Тріумф оспіваний у фресках

26 серпня 2010, 13:05 | №1-2, січень-лютий 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — №1-2. — С. 14-17

Надія НІКІТЕНКО,

кандидат історичних наук

Коли в середині минулого століття стіни сходових веж Софії Київської були розчищені з-під олійного запису, світ побачив фрески, що стали справжньою сенсацією. Сцени полювань, розваг, придворних церемоній — і то на стінах «митрополії руської»! Стало зрозумілим, що незвичні для храмового розпису світські фрески розповідають про життя феодальної знаті — адже сходами веж піднімалися на хори князь і його оточення. Спочатку в цьому двірцевому розписі побачили зображення княжих «ловів». Але наприкінці XIX ст. уславлений візантиніст Н. Кондаков довів, що фрески ілюструють подробиці візантійського, а не руського придворного побуту. Але яке відношення мають ці фрески до давньоруської дійсності? Можливо, вирішив учений, це був любий серцю князя спогад про поїздку до Константинополя й пов’язані з нею урочистості. Дещо пізніше учень Н. Кондакова Д. Айналов висловив припущення, що на одній із фресок південної вежі зображено прийом княгині Ольги імператором Константином VII Багрянородним у палаці візантійських царів восени 957 р. Припущення не підтвердилось, бо після реставрації фрески виявилося, що на ній зображена завершальна сцена великої композиції «Іподром». Однак ця думка, розвинена київським вченим С. Висоцьким, останніми роками набула популярності, й сьогодні в путівниках по Софійському собору можна прочитати, що у вежах зображено згаданий візит Ольги.

Та чи вписується ця гіпотеза в контекст тієї доби? Адже те, що сьогодні здається цілком прийнятним, могло бути неприпустимим для середньовіччя. Слід пам’ятати й про те, що давні митці творили у жорстких рамках іконографічного канону, який визначав, що, як і де можна зображувати. Подібні світські цикли, що прикрашали палаци візантійських царів, живописали мовою мозаїки та фрески подвиги василевсів на війні й полюванні, зображали їх у сімейному колі, ілюстрували розваги і придворні церемонії, де володар золотого константинопольського трону виступав як божественна особа. І завжди головним героєм такого циклу був правлячий імператор — замовник розпису, котрий глорифікував власну особу, а через неї — свою священну державу. Ось чому подібні цикли називають тріумфальними. Вони беруть свій початок з глибокої давнини: велетенські рельєфи могутніх владик Сходу, різьблені епопеї у гробницях фараонів, тріумфальні арки і колони римських імператорів — до цього типу творів належить і розпис веж Софії. Отже, якби його замовницею була княгиня Ольга — цілком можливо, що було б зображено її візит до Царгорода. Однак не Ольга будувала Софію, княгиня померла за 20 років до хрещення Русі. То чиє ж ім’я прославляють фрески у вежах Софії?

Щоб зрозуміти цей живопис, треба враховувати, що він не був простою ілюстрацією певних подій: середньовічні монументальні розписи перетворювали глядача на учасника зображуваної дії. Тож уявімо себе учасниками урочистого сходження на «полаті» храму. Згідно з церемоніалом, чоловіки піднімалися крученими сходами південної вежі на чоловічу, південну половину хорів, а жінки — на жіночі, північні хори. Відповідно до цього головні сюжети веж чітко розрізняються за своєю тематикою: в південній розміщено велику композицію «Іподром», у північній — «Вихід цариці». Інші епізоди циклу, що супроводжують згадані композиції, являють собою своєрідний коментар до них — це різноманітні сцени полювань, театральних і циркових вистав.

Композиція «Іподром», що епічно розгортається на стіні південної вежі, складається з трьох основних сцен: колісниці з візниками, що виїздять на старт, колісниці, що мчать, і, нарешті сцена фінішу. Композиція особливо цікава тим, що в ній фігурує значна кількість доволі реалістично змальованих персонажів. Передусім привертає увагу зображення молодого імператора; риси його обличчя виказують характер рішучий і владний. Він аж ніяк не схожий на Константина Багрянородного, який за часів візиту Ольги був уже людиною похилого віку. Скоріше його можна ототожнити з найвидатнішим представником Македонської династії Василем II (976-1025). Цю портретну схожість вдалося встановити завдяки візантійській мініатюрі 1019 p., де Василь II фігурує як переможець болгар. На софійській фресці імператор значно молодший на вигляд, ніж на мініатюрі, тобто ілюстровано більш ранній епізод його життя. Чому Василя II зображено у Київській Софії, цілком зрозуміло — адже за його часів було укладено династичний шлюб Володимира Святославича і рідної сестри імператора Анни, який передував хрещенню Русі. Ця найвизначніша подія русько-візантійських відносин і могла стати сюжетом світського циклу головного храму Русі.

Укладенню русько-візантійського союзу передувала низка драматичних подій. У 987 р. 30-річний Василь II переживав тяжкі часи через заколот Варди Фоки. Арабський історик Ях’я Антіохійський повідомляє, що імператор звернувся по допомогу до Володимира; наслідком переговорів була «угода про свояцтво», що передбачала одруження Володимира з Анною після того, як князь охреститься сам і наверне у християнство весь свій народ. Володимир, у свою чергу, мав допомогти Василю придушити заколот. Руське військо відіграло велику роль у двох вирішальних битвах при Христополі (988) і Авідосі (989), де заколотники були розбиті.

Давньоруські джерела не повідомляють про події, згадані арабським автором, проте під 988 роком вони розповідають про «вибір вір» послами Володимира в різних країнах, причому особливу увагу приділено описові прийому руського посольства у Царгороді, де послів зустрічали з великими почестями: «Житіє» Володимира навіть уточнює, що посли перебували там 8 днів. Визначною подією у давньоруській писемній та фольклорній традиції вважається також шлюб Володимира і Анни, поставлений вітчизняними джерелами в центр епохальної події хрещення.

Отже, ключова сцена «чоловічої» вежі зображає змагання на іподромі, де присутній швагер Володимира Василь II. Імператор сидить у своїй ложі на троні, поруч стоїть візантійський придворний, повновиде безбороде обличчя якого видає в ньому сановного євнуха. У Візантії не існувало закону про престолонаслідування; вважалося, що кожний вільний громадянин може посісти трон, якщо на те буде воля Божа. Але євнух не міг стати василевсом, тому імператорський почет складався здебільшого з євнухів як найбільш довірених і безпечних для імператора осіб. Це чудово ілюструє фреска: серед знатних глядачів на балконах Кафісми (палацу іподрому) впереміж з вусатими і бородатими чоловіками стоять безбороді євнухи. Жінок серед глядачів немає; на іподром — форум візантійців — вони не допускалися. Навіть сама імператриця могла спостерігати за подіями на його арені лише з вікон двірцевої церкви св. Стефана, що виходили на іподром. Цю обставину промовисто засвідчила фреска: у нижньому ярусі Кафісми бачимо два вікна з відкритими ставнями, через одне виглядає євнух, який поклав лікті на підвіконня й дещо схилився, дивлячись униз на фінішуючу колісницю, а у другому заґратованому вікні виразно проступає жіночий силует. Характерними для візантійської придворної обрядовості є і пози сановників, руки яких сховані у довгі звисаючі рукави й складені на грудях на знак покірності василевсу. Крім сановника, в імператорській ложі стоїть ще один чоловік з довгими вусами і бородою. Як і Василь II, він дещо схилився вперед, очі обох персонажів звернені один на одного, обличчя передають жвавий інтерес спілкування. Висока честь перебувати поруч з «божественним василевсом» могла бути надана керівникові руського посольства, адже за давнім посольським звичаєм посол був заступником князя.

Поруч з імператорською ложею влаштована посольська, де, судячи з усього, стоять руські посли. На передньому плані — візантійський сановник, образ якого аналогічний образові придворного в імператорській ложі. Як і вимагав етикет, він стоїть попереду послів, репрезентуючи високих гостей василевса. Фреска ілюструє прийом шлюбного посольства, тому посли вбрані у червоний одяг — складову шлюбного обряду. Не випадково й те, що послів на фресці четверо, один з них біля імператора, троє — в ложі послів. Річ у тім, що посольство Володимира уособлює собою князя та його дружину, за поняттями тих часів, «всю Русь». Східнослов’янська весільна обрядовість зберегла основні елементи княжого шлюбного церемоніалу: наречений — це «князь», якого скрізь супроводжує «дружина», головними чинами якої є «тисяцький», «старший боярин» і «молодший боярин». Однак у X ст. це були не просто шлюбні чини, а справжні воєначальники. Отож бачимо поруч з імператором замісника князя, а в посольській ложі — тисяцького і представників старшої та молодшої дружини.

Розпис дає змогу визначити й час ілюстрованих подій. На стовпі південної вежі збереглися фрагменти композиції, яка ще в минулому сторіччі була атрибутована як зображення різдвяного імператорського бенкету. Дія відбувається в царських палатах, куди заходить процесія колядників. Головний з них несе ритуальну різдвяну страву — свинячу голову й окіст. Цей обряд всюди відбувався в ніч на 1 січня, на Василів вечір, тобто напередодні дня св. Василя Великого, покровителя худоби на Сході.

Те, що події відбувалися на святки, підтверджують також фрески північної вежі, розпис якої розпочинає сюжет «Боротьба ряджених». Ми бачимо театральну сцену з двома акторами, один з яких, вбраний «песиголовцем», нападає зі списом у руках на вусатого воїна, озброєного сокирою і щитом. Це епізод знаменитих «готських ігор», які щороку відбувалися у Візантії в ніч на 3 січня під час святочного «плодового» бенкету в Палаті 19 Аккувітів (лож). Цілком зрозуміло, що події, відображені на фресках, відбувалися наприкінці грудня — на початку січня. Візит Ольги, що була прийнята імператором, як він сам зазначає у своїй книзі «Про церемонії візантійського двору», 9 вересня і 18 жовтня, в цю хронологію не вкладається. Водночас це датування збігається з часом переговорів між Василем і Володимиром, які відбувалися, на думку дослідників, десь наприкінці 987 — на початку 988 pp.

Фрески північної вежі сильно пошкоджені, тому для реконструкції їхнього змісту звернімось до рисунків Ф. Солнцева, який копіював їх у середині минулого століття, одразу ж по відкритті.

Як і в південній вежі, тут відбито подію в її поступовому розвитку. Фреска зображає великий церемоніальний виїзд; з усієї композиції збереглися фрагменти «Імператриця з придворними», «Василевc на білому коні» і зображення двірцевої архітектури. Подія завершується кульмінаційною сценою «Вихід цариці», розміщеною на верхньому сходовому майданчику.

Ми бачимо царицю на відкритій терасі, яка прилягає до суміжних двірцевих споруд. Розташована на висоті двірцевих залів тераса являла собою трибуну для церемоній; внизу, на майдані, проходили парадом гвардійці, супроводжувані юрбами народу. Зіставлення архітектурного тла фрески з описом палацу візантійських царів приводить до висновку, що на фресці зображений Трибунал ареї, де відбувалася коронація цариць. Трибуна прилягає до Октогону (місця зберігання царського вбрання), Августею (коронаційної зали) і церкви св. Стефана, де відбувалися заручини. В центрі композиції — вихід на терасу, з якого з’являється цариця в супроводі статс-дами двору (зости). Звідси ж трохи раніше вийшли на трибуну три юних царівни в пурпурових шатах, щоб разом з публікою привітати царицю. Для імператора передбачено окремий вихід, який бачимо праворуч. Василевc сидить на троні, довкола якого стоять озброєні охоронці. Імператор і статс-дама, вказуючи на царицю, репрезентують її народу. Царівни здійняли руки у привітальному жесті.

Священні ознаки вищої влади, що їх ми бачимо на цариці, вона отримувала під час заручин з василевсом (або цісарем). Ось чому з-під її корони на чоло і плечі спадає тонкий білий мафорій — елемент весільного вбрання візантійських цариць. Судячи з відсутності німбу над головою цариці — іконографічної ознаки василевсів,— перед нами не візантійська імператриця. Проте неможливо бачити в цій молодій жінці й літню княгиню Ольгу, яка, певна річ, не могла з’являтись у вбранні, що його належало носити лише візантійським імператрицям. Царевою нареченою виступає на фресці Анна,— адже сам Василь II, який представляє її народу, був неодружений. Коронація цариці, що супроводжувала заручини, могла відбуватися задовго до весілля; відтоді царева наречена іменувалася царицею і вважалася дружиною державця. Василевс як вищий світський чин, наділений сакральною владою, коронував не тільки власну наречену, а й наречену цісаря; цей другий після василевса титул дарувався найближчим родичам імператора, видатним полководцям. Якщо цісар був іноземцем, його заручини могли відбуватися заочно, із залученням двійника-фактотума. Ймовірно, що цим двійником був посол Володимира, зображений поруч з Василем на іподромі. Характерно, що в епічних сказаннях про одруження Володимира настійливо звучить мотив заміни князя його замісником під час сватання до «Анни Прекрасної».

Крім Василя II і Анни, на фресці «Вихід цариці» можна впізнати ще трьох історичних осіб — це принцеси, зображені у правій частині композиції. Відомо, що в ті роки в імператорській родині, крім Анни, були три порфірородні царівни — Зоя, Феодора і Євдокія, тоді ще підлітки. Візантійський письменник і царедворець Михаїл Псел залишив опис зовнішності сестер, який точно збігається із зображенням на фресці. Зображення Зої (яка на фресці стоїть ближче до Анни), до того ж, дуже нагадує її мозаїчний портрет у Софії Константинопольській на так званому «Панно Зої», хоча там вона фігурує вже зрілою жінкою. Принцеси були дочками другого брата Анни — Константина VIII, якого енергійний і владний Василь II фактично усунув від державних справ. Племінниці Анни, як і зоста, мають на голові білий мафорій, що відповідає вимогам шлюбного обряду, під час якого подруги нареченої вбиралися в білі хустини — знак дівочої цноти.

Таким чином, фрески Софії свідчать, що на святки, а точніше — на іменини Василя II, які відзначалися на початку січня 988 p., відбулися заручини Володимира й Анни, під час яких наречена київського князя була коронована. Ось чому джерела називають Анну «царицею», а не «царівною», а Володимир фігурує на своїх монетах у цісарському вбранні. Фрески зафіксували кульмінаційні події заручин. У південній вежі, що вела на чоловічі хори, відображено всенародне вшанування послів Володимира на іподромі та урочистий прийом їх в імператорському палаці. У північній вежі, де піднімалася на хори княгиня,— проголошення Анни царицею як нареченої цісаря Володимира. Перед нами — справжній апофеоз засновників Київської християнської держави. Ось чому цей розпис можна назвати тріумфальним циклом Володимира і Анни, які були будівничими собору. (Див. наш нарис у журналі «Людина і світ», 1995, № 7).

Система Orphus
Рейтинг
0
0