокефальної православної церкви — домінує стихія первинних рефлекторних реакцій на історичну кривду. Однак така стихія, як правило, не має нічого спільного з логікою християнства.

Обидві автокефальні Церкви виводять свій родовід з київського християнства святителя Русі Володимира. Навіть більше, вони хотіли б вважатися єдиними спадкоємцями київського благочестя. Проте формула ранньохристиянського Києва за духом своїм цілком протилежна, а саме: «і Рим, і Візантія». Тут, як бачимо, противленство і ворожнеча взагалі відсутні. А тому кожен, хто претендує на святокиївський престол, має підтвердити свою духовну спорідненість з ним. Скільки б не доводила українська автокефалія свою «київськість», допоки вона зберігає своє противленство Риму, вона завжди буде фактичною спадкоємицею Москви. Це дуже яскраво видно, коли порівнювати ставлення до Рима з боку автокефальних Церков та Української православної церкви Московського патріархату. Отож те «московство», яке наша автокефалія так настирливо виштовхує у двері, тут же повертається до неї через вікно.

Цікаво у зв’язку з цим проаналізувати ситуацію з Українською греко-католицькою церквою, в унійному статусі якої закладено саме цю формулу — «і Рим, і Візантія (через православний обряд)», хоч історичні реалії й змусили її сповідувати принцип «тільки Рим». У тілі цієї Церкви й досі нуртують дві діаметрально протилежні тенденції. Одна з них — прагнення стати «нормальною» католицькою Церквою, назавжди розпрощавшись з отим двозначним «греко». Тут ми знову маємо справу з рефлекторною реакцією на історичну кривду — цього разу на кривду Львівського «собору» 1946 р. Ця реакція однозначно ототожнює «православне» з «московським», а відтак спонукає до емоційної формули «геть від Москви, тобто геть від православ’я». Дивно, що, апологети згаданої позиції при цьому не помічають, що такий заклик рівнозначний малопатріотичному «геть від більшості українського народу».

Друга течія, навпаки, об’єднує тих, хто виступає за повернення до формули «і Рим, і Візантія». Наближення 400-літнього ювілею Берестейської унії і планованого на 1996 p. патріаршого собору Греко-католицької церкви дає нагоду представникам цієї течії ставити питання про відродження духу Берестейських угод і підтвердження підписаних там артикулів. Мислиться при цьому, що присутність Візантії не буде обмежуватися лише обрядовими елементами.

Разом з тим, каменем спотикання для всієї Української греко-католицької церкви є її стосунки з Московською патріархією. Формула «і Рим, і Візантія», як бачимо, таких стосунків не передбачає, тоді як для самого Рима його відносини з Москвою надзвичайно важливі й навіть пріоритетні. З цієї розбіжності й виникають найсерйозніші непорозуміння між Львовом і Ватиканом. Докори в бік Апостольського престолу про «нехтування інтересами вірної йому Церкви» емоційно (а часом і фактично) виправдані, однак навряд чи мають перспективу. Наприкінці XX століття будувати своє майбутнє на цілковитому відштовхуванні від якогось із сучасних центрів християнства (в даному випадку Москви) означає будувати його на піску. Отож для Української греко-католицької церкви, як і для української православної автокефалії, пошуки національної ідентичності нерозривно пов’язані із серйозним завданням вписатися в сучасні, я б сказав, геохристиянські координати.

Про єдність сьогодні говорять усі Церкви старокиївського або візантійського кореня. Природно, що досі тут ішлося скоріше про «складання зброї і прапорів», ніж про справжнє об’єднання. Водночас малоймовірною є для України й західна модель толерантного співіснування різних Церков. У масовій народній свідомості українська Церква іманентно єдина, а стан розколу — однозначно неприродний. Тому потреба в об’єднанні, на нашу думку, з порядку денного не зникне ніколи.

Цікаво, що коли підсумувати усі три блоки, на які сьогодні розколота Київська Церква, — греко-католицький, автокефальний і промосковський, — і відкинути всі їхні формули противленства, то в сумі отримаємо утворення з несподіваною і надзвичайно важливою формулою «і Рим, і Візантія, і Москва». Ця формула не має історичних прецедентів і для України поки що виглядає цілком утопічною (і то з вини не тільки українських християн!). Однак саме в цій точці й сходяться сучасні напрямки екуменізму (принаймні в нашій частині християнської ойкумени). Отож спроба гармонійного вирішення проблеми християнської самоідентифікації України була б одночасно і входженням у резонанс із світовими екуменічними тенденціями. Цей резонанс і дав би енергію, потрібну для об’єднувальних процесів.

Така триєдина формула здатна шокувати сьогодні українське суспільство, передусім з огляду на незмінно вороже ставлення Московської патріархії як до українського греко-католицизму, так і до української православної автокефалії. Отож релігійний націоналізм українських Церков з лишком перекривається зустрічним остракізмом з боку Московської патріархії, що офіційно постає у формі «православного універсалізму». Не все гаразд і з Ватиканом. Незмінні протести з боку греко-католиків також викликають прагнення папської курії обмежити юрисдикцію Греко-католицької церкви лише Галичиною, тобто західними областями України, що перетворює більшу частину України в місійну територію для самого римо-католицизму. Якщо ж говорити про позицію Візантії, то висунута нею передумова канонічного визнання української автокефалії — повне об’єднання українського православ’я — настільки ж справедлива, наскільки поки що недосяжна.

Отож, судячи зі сказаного вище, українському християнству навряд чи затишно у променях трьох світових християнських світил. І все ж корінь проблеми — в нинішньому характері самого українського християнства. Залишаючись такою, якою вона постає перед світом сьогодні, українська Церква й надалі буде приречена на ізоляцію і невизнання.

Слова патріарха Афінагора, винесені в епіграф, стосувалися східних автокефальних Церков, однак вони дивовижно припасовуються до всіх трьох частин української Церкви — як православних, так і греко-католицької. Те, що часом завуальоване в обтічних формулах ієрархів, стає явним в устах декого з ревних вірних. Їхня «правильність» сповнена погорди та зневаги до опонентів і рано чи пізно призводить до ізоляції у власному гетто. Діалог з опонентами для них просто немислимий, оскільки сприймається як синонім зради, їхня «любов» до своєї Церкви суперечить усім повчанням апостола Павла. Ця «любов» нетерпима й агресивна; вона заздрить, чваниться, бешкетує, шукає вигод, зривається на гнів, задумує зле; вона тішиться кривдою і дратується правдою. Чи можна на такій «любові» збудувати храм Христа? Відповідь, як на мене, негативна. Отож і українське суспільство, і українські Церкви не мають вибору: вони просто зобов’язані здобутися на значне вольове зусилля, на акт глибинної внутрішньої трансформації. Без такого преображення їхнє майбутнє буде вельми проблематичним.

Система Orphus
Рейтинг
0
0