Київський енколпіон Куп’ятицька ікона Богородиці

26 серпня 2010, 13:02 | №1-2, січень-лютий 1996 | 0 |   | Код для блогу |  | 

Людина і світ. — 1996. — №1-2. — С. 21-24

Василь ПУЦКО*

Енколпіоном звичайно називають нагрудний хрест чи образок, який, на відміну від натільного хреста, носили поверх одягу і який був більший за розміром. Цей тип церковно-мистецької металопластики Київська Русь запозичила з Візантії, але з часом він набув такої популярності, що почали виникати дедалі нові й нові типи енколпіонів та їх варіанти. Проте є серед них твір, якому вже від кінця XII ст. судилося стати широковідомим завдяки вміщеному на його складаній частині образу Богородиці. Йдеться про Куп’ятицьку чудотворну ікону, знайдену, згідно з легендою, 15 листопада 1182 р. на дереві поблизу с. Куп’ятичі на Пінському Поліссі, що в Білорусі.

Основним джерелом переказів про хрест-енколпіон з Куп’ятичів є додаток до укладеного ієромонахом Києво-Печерського монастиря Афанасієм Кальнофойським збірника «Тератургіма» під назвою «Чудеса Куп’ятицькі», надрукований польською мовою у Києві 1638 р. Тут змальовано чудеса, що відбувалися з 1617 по 1637 pp. Деякі з них також описано в книзі ієромонаха Іоанникія Галятовського «Небо новое», надрукованій Михайлом Сльозкою у Львові 1665 р. За свідченням автора записок, використаних Афанасієм Кальнофойським, за давніх часів селянська дівчинка Ганна, яка пасла худобу на місці, вкритому «купинами» або «куп’ятами» (себто тереном), побачила крізь гілки яскраве світло. Наблизившись, вона помітила на дереві невеличкий складаний бронзовий хрест із зображеннями на одному боці розп’яття, а на другому — Богородиці з дитиною. Свою дорогоцінну знахідку дівчинка віднесла додому і сховала в скрині. Одначе, повернувшись до того самого дерева, знову побачила хреста і, гадаючи, що знайшла ще один, поклала нову знахідку за пазуху. Але коли повернулася додому, то з’ясувалося, що знахідки немає ні у неї, ні в скрині. Тоді разом з батьком пішла на леваду, і вже здаля вони побачили сяйво навколо дерева, на якому являвся хрест. Його було принесено до оселі й утретє, але наступного ранку він знову зник. Тоді батько дівчинки розповів про все, що сталося, сусідам і пішов разом з ними на леваду вклонитися святині. Невдовзі це місце було розчищено, і там побудували невеличку дерев’яну церковку.

У 1240 p., під час монголо-татарської навали, церкву було спалено, але хреста-енколпіона на згарищі не знайдено. Лише наприкінці XV ст. його знайшов чернець-прочанин Яким, котрого привабила «світлість велика». Побудували нову церкву, а Яким став у ній паламарем. Княгиня Марія, за переказом, 1495 р. подарувала цій церкві дворище.

У другій половині XVI ст. Куп’ятицьку церкву поновив Диримунт Война, який віддав її у власність своєму племінникові — брестському каштеляну Григорію Войні. Останній наприкінці того ж століття здійснив капітальну перебудову храму, спорудив жилі та господарські приміщення для причту, замовив образ свого патронального святого й належну раму для чудотворного образу. Сам образ був укріплений на квадратній позолоченій дошці, вставленій у коштовну раму. Дійшла й згадка про те, що 1617 р. було спіймано злодія, який обікрав церкву в Куп’ятичах, і після судового розслідування спалено як святотатця. Пізніше Куп’ятичі разом з іншими маєтностями Войнів у Пінському повіті викупив, за наполяганням своєї матері Аполлонії Воловичівни Войниної, Василь Кобець. Близько 1628 чи 1629 р. ними при Куп’ятицькій Введенській церкві було засновано чоловічий монастир. Для нього запрошено від ігумена Святодухівського монастиря у Вільні Йосифа Бобрикевича в настоятелі Іларіона Денисовича, довкола якого невдовзі згуртувалося близько тридцяти чоловік братії. Скласти уявлення про майно та церковне начиння обителі тих часів дає змогу інвентар від 1631 р.

Популярності ікони чимало сприяли нотатки першого ігумена, надруковані як додаток до вже згаданого збірника «Тератургіма».

У 1636 р. в Куп’ятицькому монастирі оселився ієромонах Афанасій Филиппович, аби бути під покровом «малої за розміром, та великої за чудесами» ікони. У травні наступного 1637 р. монах того ж монастиря Макарій Токаревський повіз київському митрополитові Петру Могилі «ямлужну» — грошовий податок від Пінського повіту на оновлення Софійського собору. Митрополит поцікавився станом монастирського храму і, дізнавшись про його ветхість, сказав: «А добре би тиє гроши на церковь там тую обернути, але решті їх привезли, і тут суть потребни, еднак даю вам лист універсальний, старайтеся през ямлужну святую реставровати оную». І ось у листопаді того ж року Афанасій Филиппович вирушив до Москви просити допомогу в царя Михайла Федоровича. Але дорогою, у Слуцьку, архимандрит Самуїл Шитик відібрав у нього митрополичий універсал на тій підставі, що Филиппович не мав права збирати гроші за межами Луцької єпархії. Лише наприкінці 1638 р. Афанасій поїхав до Кутейна просити ігумена Іоїля Труцевича допомогти перейти російський кордон і, здобувши «карточек свідочних о собі», подався через Могилів і Шклов до Трубчевська. Там чекали нові випробування: князь Трубецькой відмовився видати перепустку, запідозривши мандрівників у тому, що вони є польськими шпигунами. Засмучений Афанасій відвідав Чолнський монастир, і один з його ченців порадив перетнути кордон поблизу Новгород-Сіверського, за сприяння тамтешнього воєводи Петра Пісочинського; це справді вдалося зробити біля с. Шепелева. Нарешті, здолавши численні труднощі, Афанасій опинився у Москві. Він звернувся до царя Михайла Федоровича з листом, у якому змальовував злиденний стан православної церкви в Речі Посполитій. До листа було додано дереворит із зображенням Куп’ятицької Богородиці, яке Афанасій пропонував царю вмістити на російських військових корогвах. Невдовзі Афанасія було запрошено до посольської «избы». До свого монастиря він повертався зі щедрими подарунками, а через два роки став куп’ятицьким ігуменом.

В середині XVII ст. дедалі гостріше поставало питання щодо переходу Куп’ятицького монастиря в унію. Це й спричинило перенесення хреста-енколпіона в Київ. В тестаменті київського митрополита Гедеона Святополк-Четвертинського, що помер у квітні 1690 p., між іншим заповідано: «В тую ж Свято-софійскую церковь отказную на чудотворний образ Купятицкой Пресвятия Богородици завісити португал (монету) от 10 червоних золотих». Це спростовує думку щодо можливості вилучення реліквії з монастиря лише 1722 року. Відомо також, що за митрополита Варлаама Ясинського (1690-1707) образ спочатку було прикріплено до квадратної срібної позолоченої дошки. Але 1700 р. згаданий митрополит замовив срібну визолочену хрестоподібну «шату» із зображенням Якима й Ганни. Київський митрополит Євген Болховітінов (1822-1837) твердив, що ікону принесено в Київ у другій половині XVII ст., коли Куп’ятицьким монастирем заволоділи бенедиктинці, а після них — уніатські ченці. Коли ж парафіяни Миколаївської церкви в Куп’ятичах 1852 р. звернулися до російського Синоду з проханням повернути чудотворний образ, їм було відмовлено з таких мотивів: «Икона... принадлежала не приходской церкви, построенной в 1822 г., а монастырю, ныне не существующему, и перенесена в Киево-Софийский собор не предками просителей, но православными бывшего монастыря монахами около 200 лет назад».

Городищенський бенедиктинський монастир став власником куп’ятицьких маєтностей згідно із заповітом спадкоємців Василя Кобця. У 1667 р. полоцький воєвода Іван Карл Кобець зажадав від настоятеля монастиря скласти докладний список монастирського майна. Очевидно, це було певною мірою пов’язано з підготовкою господарства до передачі уніатам, яке, однак, сталося лише 1722 р. А вже наступного 1723 року, завдяки клопотанням куп’ятицького ігумена Михайла і за сприяння князя Долгорукова королівські емісари змушені були повернути монастир православним. Лише через двадцять років настоятель Городищенського монастиря бенедиктинець Лаврентій Бугаревич таки оволодів Куп’ятичами, а пізніше знову православний монастир злучено з Пінським Богоявленським, аж поки 1817 р. не зліквідовано.

Тим часом оригінал Куп’ятицької «ікони» у Києві привертає дедалі більшу увагу дослідників. Після митрополита Євгена Болховітінова на ікону звернув увагу знавець київських старожитностей М. Закревський, який зазначав, що пам’ятка являє собою невеликий мідний складаний литий хрест. Професор Київської духовної академії М. І. Петров 1893 р. порівнював цей витвір з іншими відомими тоді бронзовими хрестами-енколпіонами. Визначний візантиніст Н. П. Кондаков вважав куп’ятицький бронзовий хрест XII ст. одним з найвизначніших серед руських старожитностей. Пізніше київський дослідник В. М. Зоценко здійснив класифікацію подібних хрестів-енколпіонів і визначив ареал їх поширення в межах Європи. Сьогодні можна твердити, що куп’ятицький хрест є оригінальним зразком київського художнього ремесла XII ст., на відміну від численних відтворень-переливок. Це датування цілком узгоджується з датою знайдення хреста, що її називає легенда.

Перенесену до Києва реліквію було вміщено в окремий кіот у західній галереї Софійського собору, біля Андріївського бічного вівтаря. А популярності цього хреста-енколпіона в Україні, хоч як це дивно, найбільше прислужилися вельми неточні його відтворення.

Ми вже згадували про дереворит із зображенням ікони Богородиці Куп’ятицької, 1638 року переданий московському цареві. То був примірник, цілком тотожний долученому до надрукованої того ж року «Тератургіми». Сам Афанасій Филиппович оповідав про те, як, помістивши на столі «наперсний» образ Куп’ятицької Богородиці, який «того року перший раз вийшов з друку києвського», служив перед ним молебні. Дереворит відтворює пам’ятку із значними спрощеннями. Хрест-енколпіон вписано до овального барокового картуша; його тримають чотири ангели з розгорнутими сувоями в руках. Судячи з усього, малюнок хреста не був зроблений з натури: якщо гравер у цілому правдиво відтворив іконографічний образ Богородиці, то цього аж ніяк не можна сказати стосовно погрудних зображень святих у медальйонах. У такому самому вигляді пам’ятку відтворено на гравюрі 1659—1660 pp., пізніше друкованій у різних печерських виданнях XVII ст. Спрощення тут іще більше, аж до схематизму. Можливо, гравери не знали про те, що оригінал знаходиться поруч?

Наприкінці XVII ст. починають з’являтися відтворення образу Богородиці Куп’ятицької у київських гаптуваннях. Це насамперед роботи черниць Вознесенського дівочого монастиря на Печерську, де ігуменею на той час була мати гетьмана Івана Мазепи. Взірцем, очевидно, були дереворити з картушем. Проте загальну схему пристосовували до кожного конкретного типу гаптованої речі. Прикладами є ромбоподібні палиці (епігонатії) та «воздухи». Іноді гаптування мають такий супровідний напис: «Образ Пречистая Богородица Купятицкой». Саму Богородицю часом зображено із скипетром у руці, а ангели навколо тримають замість сувоїв віти рослин; їх уже не четверо, а лише двоє.

Коли за наказом митрополита Варлаама Ясинського енколпіон було прикрашено хрестоподібною шатою, то в нижній її частині вирізьблено текст з уточненням дати перенесення хреста до Києва — 1655 p.; виконання самої шати датовано 1700 р. Згаданий віршований текст мав такий вигляд:

Сія ікона кресто-Богородична
Яко неопалима Моісейска купина,
На місті, купин полном, в Пінском повіті,
В Купятицах найдена в огнезрачном світі.
Гді многими чудеси долго прославлена,
Зді в Кієво-Софійській храм донесена,
В год тисяча пятьдесят пятый над шестьсотний:
А сіце украшена в тисяча семисотний,
Яко милосердія дверь в семь святом храмі,
При митрополиті близ смертном Варлаамі.

Вже за митрополита Арсенія Могилянського (1757-1770) західну стіну й стіни галереї було заповнено українськими віршами на честь Богородиці Куп’ятицької, але пізніше, в ході реставрації собору в 1843-1853 pp., їх знищено. У другій половині XIX ст. енколпіон містився в іконостасі Андріївського бічного вівтаря, а 1891 р. для нього виготовлено окремий кіот. У ньому пам’ятка й перебувала до революційних років, коли, позбавлена своєї коштовної оправи, вона зникла.

Та не забули про реліквію в Куп’ятичах. Після перенесення образу до Києва було виготовлено його різьблену дерев’яну копію і вміщено її до кіота. На внутрішньому боці гравіровано трійцю, а на зовнішньому — зображення Богородиці Куп’ятицької (за дереворитом 1638 p.). Власне, це й врятувало витвір від знищення. В куп’ятицькому інвентарі 1631 р. занотовано: «Образ цудовни, оправни з обеих сторон среброз золоченими». Йдеться явно про більш ранню оправу, ніж та, що існує, перероблена десь наприкінці XVIII ст. і ще раз відремонтована пізніше. В такому вигляді вона й зберігається досі в парафіяльній церкві Куп’ятичів.

Очевидно, це єдиний київський бронзовий хрест-енколпіон другої половини XII ст., який тоді ж було завезено на західні землі України-Русі як мистецький витвір і який повернувся до Києва в середині XVII ст. як широковідома реліквія. Останні століття своєї довгої складної історії їй судилося доживати вже на власне київській землі. Дальша її доля, на жаль, невідома.

* Василь ПУЦКО — мистецтвознавець, заступник директора з наукової роботи Калузького обласного художнього музею. Фахівець з історії мистецтва християнського середньовіччя.

Система Orphus
Рейтинг
0
0