Києво-Могилянська академія

26 серпня 2010, 13:07 | №1-2, січень-лютий 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — №1-2. — С. 10-14

Петро ГОЛОБУЦЬКИЙ,

кандидат філософських наук

до 380-річчя заснування

У кінці XVI — на початку XVII ст. становище українського народу значно ускладнилося. З одного боку, посилився тиск польської держави й феодалів, що дивилися на Україну як на свою колонію, намагаючись перетворити українське населення на кріпаків, а з другого — значно посилився релігійний гніт, що позначився тиском на українську православну церкву католицизму, котрий вже подолав реформаційні процеси і свій занепад у XV — першій половині XVI ст. До того ж українська православна церква після Берестейського собору 1696 р. і переходу значної частини її кліру під владу римської курії значно ослабла. Вона не могла реально протистояти католицизмові, що спирався на підтримку польської держави. Ось чому йшла полонізація й окатоличення української аристократії та шляхетства.

Треба було шукати сил, котрі могли б вивести українське православ’я зі скрутного становища. І такі сили православна церква знайшла — насамперед в українському міщанстві, серед якого поширився значний національно-культурний та релігійний рух. Так, починаючи з XV ст. при церковних парафіях створюються братства, які продовжували традиції середньовічних релігійних братств Західної та Східної Європи. «Братська організація з львівським братством на чолі,— писав з цього приводу М. С. Грушевський,— стає контрольним органом церкви і суспільства, трибуналом — на перший погляд — в справах релігії і моральності тільки, але в основі своїй трибуналом взагалі, певного роду національним українським правительством».

Братства стають дедалі активнішими оборонцями української національної справи. Вони розгорнули культурно-освітню роботу, опікуючись школами, друкарнями, бібліотеками, літературою, наукою, мистецтвом тощо. Тим самим вони сприяли національному відродженню на грунті українського православ’я. Надавши братствам права ставропігії, тобто автономної церковної одиниці, що підпорядковувалась безпосередньо патріархові, Константинопольська патріархія зробила їх незалежними від влади місцевих єпископів. Найвпливовішим на кінець XVI ст. було Львівське братство при церкві Успення Богородиці. Воно вело запеклу боротьбу проти намагань окатоличити місцеве населення. Для цього використовувалась одна з перших на Україні друкарень, заснована тут Іваном Федоровим (Федоровичем), і перша в українських землях греко-слов’янська школа (1586 р.). Багато її випускників стали церковними й культурно-освітніми діячами, зокрема вчителями інших братських шкіл, які засновувалися при православних братствах. Братські школи конкурували з католицькими, виховуючи в українському дусі частину української молоді.

Крім безпосередньої боротьби з католицтвом, братства після Берестейського собору почали боротьбу проти унії. Одним з позитивних результатів гострої полеміки між противниками і захисниками унії була поява так званої полемічної літератури, що стимулювало розвиток українського письменництва й науки. Боротьба між уніатами і православними «оживила на короткий час культурний, освітній та письменницький рух по обох сторонах,— але загалом тяжкими для України були результати боротьби «Русі проти Русі»,— писав відомий дослідник історії церкви М. Чубатий. Ця боротьба була по суті безперспективною в плані загальнонаціональних, державницьких завдань, послаблюючи обидві сторони перед експансією як Речі Посполитої, так і Росії.

На початок XVII ст. центр політичного, церковного і культурного життя України переноситься до Києва з його двома визначними церковними й культурними вогнищами — Києво-Печерською лаврою та Київським Богоявленським братством. Навколо архимандрита Лаври Єлисея Плетенецького групуються найвідоміші українські вчені та просвітителі — Захарій Копистенський, Памво Беринда, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній, Олександр Мітура та інші. При Лаврі засновується друкарня (1615 р.), котра за короткий час видала декілька десятків богослужбових, полемічних, морально-повчальних та учбових книг.

Київське Богоявленське братство було створене при Богоявленському монастирі, якому заповіла свою садибу Гальшка Гулевичівна, жінка мозирського маршалка Стефана Лозки. Сюди з Львівського братства, яке в цей час значно підупадає, переїздить Іов Борецький — ректор Львівської братської школи та більшість її відомих викладачів. Іов Борецький стає першим ректором відкритої тут у тому ж 1615 р. Київської братської школи. Спершу Київська школа орієнтувалась на програму Львівської та їй подібних шкіл, де вчили граматики, риторики, арифметики, діалектики, музики, святого Євангелія та апостольських книг, пасхалії, церковного співу, звертаючи особливу увагу на вивчення старослов’янської та грецької мов.

Київське братство стає ще впливовішим, коли до нього вписується гетьман Петро Сагайдачний із Запорозьким військом. Сагайдачний відіграв й основну роль у відновленні української православної ієрархії. У 1620 р. Єрусалимський патріарх Феофан під охороною козаків, потай від польського уряду, висвятив на митрополита Іова Борецького та ще п’ятьох єпископів. Тепер проти уніатів та католиків боролися не лише поодинокі православні братства та частина українського шляхетства, а й відновлена українська православна церква. Вона знайшла міцну підпору в козацтві, яке виступало як цілком сформована сила, що поступово піднімалась до ідеї національного державного будівництва.

У 1632 р. архимандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила об’єднав Київську братську школу зі школою Печерської лаври й перетворив її в колегію. Славетний український церковний та освітній діяч, Петро Могила справедливо пов’язував занепад православ’я з недостатнім рівнем освіти в українських землях, вбачаючи можливість його піднесення «в заснуванні таких колегій, які по духу своєму були б строго православними, а в науковому відношенні не поступалися б найкращим колегіям західноєвропейським і польським».

На відміну від тогочасних греко-слов’янських братських шкіл, колегія Петра Могили орієнтувалась на латинські школи, серед яких найкращими з педагогічного боку були єзуїтські. Після Люблінської унії 1569 р. вони з’явилися в українських містах, і в них українська молодь, особливо діти аристократії та шляхетства, полонізувались і окатоличувались. Зорганізована на єзуїтський лад, така православна школа, вважав Могила, могла б дати надійну зброю для захисту українського православ’я.

Реформувавши Київську братську школу на зразок західноєвропейських, П. Могила не обмежився введенням латинської мови, а перетворив колегію на вищий навчальний заклад. Для цього він намагався здобути від польського короля Володислава IV, загалом толерантного до православ’я, відповідну грамоту. Але той під впливом противників православ’я видав у 1635 р. універсал, який обмежував навчання в Київській колегії діалектикою та логікою, тобто філософським курсом, без вищого богословського класу. Учбовий процес у Київській колегії було побудовано згідно з цим універсалом до кінця польського панування.

Таким чином, у Києво-Могилянській колегії було три групи: нижча — граматики з трьома класами (інфіми, граматики, синтакси); середня — риторики вже з двома класами (піїтики і риторики) і вища — філософії (діалектика та логіка). Курс філософії викладався в дусі західноєвропейської схоластики, що була своєрідним синтезом християнської теології з вченням Аристотеля, причому особлива увага приділялась логіці та фізиці, або натурфілософії.

Колегію очолював ректор, який одночасно був ігуменом Братського Богоявленського монастиря. Він і префект безпосередньо підпорядковувалися київському митрополитові. З 1633 р. ним став Петро Могила. Вже в ранзі митрополита він використовує прибутки багатих Печерського, Пустинно-Миколаївського, Михайлівського та інших монастирів для великої культурної роботи, в тому числі утримання Київської колегії, котру почали називати «могилянською». Розширюючи шкільну справу, митрополит Могила засновує філії колегії у Вінниці (1634 р.) та Кременці (1636 р.).

П. Могила з великою любов’ю ставився до колегії, добирав для неї найкращих викладачів, допомагав бідним студентам. Вчителями Могилянської колегії були перший її ректор Ісайя Трофимович-Козловський, професори риторики Сильвестр Косів та Софроній Почанський, викладач поетики Пацевський та інші визначні представники тогочасної науки.

Високо оцінюючи роль Петра Могили як фундатора першої вищої школи України, Михайло Грушевський писав: «Організована ним школа не пусто носила його ім’я і справді міцно трималась виробленого ним наукового і культурного плану. її вихованці, що в перших стадіях своєї діяльності бували звичайно професорами цієї колегії, а далі займали ріжні, менші і більші церковні посади в українських і білоруських єпархіях, тримались даних ним взірців, як в вихованні молодежі, так і в питаннях віри і в церковній політиці. Аж до останньої русифікації, переведеної при кінці XVIII в., київська академія, а з нею й східньо-українське громадянство, в ній виховане, жили спадщиною Могили, його духом. Відти величезне значіннє його в історії української культури, і незвичний пієтизм для його пам’яти й імени, що затримується навіть в XIX стол.».

Разом з тим помилкою П. Могили було відокремлення української церкви від народних мас, від братств, нейтралізація її зв’язків і підтримки з боку українського козацтва. Церква почала шукати допомоги у чужої влади — польської чи московської. Тому вона, зазначав М. Грушевський, «легко потім і зросійщилась та збюрократизувалась».

Цей процес прискорився після Переяславської угоди 1654 р. й особливо з 1685 р., коли українська православна церква втрачає свою автономію і переходить у канонічну залежність від Московського патріарха. Таке становище церкви не могло не вплинути і на Могилянську колегію, хоч вона ще майже століття існувала як одна з найавторитетніших освітніх інституцій Східної Європи. Вона пережила лихі роки Руїни та після Полтавської битви й знову розквітла в добу Мазепи і митрополита Рафаїла Заборовського.

За Мазепи, котрий був її великим добродійником, у колегії було відкрито богословський клас. Це підтвердила царська грамота від 1694 р., яка надавала їй також і прав судової автономії. А в 1701 р. колегія нарешті отримала від Петра І титул академії.

Милість царя, однак, не була тривалою. Після Полтавської битви академія зазнала репресій: були вислані за кордон студенти родом з Правобережжя. А невдовзі кількість студентів зменшилась з 1 тисячі до 161 чоловіка. Тоді постраждала й уся православна українська церква, яку ще більше уніфікували з московською. Вище духовенство України тепер вже не обирається, як раніше, на соборах, а призначається Святійшим Синодом. Його очолював обер-прокурор, світська особа, що була «оком царевим» над усіма церковними справами. Уряд забороняє церковні братства, якими так уславилась Україна, скасовує самостійність судової влади Київського митрополита. Українське духовенство, за словами В. Липинського, «врешті-решт стає представником московської державності, покірно виконуючи кожне її завдання, аж до прокляття найбільш православного і найміцніше прив’язаного до православної церкви гетьмана Івана Мазепи».

Брутальне втручання царського уряду часів Петра І в українські церковні справи й намагання звести Україну до звичайної єпархії видно бодай з такого епізоду. Коли в 1718 р. помер Київський митрополит Іоасаф Кроновський, то не було дозволено обрати нового. Лише в 1745 р. митрополія на Україні була відновлена висвяченням митрополита Рафаїла Заборовського. Саме з його іменем пов’язаний період розквіту Києво-Могилянської академії, котру вдячні сучасники називали Києво-Могиляно-Заборовською. Він добудував мазепинський корпус, збільшив кошти на її утримання. Піклувався і про кращу підготовку професорів. Талановитих молодих викладачів відправляв до німецьких університетів, де вони опановували нові методи й напрями в навчанні й науці. Зокрема, серед них були Симон Тодорський, Георгій Щербацький, Давид Нащинський, Варлаам Лящевський та інші. Названий вже Г. Щербацький, наприклад, почав викладати філософію за Пургоцієм, прихильником філософії Декарта, що було нечуваним для схоластичного навчання.

Вийшовши з братської школи, Києво-Могилянська академія до кінця XVIII ст. залишалася загальноосвітньою школою. Сюди вступала молодь з усіх станів українського суспільства — з шляхетства і козацької старшини, духовенства, козацтва і навіть з селянства. Крім українців і білорусів, тут навчалися росіяни, румуни, болгари, серби, а іноді навіть греки й араби. Академія «була осередком освіти для всього православного світу,— писав В. Біднов,— а за її зразком заводили собі школи й інші православні народи, головним чином росіяни». Справді, Києво-Могилянська академія стала взірцем для московської Слов’яно-греко-латинської академії. Вона виникла зі школи, котру в 1686 р. відкрили греки — брати Іоаникій та Сафроній Ліхуди спочатку в Богоявленському, а потім у Заіконоспаському монастирі. За Ліхудів це була грецька школа як за характером, так і за мовою викладання. Та після того, як Ліхуди потрапили в немилість, академію очолили люди «латинського вчення», вихованці Київської колегії. Вони запровадили порядки, віддавна заведені в Києві, й надали російській академії свого духу й напрямку. «Так остаточно,— писав відомий російський історик С.Ф. Платонов,—закріпилась у московському житті духовна освіта, перенесена з України». Пріоритет українців у галузі освіти був для деяких росіян вже у XVIII ст. неприємною, м’яко кажучи, темою. Навіть Михайло Ломоносов, котрий теж декілька місяців провів у Київській академії, не втримав своїх великодержавних амбіцій. Саме після його доносу з журналу «Ежемесячные сочинения» було вилучено як наповнену «многими непристойностями» статтю «Про початок відновлення та поширення вчення та училищ в Росії». Головного «непристойністю» там було те, що автор, пишучи про училища з X до XVII ст. включно, згадував лише київські школи, в тому числі Києво-Могилянську колегію.

У Києво-Могилянській академії середини XVII ст. студентів світського походження було більше, ніж студентів із духовного стану. Так, у 1744 р. «світських» студентів було 722, а «духовних» — 380. Пізніше, наприкінці XVIII ст., з перетворенням станів українського громадянства в московські «сословія», Київська академія поповнюється вже переважно студентами духовного походження. У 1799 р., наприклад, студентів духовного стану було 554, світських — 344, в 1800 р.— відповідно 500 і 217, у 1811 р.— 1029 і 129.

Повний курс навчання в Академії тривав 12 років. Він складався з 8 класів, серед яких вищими були філософський (2 р.) та богословський (4 р.). Для світських студентів навчання закінчувалося філософією.

У XVIII ст. до предметів, котрі читалися ще з часів Петра Могили, додалися математика (з основами фізики та астрономії), а також французька, німецька, польська, російська та староєврейська мови.

Хоч мовою викладання учбових курсів була в основному латина, однак слухачі не відривались і від своєї національної мови, котра потроху вводилась в академічну літературу. Для прикладу можна назвати драматичні твори Т. Кониського і Г. Щербацького, вірші Танського та І. Некрашевича, переклади О. Лобисевича тощо.

З Київської академії вийшли найвизначніші наукові, церковні й державні діячі України та Східної Європи. Серед них українські гетьмани І. Виговський, І. Самойлович, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, діячі православної церкви, зокрема святитель Димитрій Ростовський (Туптало), славетний філософ Григорій Сковорода, міністр часів Катерини II О. Безбородько та ін. Майже кожний відомий український діяч XVII — поч. XIX ст. був причетний до Київської академії, не кажучи вже про те, що серед вищого російського духовенства від 1700 до 1762 р. майже не було ієрархів, які б не були учнями Академії.

З другої половини XVIII ст. царський уряд вживає заходів, кінцевою метою яких було перетворення України на звичайну російську провінцію. В 1764 р. остаточно ліквідується автономія Гетьманщини, а в 1775 р. знищується Запорізька Січ. Політика Катерини II щодо України та інших частин імперії досить чітко висловлена в інструкції, котру вона дала генерал-прокуророві сенату князю Вяземському: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями, порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але не можна вважати ці провінції чужими й поводитися з ними як з чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції, так само як і Смоленщину, треба зручними способами привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитися як вовки в ліс» (Бумаги императрицы Екатерины II.— СПб., 1877.— Т. І.— С. 348).

Цією політикою й керувався царський уряд, запроваджуючи нові порядки на Україні. Для Київської академії це означало повну її русифікацію й поступове перетворення в загальноімперську суто духовну інституцію. Перед тим сильного удару академія зазнала від проведеної у 1786 р. секуляризації монастирських маєтків. Це позбавило її матеріальної основи й поставило в залежність від щорічних урядових асигнувань.

Таким чином, у результаті цілеспрямованої політики царизму Київська академія почала втрачати світський характер, а отже й той науковий рівень, котрим ще недавно вирізнялася й пишалася. На це звернув увагу Тадеуш Чацький, тодішній візитатор (ревізор) училищ Волинської, Подільської та Київської губерній. У листі до Г. Коллонтая від 4 лютого 1804 р. він пише: «Ревізував Київську академію. Ця установа є сатирою на людський розум і служить за приклад, що буде, коли науку віддати монахам». Перетворена московськими монахами в зросійщену духовну школу, Київська академія в 1817 р. була закрита. Однак вона залишила величезний слід в історії духовної культури українського народу.

Система Orphus
Рейтинг
0
0