Вступ

17 січня 2017, 12:21 | Вступ | 0 |   | Код для блогу |  | 

Духовне життя України невід’ємне від її релігійних традицій, що, як правило, асоціюються з православ’ям, католицизмом, уніатством. Однак повне бачення самобутності нашого краю неможливе без знання минулого і сучасного протестантизму. Ця конфесія має таку давню і багату історію, що дає всі підстави характеризувати Україну як представницький протестантський реґіон у слов’янському світі. Тісно пов’язана із формуванням української культури, освіти, мови, з багатьма поворотними моментами вітчизняної історії, конфесія виконує певну роль у сьогоднішніх релігійних процесах, духовному житті країни.

Сторіччями протестантизм і офіційно (у дорадянський період), і приховано (при тоталітарному режимі) існував за умов переслідування як релігійна меншина. Однак на зламі ХХ-XXI ст. він не тільки не втратив, а й зміцнив позиції в Україні, залишаючись динамічною християнською конфесією. Причому, маємо справу із загальносвітовою тенденцією. Адже ХХ ст. позначене піднесенням протестантизму в усьому світі, у тому числі в таких моноконфесійних, консервативних щодо релігійних нововведень країнах як Франція, Італія, Польща, таких континентах як Азія й Африка. Неминуче повернення України у лоно цивілізованого світу, її орієнтація на Захід надзвичайно актуалізують питання про роль протестантизму в суспільному і духовному житті.

Це питання ось уже не одне століття залишається дискусійним. Взагалі, місце протестантизму в нашій історії ще й дотепер повною мірою не визначене. І тут, насамперед, зазначимо недостатній рівень вивчення самої конфесії, недооцінку її ролі у розвитку загальних культурних процесів, перевагу тих стереотипів, що були породжені радянським релігієзнавством або запозичені з дореволюційних праць. У першому випадку протестантизм розглядався як “релігія другого сорту”, шкідлива “радянській людині”. Поступове збільшення кількості віруючих у його громадах не відповідало твердженню про “остаточне подолання релігійних пережитків”, а тому реальний стан конфесії в Україні, як і в колишньому СРСР, спотворювався, уявлення про неї — деформувалося. У другому випадку маємо справу теж, переважно, з неґативним змалюванням. І світська, і релігійна дореволюційна історіографія вважали протестантизм тільки продуктом західних ідейних, часто ворожих впливів на українські землі. При цьому конфесію неодмінно протиставляли іншим релігіям, передусім православ’ю. Апологетично-ідеологізований підхід до вивчення протестантизму унеможливлював його виокремлення у самостійну історичну та історико-філософську проблему. Ця проблема ніколи не була об’єктом спеціального розгляду в навчальних програмах. Тема “Протестантизм і Україна” взагалі не формулювалася ні в історичних, ні у філософських дисциплінах.

Мета запропонованого курсу лекцій — переглянути неґативні стереотипи, наблизитися до об’єктивного розуміння феномену протестантизму в духовній історії України, а також запропонувати зазначену проблему як складову сучасних історіософських досліджень і гуманітарної освіти. Це вимагає розгляду деяких загальних історико-культурних процесів.

Протестантизм — невід’ємний продукт релігійної історії. Йдеться про одну з трьох (поряд з католицизмом і православ’ям) світових християнських течій, що виникла у XVI ст. внаслідок кардинальних змін європейського суспільства при переході від Середньовіччя до Нового часу. Вивчення історії та генетики (природи) конфесії неможливе без з’ясування таких духовних явищ як Відродження, гуманізм, Реформація, Контрреформація. Зрештою, їхнє повне розуміння також неможливе без розгляду ренесансно-реформаційних процесів в України, які не тільки зумовили появу тут ранньо- і пізньопротестантських рухів, а й доповнили загальноєвропейську культурно-релігійну історію.

Загалом, думка про історичну закономірність і самобутність реформаційних процесів в Україні утверджується в сучасній історіографії все більше. Реформація не обмежилась Центральною та Західною Європою, а стала безумовним фактом духовного життя Східної Європи. На думку М.Кареєва, “повна історія реформаційної епохи на заході Європи немислима без того, щоб в огляд цієї епохи не входили всі сторони, особливо такі, в яких рух набував певного своєрідного характеру і мав скільки-небудь відмінну долю”[1]. Маючи, передусім, на увазі Польщу, історик зазначав: без слов’янського світу “наше знання цього культурно-релігійного явища нової історії залишається неповним”[2], та саме в Польщі бачив завершення реформаційної хвилі, яка йшла з центру Європи. Подібний підхід надовго залишався чи не усталенішим в історіософії.

Однак з відкриттям цілої епохи перед- і реформаційних рухів східноєвропейського походження (починаючи від богомілів, стригольників, “пожидовлених”) західний вектор Реформації перестав бути єдиним та універсальним для всіх суб’єктів її історії. Дослідження реформаційних процесів на теренах Російської держави, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої у новому ракурсі актуалізувало проблему контроверзи Сходу і Заходу. Її релігійний аспект тісно пов’язаний не тільки з традиційною для Східної Європи дихотомією католицизм — православ’я, а й з баченням протестантизму в інтра- та інтерконфесійному житті. І хоча Україна не зазнала масового поширення протестантизму, він теж став суттєвим чинником її релігійного життя. Конфесія розвивалася в Україні майже п’ять століть. Тепер вона за кількістю віруючих посідає третє місце після православ’я та греко-католицизму, а за відсотком молоді у громадах випереджає всі християнські і більшість нехристиянських течій.

Як і будь-яка релігія, протестантизм — елемент духовної культури. У широкому розумінні — певний продукт розумового розвитку різних народів, втілений у конкретну світоглядну форму. У вузькому значенні — носій філософських, етичних, політичних, художніх уявлень людини і суспільства у той чи інший історичний момент їхнього розвитку. Протестантизм як певний продукт соціальних перетворень не міг би виникнути без глибоких ідейних і культурних змін, що відбувалися у суспільних надрах, часто латентно, завуальовано. Ці зміни знаходили своєрідне відображення у релігії, насамперед у її догматах, культових діях, церковній формі. Вивчення протестантизму передбачає обов’язкове ознайомлення з його власне релігійним змістом — ідеями, культом, церквою. Але водночас розуміння його сутності вимагає бачення всього комплексу суспільно-історичних і культурних процесів, що сприяли його появі і подальшому розвитку.

Вивчення історії протестантизму в Україні не можна відокремлювати від історії сусідніх земель, насамперед Польщі, Білорусі та Литви. І не тільки тому, що тривалий час Україна була з ними безпосередньо зв’язана, а впродовж кількох століть існувала у межах Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Політичний союз наклав глибокий відбиток на культурний, мовний, побутовий, психологічний розвиток сполучених народів, навіть якщо їхнє з’єднання в історичному контексті було штучним і безперспективним. Зазначений факт має принципове значення ще й тому, що протестантизм як продукт загальноєвропейської Реформації був на теренах польсько-литовської держави єдиним, нерозчленованим на національні сеґменти та географічні резервації релігійним явищем.

В Україні, як і в більшості східноєвропейських країн, протестантизм стояв осторонь від проблем етнічного самовизначення народів, будучи певною міжнаціональною і міжкультурною світоглядною моделлю. У XVI-XVII ст. протестантизм у польсько-литовській державі функціонував, передусім, як культурно-просвітницький фактор, що, з одного боку, з’єднував її народи, а з іншого — зближував їхню культуру з культурами інших, розвинутіших європейських держав. Еволюція конфесії у XVIII-XIX ст. призвела до поступового переведення її культурної домінанти у площину окремих ідейних пошуків діячів просвітницького руху та втрати впливу на освічені верстви, соціальну еліту. У цей час історія протестантизму пов’язана із зародженням в Україні масових релігійних рухів, що стали своєрідною ідейною формою народної соціальної утопії, підґрунтям пізніх протестантських течій, зумовлених потребами нового адепта (селянина, ремісника, городянина), соціокультурним контекстом сучасної доби. Протестантизм кінця ХХ ст. прагне посісти чільне місце не тільки у релігійному, а й суспільному житті України, перейшовши у ступінь свого церковного буття.

Розглядаючи історію протестантизму у контексті загальної релігійної історії Західної та Східної Європи, а також беручи до уваги особливості вітчизняної історії, можемо говорити про декілька основних періодів еволюції конфесії в Україні. Передреформаційний — період впливу єретично-раціоналістичних рухів західно- (вальденси, катари, альбігойці тощо) та східноєвропейського (передусім, богоміли, “пожидовлені”, феодосіани) походження, ранньопротестантських учень Дж.Вікліфа та Я.Гуса. Реформаційний — період розвитку європейських протестантських течій: традиційних (лютеранство, кальвінізм, чеське братство) і нетрадиційних (антитринітаризм, социніанство). Просвітницький — період пієтичних змін у європейському протестантизмі та їхнього відображення у духовних процесах в Україні, зародження нових протестантських течій (меннонітства, гуттерства, баптизму, методизму тощо) і пізніх раціоналістичних рухів православного (духовне християнство) і пієтичного (штундизм) походження. Новітній — період розвитку пізніх протестантських течій (баптизм, євангельське християнство, адвентизм, п’ятидесятництво, єговізм) та оновлення діяльності раннього протестантизму (лютеранство, кальвінізм).

Історія протестантизму драматична і неоднозначна, як, зрештою, й історія самої України. Типовий продукт релігійної еволюції, протестантизм суперечливий, містить чимало позитивного, оптимістичного, водночас і спірного, проблематичного, що притаманне і його минулому, і сучасному. Спроба об’єктивно вивчити історію конфесії з врахуванням її багатоманітності — важливе завдання запропонованого курсу. Це можливо за умов авторської відмови від симпатій чи антипатій, апологетики чи викривальної націленості, зрештою, розуміння того, що “відмінні від нас інші віросповідні принципи — лише одна із гілок великого дерева”[3].

Предмет курсу лекцій — це узагальнене, комплексне вивчення генетики та історії протестантизму на всіх етапах його еволюції в Україні у контексті аналізу історії України, її філософської, етичної, політичної, культурологічної думки. Нас цікавлять передусім явища соціального і духовного життя, що вплинули на зародження конфесії, її ориґінальні риси, особливості еволюції, сучасний стан у країні.

На перший погляд, предмет нібито достатньо відомий світовій історіографії. Зарубіжна і вітчизняна (українознавча) наука накопичила великий фактичний матеріал; чимало монографій, розвідок, журнальних публікацій, присвячених Реформації та протестантизму. Це — фундамент будь-якого сучасного вивчення конфесії. Однак здебільшого у працях йдеться про Західну Європу (а починаючи від XIX ст. — і Північну Америку). Східну Європу досліджували вже з середини XVII ст. Щодо України, то вона й дотепер посідає чи не останнє місце у вивченні Реформації й протестантизму.

У зарубіжній історіографії Україна розглядається переважно як: а) малопоказовий реґіон зовнішнього реформаційного впливу, модель західноєвропейського (а з кінця XIX ст. — і північноамериканського) протестантизму в православному ареалі; б) поле діяльності зарубіжних протестантських осередків; в) складова іноземної, передусім польської та російської, релігійної історії, її ілюстрація. Ті чи інші пошуки власного місця України у загальносвітових протестантських процесах обмежуються лише XVI-XVII ст.[4] При цьому основна увага приділяється Реформації, а не власне протестантизмові як новій, специфічній (стосовно історично існуючих в Україні релігій) конфесійній моделі, що цікава не тільки у зв’язку із загальною релігійною історією, а й сама по собі — як її самоцінний елемент.

Подальша, майже чотирьохсотлітня, доля конфесії в Україні або зовсім випала з поля зору науковців, або знову подається як частковий елемент чужої — австро-угорської, польської, румунської (стосовно західноукраїнського реґіону) чи російської — історії [5]. Виняток становлять дослідження, присвячені іноземним протестантським осередкам на теренах України і раціоналістичному рухові духовного християнства і штундизму[6], хоча і тут Україна згадується, так би мовити, у підтексті або тільки як південний ареал Росії. Цей підхід певною мірою властивий і працям, що аналізують релігійну ситуацію в колишньому СРСР [7].

Таким чином, незважаючи на величезну кількість наукових джерел, Україна в зарубіжній історіографії залишилась другорядним, марґінальним суб’єктом загальноєвропейської Реформації та світового протестантизму. Щодо спроби узагальнюючого вивчення еволюції конфесії та особливостей її історії в Україні, то вона взагалі не здійснювалась.

Однак це не перекреслює очевидного факту, що чимало зарубіжних досліджень надзвичайно важливі у вивченні проблеми. Йдеться, передусім, про польські, дещо менше — німецькі, французькі, англійські праці з проблем реформаційно-протестантських рухів у Східній Європі польсько-литовської доби, періоду Речі Посполитої та XIX - початку ХХ ст. Це, зокрема, дослідження дореволюційних (Дж.Браун, О.Брюкнер, І.Буковський, Т.Вотшке, Х.Дальтон, Х.Дідріх, В.Закржевський, В.Красінський, Й.Лукашевич, Х.Мерчінг, С.Моравський, К.Хартлеб, Г.Фішер, Х.Фрізе*) і сучасних авторів (Г.Барич, В.Будка, Д.Вільямс, Є.Вінтер, Т.Грабовський, С.Грелевський, Л.Дежьо, К.Колбушевський, М.Косман, А.Коссовський, С.Кот, Л.Курдибаха, З.Огоновський, І.Потоцький, В.Собеський, Я.Тазбір, С.Творек, В.Урбан, Я.Урбан, Д.Хеблі, Л.Хмай, Я.Янув*) та ін., де накопичений багатий фактичний матеріал стосовно протестантизму в польсько-литовських, зокрема й українських землях. Декілька публікацій присвячені історії конфесії в Україні у XVI-XVII ст. [8] Деякі автори висвітлюють події й факти з минулого протестантизму, які мали місце на українських етнічних територіях, або ж звертаються до учасників подій, котрі своїм походженням, життям чи культурною діяльністю були зв’язані з Україною [9]. Це також робить їх публікації досить цікавими.

Надзвичайно цінними для вивчення протестантизму в Україні є праці російських і білоруських дореволюційних дослідників, де проаналізовано найвідоміші пам’ятки реформаційно-протестантського руху в Україні, опрацьовано великий фактичний матеріал з історії Реформації у Східній Європі. Це дослідження М.Бедрицького, Р.Богуславського, Є.Будріна, С.Вілинського, О.Гільфердінґа, П.Жуковича, М.Любовича, Є.Карського, М.Кояловича, В.Перетца, М.Петрова, О.Петрова, О.Пипіна, В.Плісса, А.Попова, С.Пташицького, А.Рождєственського, А.Розова, О.Соболевського, І.Соколова, М.Сперанського, Д.Цвєтаєва* та ін. Згадаймо й фундаментальні історико-церковні дослідження митрополита Макарія, архієпископа Філарета та Є.Голубинського*. Присвячені історії православ’я, твори водночас розкривають його боротьбу з раціоналістичними єресями та протестантськими течіями.

Чільне місце в історіографії з проблем Реформації й протестантизму в Східній Європі посідають праці сучасних авторів М.Алексютовича, Г.Голенченка, М.Дмитрієва, Н.Казакової, О.Клібанова, Д.Корецького, Я.Лур’є, С.Подокшина*, в яких доведена наявність східнослов’янської реформаційної гілки, ґрунтовно досліджено єретично-раціоналістичні рухи православного походження — ранні (XVI-XVII ст.) і пізні (XVIII-XIX ст.), проаналізовано складні процеси зародження і занепаду протестантизму у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій.

В Україні проблема протестантизму цікавила багатьох дослідників, однак вони розробляли її (і продовжують розробляти) також переважно у контексті вивчення Реформації, у зв’язку з подіями XVI-XVII ст., передусім з Берестейською унією. Звертатися безпосередньо до протестантизму авторів спонукали певною мірою дослідження з цієї проблеми, що з’являлися в інших країнах, або публікації новознайдених вітчизняних пам’яток реформаційного характеру. Останнє, наприклад, спричинило до з’яви в Україні та за її межами публікацій А.Архангельського, Р.Богуславського, В.Боцяновського, С.Вілинського, П.Владимирова, П.Житецького, Є.Калужняцького, О.Назаревського, І.Огієнка, В.Перетца, Є.Перфецького, О.Петрова, К.Радченка, К.Харламповича, Ю.Тиховського, О.Фотинського*. Класичний виняток становлять праці М.Грушевського, М.Драгоманова, О.Левицького, І.Малишевського, І.Франка*, де зазначена проблема посідає центральне місце. Хоча і серед них, по суті, лише Грушевський і певною мірою Левицький спеціально досліджували історію Реформації та протестантизму в Україні, піднявши її вивчення до рівня наукової проблеми.

Грушевський приділив проблемі значну увагу майже в усіх працях [10], видавши єдине в україністиці монографічне дослідження, повністю присвячене проявам Реформації й протестантизму в Україні до початку ХХ ст. [11] Оминаючи питання еволюції поглядів Грушевського на роль вказаних чинників у вітчизняній культурі [12], зазначимо принциповий для нас момент: саме Грушевський вперше “вивів” реформаційно-протестантські процеси на українському ґрунті за класично західноєвропейські географічні та часові межі, поєднавши їх також з тими культурними змінами і релігійними рухами, що мали місце в Україні у XVIII-XIX ст. І хоча це поєднання не досягло тієї наукової глибини, якою вирізняються попередні твори Грушевського, сам принцип підходу до вивчення реформаційно-протестантських процесів в Україні в еволюційному розвитку заслуговує на серйозну увагу. Подібний принцип намагалися застосувати й О.Левицький [13] та І.Малишевський [14], котрі досліджували не тільки період зародження протестантських учень в Україні, але й їх розвиток у новітньому часі. Окремі спроби щодо цього М.Драгоманова [15] та І.Франка [16], зроблені у низці публікацій, на жаль, не отримали продовження.

Попри всю фактологічну цінність згаданих досліджень і гучність названих імен вивчення протестантизму в Україні так і не стало окремою, самодостатньою проблемою вітчизняних історичних та історико-філософських студій. Дорадянський період залишився все ж на рівні постановчому. Його здобутком є систематизація вітчизняної джерельної бази, накопиченої до другої половини XIX - початку ХХ ст., ознайомлення українського читача з досягненнями в цій царині зарубіжної історіографії*.

Найвагомішим здобутком українознавчої науки стало дослідження Реформації, з’ясування її ролі у національно-духовному відродженні кінця XVI - першої половини XVII ст., поєднання Реформації в Україні з розвитком гуманізму, братського руху, полемічної літератури, що потрібно розглядати і як методологічну основу вивчення протестантизму. Менше досягли наші попередники у пошуках місця реформаційних процесів в Україні у загальноєвропейському контексті, у вивченні самобутності реформаційних рухів у східнослов’янських землях, простеженні їхньої подальшої долі.

Щодо обґрунтування власного місця у цих процесах (як і в усій релігійній історії України) протестантизму, спеціального аналізу самої конфесії, то ця проблема залишилась нерозв’язаною. Йдеться лише про опис окремих подій і постатей, певних проявів протестантизму у міжконфесійній боротьбі. Цей доробок складають публікації А.Архангельського, М.Возняка, А.Генсіорського, В.Липинського, І.Лоського, А.Мержинського, О.Фотинського, присвячені XVI-XVII ст. і побудовані на цікавій джерельній базі, власних авторських пошуках. Особливе місце у цій низці належить монографії А.Савича [17], де не лише узагальнюються попередні дослідження з історії протестантизму в Речі Посполитій у її проекції на особливості вітчизняної історії, а й простежуються власні об’єктивні передумови зародження конфесії в Україні, з’ясовується культурно-просвітницька діяльність протестантських осередків у XVI-XVII cт.

Релігійним процесам, що відбувались в Україні у XIX ст. і вплинули на подальший розвиток конфесії, присвячені публікації М.Драгоманова, Т.Зіньківського, М.Костомарова, О.Левицького, О.Новицького, М.Ткаченка**, Лесі Українки, В.Ясевич-Бородаєвської. На тлі численної (переважно журнально-публіцистичної) літератури, спрямованої проти антицерковних проявів Новітнього часу, їх твори вирізняються спробою об’єктивного аналізу причин і розвитку раціоналістичних рухів, позитивними оцінками, подекуди ідеалізацією їх ідейних програм, що відповідало демократичним уподобанням самих авторів. Однак крім Левицького, Новицького та Ясевич-Бородаєвської абсолютна більшість авторів своїм зверненням до теми прагнула лише ознайомити масового читача з конкретними фактами порушень громадянських прав у Російській імперії. І хоч у їхніх публікаціях знаходимо чимало фактичного матеріалу, проблема вивчення протестантських проявів в Україні у XIX ст. так і не отримала серйозного наукового розв’язання.

У 20-80-х роках XX ст. українські автори, по суті, взагалі припинили дослідження історії протестантизму. Вивчення конфесії у цей час підпорядковувалося загальному спрямуванню радянського суспільствознавства і зосереджувалося, переважно, на її неґативному висвітленні, підміні власне наукового аналізу ідеологічною пропаґандою.

Суттєве місце в українській історіографії посідають праці вчених, які працювали і працюють за кордоном. Щоправда, серед них тільки О.Домбровський і певною мірою М.Брик, В.Домашовець, Л.Жабко-Потапович, Т.Остапчук [19] спеціально зверталися до протестантизму. Інші автори знову розглядають тему побіжно, досліджуючи більш загальні історико-церковні питання [20], або аналізуючи політику державного атеїзму в колишньому СРСР [21] (в останньому випадку на особливу увагу заслуговують публікації Б.Боцюрківа [22].

Сучасна історична й історико-філософська наука в Україні використовує переважно спадщину минулих часів. Це особливо помітно при її зіставленні з новітньою зарубіжною (насамперед польською) літературою. Здавалося б, така ситуація зрозуміла: протестантизм в Україні не став тим культурно-релігійним явищем, яким виявився в історії багатьох інших країн. Однак уважніше ознайомлення з попередньою літературою, пошук нових документів і матеріалів, а також публікація серії праць українських дослідників 80-90-х років [23] дали змогу по-новому поглянути не тільки на цю, здавалося б, очевидну істину, а й на інші усталені поняття.

Надзвичайно багаті та різноманітні джерела із зазначеної проблеми, які можна умовно поділити на декілька груп. (Аналіз головних джерел міститься у лекційному курсі). Перша — це актові та архівні матеріали, збірки документів, які мають неконфесійний характер (хоча стосуються зокрема історії церкви) [24]. Більшість названих документів присвячена подіям з життя православної й католицької церков у польсько-литовських землях, зокрема в Україні. Натомість їх ретельне вивчення дало змогу відшукати чимало інформації щодо протестантизму. До цієї групи належать також деякі польські архівні матеріали, в яких широко подані факти та події з історії міжконфесійних процесів у XVI-XVII cт. [25]

Друга група — історичні документи конфесійного характеру. Тут основне місце посідають власне протестантські джерела, численні та різноманітні, а саме:

— теологічно-катехитичні та культово-літургійні твори для внутрішніх потреб протестантських церков (найбільша частка джерел, що охоплює всі періоди еволюції конфесії й переважно кінець XVI - першу половину XVII ст. і кінець XIX - початок ХХ ст.);

— пам’ятки полемічного, суспільно-політичного, етико-філософського, науково-освітнього характеру, спрямовані на реалізацію участі протестантів у суспільних і культурних процесах (переважно кінець XVI - перша половина XVII ст.);

— пам’ятки історико-статистичного характеру, що вийшли з протестантських осередків і містять основний фактичний матеріал їх діяльності в Україні, українсько-польському та українсько-білоруському пограниччі, на кордоні з Угорщиною та Румунією у другій половині XVI - першій половині XVII ст. (акти і протоколи протестантських, міжпротестантських і православно-протестантських синодів, реєстри нововірчих зборів, інвентарі майна, фундаційні документи, щоденникові записи керівників громад, звіти шкільних рад, чисельна епістолярна спадщина тощо) [26];

— архівні матеріали сучасних протестантських церков, що відтворюють діяльність штундистських, євангельсько-баптистських, адвентистських осередків в Україні з XIX ст., п’ятидесятницьких та єговістських — з ХХ ст.;

— видання (у тому числі періодичні) зарубіжних релігійних осередків, українських протестантських церков у діаспорі, підготовлені для єдиновірчих громад в Україні.

Особливе місце у цій групі джерел посідає біблійно-перекладна література XVI-XVII ст., що вийшла з реформаційно-протестантського середовища Речі Посполитої. Тут нашу увагу привертають передусім пам’ятки, видрукувані або написані слов’яно-руською, наближеною до народної мовою (“Катехизис” Симона Будного, Євангелія Василя Тяпинського та Валентина Негалевського, “Крехівський Апостол” і “Нягівські повчання”, деякі рукописні збірки проповідей, учительних Євангелій). Також біблійні твори, перекладені польською мовою, якою володіло в той час населення України (Берестейська Біблія, Берестейський катехизис, Новий Заповіт Симона Будного, Новий Заповіт Мартіна Чеховича, постилли Миколая Рея, Григорія Оршака тощо). І хоча у цій літературі відсутній виклад засад протестантського вчення (а приналежність деяких пам’яток, як, скажімо, перекладу Тяпинського або “Нягівських повчань”, саме до протестантського кола в історіографії ґрунтовно не доведено), звернення до неї при аналізі конфесійних джерел цілком виправдане. Адже йдеться про твори, що репрезентують реформаційно-протестантські принципи утвердження національної мови у релігійному пізнанні, особистого прочитання Святого Письма, звернення до нього простих віруючих. Йдеться водночас про пам’ятки, де (особливо в авторських передмовах чи коментарях) утверджувались нові релігійно-світоглядні ідеали, співзвучні ренесансно-гуманістичним. А в деяких джерелах (наприклад, у “Крехівському Апостолі”, або у збірці проповідей з колекції галицького бібліофіла Ю.Яворського, нещодавно введеної у науковий обіг російським дослідником М.Дмитрієвим, або в Берестейській Біблії) зустрічаємо виразні протестантські ідейні новації.

Окреме місце в ориґінальній протестантській спадщині належить латиномовним хронікам, написаним діячами кальвіністського, чеськобратського і социніанського рухів. Це, передусім, хроніки Андрія Венгерського та Станіслава Любенецького, а також історіографічні твори протестантських письменників XVII-XVIII cт. [27] Вони становлять основу більшості наукових досліджень з історії Реформації й протестантизму в Речі Посполитій XVI-XVII ст.

Значну роль у вивченні зазначеної проблеми виконують конфесійні джерела, що вийшли з римсько-католицьких, православних і греко-католицьких кіл. Найбільше тут творів полемічного характеру, які починали видити з друку вже у XVI ст. [28] Окрім догматичної контрарґументації у них зустрічаємо чимало конкретних відомостей про діяльність протестантів, членів єретичних гуртків. (Деякі факти взагалі відомі саме з полемічних творів. Однак конфесійно-полемічна література потребує особливо уважного, подекуди критичного прочитання, порівняння з іншими джерелами). Слід сюди віднести також звіти і реляції папських нунціїв, щоденникові записи і листи католицьких й православних діячів, які працювали на польсько-литовських землях (у тому числі в окремих реґіонах України) у XVI-XVII ст. [29] Вагомий відсоток в цій групі джерел становлять також матеріали і звіти місіонерського відділу Священного Синоду другої половини XIX - початку ХХ ст., вміщені не тільки у церковних документах, а й у періодиці. [30]

Беручи до уваги той факт, що запропонований курс лекцій — це, по суті, перша спроба розв’язання доволі нової теми у системі гуманітарної освіти, його зміст може бути оцінено як дискусійний. Деякі проблеми, що містяться у тексті, ще не висвітлювала українська історіографія. Автор, таким чином, пропонує своє бачення предмета і форму його розкриття, прагнучи максимальної дохідливості, популярного викладу матеріалу.

Звернення до історичних документів, наукових досліджень, власне релігійної, передусім ориґінальної протестантської літератури, соціологічних матеріалів викликано не тільки необхідністю арґументованості тих чи інших положень, а й прагненням максимально можливого ознайомлення читача з багатою історіографією предмета. Пріоритет при цьому надається доступнішим, а водночас — і найменш відомим джерелам, введення яких у науковий обіг суттєво доповнить уже існуючий банк дослідницької інформації.

Текст лекцій розрахований на читача, котрий не ознайомлений із специфічними термінами, що зустрічаються в роботі, з історичними документами. Це, з одного боку, вимагає постійного розтлумачення окремих наукових понять, релігієзнавчих термінів, популярної адаптації змісту певних стародавніх текстів. З іншого боку, читач повинен орієнтуватися на сучасну термінологію, загальноприйняту в історичній і філософській науці. Це змушує відмовитися від тих визначень і категорій, які вживалися раніше, але, зазнавши еволюції, утвердилися у новій транскрипції.

Запропонований курс лекцій вимагає від читача власних роздумів. Текст має довільну, неакадемічну форму. Це, за авторським задумом, націлить читача не на формальне засвоєння матеріалу, а на використання його у можливій науковій роботі. Курс адресовано особі, обізнаній з основами історії християнства, з історією філософії та культури. Водночас він спрямований на те, щоб зацікавити читача загальними історичними, філософськими, політичними, етичними проблемами, без яких вивчення релігії взагалі неможливе.


1. Кареев Н. Реформация и католическая реакция в Польше // ВЕ. 1885. Кн.8. С.529.

2. Там же. С.530.

3. Гарнак А. Сущность христианства. СПб., 1907. С.VI.

4. Badura A. Ewangelicka akcija misyina w¥ród Ukrainców i Russinów // Przeglåd Ewangelicki. 1939. №8; Bickericht W. Von den reformierten Gemeinden in Russisch-Polen, Lituaen und Ostseeprovinzen // Reformierte Kirchenzeitung. 1916. 66 jg. №4-8 Jobert A. Aux origines de l’union de Brest. Le protestantisme en Ruthénie // Ksiæga pamiåtkowa 150-lecia Archiwum Glównego Akt Dawnych w Warszawie. Warszawa, 1958; Idem. De Luther à Mohila. La Pologne dans la crise de la chrétienté. Paris, 1974; Halecki O. From Florence to Brest (1439-1596). Hamden, 1968; Sztripszky H. Ukrània és az unitarizmus // Keresztény Magvet ц. 1915. №50; Wagner R. Die Ukrainish-Reformatorishe bewegung in Ostgalizen. Marburg, 1938; Williams G. Protestants in the Ukrainian Lands of the Polish-Lithuanian Commonwealth. Cambridge, 1988.

5. Grelewski St. Wyznania protestanskie i sekty religijne w Polsce wspóÆczesnej. Lublin, 1937; Ehrt A. Das Mennonitentum in Russland. Berlin-Leipzig, 1932; Hebly J. Protestantism in Russia. Grand Rapids, 1976; Hennig M. Die evangelisch-lutherische kirche in Polnish-Wolhynien. Leipzig, 1933; Loesche G. Geschichte des Protestantismus im Vormaligen und im neunem Österreich. Wien, 1930; Piekarski S. Wyznania religijne w Polsce. Warszawa, 1927.

6. Рождественский Ар. Южнорусский штундизм. СПб., 1889; Brown J. The Stundists. The Story of a Great Religions Revolt. Introduction. London, 1893; 1781-1931. Gedenkenbuch zur Erinnerung an die Einwanderung der Deutschen in Galizien vor 150 Jahren. Posen, 1931; Heard A. The Russian Church and Russian Dissent. London, 1887; Langholf J. Luthers Kirche bei den Ukrainern. Neundettelsan, 1933; Schebetz H. Das Evangelium in der Ukraine. Erlangen, 1932.

7. Праць з цієї проблематики надзвичайно багато, а тому назвемо лише декілька з них, найбільш типових: Alexeyeva L. Soviet dissent: Contemporary movements for nationalism, religions, a human rights. Middletown, 1985; Bourdeaux M. Risen indeed: Lessons in faith from the USSR. London, 1983; Durasoff S. The Russian Protestants, Evangelicals in the Soviet Union. New York, 1969; Parsons H. Religion and politics in the USSR and Eastern Europe // Movements and issens in World religions. New York, 1987; Rousselet K. Le religieux et le politique en URSS: le cas des Baptistes, des Pentecotistes et des Adventistes // Revue Détudes Comparatives Est-Ouest. Paris, 1987. V. 18. №1; Stricker G. Die Kirchen in der Sowjetunion, 1975-1985. Köln, 1986.

8. Kossowski A. Zarys dziejów protestantyzmu na WoÆyniu w XVI-XVII w. // Rocznik WoÆyñski. 1933. № 3; Tazbir J. Antytrynitaryzm na ziemiach ukraiñskich w XVI wieku // Z polskich studiów sÆawistycznych. Ser. 4: Historia, of the Seventh International Congress of Slavists. Warszawa, 1973; Idem. Kisieliñsko-bereski zbór Braci Polskich // Przeglåd Historyczny. 1966. №57.

9. Наприклад: Bartel O. Z przeszÆo¥ci protestantyzmu w Wægrowie // Straºnica Ewangeliczna. 1951. №1; Kot St. Jerzy Niemirycz. W 300-lecie ugody hadziackiej // Bibl. Kultury. Paris, 1960. T. 58; Idem. KancjonaÆ brzeski Jana Zaremby // RwP. 1937/1939; Kranshar A. Sprawa Bolestraszyckiego // Drobiazgi historyczne. 1891. №1; Јukascewicz J. Niemirycz, podkomorzy kijowski, starosta owrucki i krzemieniecki. Przyczynek do historii panowania Jana Kazimierza // Bibl. Warszawska. 1860. T.2; PuÆaski F. Najdawniejsze druki brzeskie i Katechizm 1553-1554 r. Lwów, 1908; Tazbir J. Polityczne meandry Jerzego Niemirycza // Przeglåd Historyczny. 1984. T. 75. Z. 1; Idem. Sprawa Iwana Tyczkowica // Rzeczpospolita i ¥wiat. Studia z dziejów kultury XVII w. WrocÆaw, 1971; Tworek S. Zbór i szkoÆa kalwiñska w Kocku // Z przeszÆo¥ci ziemi Æukowskiej. Lublin, 1959.

10. Грушевський М. Історія України-Руси. Львів, 1905, Т.5; К.; Львів. 1907, Т.6; Його ж. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці. К.; Львів, 1912; Його ж. Історія української літератури. Нью-Йорк, 1960. Т.5.

11. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. Львів, 1925; K., 1992.

12. На цю тему див.: Паславський І. Реформація та її впливи на українське духовне життя в історіософії Михайла Грушевського //Михайло Грушевський. Збірник наук. праць Міжнар. ювілейної конференції. Львів, 1994. С.164-175.

13. Левицкий О. Социнианство в Польше и Юго-Западной Руси в XVI-XVII вв. //КС. 1882. Кн.4-6. [польськомовний варіант: Socynjanie na Rusi. Streszczenie rosyjskiej rosprawy // RwP. 1922; англомовний варіант: Socinianism in Poland and South-West Russia // The Annals of the Ukrainian Akademy of Arts and Sciences in the USA. Spring — Summer. 1953. T.III. №1(7)]; Його ж. Предисловие //Архив ЮЗР. 1883. Ч.1. Т.6; Його ж. “Пророк” — многовер и суд над ним в Киеве //КС. 1885. Кн.5; Його ж. О сектантах в Киевщине //Там же. 1902. Кн.10.

14. Малышевский И.И. Подложное письмо половца Ивана Смеры к великому князю Владимиру Святому //ТКДА. 1876. Кн.6-7; Його ж. Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участие в делах русской церкви. К., 1872. Т.1-2; Його ж. О зарождении религиозных сект в России с рационалистическим направлением. К., 1884.

15. Франко І. Апокріфи і лєґенди з українських рукописів. Львів, 1896-1910, Т.1-5; Його ж. Із старих рукописів //Іван Франко. Зібрання творів: У 50 тт. К., 1981. Т.29; Його ж. Іван Вишенський і його твори //Там же. Т.30; Його ж. Карпаторуське письменство XVII-XVIII вв. //Там же. 1982. Т.32; Його ж. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. //Там же. 1984. Т.41; Його ж. Студії на полі карпато-руського письменства XVII-XVIII вв. //ЗНТШ. 1901. Т.41; Його ж. Charakterystyka literatury ruskiej XVI-XVIII w. // Kwartalnyk historyczny. 1892. Z.4; Його ж. Баптисти і мальованці Київської губернії //Літер.-наук. Вісник. 1902. Т.19; Його ж. Руське духовенство в боротьбі з народними віруваннями в кінці XVIII ст. Матеріали до культурної історії Галицької Руси XVIII-XIX ст. //Збірник істор.-філос. секції НТШ. 1902. Т.5.

16. Драгоманов М. Борьба за духовную власть и свободу совести в XVI-XVII столетии. Малороссия в ее словесности. Переднє слово [до “Громади” 1878 р.]. Чудацькі думки про українську національну справу //Драгоманов М. Вибране. К., 1991; Його ж. По поводу юбилея первого русского печатника Ивана Федорова //ВЕ. 1884. Кн.3; Його ж. Про брацтво хрестителів або баптистів на Україні. Коломия, 1893; Його ж. Про волю віри. Львів, 1895.

17. Савич А. Нариси з історії культурних рухів на Вкраїні та Білорусі в XVI-XVII в. К., 1929.

18. Якимович Б.З. Видавнича діяльність Івана Франка. Автореф. дис. ... канд. іст. наук. Львів, 1994. С.12-13.

19. Домбровський О. Нарис історії Українського Євангельсько-Реформованого руху. Нью-Йорк; Торонто, 1979; Idem.The Charaсteristics of the Ukrainian protestant Movement // The Millenuium of Ukrainian Christianity. New York, 1988; Брик М. Юрій Немирич на тлі історії України. Losser, 1974; Домашовець В. Український Баптистський рух //Збірник праць ювілейного конгресу. Наук. конгрес у 1000-ліття хрещення Руси-України. Мюнхен, 1988/1989; Жабко-Потапович Л. Христове світло в Україні. Чикаго, 1991; Ostapczyk T. Die Religionsbewegungen in Gross-Ukraina. Berlin, 1895.

20. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Нью-Йорк, 1955-1966. Т.1-4; Дорошенко Д. Нариси історії України. Мюнхен, 1966. Т.1-2; Липинський В. Релігія і церква в історії України. Філадельфія, 1925; Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. Нарис історії Української Церкви. Філадельфія, 1954; Огієнко І. Українська Церква. Прага, 1942. Т.1-2; Полонська-Василенко Н. Історія України. Мюнхен, 1972. Т.1-2.

21. Levitski B. Politics and Society in Soviet Ukraine. 1953-1980. Edmonton, 1984; The Gun and the Faith. Religion and Church in Ukraine under the Communist Russion Rule / A Brief Survey by W. Mykula. London, 1969.

22. Bociurkiw B. R. Religion and atheism in Soviet Society. Aspekts of Religion in the Soviet Union. Chicago; London, 1971; Bociurkiw B. R. and Strong J. (etс.) Religion and Atheism in the USSR and Eastern Europe. London, 1975.

23. Європейське Відродження та українська література XIV-XVIII ст. К., 1993; Історія філософії на Україні. К., 1987. Т. 1; Кашуба М.В. Специфика реформации на Украине // Идеологическая и общественная мысль в странах Центральной и Юго-Восточной Европы периода средневековья. М., 1986; Кралюк П.М. Антитринитаризм и общественная мысль Украины второй половины XVI - первой половины XVII ст. Автореф. дис. ... канд. филос. наук. К., 1988; Литвинов В.Д. Ідеї раннього просвітництва у філософській думці України. К., 1984; Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. К., 1990; Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. К., 1990; Отечественная мысль эпохи средневековья. К., 1988; Паславський І.В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI — першій третині XVII ст. К., 1984; Плохий С.Н. Восприятие идей немецкой реформации в украинской полемической литературе //Вопросы германской истории. Днепропетровск, 1985. Вып.13; Секуляризація духовного життя в Україні в епоху гуманізму і Реформації. К., 1991; Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3 кн. К., 1994. Кн.2; Філософія Відродження на Україні. К., 1990; Шевчук В.О. Відродження і Реформація в українській культурі XVI-XVII ст. //Філос. і соціол. думка. 1989. №4.

24. Акты, издаваемые комиссиею, высочайше учрежденною для разбора древних актов в Вильно. Вильно, 1865-1908. Т.1-33; Акты исторические, собранные и изданные археографической Комиссией. СПб., 1841-1842. Т.1-5; Акты, относящиеся к истории Западной России. СПб., 1846-1853. Т.1-5; Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною Комиссиею для разбора древних актов. К., 1864-1906. Ч.1. Т.1-12; Ч. 2. Т.1-3; Ч.3. Т.1-6 ; Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. Вильно, 1867-1904. Т.1-14; Документы, объясняющие историю западно-русского края и его отношение к России и Польше. СПб., 1865; Собрание государственных и частных актов, касающихся истории Литвы и соединенных с ней владений (1387-1710). Вильно, 1858. Ч.1-2.

25. Akta Rzeczypospolitej Babiñskiej // Archiwum do dziejów literatury i o¥wiaty w Polsce. Kraków, 1895. T.8; Archiwum domu Sapiehów. Lwów, 1892. T. 1-2; Constitycje, statuta i przywileje na walnych sejmach Koronnych od roku 1550 do 1637 uchwalone. Kraków, 1637; Dzienniki sejmów walnych Koronnych za panowania Zygmunta Augusta. Kraków, 1869; Zbiór pamætników historycznych o dawnej Polsce. Lipsk, 1839. T.1-2; ZródÆa dziejowe. Warszawa, 1882. T.1; 1886. T.14; 1903. T.18.

26. Akty synodów roºnowierczych / Oprac. M. SipayÆÆo. Warszawa, 1966- 1972. T.1-2; Consensus. Baranów, 1628; Lasciana nebst den ältesten synodalprotokollen Polens / Wyd. H. Dalton. Berlin, 1898; Monumenta Reformationis Poloniae et Lituanie. Wilno, 1925. S.1. Z.1; Szczotka St. Synody arian polskich od zaÆoºenia Rakowa do wygnania z kraju (1569-1662) // RwP. 1935/1936; Wægierski W. Kronika zboru ewangelickiego krakowskiego. Kraków, 1817; Zbiór pomników reformacji Ko¥cioÆa polskiego i litewskiego. Wilno, 1911. Ser.I. Z.I; 1913-1915. Ser.4. Z.1-2.

27. Bock F. Antitrinitariorum, maxime Socinianismi et Socinianorum. Królowiec— Lipsk, 1776. T. 1; Comenii J. Historia persekutionum Ecclesiae Bohemicae. Leidae, 1648; Јasicki S. Historiae de origine et rebus gestis fratrum Bohemicorum. Leszno, 1649; Lubieniecki A. Poloneutichia / Wyd. A. Batowski. Lwów, 1843; Lubieniecki St. Historia Reformationis Polonicae (Cap. XVI: De ecclesiis in provinciis Voliniae et Kioviae). Warszawa, 1971 [частина хроніки опублікована польською мовою — див. Rocznik Teologiczny. 1938. Cz.1; 1939. Cz.2; 1944. Cz.3.]; Sandius Ch. Bibliotheca antitrinitariorum. Freistadii, 1688; (Taubmann-Trzæbicki K.). Continuatio historiae ecclesiasticae Slavoniae Reformatae / OgÆ. H.Barycz // RwP. 1926; Wægierski A. Libri quattuor Slavoniae Reformatae. Warszawa, 1973 [деякі уривки опубліковані російською мовою — див. ЧОИДР. 1847. Кн. 8]; Zeltner G. Historia Crypto-Socinismi. Lipsk, 1729.

28. В українсько- та російськомовних джерелах найбільш повно відтворені у виданнях: Архив ЮЗР. 1887. Ч.1. Т.7; 1893. Ч.1. Т.9; Памятки полємічного письменства кінця XVI і початку XVII в. //Памятки українсько-руської мови і літератури: У 8 тт. Львів, 1906. Т.5; Памятники полемической литературы в Западной Руси //РИБ. 1878. Т.4; 1882. Т.7; 1903. Т.19; 1914. Т.31.

29. Alberti Bolognetti nuntii apostolici in Polonia epistolae et acta 1581-1585. Cracoviae, 1923-1933. T.1-2; Albertrandi J. Pamiætki o dawnej Polsce z czasów Zygmunta Augusta. Wilno, 1847-1851. T.1-2; Relacje nuncjuszów apostolskich i innych osób o Polsce od roku 1548 do 1690. Berlin-Poznañ, 1864. T.1-2.

30. Автономов свящ. Краткие сведения о прошедшем и настоящем штундизма в Любомирском приходе Елизаветградского уезда. К., 1887; Богородицкий свящ. О важнейших истинах христианской православной церкви. К., 1886; Зубов свящ. О положении штундизма в Елизаветградском миссионерском округе в 1887. Одесса, 1887; Отчет Одесского св. Андрея братства за 1885-1886. Одесса, 1887; Вера и разум. 1885. №2; 1886. №20; 1887. №20; Дела Херсонской духовной консистории. 1886. №65; Екатериносл. Епарх. Ведомости. 1886. №35; 1889. №1, 3, 4, 10, 17, 21, 22; Киев. Епарх. Ведомости. 1872. №7; 1880. №36; 1881. №16; 1885. №5, 12; Миссионерское обозрение. 1897. №1, 11; 1899. №10; 1900. №2, 11; 1909. №7; Подольск. Епарх. Ведомости. 1886. №13, 14; 1887. №20; Херсон. Епарх. Ведомости. 1880, 1884, 1886-1890; Церковный Вестник. 1882. №12, 43, 48; 1885. №46; 1889. №17, 36, 41, 48, 50; 1890. №2, 6, 8, 18, 19, 40 та інші.


* Тут і далі (*) — див. список рекомендованої літератури.

* Крім звернень до зарубіжних джерел на сторінках багатьох досліджень (як, наприклад, у п’ятому томі “Історії української літератури” Грушевського), зазначимо діяльність Наукового товариства ім. Шевченка, що віддавало шпальти своїх “Записок” систематичним джерелознавчим оглядам. Світову історіографію з Реформації аналізував М.Кордуба.

** Нещодавно висунуто припущення, що М.Ткаченко — це видавничий псевдонім І.Франка та М.Павлика [18].

Система Orphus
Рейтинг
0
0