Київська латинська єпархія у XVII столітті: відродження і загибель

2 лютого 2020, 15:05 | Релігієзнавчі студії | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Віктор Заславський

Києве славний, могутня столице князів древньоруських,
Безліч ти бачиш іще пам’яток старовини:
Скрізь на левадах тут видно каміння зруйнованих мурів,
Залишки давніх руїн травами вже поросли.
Ти на плечах своїх, Києве, видержав орди татарські,
Відсіч не раз ти давав скиту, що луком гордивсь.
Часто ще й зараз на мури твої вороги нападають,
Нині гасають кругом орди на нивах твоїх.
………………………………………………………
Знайте всі люди, що Київ на Чорній Русі важить стільки,
Скільки для всіх християн Рим стародавній колись.
Є на Русі в нас чимало чудес, є й у Києві славнім,
Ними гордиться й усім радо покаже він їх.
Глибоко там під землею побачиш великі печери,
Знайдеш гробниці старі, в них древньоруських князів,

Так писав про Київ у своїй поемі «Роксоланія» поет Севастіян Кленович, покровителем якого був Йосиф Верещинський, той самий «козацький єпископ», який наприкінці XVI століття очолив Київську римо-католицьку єпархію. Він встиг лише розпочати свої проекти з відродження єпархії і цілого міста. Але все ж таки, початок він поклав. Ідею створення біля Києва окремого єпископського містечка втілив у життя його наступник – Христофор Казимирський. Так у Києві з’явилася Біскупщина, і назва ця залишилась за цим районом і у наші дні. Тоді ж на Ринку починають зводити мурований костел, який назвали так само, як і церкву з протилежного боку площі – на честь св. Миколая. Старий дерев'яний храм згодом перенесли за Дніпро до маєтку чернігівського підстолего Феодора Креницького.

Абрахам ван Вестерфельд. Панорама Києва, XVII ст.
Абрахам ван Вестерфельд. Панорама Києва, XVII ст.

Наступний київський католицький єпископ, Богуслав Радошевський-Бокша, висвячений у 1618 році, в’їжджав у Київ урочисто і гонорово, зробивши там собі постійну резиденцію. Поет Іван Домбровський (дивлячись по усьому, русин за походженням, римо-католик за вірою) написав з цього приводу святкову латинську поему – «Дніпрові камени». Власне, ця поема – майже все, що нам відомо про Домбровського.

Герб Радишевських

Русь у римській тозі

Камени – означає музи. На відміну від Кленовича, який писав для власного задоволення, Домбровський творив панегірик для урочистої промови, і тому інколи його поему доводиться не лише перекладати українською з латини, а ще й розшифровувати пишні звороти барокової риторики. Наприклад, починається поема таким зверненням:

Пресуле, Маркоманів честь,
Тиснуть гори яких з боку Герцинського!
Теспіадки примушують
(Та й вода, що струмить із-під Пегаса ніг),
Щоб, щасливий, старався я
Плектром струни вдарять ліри Авзонської, —
Лиш співав щоби я тепер
Про найперший престол…

Людською мовою, без античних асоціацій (які одразу і з задоволенням вгадував єпископ, але які тяжко зрозуміти сучасним читачам), це звучить так: єпископе, окрасо Руської землі, музи просять мене співати про древній Київ, де була перша єпископська кафедра (або перша столиця Русі).

Далі трохи простіше:

Часто віру міняє люд,
А тому тут живе страх із надією.
Відтоді, як засяяла
Блискавиця палка, намір ослабнув мій.

Тобто, в Києві зараз тривають релігійні чвари між римо-католиками, православними та уніатами, але прихід єпископа має сприяти порозумінню. Ну а далі зовсім просто:

Славте, музи, зухвалість тих
Русів, — славний які престол мали колись;
їх ні Рим, на мужів багач,
Не долав у бою, навіть і Турція.
Непокоять сильнішого,
А слабким племенам руси не чинять зла.
Славте ж їх, аоніди, гей, —
Тих, що в гирлі Дніпра недругів зборюють!

Тобто, колись руси малу потужну державу, були непереможні, але і зараз вони чинять не менш славетні справи (наприклад, подвиги козаків) – то ж, славте їх, музи!

Далі починається основна частина:

Краєм квітучим, погідним ходитимеш, пресуле любий.
Та не розкішні у Києві стрінеш споруди, а вбогі,
Люд по яких і донині фрігійської давньої Трої
Марить ще снами, що так на життя їх сучасне не схоже.
Довгим був шлях твій сюди, зате нині Дніпра-Бористену
Луки заквітчані й ниви прегойні у тебе під боком.

Себастіян Кленович жартував з приводу того, що Київ вважають нащадком древньої Трої – а Домбровський вставляє сюди ці фантазії, причому, виключно для краси: Київ мав славетне минуле, але зараз тут самі руїни. Проте нехай єпископ не зважає на убогі споруди – на дніпрових берегах і клімат благодатний, і історія давня та цікава.

Батьку Градиве, у гетськім озброєнні грізний, гнівливий,
Запам'ятай, що до зброї не слід удаватися, краще
Шли до сумирного люду тамтешнього з миром посланців.
Меч притупляй же і запал вгамовуй між скіфів, у шкури
Вдягнених: на боязких вони смілі, а дужих бояться;
Любо розбоєм живуть ці нещирі прихильники миру.

Тобто, гостроту меча перевіряти на татарах, а з православними слід дружити – тим більше, що ті конфлікти, які нещодавно мали місце, вирішені. Які конфлікти? Важко сказати. Нещодавно в Києві православні з уніатами сперечались, кому має належати Михайлівський монастир. Сперечались так, що уніатського архимандрита Антонія Грековича втопили у Дніпрі (у літописах писали: «посадили під лід воду пити»). Мабуть, нещодавно усі негаразди владнали, і ворогуючі конфесії примирилися. Мир слід підтримувати:

Тож милостиво хай вухо схиля до прохань повсякденних
І на благання численні турботою хай відгукнеться.
Мосхи, сусіди, хоч вам така згода, а знаю, не люба
(Віра-бо слабне), та ви не насуплюйте лоба у гніві.

А ось це цікаво: Москва (мабуть, у особі патріарха) висловила «глибоку занепокоєність» з приводу примирення конфесій. Хоча, судячи з наступних рядків — «Пастирю, знай, у цім краї між вірних сум'яття велике», — мир є доволі хитким.

Ну а далі починається улюблена тема Домбровського: велич древнього Києва, його теперішнє спустошення і потреба відродити місто — адже гідна єпископська резиденція потребує належної інфраструктури, яка працюватиме на користь усіх киян. Домбровський пише:

Входь як хазяїн новий. В нім славетні колись панували
Лицарі, котрих боялися й багряношатні тирани.
Нині з минулої величі в місті сліди лиш зостались:
Вал неприступний, рови та могили на кожному кроці.
Хай же набуде в тобі охоронця спустошений Київ,
І щонайшвидше – як тільки у браму прадавню увійдеш.
Глянь, богатир бористенський чоло над водою підносить:
Довговолосий, сповитий хитким очеретом, лозою;
З виду суворий, поважний, зеленого кольору очі;
Дуже він схожий на діда при добрім здоров'ї.
Вельми привітно тебе, як неначе, вітає і каже:
«Схвалюю наміри й мову цього доброчинця прихильні!»
Будь же здоровий в краю нашім, славний сенаторе, гідний
Місця цього видатного, яке тебе так вшанувало!
Най здоровиться тобі на такій превисокій посаді.
Хай і ганебні для всіх нас незгоди завершаться миром!
Дбай неупинно про спокій словами святими й ділами!
Сходь на престол цей високий — його, далебі, ти достойний!

Саме так — нового єпископа вітає особисто Дніпро в образі алегоричного водяника, який не забуває згадати, що він більший і потужніший за Віслу, Лабу (Ельбу) і багато інших знаних рік, що його знали греки і римляни (а це важлива похвала у латинській поемі), і що він пливе туди…

…де козаками
Шарпаний часто Очаків, якому ці лицарі славні
Прикрощів чинять немало завжди з допомогою зброї.
Орди татарські вони у боях побивають відважно,
І за ніщо уважають погрози турецькі зловісні…

Після цього чергового реверансу у бік козаків Домбровский вертається до Києва:

Західну церкву на Сході обмежує він, ніби валом,
І візантійських обрядів тримається ревно од віку.
……………………………………………………………
Місто, де нині престол твій, колись пишнотою буяло,
Згодом воно в чужоземнім ярмі захиріло: ще й зараз
Всюди сліди плюндрувань від ворожих набігів помітні.
Храмів, проте, збереглося чимало. І влада в нім здібна.
Люди тутешні його за столицю вважають незмінно.
Місто стоїть на кордоні сарматів і мосхів суворих…

Далі поет оспівує велич і славу древньої Русі та її жителів (тобто, предків нинішніх відважних запорожців): колись Русь простиралася від Балтики до Чорного моря, від Волги і Каспію до Віслока, руси тримали у покорі Скандинавію і фінів, шарпали кавказців і персів, про них згадували античні та середньовічні літописці (у примітках Домбровський постійно посилається на Ліутпранда, Прокопія, Зонара та інших маститих літописців). Ну, і загалом, «плем'я Русі і Європу, і Азію вкупі тримало». 

Далі йдеться про Кия (поет гірко зазначає, що про нього нічого дуже не відомо, «ми прадідів власних забули»). Далі йдуть Аскольд і Дир з їхніми походами на Цареград, потім на Русь приходять Синеус, Трувор і Рюрик, і їхній син Ігор починає княжити в Києві. У примітці поет вказує що нащадки Ігоря – і московські царі, і волинські князі Острозькі і Заславські. Дійшовши до княгині Ольги та її помсти древлянам, поет розписує її у яскравих фарбах, не забуваючи і про історію з хрещенням. Висновок його такий:

Стать слабосила жіноча виблискує доблестю часто,
Подвигів славних чимало осяяно жвавістю жінки.
Семираміда прославилась, кажуть, здолавши індійців;
Kipy Тамара життя вкоротила, за звичаєм сильних;
Кельтська Йоанна зуміла англійцям завдати поразку;
А у поляків, додам іще, Ванда таку ж має славу

До речі, «Кельтська Йоанна» — це Жанна д’Арк. Мабуть, Іван Домбровський був єдиним, хто порівняв руську княгиню з французькою героїнею!

Загалом, «Дніпрові камени» цікаві передусім тим, що у них «Повість временних літ» переказується античним гекзаметром з усіма давногрецькими епітетами. Святослав в Домбровського – «пестун незламного Марса», а загибель його пояснюється «мінливістю Фортуни», і так Святослав ставиться на один рівень з Цезарем, і Олександром Македонським. Так само трагічну долю Ярополка (який захопив землі братів Олега і Володимира, а згодом був вбитий Володимиром) автор порівнює з Крезом, Кіром молодшим та Мітрідатом – античними царями які прагнули захопити чуже. А ще – з древнім польським князем Владиславом, який мав ті самі вади. Далі мова йде по подвиги і здобутки Володимира і Ярослава. Окремо вказується, що Ярослав Мудрий позначив кордони своєї держави двома містами – над Сяном і за Доном. Не забуває поет і про нескінченні міжусобиці, і про відносини з Польщею – як Русь і поляки воювали між собою, як Ярослав віддав за польського короля свою сестру і так далі. Завершується історія давньої Русі Данилом Романовичем:

Братові віжки правління наслідував потім Данило;
Непереможне мав військо і був славолюбством відомий.
Римського папи фламін (для цієї покликаний справи)
Коронував його, й став він тоді королем усіх русів
(Хоч християнином був цей обранець сміливий і доти).
Правив у краї, який простягався далеко на південь;
Воїн, багатий на землі, він згодом розширив державу
До узбережжя Борея: і військо побільшив хоробре.

Нащадками короля Данила Іван Домбровський вважає все тих же князів Острозьких та Заславських. За Данилом йде князь Лев, потім Київ підкорюють литовці, а потім Київ стає власністю польського короля. Руська держава занепадає – і Київ разом з нею. Іван Домбровський вигукує:

Тож не буває на світі нічого тривкого, держави
Слабнуть щоднини, а з часом хиріють і мруть невблаганно.
Старістю зморений Київ так само, по згубній поразці
Впав, і це місто ослабле тепер переслідує доля.
Так було вперше дитинець покорено, й люд цей суворий
Шиї незвично схилив до ярма переможця чужого.

Але хоча вже немає Київської Русі, але нащадки древніх князів не поступаються їм у славі. Типовий приклад – покійний князь Констянтин Острозький, герой війн проти татар і Москви:

Силу народу свого унаслідував плеканець Марса –
Князь Костянтин невгамовний, якого тривалі набіги
Кримських татарів і війни із мосхами не засмутили.
Так незвичайна відвага і дбалість в походах воєнних
Непереможного лицаря стала повсюдно відома.

Далі йдуть реверанси у бік покровителів поета та вельмож які опікуються Києвом – усі ці каштеляни, воєводи та старости. Завершується поема зверненням до єпископа – нібито від імені Кліо, музи історії, яка вихваляє подвиги предків Богуслава Радошевського. При чому, там є такі строки:

Парость воїв-князів, первосвященику,
Ще про матір скажу: рід свій веде вона
Давнішній, завдяки родичам визнаним;
Бо мужів багатьох, родом які з Русі,
Бачиш в домі цім знатному.

Тобто, матір єпископа походить з руського-українського роду. Сучасні дослідники мають сумніви що до цього – а ось поет XVII ст. і, можливо, сам Радошевський у це вірили. Ну, і завершується похвала єпископові черговим натяком на те що древнє та шляхетне плем’я русів міцно тримається своєї віри, то ж, єпископ має розвивати Католицьку церкву у Києві, але водночас і шанувати Православ'я – адже його мудрість та любов до миру відома усім:

Хто здолає мужів сильних, які тобі
Не коряться іще? Давньому звичаю
Предків вірні вони. Рясно Церерин дар
Подається до столу там.
Ти гамуєш сварки, часті в Сарматії
Мирні вгоди підтримуєш.
Будь надовго здоров з ласки Всевишнього,
Друзям відданий так і батьківщині теж,
Шал османський яку нищить безжалісно!

Одним словом, Русь древня і велика, велич і славу Києва треба відновлювати, з православними дружити і разом бити турків, татар і Москву!

Дивлячись по усьому, Іван Домбровський був римо-католиком та вихідцем з шляхетського роду, і серед його предків були і поляки, і русини-українці. Але напевно можна сказати що Русь-України він любив усім серцем, захоплювався її давньою величчю, непогано знав історію. А головне – констатуючи, що зараз Русь і, зокрема, Київ переживають не найкращі часи, проте мужність нинішніх князів і козаків є гідним продовженням подвигів давнини, і це, а також відродження латинської єпархії і прихід шляхетного єпископа, дає надію на відродження блискучої і славетної Київської Русі.

Єпископи-миротворці

Про служіння владики Радошевського в Києві відомо небагато. У 1633 році його перевели єпископом у Луцьк, де він і помер через п’ять років. Але дещо про характер цього Божого служителя можна дізнатись зі записок київського православного митрополита Петра Могили (у часи служіння Радошевського майбутній митрополит служив у печерській Лаврі). Петро Могила згадує як до нього у Лавру приїздив «ляцький єпископ київський» і розповідав йому:

«Пішов я подивитись, як робітники роблять вал навколо міста. Аж зненацька велика глиба землі згори зірвалась і посипалась у яму, де робітники працювали. Усі відбігли без шкоди (а багато було їх), одного ж уся земля та накрила аж ліктів на п'ять. Побачивши се, став я горювати, що на моїх очах смерть того чоловіка спіткала, і почав плакати та, винуватячи себе, нарікати, що через гріхи мої се сталося. І пішов я у дім, де тоді жив, звелівши робітникам відкопувати того, землею придушеного, як уже померлого. Коли йшов я, плачучи, спала мені на думку чудотворна лавра Печерська. І враз припав я лицем до землі і почав зі сльозами до пресвятої Богородиці Печерської молитись… і обіцяв сам піти в Печерський монастир і подяку в церкві перед усіма сотворити пресвятій діві, і милостиню дати. А ще обіцяв і чоловіка того на поклоніння і дяку послати. Отак молився я і журився. Аж приходить хлопець (минуло уже зо дві години) і каже мені:
— Пане, вже до голови чоловіка того прокопали і, здається, живий він — очима блимає і дивиться.
Я ж, се почувши, зрадів і поспішив туди. І побачив, що він головою похитує (не був бо ще весь одкопаний), подякував богові. Отак помалу відкопали його живого і здорового і ні в чому не ушкодженого, тільки страхом охопленого і переляканого. І одразу, як витягли його, почав говорити і попросив пити. Я ж звелів йому склянку вина дати. І випив її. Я ж прийшов, як і обіцяв, і подяку сотворив, приклонивши коліна посеред церкви тутешньої Печерської».

Тобто, католицький єпископ приятелював з православними служителями і молився православним святиням. А ще він усім серцем переживав за своїх робітників. Одним словом, добра та щира людина, та ще й друг православних!

Той самий Радошевський одного разу (а саме 10 травня 1628 року) розповів Петру Могилі як один з його комірників на прізвище Вольський,

«увійшовши з іншими у печеру, війшов не як інші, споглядаючи з благоговінням, а ругався святим мощам, за волосся терзаючи їх і кажучи: не суть це святі, але Русь мертвих іссушивши телеса на оману тим хто сюди приходить». Вольського намагався втихомирити приставник о. Афанасій, нагадавши про кару Божу за богохульство, але той не втихав: «бляди єщє хощети, а я твоєму блядословію не вірую» (особливості оригіналу збережені – В.З.). За це Бог покарав його смертю – принаймні, так Радошевьский розповідав у присутності Могили одному бернардинцю, який «ругашеся святим мощам». Завершив свою розповідь Радошевський так: «Хто хоче у печери іти – най не входить якщо не має віри що до святих іде і чесно їх тіла відвідувати не хоче. Святі-бо місця святоліпно і з вірою відвідувати слід».

Отже, бачимо що римо-католицький єпископ водить до лаврських печер інших латинських монахів, виховуючи у них повагу до православних святинь! Про дружбу з Петром Могилою згадує і наступник Радошевського Андрій Шолдрський, і наступник Шолдрського Олександр Соколовський (якого, до речі, дуже шанували козаки). До речі, наступник Соколовського, Ян Заремба, проголосив чудотворним Бердичівський образ Матері Божої.

А. Ван Вестерфельд. Латинський кафедральний собор та домініканський монастир
А. Ван Вестерфельд. Латинський кафедральний собор та домініканський монастир

Поступово Католицька Церква в Києві зміцнюється. Світські меценати (такі як воєвода Януш Тишкевич чи суддя Стефан Аксак) купують для потреб монахів порожні земельні ділянки, домініканці будують новий монастир з красивим готичним храмом трохи вбік від Житнього ринку. Зараз це вулиця Притиско-Микільська, а на місці монастиря – плац військової частини. Мурований костел на Житньому ринку став резиденцією київських єпископів. У 1620-х роках на Подолі з'являється бернардинський монастир (зараз на його місці Покровська церква), а у 1630-х – єзуїтський монастир і школа. Спочатку школа була у Фастові, при єпископському замку, а потім перебралась до Києва. Її місцезнаходження точно невідомо – зате відомо, що Петро Могила і Адам Кисіль клопотали про закриття школи (туди-бо перебігали учні з виплеканого митрополитом православного колегіуму, майбутньої Могилянської Академії), що більшість викладачів тут були русинами-українцями за походженням і що на подвір’ї школи влаштовували кількаденний диспут між викладачами-єзуїтами та ректором Могилянського колегіуму Іннокентієм Гізелем. До речі, усю систему навчання у своїй школі Петро Могила запозичив в єзуїтів. А ще є згадки, що проповідники Товариства Ісуса благотворно впливали на жовнірів, які стояли у Києві на зимових квартирах, закликаючи їх не чинити кривди мирним людям.

А. Ван Вестерфельд. Бенардинський монастир, єзуїтська школа, вірменська та кілька православних церков вздовж нинішньої вул. Покровської
А. Ван Вестерфельд. Бенардинський монастир, єзуїтська школа, вірменська та кілька православних церков вздовж нинішньої вул. Покровської

Дивлячись по усьому, католицькі місії зіграли чималу роль у зростанні Києва. Принаймні, ідея перетворити дніпрові пагорби на потужну військову базу належала саме єпископу Верещинському, а світські покровителі Радошевського (Томаш Замойський та Станіслав Жолкевський) допомагали будувати  міські укріплення. Забудова порожніх ділянок і притік нових мешканців сприяли розвитку міста. Коли під час Хмельниччини до Києва увійшли литовські війська на чолі з гетьманом Янушем Радзивіллом, його придворний художник А. Ван Вестерфельд довго замальовував місцеві цікавинки, залишивши нам нариси древніх руїн  та величезних соборів, а ще – панораму Подолу – щільно забудованого міста де між православними храмами можна побачити і шпилі та сигнатурки костелів – кафедрального, бернардинського, домініканського та єзуїтського.

На той час київські римо-католики втекли або були вбиті козаками – хоча митрополит Сильвестр Косів і врятував чимало мирян і духовенства за стінами Печерської Лаври. Пожежа 1651 року, яка трапилася якраз під час перебування у місті Радзивілла, знищила більшість костелів. Щось перебудували на церкви (як домініканський костел), щось зникло безслідно, і на його місці православні церкви, торгівельні павільйони або житлові будинки. У ХІХ столітті київські католики починали свою історію з чистого аркуша.

Історія київської римо-католицької єпархії в добу Речі Посполитої може бути прикладом русько-українського патріотизму, який проявили і Верещинський, і Домбровський, і Радошевський. Та й у наші дні костел св. Олександра служив шпиталем для поранених учасників Революції Гідності, а римо-католицькі єпископи, священики і миряни стали волонтерами, капеланами і солдатами на фронті.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • ustavschyk | 30 березня 2020, 11:01

      Там де був басейн, раніше стояв собор.

    • velovs@ukr.net | 30 березня 2020, 10:16

      Таким чином особлива присутність Святого Духа має місце, зокрема і передусім, саме там, де дійсно - в ім'я Христове (на богослужіння чи просто якусь певну молитовну акцію і т. ін.) - збирається

    • velovs@ukr.net | 30 березня 2020, 09:42

      Ось, дуже схоже, маємо ще одне характерне знамення того, що вже скоро, скоріш за все, має бути закладений і, зрештою, збудований т. зв. "третій храм" в Єрусалимі! ------ А вже затим, згідно

    • velovs@ukr.net | 30 березня 2020, 06:55

      Той, хто - завше, скрізь і повсякчас - запекло-злобно лихословить, оббріхує і проклинає Божий люд обох Завітів, в т. ч. і церковних служителів, наражається на серйозну небезпеку у своєму житті:

    • velovs@ukr.net | 30 березня 2020, 06:44

      Святий Дух - як повноважний і повноправний Представник і Намісник Бога на землі - перебуває ЗАВЖДИ і СКРІЗЬ та ПОВСЮДИ! Але особливим чином - в правдивій Христовій Церкві. Там, де Його дійсно

    Популярні статті місяця